Російського солдата треба не ненавидіти, а нищити. Для його ж користі, щоб менше встиг вчинити зла – священник Віктор Маринчак
"Не я б'ю – верба б'є" – традиційне привітання у Вербну неділю, яка цього року припадає на 17-е квітня.
Війна додає нові відтінки сенсів навіть у ті традиції, які складалися століттями. Сьогодні, чуючи фразу "верба б'є", згадуються не лише посвячені в церкві гілки, а й зенітно-ракетний комплекс "Верба".
Викладач Харківського національного університету Віктор Маринчак – із тих людей, які добре розуміються на сьогоденні та при цьому вміють не плутати його з тим, що не здатна скасувати навіть війна.
Пам'ятаю усмішку Віктора Маринчака зі студентських часів. Він читав історію мови та вступ до слов'янської філології. Студенти люблять не всіх викладачів. Ще менше стають для них уособленням університету. І згадуються потім усе життя.
Пам'ятаю, як здивувався, дізнавшись, що на початку 1990-х Віктор Маринчак став отцем Віктором. Його парафіяни – студенти, викладачі університету, поети, актори, правозахисники.
Ще більше дивувало, що доцент кафедри російської мови став священником Української автокефальної православної церкви.
Храм Іоана Богослова, перетворений комуністами на склад, зруйнований Другою світовою, який так і стояв у руїнах, Віктор Маринчак відбудував.
В 2013-му він став відомим усьому Харкову. Як "духівник Майдану". Проводив молитви біля пам'ятника Шевченку, де збирався Майдан.
Сьогодні отець Віктор залишається у Харкові та проводить богослужіння під артобстрілами.
"Українська правда" поговорила з отцем Віктором Маринчаком про ненависть до ворога, про те, чим корисний страх, про фаталізм і людяність, про користь катастрофізму і про те, як "розімперити" русистику.
"Біда відступить. Цінності, заради яких ми терпимо страждання, залишаться"
– Ненависть до ворога – природний стан. При цьому вважається, що ненависть руйнує насамперед того, хто ненавидить. Як ви, священник, вирішуєте особисто для себе це питання?
– Ненависть дійсно спустошує і випалює душу. Але люди з подібним моєму досвідом зараз не розпалюються цим почуттям. Тому що ми дихали згаром війни вісім років.
Скільки українських воїнів я за цей час відспівав, серед них і тих, кого особисто знав, як Андрія Бутильського чи Максима Копилова.
І добре мені було відомо від живих свідків, що відбувалось в ОРДЛО на підвалах.
Ще до великого вторгнення я час від часу переглядав ролики з Джохаром Дудаєвим, в якого не було до росіян ненависті, лише відраза і презирство, саме такі, які описав Лев Толстой в "Хаджи-Мураті".
Як на мене, ненависть – гаряче почуття, схоже на образу. Його відчувають стосовно тих, хто начебто був близьким, другом, братом і несподівано виявив себе ворогом.
Саме ті, хто погано знає історію і хто не долучався думкою в останні роки до нашої війни на Сході, зараз можуть бути заскоченими несподіванкою. Як таке може бути, вони ж століттями називали себе братами?!
Щоб позбутися ненависті, треба добре розуміти, що то є – твій ворог, сенс існування якого в тому, щоб нищити нас як народ.
Він декларує необхідність деукраїнізації України, її деєвропеїзації. Йому треба задовольнити свою жагу вбивати, принижувати, оскверняти. Для нього немає жодних гальмівних механізмів. Він ладен вбивати дітей і породіль, ґвалтувати десятилітніх дівчат, їздити по тілах зґвалтованих танками, руйнувати лікарні та пологові будинки.
– Як це абсолютне зло в людському образі вписати в свою картину світу?
– Справжній ворог нагадує те, в чому нема нічого людського – землетрус, цунамі, сарану, чуму, вірусну інфекцію.
Але ж ці речі не викликають ненависті. Їх треба стерегтися, зупиняти, чинити опір, нищити ембріони чуми чи щурів. Та й усе.
