Дурнєв – про росіян у соцмережах: Я їх ненавиджу. Зневажаю. Вважаю їх покидьками
35-річний уродженець Маріуполя Олексій Дурнєв став відомий завдяки своєму почуттю гумору та вмінню висміювати політиків, мажорів та селебрітіз.
З початком повномасштабного вторгнення Росії його жарти перетворилися на сатиру, за якою читається ненависть до РФ. Наразі Олексій продовжує записувати відео та збирати за допомогою своєї аудиторії гроші для ЗСУ.
Останні три відео Олексія Дурнєва в YouTube, де він дивиться і коментує сторіз у соцмережах росіян, набрали сумарно майже сім мільйонів переглядів. Головний висновок, який можна зробити: росіян хвилює все, що завгодно, будь-яка дрібниця, але не смерті "братів"-українців.
24-те лютого для Олексія Дурнєва, як і для більшості українців, стало днем, коли останні ілюзії щодо росіян розвіялися. Тепер очевидно, що вся справа не лише в Путіні, а й у народі, який підтримав прагнення свого вождя знищити Україну.
В інтерв'ю УП Олексій Дурнєв розповідає про особливості характеру мешканців Маріуполя та Приазов'я, про перехід на українську, про сміх під час війни та про те, що потрібно робити для спільної перемоги.
"Хотілося б, щоб Маріуполь потрапляв у заголовки з інших приводів"
– В інтерв'ю Гордону минулої осені, розповідаючи про свій рідний Маріуполь, ти казав, що давно там не був, що треба неодмінно поїхати. Чи вийшло це зробити до 24-го лютого?
– Ні-ні… Ні.
– На момент повномасштабного вторгнення РФ хтось там залишався з рідних, друзів?
– Залишилася хрещена, тітка, двоюрідний брат, дядько... Не з усіма є зв'язок. Із тими, з ким є зв'язок – виїхали до Запоріжжя.
– Що зараз відчуваєш, коли чуєш слово "Маріуполь"?
– (Пауза). Сумні думки. Знаєш, я намагаюся не відкривати відео із заголовками "Маріуполь зараз", "Маріуполь сьогодні". Там одразу зрозуміло, що місту п**дець.
Я розумію, що нічого з цим прямо зараз зробити не можу. Розумію, що там відбувається. І це такий, може, метод захисту: ніби намагатися не дивитися на всі ці жахи.
Хотілося б, щоб Маріуполь з інших приводів потрапляв у заголовки новин.
– Легко впізнати на фото та відео розбомбленого міста рідні місця?
– Місця, де я прям виріс, дякувати Богу, мені не траплялися. Але драмтеатр, який розбомбили – це, звісно, дуже рідне місце. Від нього я досить далеко жив, але поряд навчався в ліцеї.
Ми там після уроків проводили багато часу. Там таке місце прикольне, класне, щоби погуляти: сквер, фонтан.
Там завжди молоді багато було. Особливо влітку. Коли мені батьки вже дозволяли покинути територію двору, то ми там тусувалися. На роликах каталися, break dance, все таке коротше. Ну, прям, класно! І ось це (зруйнований театр – УП) прям п**дець як боляче було бачити.
"Багато хто зрозумів, що ми себе не знаємо"
– Раніше був такий штамп – "донецькі". Причому всіх гребли під один гребінець – неважливо, з Донецька ти, Краматорська, Горлівки чи Маріуполя.
Як донецький я знаю, що маріупольські – не донецькі. Розкажи тим, хто не знає, які це люди.
– Жителі Маріуполя – моряки та металурги. І коли я був маленьким, і зараз багато хто йшов працювати або моряками, або на завод. Така суміш. У будь-якому разі це робітники. В принципі такі, що небідно живуть. На заводі вони, звичайно, менше заробляли, ніж у морі. Але це була стабільна робота, стабільний дохід.
Маріуполь – місто таке, "в порядкє". Мало усі перспективи розвиватися і щоб усе було чудово. Так, були проблеми з екологією, але зараз про це говорити (пауза) вже, мабуть, не варто.
