Тенісист і теробороновець Стаховський: Міг не їхати, але, якби не повернувся в Україну, що б я сказав своїм дітям?
До 24-го лютого в Україні спорт виконував не тільки функцію морального підйому духу через перемоги, а й часто ставав причиною всіляких "срачів" у суспільстві через позицію самих спортсменів щодо дій Росії.
Дехто попри війну обіймався зі своїми російськими суперниками, дехто розповідав про "єдиний народ" або й взагалі постив відео з російськими солдатами на своїх сторінках. Відповідь на критику майже завжди була стандартною – "спорт поза політикою".
Але широкомасштабна війна все змінила в одну мить. Тепер ті, кого називали "ватниками", вже стають в лави тероборони, а ті, хто обіймався з росіянами, вимагають від колишніх друзів чітко визначитись зі своєю позицією щодо дій їхньої держави та її армії.
На фоні всіх цих історій колишня перша ракетка України тенісист Сергій Стаховський завжди виділявся своєю патріотичною позицією.
Ще 2014-го року він у категоричній формі відмовився від спілкування з російськими журналістами через їхню брехню про ситуацію в Криму й на Донбасі. Сам бував на Донбасі, підтримував українську армію та жорстко критикував спортсменів-співвітчизників за їхню "вдавану аполітичність".
У січні цього року Стаховський оголосив про завершення спортивної кар'єри та планував сконцентруватися на виноробному бізнесі, яким уже кілька років активно займається в Україні.
Проте з початком війни він опинився в лавах територіальної оборони Києва, куди записався без вагань.
"Українська правда" зустрілась із Стаховським у центрі Києва під час його невеликої перерви в патрулюванні столиці, щоб поцікавитися мотивами, роздумами, поглядами на події в Україні та на долю Путіна.
Про початок війни
24-го лютого ми з дружиною і дітьми відпочивали в Дубаї. У мене була крайня відпустка перед важким роком, бо дуже багато навалилося цікавих проєктів. Планували дітей влітку перевозити в Україну, коли вони закінчать шкільний рік.
До 24-го я десь три дні майже не спав, ну, може, 1-2 години на добу. Постійно на телефоні, на комп'ютері дивився, що, де, як. От реально, будучи далеко, ти не можеш змалювати оцієї всієї картини. У ЗМІ показували ці мапи, де Україна, а де по факту російська армія стоїть десь, закопалася.
І ось о 6-й ранку мені приходять повідомлення, що почалося.
Ми прилетіли в Будапешт (там у Стаховських будинок – УП), дружину з дітьми залишив там і поїхав через Братиславу на кордон.
Про мотиви
Я міг не повертатися в Україну, але не міг не повернутися. Я в 2014-му році нікуди не поїхав, хоча я не можу сказати, що не було бажання. Бажання було. Було більше страху. Дитина тоді тільки народилася.
А зараз не було такого, що був страх. Зараз просто було розуміння, що треба їхати, бо, якщо не поїду, і, скажімо, якщо Україна не існувала б, що б я своїм дітям сказав? Що була в мене країна і немає? Сам би почувався не так.
Я розумів, скільки тут людей відправили своїх дітей, дружин за кордон і лишилися тут. Не знаю, це не пафосно, просто я реально не міг інакше.
Звісно, дехто буде казати: "Не хотів бути вдома з дітьми" (сміється). Але в мене чудова дружина, в мене чудова родина. Ми жодного разу не сварилися з дружиною за 11 років. Вона зараз мене розуміє, але все одно ж в неї кожного дня напливає, каже: "Ти там, я тут, троє дітей, незрозуміло, що буде, вас там бомблять".
Про вступ до тероборони
У тероборону я заявлявся ще 12-го лютого. Чесно, не тому, що очікував на війну. Але розумів, що, по-перше, чим більше людей вмотивованих буде записуватися, тим більше буде безпосередній меседж оркам, що люди тут будуть оборонятися: куди ви лізете?
Я ніде це не афішував, просто пішов і для себе записався, тому що знав, що дуже багато моїх знайомих записувалося. І просто для того, щоб мати чисту свідомість, що я записаний.
Але там же пакет документів, які треба було зібрати: свідоцтво про несудимість, шлюб, народження дітей. Треба було все це позбирати, потім пройти комісію. Короче, дохера всього, і вийшло так, що посвідка про несудимість десь два тижні мала робитись. Я її замовив в Дії, вона досі ще не прийшла насправді.
Коли все це спростили і зробили, що для тероборони треба паспорт, ідентифікаційний код, приїхав, пішов і підписав заяву. Контракт лежить в теробороні.
Про роль відомих людей в обороні України
Якщо чесно, от кажу, як є, спортсмен ні хріна корисного одразу не може дати теробороні. Це, умовно, якби ти пішов тиждень потренувався в теніс і тебе кинули на змагання. І давай змагайся, вигравай змагання. Ну, і що, вийшло б?
Я вмію стріляти – супер, вже бонус. Але поки тільки в тирі пристрілювали зброю.
Зараз патрулюю вулиці. Коли приїхали, мені так натякали типу: "Ти ж не військовий – що ти тут робиш? Тут є достатньо людей в теробороні, нафіг ти приїхав?" Але якось звиклись (посміхається).
Мені пощастило, мене приєднали до людей, які зі зброєю нормально себе почувають, не як я. Мені здається, вони більше нервують від того, що я з ними (сміється).
Мені пояснили, що і як, які маємо виконувати функції, і я їх намагаюся чітко виконувати, щоб нікуди не влізти. Бо я розумію, що, по-перше, зброя це завжди ризик, це завжди ризик непорозумінь, тому що зброї в Києві зараз багато, люди зі зброєю пересуваються, є блокпости. І тут найгірше це непорозуміння між своїми.
Але впевнений, що поява відомих людей в теробороні піднімає дух. Тут же не тільки я прийшов. Слава Вакарчук катається, Жадан у Харкові, президент сидить у Києві.
Всі залишилися, всі об'єдналися, тому що розуміють, що країна у нас одна. Я не знаю, що там у Кличків, а в мене один паспорт, український.
Якщо України не буде, я буду людиною без держави. Я не знаю, що може людина без держави. Я такою не хочу бути і тому я тут.
На вулицях люди впізнають небагато, на щастя. Я ж майже все життя прожив за кордоном, і в мене насправді скоріше прізвище працює, аніж обличчя, тому що я тут ніколи ним не торгував.
Дякують за позицію, дякують, що я тут. Хоча дякувати за що? Я ж нічого не зробив, я ще поки що навіть москаля не бачив (сміється).
Про Зеленського
Після того, що він зараз продемонстрував, у мене змінилося до нього ставлення. У нас до Зеленського були президенти, але вони були політики, а тільки потім президенти. І вони завжди йшли з позиції політики. Тобто з того, що вони хочуть своє політичне життя продовжувати, продовжувати, продовжувати. Не вийшло зараз, через 4 роки ми продовжимо.
А Зеленський – не політик, але це, мабуть, єдиний український президент, який є реально президентом, який готовий ризикнути і своїм життям, і своєю родиною і готовий поставити свої моральні цінності там, де ми всі це очікували.
Для нього Київ зараз достатньо небезпечне місце, а він там гуляє під своєю адміністрацією.
Про спортсменів
Багато спортсменів, які були "поза політикою", зрозуміли всю прірву того, що коїться, всю безглуздість цього нападу, і вони самі в шоці. Можливо, цей шок їх нарешті вивів з цієї омани, що Росія – якийсь приятель, брат, я не знаю, православний.
Коли почалась велика війна, мені відразу писало дуже багато тенісистів, і пишуть досі. Коли дізналися, що я сюди приїхав, дуже багато були в шоці, підтримували.
Тільки від тенісистів я отримав сотні повідомлень, а якщо брати від людей в цілому, то тисячі повідомлень. Я не встигаю на них відповідати.
Насправді, весь світ на нашій стороні. І це не тільки Європа, це і Азія, Африка. Це реально просто неймовірна підтримка. Просто хотілося б, щоб ця підтримка була не тільки людською, а щоб це ще і держави робили.
Писали і російські тенісисти. Всі в шоці, звісно, ніхто цього не підтримує. Але публічно ніхто не скаже. У них найпублічніша заява – "Ні війні". З однієї сторони, я це розумію, з іншої сторони я цього зрозуміти не можу.
Вони намагаються якимось чином згладити гострі кути, щоб і там, і там. І це зрозуміло, це людська натура, люди хочуть всім подобатися.
Не всі, вибачаюсь, як я, такий, я б не сказав, що довбо*об, просто кому насправді пофіг, що про нього думають. Я просто кажу те, як це бачу. Якщо це комусь не подобається, ок, я навіть згоден десь свої погляди змінити, якщо мені хтось доведе, що я неправий.
Але просто сидіти і казати: та ні, всі класні, всі молодці, просто так сталося, це тільки Путін. Який Путін? Це Росія – агресор.
