Сценки з життя "нацистів" і "мілітаристів". Нотатки бійця тероборони Києва
"Це наш потужний національний спротив… На сьогодні по всій Україні це близько 100 тисяч… Це люди, які стали в стрій, і на сьогодні це дуже потужні підрозділи", − розповідає заступниця міністра оборони Ганна Маляр про українську тероборону.
Автор цих нотаток з перших днів війни в київській теробороні.
Його замітки – не продуманий у деталях репортаж, а миттєві спостереження людини, яка бачить зсередини те, що відбувається.
Це маленька частина великого щоденника війни і майбутньої перемоги в ній, який сьогодні пишемо всі ми.
***
Процедура (запису до тероборони − УП) вкрай спрощена, але черга бажаючих вкрай довга. Вік різний − діди, юнаки, але переважають 30-40-річні. Мови різні − українська і російська. Хто у спортивках і кросівках, хто в дорогому камуфляжі, хто в камуфляжі дешевому рибацькому. Статури різні − від струнких до череванів з віддишкою.
Матюків багато, ненависті до москаля багато, навіть не скажу, чого більше. Професії на обличчях намальовані теж різні.
Немає остраху і немає агресії. Швидко заповнюють контракти, приймають з ящиків нову зброю у смазці і набої. Багато хто бере все це до рук вперше. Досвідчені допомагають, підказують. Сувора чоловіча приязність.
Я спостерігав обличчя. Здавалося, це самі класні обличчя, які тільки бувають. Хотів зробити вокс-популі − спитати в кількох: що вас привело сюди. Але не спитав, бо не зміг. Побоявсь виглядати дурачком. Гадаю, ви мене розумієте.
***
В теробороні штабіст вибіг покурити. Без верхнього одягу − зсутулившись, потирає боки ліктьми, говорить по телефону:
− ...та це вобще пі**єць якийсь: як в армію йти, то поховалися, а як воювати, то всі поприходили. Я х*єю з нашого народу!
Він договорив, і я запитую:
− Та який же це пі**єць, і з чого тут ху*ть?
− Та то я в хорошому смислі, друже! Насправді хлопці − це чудо! − розплився він у посмішці.
Докурив, загасив об стінку, побіг. Потім на ходу обернувся і уточнив, показавши великим пальцем кудись собі за спину:
− А пі**єць − це отому пі**расу. Ну, ти мене поняв...
Унікальна річ матюки. Одним словом позначється багато (точніше − до*уя) різних понять і ситуацій, часом полярних. Важливо лише почути вухом, бо на письмі іноді доходить туго.
***
Вася в теробороні з першого дня війни. Але шлях до неї почав ще два місяці до того − через військомат з аналізами і довідками.
Ми стоїмо на посту. Огорожа із мішків з піском, два автомати, рація.
Вася втричі молодший за мене. Виріс у селі в Чернівецькій області на кордоні з Румунією. Серед жителів там теж кожен другий румун. А ще, каже, є липовани-старообрядці – "загадкові вредні люди": живуть між українцями й румунами віками, але гордяться що руські, говорять демонстративно теж по-руські, мають довгі бороди, по десять дітей і женяться між собою.
У Васі була однокласниця-липованка. Мріяла вийти заміж за москвича, або на худий кінець за петербуржця. Відмінниця, підручники ковтала, ала як поговорити − то недалека. Її, каже, вчителі облизували − готували на олімпіади. І на медаль. Вона дуже хотіла медаль, щоби поступити в МГУ.
− Моя бабушка теж її готувала з хімії. Я з нею за це сварився: кажу, от ви на неї час витрачаєте, вам, кажу, важливий престиж, щоби школа прозвучала. А мій сусід погано читає, краще би йому помогли, а не руському міру... І шо?! Вона-таки поступила в Москву...
Тут Вася робить гірку паузу.
− А ти стоїш тут на мішках з автоматом, − кажу йому, − москаля виглядаєш.
− А я стою з автоматом виглядаю москаля... Кажу бабці: "от на*уя було таке робить?!"
Потім Вася трохи мовчить і робить по своїх шкільних учителях контрольний вислів: "Пі**єц, на*уй..."
Після ІТ-коледжа Вася вже рік як працює в Києві. І в тероборону тут вступив.
Коли розповів про це мамі, вона довго мовчала і сказала: "Все ти правильно зробив". А тато заплакав. Його аж трясе, як він боїться за сина − молить розірвати той контракт. Вася йому дзвонити теж боїться.
***
У батальйоні тероборони почув західноукраїнську говірку двох дядьків років за 40.
− Звідки? − питаю.
− Тернопільщина.
− А чого у київській теробороні, не вдома?
− А працювали тут у Києві. Як все почалося, шеф каже: "беріть службову машину і тікайте додому. А мене підвезіть до штабу тероборони". Їдемо до нього, а він вже стоїть з рюкзаком. То ми подумали: ну його нахєр тікати, поки будем туди-сюди їздить, війна без нас пройде. Кажемо шефу: бери й нас до себе − Київ захистити важливіше, ніж Тернопіль.
Звичайні будівельники. Один сказав, що електрик, а другий – "а я по всіх роботАх, що дадуть, те й роблю".
Стоять з "калашами" − зверху вже військові камуфляжні куртки, знизу ще джинси, бо камуфляжних штанів не вистачило − обіцяють підвезти. Такі гуморні. Кажуть: "за одне й службова машина пригодилася у батальйоні, а то би стояла задурно".
Далі буде…
Вадим Петрасюк, для УП