У Маріуполі велика кількість греків (у голосі з'являються нотки натхнення – УП). Така велика, що були грецькі кафе, ресторани. Багато було грецьких приказок, анекдотів…
У мене навіть мрія була відкрити у Києві маленький ресторанчик, у якому готували б страви греків Приазов'я. І через цей ресторан розповідати відвідувачам, що взагалі є таке поняття, такі люди, як греки Приазов'я. Їх багато, вони мають свої звичаї, культуру.
Я часто розповідав своїм знайомим про них, і майже ніхто про це ніколи не чув.
– Як і про знамениті серед мешканців Донецької області чебуреки з селища Бугас…
– Так, є цілі селища, в яких мешкають переважно греки. У греко-римській боротьбі найкрутіші типи з селища Мангуш.
Загалом за останні десять-п'ятнадцять років в Україні з'явився тренд: презентувати локальні якісь особливості. Одеса постачає, наприклад, бичка та історію про тітку Соню. Херсон – кавуни та томати. Закарпаття – вино, свої страви. Львів – каву, круасани львівські, як це не смішно. Харків – студенти. Прикольно. Мені це дуже подобалося.
Деякі політичні сили намагалися використати ці наші відмінності як щось, через що нас можна пересварити. А я завжди думав, що це так класно: одна країна, але є у різних регіонах якісь свої приколи, особливості мови, їжа. Я завжди був упевнений, що всього цього потрібно більше.
Коли почалася пандемія ковіда, багато хто зрозумів, що ми себе не знаємо. Багато хто мешкав тільки у своєму регіоні, дивився новини, не розуміючи, що, як і де відбувається.
Класно, що останніми роками почав розвиватися внутрішній туризм, що ми почали дорослішати як країна. Дивитися в себе – хто ж ми такі? І стало з'ясовуватись, що ми круті. Ми різні.
– Так, але ця різноманітність стала певною мірою нав'язаною проблемою через божевільного, як виявилося, сусіда, який завжди намагався грати на цьому розмаїтті, підкидати дров у наше українське вогнище…
– У мене поряд з будинком у Маріуполі був ресторан "Еллада", він швидше за все з початку 90-х існує. Там такі чебуреки були, ар'ян, якісь пироги робили. Космос! Але про це мало хто знав в Україні.
Усі ці селища… Ти був у Ялті на Азовському морі?
– Так, у Новій Ялті.
– Урзуф, Стара Ялта, Нова Ялта – це все греки заснували, яких Катерина II переселила з Криму в Приазовські степи. І вони ще раз заснували поселення. У Криму був Гурзуф, а тут Урзуф. Ще Ялта з'явилася.
– У Маріуполь та околиці приїжджали відпочивати туристи. А місцеві сприймали Маріуполь як курорт?
– Так, звісно. Звісно, він як курорт був зіпсований присутністю дуже потужної промисловості. У моєму розумінні він все ж таки був більш промисловим. Але завжди було багато людей і на пляжах самого Маріуполя, і на Піщанці, і в Мелекіно, у всіх цих селищах.
Завжди був мільйон людей. Приїжджали звідусіль.
"Висловлюю думку більшості людей, які спостерігають за тим, що відбувається в РФ"
– Мені завжди здавалося, що, незважаючи на потужну промисловість, на суворих металургів, у жителів Маріуполя завжди був особливий характер, гумор. Це так?
– Як можна народитись, жити біля моря і не бути позитивним?! Однозначно воно – фактор, що прикрашає, нехай Азовське і не найкрасивіше на світі. Але в тебе є пляж.
Коли у твоїй квартирі вікно з видом на море, ти витягнув золотий квиток у життя.
– Як показав Майдан і велика війна, українці здебільшого здатні жартувати та сміятися навіть у найжорстокіші моменти свого життя, своєї історії. Ти зараз один із активних учасників цього процесу. Твої останні три відео, де ти переглядаєш сторіз росіян, набрали близько семи мільйонів.
Тобі зараз складніше жартувати, ніж місяць-два тому?
– (Пауза). Слухай, це, скажімо, інший гумор. Це навіть не зовсім гумор. Це така... сатира. Щось більш зле.
У мирний час, роблячи свої програми, я намагався просто висміювати дурість, висміювати недорозвинених людей, які демонструють свою недорозвиненість і вважають, що це круто.