Ми бачимо, що навіть чемпіонка Росії з фехтування написала заяву в МОК, що там українські війська в Донецьку якусь ракету запустили…
Тобто навіть спортсмени, які їздять по світу, які бачать, як виглядає світ, вони все одно підтримують це божевілля. І вони мають колективно нести за це відповідальність.
І все одно, що ти за Путіна або ти проти Путіна. Це не наше питання. Чому через те, що ти проти Путіна, ти хочеш сидіти вдома, ти боїшся вийти, бо тебе за ґрати посадять, мають гинути наші люди?
Якщо так, то сидіть уже тоді в Росії самі й умирайте там, не лізьте до Європи, не намагайтеся спілкуватися зі світом, живіть собі там.
Про Росію
З дитинства у мене ніколи не було відчуття, що Росія нападе. Перше моє розуміння прийшло в 2014-му році. І, звісно, після 14-го року я почав іти назад в історію і дивитися на чеченську війну, на грузинську, на всі війни, які вони вели.
Я зрозумів, що вони, в принципі, агресією займалися весь цей час. Просто ми через цю близькість до них, через цей вплив телебачення на нас, ми це все сприймали з їхньої точки зору. І тільки коли це трапилося з нами, ми зрозуміли, що, бляха, а воно ж то все весь цей час було інакше! І в Чечні було інакше, і в Грузії було інакше. І за це соромно, що тебе так просто вводили в оману.
І війна в Україні це ж не тільки про Путіна. 200 тисяч людей зайшло на територію України, 70% підтримки в Росії. Який Путін?
Але ми бачимо, що в оцих срочників, яких вони відправили, немає морального верховенства. Вони реально вже панікують і не знають, що робити, щоб звідси звалити.
В російській армії є дві категорії: які хочуть звалити, бо вони перелякані і не знають, як з цього вилізти, і другі, які просто приїхали помародерити, повбивати, це чисто вбивці.
Але розбиратися ніхто не буде, хто вбивця, а хто боїться. Будуть класти всіх. Тому що те, що вони роблять з Маріуполем, те, що вони роблять з Харковом, те, що вони роблять в Яворові, і в Івано-Франківську, у Львові, це їм все вернеться.
Єдиний наш шанс, це настільки закрити Росію для світу, щоб вони не бачили жодних благ модерного світу. Щоб вони не могли поїхати відпочити. Щоб вони їздили в той Геленджик, щоб пили не колу, їли не в Макдональдсах, а в Дядя Маці, чи як там вони його назвуть.
Вони мають розуміти, що це відкидає їх на 20 років назад. Але це не наші проблеми.
І навіть якщо вони свої проблеми у себе в країні вирішать, їхнє керівництво зміниться і буде адекватно ставитися до того, що відбувається у світі, дружби з Україною, я впевнений, за моє життя не буде.
Про Путіна
Путін все це робить в Україні, бо не може собі дозволити сильну, модерну Україну на кордоні. У нас тисяча кілометрів кордону з Росією. Якщо Україна буде навіть умовною Польщею за розвитком, то Росія ж, блін, розвалиться.
Тому що люди будуть переїжджати кордон, дивитися, що в нас, приїжджати до себе, дивитися на ту всю херню, що в них. Як так? Ми ж тут Росія, а то ж типу якась там Україна, і в них краще? Ось в цьому найбільша проблема Путіна.
Але Путін має померти. Тут немає іншого варіанту.
Питання в тому, що світ зараз вже має зрозуміти, що є Путін, який готовий шантажувати світ ядерною зброєю в позиції, коли він напав на Україну. Тобто не на нього напали, а він напав на Україну та ще й шантажує світ, що, якщо хтось нам буде допомагати, то він почне ядерну війну. Це жах.
Щоб таке було в 21-му столітті… Я не розумію, як це світ може терпіти. Я впевнений, що вони вже мають якісь плани, як його, умовно, усунути або що, вони там зроблять. Тому що навіть якщо ми переможемо тут, все одно ця загроза залишиться для світу.
Про перемогу
Перемога – це Україна в своїх повних кордонах.
Я розумію, що президент – це людина, яка має право на домовленості, і він буде домовлятися так, як він вважає, і буде найкращим для України. Звісно, я розумію, що, умовно, Крим це буде дуже складно. Але я б не відмовлявся від Криму.
Ну, і після всього цього і Донбас, і Донецьк, і Луганськ мають бути звільнені – це 100%. Це саме причина всього цього, що трапилося.
Євген Будерацький, УП