Треба визнати, що ми помилялись, якщо сприймали росіян як братів, а російського солдата як людину, і перемкнути себе на сприйняття його як нелюда.
І вже не ненавидіти, а просто нищити, бо він сам обрав служити сатані й робить це із захватом, натхненням, садистичною насолодою.
Нищити для його ж користі – щоб менше встиг вчинити зла.
– Неможливо не боятися за дітей, рідних. Чи зможемо ми вилікуватися від страху після війни?
– Страх є природне почуття. На війні зовсім не боїться лише божевільний.
Але страх викликає потужну енергію, яку можна використати для ефективної дії. Тоді страх відступає. Дія – спосіб його подолання.
Коли закінчиться війна і небезпека не буде тиснути на нас, особливо така, що стосується наших близьких, тоді наша любов, звільнившись від того тиску, вдосконалиться і повністю подолає страх.
І головне: ми увійдемо в мирне життя з великим досвідом подолання страху в найжахливіших умовах.
– Ще одне почуття відчуває більшість зараз: фаталізм. Це допоможе витримати?
– Фаталізм властивий язичникам та атеїстам. І для них це відіграє певну позитивну роль.
Це стійкість стоїка, здатного прийняти свою долю, якою б вона не була: виконуй належне, і хай буде, що буде. Це мужність кращих з атеїстів перед лицем того, що Сартр називав Ніщо.
Християнин теж здобуває "мужність бути" – це вислів Пауля Тілліха. Дійсно, потрібна мужність, щоб бути в цьому жорстокому світі – з усією нашою приреченістю.
Але християнин не вірить в долю з великої літери, у фортуну чи фатум. Він вірить в промисел Божий, який дає осмисленість усьому, що з нами відбувається.
І це не фаталізм, тобто не прийняття долі як сліпої фортуни, випадку чи злого фатуму.
Знов і знов: ти приймаєш волю Божу і разом з тим – віру в те, що Бог наділив глибоким змістом усе, що відбувається з тобою. Ти, можливо, цей зміст ще не бачиш, але він є, і це дає осмисленість твоєму життю і випробуванням, і стражданням, і навіть смерті.
– Ми зараз стали більш людяними один до одного. Хочеться бути чеснішим, вимогливішим до себе. Не брехати, не лицемірити. Це явище, яке потім теж розчиниться у злобі дня?
– Річ в тім, що ця війна є війною за наш ціннісний вибір. Йдеться про громадянські й особисті свободи, про права людини й демократію, але тут присутній також етичний вимір.
Все це впливає на суспільну поведінку, на людські стосунки. З іншого боку, спільна біда завжди змінює на краще взаємодію між людьми.
Біда відступить. Цінності, заради яких ми терпимо випробування і страждання, залишаться.
– Як пояснити собі те, що відбувається зараз? Не з погляду моменту, а з буттєвого. Спокута? Жертвопринесення? Випробування-ініціація?
– Я думаю, що відбувається синтез ціннісного змісту суспільної свідомості, психології, поведінки.
Ціннісний зміст пов'язаний з притаманною нашому суспільству волелюбністю, прихильністю до демократії, з відразою до авторитаризму чи деспотизму, здатністю до самоорганізації й об'єднання в критичних обставинах, соціальною активністю та креативністю в діяльності, а також стійкістю і мужністю.
Катастрофа загарбницької війни, розв'язаної Росією, викликала необхідність миттєвого синтезу цих моделей.
Треба зазначити, ми пройшли кілька етапів здобування нашої ідентичності: Революція на граніті, акція "Україна без Кучми", Помаранчева революція.
Переламним став час Революції гідності, яка в буквальному розумінні супроводжувалась жертвопринесенням і через це – великою спокутою. Тою офірою, після якої суспільство пройшло точку неповернення. В першу чергу до імперії, бо остання революція і була антиімперською. Що неминуче ускладнило наші стосунки з Росією.
І тепер у нас остання, вирішальна війна з імперією зла. Йдеться про те, бути чи не бути українській нації і державі. Ворог хоче нас знищити.