Мені здавалося, що я робив щеплення для молоді, яка подивиться та зрозуміє, що бути недорозвиненим не круто.
Коли я це робив, то розумів, що роблю розважальний контент, він допомагає людям відпочивати і таке інше. І в нього я ніякої злості не вкладав, за рідкісним винятком, коли мене щось дуже сильно бомбило.
Я практично не лаявся матом, нікого не ображав. Якщо когось і підколював, то досить акуратно. Людей, які на мене образилися, можна на пальцях перерахувати.
Нині щось інше. Як показують коментарі, я висловлюю думку більшості людей, які спостерігають за тим, що відбувається у Росії, поки у нас війна.
– Коли ти дивишся їхні сторіз, соцмережі, які емоції відчуваєш?
– Злість. Злість! Я цих людей просто ненавиджу! Зневажаю їх. Вважаю їх просто покидьками.
Хтось каже, що він "поза політикою", щось ще... Але йде така війна! Причому з країною, про яку ви говорили: "Та ми ваші брати!".
Усі вони так любили приїжджати відпочивати, виступати в Україну: "У вас так добре!".
Всі такі були прям любителі України. А тепер вбивають не просто солдатів, а розстрілюють мирних людей. І такі: "Ми поза політикою!". Це просто п**дець" Мене страшенно бомбить від цього!
– Для тебе зараз гумор – що? Спосіб психологічного розвантаження? Може, зброя у боротьбі з ворогом?
– Я розумію, що шкоди їм своїм гумором не дуже завдаю. Просто я на своєму місці. Намагаюся розвантажити насамперед наших людей. Інформаційний фон дуже негативний, здебільшого дуже поганий. До кінця дня тобі п**дець як погано.
Я подумав: "Ок, хлопці воюють, але ті, хто в тилу, мають працювати, жити, підтримувати життя країни, економіку. Якщо зараз усі ці люди скотяться в соплі, просто сидітимуть і плакатимуть, то буде ще гірше. Ці люди, що ридають, тоді почнуть впливати і на настрої тих, хто на передовій".
Можна собі уявити, що буде, якщо на якомусь підприємстві, яке, наприклад, хліб пече, люди втомляться та розбіжуться. Перестануть пекти хліб, перестануть олію робити, ще щось. Пропадуть продукти – люди ще більше запанікують. Ланцюгова реакція.
Якщо дивитися мої передачі або читати Телеграм-канал "Боже, яке кончене", то тобі стає легше, бо ти бачиш, що росіянам погано. Вони плачуть через санкції. І ти такий: "Фух, ось вона вже конкретна перемога! Якийсь конкретний росіянин сидить та плаче".
Або хтось конкретний намагається виправдати своє становище, але з моїм коментарем стає зрозумілим, що це жалюгідна спроба якось зберегти обличчя. Все це позитивно впливає на людей: ну, потерпимо, вони там взагалі вже за цукор б'ються. Зараз ми ще натиснемо, тут переможемо, а там вони здохнуть.
– Що найсмішніше про війну ти бачив чи чув останнім часом?
– Пісня Міші Крупіна, харківського виконавця, гурт "Корупція". Вона називається "Ї*аште!". Дуже кумедна. Прям мене дуже веселить. Крім того, що вона кумедна, ще й як прикольна пісня. Думаю, вона буде хітом.
– Мені як уродженцю Донбасу непросто давався світоглядний перелом у розумінні того, що Росія – ворог. Я це зрозумів ще 2004-го року, за часів "Помаранчевої революції", спостерігаючи за пропагандою РФ. Остаточно все стало мені зрозумілим у 2014-му. А як у тебе це було?
– (Пауза). Я мав таке розуміння: російський уряд – це ворог. Таке в мене було: верхівка – ворог. Я почав думати про це з 2014-го року.
– За новими опитуваннями, цю верхівку підтримують 83% росіян.
– Коротше, до росіян, жителів Росії негатив, може, і був, але ненависті не було. Вона могла виникати тільки, якщо людина дуже яскраво підтримувала уряд РФ, говорила: "Як класно, що ми Крим забрали!". Я такий: "Ти – п**орас!". Або: "Як класно, що ми віджали Донецьк, Луганськ". До таких у мене теж було однозначне ставлення.
