"До війни уявлення не мав, як працює артилерія, ніколи навіть автомат в руках не тримав". Історія етнічного угорця, який захищає Україну
Віктор Трошкі – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри фізико-математичних дисциплін Українсько-угорського навчального інституту Ужгородського національного університету.
Свого часу він закінчив математичний факультет УжНУ, відтак вчився в аспірантурі при механіко-математичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка і в 2016-му році захистив кандидатську дисертацію на тему "Квадратично фі-субгауссові випадкові величини та процеси".
В УжНУ Віктор Трошкі викладає різні дисципліни, серед яких математичний аналіз функції однієї змінної, комплексний математичний аналіз, функціональний аналіз, теорія ймовірності.
Вірніше, викладав, тому що зараз він – боєць 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Збройних Сил України.
А ще Віктор Бейлович Трошкі – етнічний угорець. Він не проходив строкову службу в ЗСУ, не закінчував військову кафедру при університеті, не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду. А значить, не перебував у резерві чи запасі й не підпадав під мобілізацію, тому міг і далі спокійно читати лекції студентам чи займатися науковою діяльністю.
Проте в перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії доцент УжНУ добровільно пішов у військкомат і став солдатом 128-ої гірсько-штурмової бригади.
Ми зустрілися з Віктором у місці теперішньої дислокації підрозділу бригади, за 1300 кілометрів від Закарпаття. Найоптимальнішим місцем для розмови виявилося невелике приміщення, яке військові використовують як дровітню.
– Я народився в селі Кінчеш під Ужгородом, – розповідає Віктор, вмостившись на полінах, накритих маскувальною сіткою. – За національністю угорець. Мої бабуся й дідусь по татовій лінії майже не говорили українською, але батьки вдома навмисно спілкувалися двома мовами – угорською й українською, тому я досконало вивчив обидві.
Моя дружина – українка, вона з іншого села біля Ужгорода. Ми вчилися в аспірантурі, тому вона теж викладає в УжНУ. Маємо двох синів: Давиду три рочки, а Даніелю – один. І ми так само розмовляємо з ними двома мовами: я – угорською, а дружина – українською. Молодший, Даніель ще не розуміє, куди я подівся, а Давид знає, що "тато ганяє поганих дядь".
Через кілька днів після початку війни Віктор прийшов у військкомат, щоб записатися добровольцем у ЗСУ. Перед тим розповів про своє рішення рідним. Вони були, м'яко кажучи, не в захваті. Однак прийняли його без заперечень.
При розподілі за військовими спеціальностями кандидата фізико-математичних наук віддали в артилерійський підрозділ 128-ої бригади.
– У військкоматі була величезна черга з добровольців і мобілізованих, – продовжує Віктор. – Коли я подав документи й розповів, де працюю, один із офіцерів вигукнув: "О, нам якраз такі потрібні в артилерії!". Мабуть, через те, що хороший артилерист має добре знати математику. Так я сюди й потрапив.
До того уявлення не мав, як працює артилерія, ніколи навіть автомат Калашникова не тримав. Нам показали, як поводитися зі стрілецькою зброєю, а тонкощі роботи артилерії я освоював уже в бойових умовах.
"Про присудження мені почесної відзнаки Угорської академії наук я дізнався на фронті"
Разом із товаришами по підрозділу доцент УжНУ стійко зносить воєнно-польові умови: ночує в спальнику, часто на підлозі в нежитлових приміщеннях, гріється біля грубки, звикає жити без електроенергії й стабільного мобільного зв'язку. Радіє, якщо вдається коротко переговорити з рідними, а іноді обходиться простою смс, що все гаразд.
Околиці позицій артилерійського підрозділу неодноразово обстрілювали росіяни, утім, слава Богу, всі наші бійці живі й здорові.
– Нам щодня привозять гарячу їжу і навіть солодощі (напевно, від волонтерів), – каже Віктор. – Недавно встановили польовий душ, так що двічі на тиждень можна помитися. Я не вибагливий, тому вважаю такі умови нормальними. Командири ставляться до солдатів по-людяному, це мене навіть трохи здивувало. Морально я був готовий до жорсткіших умов.
– Чому ви вирішили піти на війну? – питаю Віктора.
– Події останніх днів на Київщині це дуже промовисто ілюструють. Моя бабуся за татом (та, що майже не говорила українською) часто розповідала мені, як червона армія в 1944-му році звільняла Закарпаття. І як ставилася до угорців. Було те саме, що ми бачимо зараз у Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших населених пунктах – один до одного.
Мого дідуся репресували й відправили на Донбас тільки за те, що він був угорцем. Потім, через роки, його реабілітували. Бабуся вже померла, але коли почалася ця війна, я дуже яскраво згадав її розповіді й вирішив зробити все, щоб подібне жахіття знову не докотилося до Закарпаття. І до України теж, але поки маємо те, що маємо…
Історія Віктора Трошкі, можливо, не вартувала б окремої розповіді, якби не одна особливість.
21-го березня цього року президія Закордонного відділення Академії наук Угорщини на своєму засіданні присудила Віктору Трошкі Почесну відзнаку імені Ороня Яноша "за вагомий внесок у розвиток науки". Це одна з найвищих відзнак Академії наук Угорщини, якою щороку нагороджують як учених із Угорщини, так і з-за кордону.
Почесна церемонія вручення нагороди, а також грошової премії в розмірі 500 тисяч форинтів (близько 43 тисяч гривень – автор), відбудеться на загальних зборах Академії наук Угорщини 3-4 травня 2022-го року в Будапешті.
– Ми ще до війни подали матеріали на отримання відзнаки, – пояснює Віктор Трошкі. – Це мої наукові статті на тему теорії ймовірності та математичної статистики, які індексуються в наукометричній базі Scopus і оцінюються за імпакт-фактором, кількістю посилань та іншими критеріями. І я виявився одним із переможців.
Відповідний лист із Академії наук Угорщини прийшов в УжНУ, мені переслав його фото мій керівник, директор українсько-угорського навчально-наукового інституту УжНУ Олександр Шпеник.
Командири вже знають про відзнаку й привітали мене. Але чи реально отримати відпустку й поїхати на урочисте вручення відзнаки, тим більше, за кордон, я не цікавився…
У підрозділі бригади служать ще троє угорців із Закарпаття. Одного з них, трохи старшого, Віктор напівжартома називає Йончі-бачі (угорською – дядько Іван). Він виявився поруч під час нашої розмови.
– Мій батько Барта – угорець, мама Ґайдош – угорка, то хто я, як не угорець? – риторично запитує солдат Іван Барта. – В Угорщині моє прізвище звучить "Борто", а в Україні – "Барта". Звати Іван Янович, але дома я Йончі.
Батьки народилися при чехословацькій владі, тому тата записали Барта Ян Йозефович, а маму – Ґайдош Гелена Ладіславовна. Тобто на чеський манер. Коли була яка влада, то так людей і записували.
Дома в Коропці (село на Мукачівщині – автор) я більше спілкуюся українською, угорську знаю слабше. То місцеві угорці називають мене "укран націоналішта", тобто українським націоналістом, – сміється Йончі-бачі. – Але я на це не зважаю. У перші години після початку війни добровільно прийшов у військкомат, а вже потім сказав рідним, що йду на війну. Бо треба цю російську наволоч викорінювати…
Принаймні четверо із загиблих на війні етнічних угорців мали крім українського й угорське громадянство
І насамкінець трохи статистики.
Впродовж восьми років – із 2014-го і до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24-го лютого цього року – в зоні бойових дій на Донбасі загинули 100 закарпатців. Це бійці різних військових підрозділів, але найбільше – зі 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Із цих ста загиблих дванадцятеро були етнічними угорцями.
За переписом 2001-го року на Закарпатті мешкає 150 тисяч угорців, тобто 12,1% від загального числа населення області.
Втім, насправді їх значно менше, оскільки частина угорців за останні двадцять років виїхала із Закарпаття на постійне місце проживання в Угорщину або інші країни Євросоюзу. Тому кількість загиблих угорців серед загиблих на війні закарпатців у пропорційному відношенні значно більша, ніж кількість угорців, що мешкають на Закарпатті.
Свого часу автор цього тексту працював на державній службі й курував у тому числі питання учасників АТО та міжнаціональні відносини на Закарпатті. І з'ясував, що з 12 загиблих угорців принаймні четверо мали крім українського ще й угорське громадянство. Цей факт повідомили рідні та близькі загиблих. Щодо інших восьми загиблих родичі не захотіли відповідати на це питання.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24-го лютого цього року серед загиблих закарпатців є принаймні один етнічний угорець – Кіш Шандор Шандорович, головний старшина Військово-Морських Сил Збройних Сил України, ужгородець. 29-річний військовий моряк загинув в останні дні лютого, напів сиротами залишилися двоє дітей. Президент України нагородив Шандора Кіша орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Зараз у Збройних Силах України, зокрема 128-ій бригаді, продовжують служити етнічні угорці. Деякі з них крім українського мають і угорське громадянство, однак не афішують це.
Останні парламентські вибори в Угорщині та пов'язані з ними деякі заяви офіційних осіб угорського уряду були болісно сприйняті українським суспільством, яке понад місяць протистоїть російському агресору і дуже сподівається на підтримку країн-сусідів.
Однак кожному, хто здіймає хайп на угорську тематику, не розбираючи, де політика, а де прості люди, слід згадати Віктора Трошкі, Івана Барту та інших етнічних угорців із Закарпаття. Котрі добровільно пішли зі зброєю в руках захищати Україну і за необхідності жертвують заради своєї країни найдорожчим – власним життям.
Ярослав Галас, колишній журналіст і держслужбовець, зараз – офіцер 128-ої гірсько-штурмової бригади
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