За словом Івана Франка:
"Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає".
"Війна не є привід для того, щоб життя зупинилось"
– Чому ви відмовилися евакуюватися з Харкова?
– Мені радили і радять виїхати з міста. Але ж я не просто пенсіонер. Я священник. І поки хоч часточка моєї пастви є в місті, я не маю права її покинути. Люди повинні мати можливість спертися на мою молитву, моє слово, мої дії.
Мені не можна боятись. До того ж мені в перший місяць війни виповнилось 77 років. Я давно все продумав до кінця і готовий до всього.
– Ви зараз у Харкові – під обстрілами та вибухами. Чи змінило це вас, вашу особистість?
– Перебування під вибухами і авіанальотами, як мені здається, особистість не змінює. Просто стає більш виразним для тебе, хто ти є. Тобто ідентичність кристалізується.
Я дуже високо ціную катастрофічні обставини. Вони вимагають чіткої визначеності: хто є хто.
Вперше колись це відчув під час Революції на граніті. Я виступив на мітингу біля університету. Й одразу дехто з колег перестав зі мною вітатись.
Подібне було і під час Помаранчевої революції.
Зараз так само. Хтось евакуюється, хтось іде добровольцем. Хтось волонтер, хтось споживач.
Наші священники моляться за Україну і нашу перемогу навіть на окупованій території. Імен поки не називаємо. Але і той, і другий, і третій священник служить, ходить по хатах, організовує взаємодопомогу. Навіть тварин підгодовує.
– А як війна змінила ваше світосприйняття?
– Світогляд теж кристалізується. Я вірив у свій народ, попри те, що після Богдана Хмельницького історію нашу, за словом Володимира Винниченка, без брому читати неможливо.
Незважаючи ні на що, народ зберігав свою ідентичність. Хоч пережив століття русифікації, загибель "Розстріляного відродження", три голодомори, тотальні репресії, переселення. Все одно поставав з руїни.
Я пишався ним під час двох революцій ХХІ століття. Але все одно ті якості, які виявились після 24-го лютого 2022-го, вразили і викликали світоглядний, майже тектонічний, зсув. Бо лише тепер ми назавжди покінчили з навіюваною нам "старшим братом" меншовартістю.
З іншого боку, нескінченні поразки XVII-XX століть викликали трактування нашого народу як стійкого, стоїчного страждальця, мученика, який надто довго не був суб'єктом власної історії.
Уже після Революції гідності суб'єктність нашого суспільства явила себе. Але лише тепер можна сказати однозначно: це народ героїчний, народ-переможець, народ, який у битві із запеклим ворогом став не просто суб'єктом власної історії, але лідером в боротьбі за цінності свободи, правди і світла.
Таким нас зараз бачить світ. І ми всі по-справжньому побачили це у всій повноті лише зараз.
Особистість теж іде до більш чіткої самовизначеності. Катастрофічні обставини вимагають окресленої ієрархії цінностей. Випадкове, маргінальне, не кажучи вже про фальшиве, – відкидається.
В цей час не можна жити вигаданими почуттями. Все неправдиве, нещире, несуттєве відсторонюється без напруження, просто тому, що немає ні часу, ні сил для другорядного.
– На яких найнесподіваніших думках ви себе ловили за цей час?
– Нічого дивного й несподіваного в моїх думках і вчинках немає. Бо багато що було продумано заздалегідь. Тому лінія поведінки залишилась передбачуваною.
Несподіваним є для мене хіба що внутрішній спокій і емоційна стриманість. Я розумію, що шокуючі враження часом супроводжуються анестезією почуттів. З іншого боку, зрозуміло, що багаторічна молитовна практика призводить до певної внутрішньої рівноваги, до володіння собою.
І все ж інколи дивуюсь, спостерігаючи спокій тоді, коли повинні з'явитися гнів, лють, жах, відчай, смертельна туга. Коли щось подібне наближається, я вмикаю молитву, і воно відступає.
Я все бачу і розумію, раціонально оцінюю небезпеку чи катастрофічність становища або жахливий трагізм ситуації.