Але були люди типу нейтральні або ті, хто засуджував це все. Їх я сприймав нормально. Зараз для мене вони всі до одного – просто п**ораси! Ось такий процес був. Ось так це сталося.
– Нещодавно ти закликав не критикувати тих, хто переходить на українську через їхні помилки, незнання мови. Ти особисто з такою критикою часто зараз зустрічаєшся?
– Мова не про критику, а про ситуацію, коли ти намагаєшся говорити, у тебе проскакують русизми неминуче, і людина починає, наприклад, сміятися. Або каже: "Слухай, давай вже російською, а то в тебе не дуже добре виходить".
З таким я стикався кілька разів і прямо відчував, як це жорстко обламує. Зникає настрій говорити українською.
Але якоїсь миті я зрозумів, що не один із таким стикаюся, що треба звернути на це увагу людей, щоб усі до цього з розумінням ставилися.
Тут навіть не йдеться про те, що це якийсь націоналістичний прикол. Це просто бажання співрозмовника показати, що він кращий за тебе. Таке може бути у будь-якій темі.
Ти можеш погано розбиратися в зварюванні, щось не так сказати зварювальнику, і він тебе поправить. Або почне сміятися: "Та як ти таким електродом будеш алюміній варити, ха-ха-ха!". А ти типу тільки починаєш освоювати цю справу і тобі стає не дуже комфортно.
"Я своїй бабусі сказав: "Це твій блокпост. Ти маєш підтримувати своє здоров'я заради спільної перемоги"
– Незважаючи на весь жах і непередбачуваність війни, психологи радять все ж таки будувати якісь плани на майбутнє, хоча б невеликі. Ти щось плануєш?
– Майже ні. Я досить активно працюю. Наприклад, у мене завтра зйомка. А потім ще за кілька днів зніматимемо спецвипуск "Їжа Дурнєва", де зробимо огляд на сухпай полоненого орка. Мені надіслали його.
Я ще не до кінця вирішив, чи будемо ми порівнювати їхній сухпай з нашим (наш у мене теж є). Подивимося. Я весь час у роботі. Думаю, що в найближчому майбутньому продовжуватиму працювати, приносити таким чином користь.
Ми закликаємо надсилати гроші на ЗСУ. Відстежити, скільки вже люди перевели на вказані рахунки, не можемо. Але мені здається, там має бути дуже і дуже нормальна сума. Просто я розумію емоційний стан наших глядачів, читаючи їхні коментарі. У них такий піднятий настрій, і в цьому настрої у людини з'являється бажання його ще більше підняти – допомогти ЗСУ та наблизити таким чином нашу перемогу.
– Тобі пишуть у "лічку" погрози з РФ?
– Нічого такого особливого. Можливо, кілька разів щось було. Я знаю, що Птушкіну прям багато пишуть, я з ним спілкувався на цю тему.
– Суб'єктивно ти мені здавався людиною іронічно-флегматичною. Але, як ми нещодавно з'ясували, ти, як справжній уродженець Маріуполя, людина позитивна. Таким залишатися зараз складно?
– Складно, звісно. Війна – дуже тяжкий момент для всіх. Послухав Арестовича, почитав щось оптимістичне, попрацював – начебто нічого. А наступного ранку прокидаєшся, відкриваєш новини – настрій знову падає.
Але я всіх закликаю таки зберігати позитив. Я своїм рідним, бабусі сказав: "Це твій блокпост: ти маєш займатися собою, підтримувати свій настрій, своє здоров'я заради спільної перемоги. Це твій особистий фронт дій".
Думаю, що кожен має зараз так робити. Що б там не було, треба триматися, щоб захистити нашу країну.
Країна – це люди, яких ми маємо зберегти. Якщо ти літня людина, бережи своє життя. Якщо ти молодший, зберігай своє життя, щоб зберігати життя своїх дітей та життя літніх людей, які поряд із тобою. Необов'язково своїх родичів, це можуть бути самотні сусіди.
Кожен має придумати собі таке завдання, яке хоч трохи, хоч на мільйонну частку відсотка наблизить перемогу.
Євген Руденко – УП
