"Розкажи нам, навіщо спалили наше місто". Харків під обстрілами – фоторепортаж 

Вівторок, 29 березня 2022, 16:00
ФОТО: КОСТЯНТИН І ВЛАДА ЛІБЕРОВИ

"Ми – фотографи кохання", – кажуть про себе одесити Костянтин та Влада Ліберови. До війни вони займалися у рідному місті весільною фотографією.

Люди одружуються навіть під час війни. Але Костя і Влада зрозуміли, що зараз не найкращий час для жанру Love Stories.

 

Перша їхня поїздка за останній місяць була до Миколаєва, друга – до Харкова. Знімають волонтерів, військовослужбовців ЗСУ, тероборонівців, звичайних городян. 

– Ми не побачили в Харкові жаху, – розповідає Влада. – Жах – це зруйновані порожні міста. Ми побачили знищені будинки і людей, які стоять біля руїн і кажуть тобі: "Та ми все відбудуємо, все буде нормально".

…Коли закінчуються слова, здатні описати те, що відбувається, лишаються фотографії та вірші.

"Українська правда" публікує фото Костянтина та Влади Ліберових і їхні короткі описи побаченого і почутого – прямою мовою.

Другим голосом у цьому репортажі звучатимуть цитати "найбільш харківського" з українських поетів – Сергія Жадана.

Центр міста

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

 

 Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

Сергій Жадан

 
Всі фото: Костянтин і Влада Ліберови
 

У Харкові сьогодні немає жодного безпечного місця. Є райони, які обстрілюють постійно, є менш небезпечні, але "прилітає" скрізь.

Від будівлі облдержадміністрації на майдані Свободи зберігся лише фасад. Зсередини можна дивитись на небо – даху немає. Зараз там розбирають завали, вивозять сміття та залишки документів.

Працівники комунальних служб та співробітники ДСНС – це просто якісь супергерої. Вони швидко розбирають завали, чистять вулиці та дуже пишаються своєю роботою.

 

Ми зустріли комунальника, який лагодив на вулиці інтернет. Це здається абсурдним: в Одесі, коли лунає вдалині вибух (причому швидше за все це працює наша протиповітряна оборона) – цілий кипеш. Коли приїжджаєш до Харкова, за годину чуєш більше вибухів, ніж за 27 днів у Одесі. При цьому чоловік на вулиці вдумливо, спокійно і з посмішкою щось робить із оптоволокном. Це нас вразило.

Спальні райони: Салтівка і Горизонт 

Вітри у квітні стають зовсім нестерпні.

Сатана розпалює свої чорні мартени.

В повітрі тихо, наче в обкраденій церкві.

І невідомо, на чому тримається

чутливість антени.

Хмари нині над містом, мов химери.

Мертво нині в небі, ніби на бійні.

Антена третій день виловлює з атмосфери

сигнали любові невидимі і надійні.

Сергій Жадан

 
 
 
 

Це підвал дитячого садка у харківському районі Салтівка. Технічне приміщення для труб та комунікацій. Тут уже місяць постійно мешкають близько 50 осіб.

Бомба може прилетіти сюди будь-якої миті й швидше за все рано чи пізно прилетить – обстріл Салтівки не припиняється.

Люди відмовляються переїжджати до метро, ​​де більш комфортні умови. Після того, як вони разом пройшли крізь пекло, тут утворилася своя громада.

 

До війни Юрій не мав жодного відношення до цього дитячого садка. Просто людина з вулиці, яка організувала у підвалі побут для пів сотні людей. Зробив грубку, проводку, встановив унітаз. Зв'язався з волонтерами та організував постачання гуманітарної допомоги. У них зараз багато їжі, і, коли ми туди спустилися, нас зустріли словами: "Заходьте, у нас зараз буде гарячий супчик".

 
 

У цих будинках вибито вікна, прорвало труби, зруйновано всі комунікації. У Харкові багато таких будинків. Усі, хто міг і хотів виїхати з цих будинків, поїхали. Ті, хто залишилися, здається, живуть у своїй паралельній реальності.

 

На Салтівку нас привіз волонтер і сказав: "У вас є 10 хвилин. Якщо за 10 хвилин ми звідси не поїдемо, швидше за все потрапимо під обстріл".

На наше запитання "Чому ви вийшли надвір?" цей чоловік відповів: "Якщо ховатися, доведеться цілими днями сидіти у підвалі. Я зазвичай сиджу вдома, а зараз на свіже повітря вийшов". У його квартирі немає ні опалення, ні електрики, ні води.

 

Ще один мешканець району Північна Салтівка. Він міг перебратися до метро чи підвалу, але вирішив залишитися вдома. Десь надибав грубку-"буржуйку" і збирається йти до сестри, щоб приготувати якусь їжу.

 

Єдиний мешканець одного з будинків на Салтівці під час обстрілу ховається в під'їзді.

 
 

Харківський мікрорайон Горизонт. Виходиш з машини і відчуваєш, що повітря тремтить. Не лише від бомб, а від напруги. Є така фраза: снаряд двічі в одну вирву не падає. Тут це не працює – снаряди і двічі, і тричі падають в одну вирву.

Тут також залишилися люди. На запитання: "Що ви тут робите під обстрілами?" цей чоловік у касці та халаті з лопатою в руках відповів дивно: "Є дія і є протидія". 

Це і є справжнє обличчя війни. Єдине, що ці люди можуть робити зараз – розчищати завали своїх зруйнованих життів.

Метро

Осінь над ними з льоду й сталі.

Холодні ріки, незнайомі люди.

Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.

Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Сергій Жадан

 
 
 

Центр міста – метро. Порівняно з підвалами Салтівки, хоч би як парадоксально це звучало, тут затишно. Люди облаштовують вагони метро.