Я знаю, що колись, коли все закінчиться, кожен такий спогад викликатиме шквал емоцій. Але тепер вони приховані від мене самого, мабуть, тому, що треба якнайкраще виконувати свій обов'язок.
– На що, крім віри, ви спираєтеся в умовах, коли майбутнього не видно в диму?
– Точка опори для мене у прийнятому мною з самого початку принципі: війна не є привід для того, щоб життя зупинилось. Треба робити те, до чого звик, рухатись вперед у своїх справах.
Ми продовжуємо служити за розкладом, хоч і спрощеним через комендантську годину. Це передбачає відповідну підготовку.
Я продовжую спілкуватися з парафіянами, хоча тепер частіше через телефон й інші засоби зв'язку.
Життя не зупинилось. Воно продовжується. Ми діємо, незважаючи на те, що поряд падають ракети і бомби, з впевненістю, що доживемо до перемоги і будемо відновлювати те, що зараз в руїнах.
"Через катастрофи проходять магістралі світової історії і долі кожної людини"
– Зараз усі читають лише новини. Художню літературу читати неможливо. Що читаєте ви?
– Я читаю не лише новини, а й аналітику, причому й культурологічну та соціально-психологічну включно.
Читаю і Жадана, і Костенко, і харківського поета Віктора Бойка.
Зрозуміло, що читається актуальне для нашого часу. Згадався вірш Тичини часу Другої світової "Я утверждаюсь". Згадуються його "Золотий гомін", "На Аскольдовій могилі", "Скорботна мати", які духовно відповідають запитам нашого часу.
Згадується Євген Плужник, який, можливо, найкраще відобразив свій час з його невблаганною жорстокістю і з необхідністю виробити духовну відповідь на виклики сил зла.
Зараз набуває надзвичайної значущості література, яка відбиває екзистенцію людини у вирі соціальних і геополітичних катастроф. Тут нам потрібні драми Лесі, поеми Ліни, проза, лібрето, лірика Жадана, п'єси і лібрето видатного харківського драматурга Дмитра Тернового.
Почав перечитувати Тараса Шевченка, зрозумівши нарешті, чому він раз у раз наполягає на тому, хто наш головний ворог.
Шевченко першим чітко сформулював національну ідею, актуальну і в його, і в наш час – як ідею свободи, козацької демократії. І як ідею боротьби, кривавої і жорстокої, не до скону, до перемоги з Російською імперією і москалем як носієм бузувірської жорстокості й люті, сатанинського зла в стосунку до України й українців.
В поемах "Сон", "Кавказ" він поставив діагноз московщині та московитам, який підтвердився в чеченських війнах 90-х років ХХ-го століття і в теперішній війні.
– Чи не найчастіше сьогодні цитують Адорно, який говорив: "Писати вірші після Освенциму – варварство". Чи відчуваєте ви щось подібне сьогодні?
– Людина, яку сьогодні цитують не менш часто, ніж Адорно, в'язень нацистського концтабору, психолог Віктор Франкл підкреслював, що треба в найстрашніших умовах шукати чи творити смисл свого існування, який охоплює і життя, і страждання, і смерть.
І навіть коли ти перебуваєш у царстві смерті, у тебе є вихід – у духовне життя, яке ніяке СС, ніяка смерть не може зруйнувати.
Форми духовного життя можуть бути різними. Головне, що воно долає смерть, здобуваючи сенс, осмислену екзистенцію. В цьому так само полягає і функція поезії, та й в цілому мистецтва.
В тому, що чинить ворог в Бучі, Ірпені, Ізюмі чи на Північній Салтівці, немає жодного сенсу. І нам треба у віршах, музичних творах чи картинах здобувати цей сенс.
Один із шляхів – через осягнення болю та смерті, через вироблення адекватного ставлення до них.
Так пропускає весь жах через свої вірші моя дочка Наталка Маринчак, авторка кількох поетичних збірок. З перших днів війни вона так здобуває осмислену відповідь на виклик страхіть.
Можна здобувати сенс, протиставляючи смерті життя, темряві – світло. Так робить її подруга художниця Даша Хрисанфова, що живе з нею після того, як в помешкання Даші залетіла ракета. Даша кожного ранку виставляє в інтернеті малюнки з таким настроєм, який можна відчути хоча б через назву одного з них: "Місто неба. Місто дерев. Теплих. Вільних. Ми вдома. Харків".
Поезія і мистецтво можливі після Бучі й Маріуполя. Вони необхідні.
– Ви – доцент кафедри російської мови. Як змінилося ваше ставлення до російської мови за місяць війни?
– У нас особлива кафедра. Ще в 1990-му році вона виступила з заявою про те, що в Україні державна мова може бути лише одна – українська.
В березні 2014-го року кафедра оприлюднила відкритого листа до Путіна, де містився обґрунтований експертний висновок стосовно того, що російська мова та її носії в Україні не потребують захисту від РФ.
Для мене російська мова – це мова літератури, поезії, якої я є шанувальником і дослідником.
Я знаю, м'яко кажучи, всю суперечливість російської мовно-культурної картини світу. Давно знаю, що московські дослідники всіляко її прикрашають, приховуючи все негативне, а останнім часом узгоджуючи з офіційною доктриною "руського міра".
Саме тому в мене є розуміння, що русистика в Україні має бути фаховою й об'єктивною противагою імперській, політично заангажованій російській філології як ідеологічній прислужниці роспропаганди.
– На що спертися українській русистиці, щоб розімперити її?
– Зауважмо, що російський офіціоз піддавався критиці з боку таких російських мислителів, як Петро Чаадаєв, Микола Бердяєв, Георгій Федотов. Треба продовжити цей напрямок досліджень і критичного аналізу, який був останнім часом енергійно фундований в роботах на кшталт книги Еви Томпсон "Трубадури імперії", присвяченій імперському дискурсу російської літератури.
Подібні дослідження можуть дати розуміння сучасного "безудержу карамазовского", сучасних "бісів". Зрештою вони мають розвіяти міфи про "Святую Русь", про винятковість духовних якостей російського народу-Богоносця, про його месіанське призначення бути "спасителем" цілого світу.
Також можемо знайти відповідь на питання, чому так "страшно далекі від народу" в Росії ті, що мають совість. Або ж чому така прірва між Росією Чехова, Чайковського та Левітана і Росією Путіна і Лаврова. Чому ця нація перетворилась на путіноїдів, шовіністів і нацистів ХХІ-го століття – не просто варварів, а власне слуг диявола.
Думаю, така русистика потрібна і Україні, і цілому світові.
А сама по собі мова може висловити все. Мова лише оформлює ідеологічні, релігійні, міфологічні, філософські моделі. Тою самою мовою висловлюються моделі світу Путіна-Лаврова і такого морального авторитету, яким був Сергій Аверінцев.
І один і той самий Пушкін, з одного боку, висловлював певні гуманістичні ідеї, а з іншого – формулював головне для імперії питання:
"Славянские ль ручьи сольются в русском море,
Оно ль иссякнет – вот вопрос".
– Маріуполь, Харків, інші українські міста – у руїнах. Повоєнні діти зростатимуть серед руїн. Напевно, педагогіці, гуманітаристиці треба це враховувати, міняти підхід, щоби позбутися катастрофи у світосприйнятті?
– В розумінні життя, історії, релігії, літератури я схильний до катастрофізму. Саме через катастрофи проходять магістралі світової історії і долі кожної людини, вони становлять найсуттєвіше в перебігу подій, до них готує нас і міф, і народна творчість, і релігія.
Хіба хресна смерть Ісуса і подальша історія церкви не підтверджують цього? Нам і треба свідомо налаштовувати суспільство на спокійне сприйняття катастрофізму існування і на пошуки гідних відповідей на виклики історичних і буттєвих катастроф.
Це необхідність в теперішніх історичних умовах. Бо поки наш північний сусід існує, нам треба прийняти відомий девіз: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів".
Андрій Краснящих, для УП