Як ми зрозуміли, поміж цих людей досить багато заможних. На запитання, чому вони не поїхали з Харкова, відповідають: "А якого біса нам їхати з рідного міста?" Вони чекають нагоди, щоб почати відбудовувати місто.

Ті, хто зараз ховається в метро, ​​– переважно люди, яких "зламав" звук літаків. Усі, з ким ми говорили, згадують цей досвід із жахом. Вони до останнього жили у своїх квартирах у центрі міста, ходили до бомбосховища, але після авіабомбардувань вирішили, що у метро найбезпечніше.

"Граф"

В минулому часі згадуються імена,

в минулому часі більшість дієслів,

в минулому часі пишуться території, а ось війна

пишеться в теперішньому

і з маленької в кожному з листів.

Сергій Жадан

 

Це фантастична людина з тероборони з позивним "Граф". Він врятував нам життя.

Ми швидко засвоїли одну штуку – чуєш свист, лягай, затуляй руками вуха і відкривай рота. Але між цими подіями у тебе ще немає рефлекторного зв'язку. Потрібен хтось, хто крикне "лягай!".

Ми приїхали на Салтівку з волонтерами, щоб розвантажити "їжаки", паралельно лагодимо колесо, яке пробили. Десь далеко чути вибухи, але ти до цього звикаєш.

І в якусь мить "Граф" починає кричати: "Всередину і падай!" Ми встигли забігти до укріпленого під'їзду, впасти на підлогу і закрити голови.

У "Графа" своя історія того, як він потрапив до тероборони. У перший день війни він узяв свою сім'ю, дружину та семирічну доньку, вивіз їх за місто на дачу, залишив їм машину і пішки повернувся до міста. Безуспішно стукав у кілька військкоматів і наступного дня "прилаштувався" до тероборони.

Він показав нам на телефоні повідомлення з малюнком дочки.

 

Потім подивився на нас і сказав: "Я плакав, як сука, коли побачив це повідомлення. Тепер ви розумієте, якого біса я тут?". 

Волонтери

Ну ось – тепер не говорять,

не спілкуються. 

І живуть, ніби у річковій воді: 

важко, але рухаєшся

важко, а все одно дихаєш. 

Риби схожі на телефонні слухавки –

прикладаєш до вуха, а нічого не чути. 

На такій глибині

зовсім немає зв'язку. 

Сергій Жадан

 

Наші "гіди" у Харкові та місцеві волонтери Сашко та Діма (на фото в центрі). Щодня "катаються" гарячими точками міста і ризикують життям не менше, ніж хлопці з тероборони.

Вони однокласники і найкращі друзі. У день, коли почалася війна, вони з'їхалися в приватному будинку у батьків Сашка, тому що цей будинок розташований у відносно безпечному районі. Разом з ними зараз мешкає і мама Діми.

 

Батьки Сашка і мама Діми. У такій позі вони постійно сидять у коридорі – найбезпечнішому місці у великому будинку, читають новини місцевих телеграм-груп та чекають на дітей. Щодня, відпускаючи своїх дітей з дому, вони не знають, чи ті повернуться. Кожен вибух, який вони чують, може означати, що їхні хлопці не дістануться домівки. Вони не дозволяють собі зневіри, але коли припиняють нервово жартувати, відчувається, в якій вони напрузі.

Цей кадр для мене, напевно, один із найважливіших. Коли ми лежали в під'їзді будинку на Салтівці, закривши голови під обстрілами, єдиною думкою було "Мене вб'є мама". В ту мить я осягнула весь абсурд ситуації – мама мене не зуміє вбити, бо мене швидше за все вб'ють у цьому будинку. І ось тут в помешканні батьків волонтерів я побачила зворотний бік цієї історії. Що відчуває моя мати, яка сидить в Одесі.

"Одеса"

Час, як шкіра втомленого чоловіка,

обгорнута державними прапорами.

Глибока пора зими, велика.

Там, де кінчається лютий, з'являються шрами.

 

Білі зарубки болю серед чорного снігу.

Глибокі шрами, що завжди нагадують зиму.

Смерть, мов жінка, до кінця тримає інтригу,

не маючи до тебе ні поблажливості, ні стриму.

Сергій Жадан

 

Це харків'янин, позивний "Одеса", бо народився він у районі Іллічівська. У довоєнному житті – вчитель праці. Ми запитали, чим він хоче займатися після перемоги. Він відповів: "Як чим? Продовжувати навчати дітей".

Він розповів нам історію про те, як точився бій, і в нього на очах молодий хлопець, наш солдат, перечепився і впав. "Одеса" подумав, що хлопця вбило. Сильний, брутальний мужик, у нього були сльози на очах, коли він згадував, що наш пацан міг загинути. 

 
 
 

"Одеса" при нас розбирав речовий мішок вбитого російського омоновця. Ти бачиш – ось він читав книгу, ось його кепка, футболка, ось його нотатки і малюнки. Це не жалість до ворога, він отримав те, що заслужив. Але в цю мить ти гостро розумієш абсурдність війни, яка не має жодних об'єктивних причин.

"Одеса" сказав, що всі ці речі збирає для музею, який після війни зробить у своїй школі.

Постскриптум

 

Може, це нам так пощастило, але за ті три дні, що ми були у Харкові, із сотні людей, з якими спілкувалися, лише 2-3 були деморалізовані.

Це може звучати як пропаганда або набір штампів, що надихають. Ми розуміємо, як це може звучати. Але це правда, це, блін, чиста правда. 

І тероборона, і ЗСУ, і просто городяни, дорослі, діти, вони вірять у перемогу і знають, що повинні стояти за місто. Це емоційне піднесення справді вражає.

Записав Михайло Кригель, УП 

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді