Сергій Жадан: Ракетні обстріли Харкова позбавили місця для компромісу з росіянами
Сергій Жадан – один із найвизначніших представників сучасної української культури.
Весь час війни він перебуває у Харкові, в одному з епіцентрів атаки росіян.
"Українська правда" спілкувалася з Сергієм Жаданом по телефону.
На розмову з УП у нього було близько 20 хвилин. Свій час письменник витрачає зараз на волонтерство та статей для західних ЗМІ.
У ході інтерв’ю Жадан розповідає про воєнний Харків, ділиться думками про війну й українців, пояснює, чому нам зараз варто забути про політику та через що видалив пісню про Зеленського, в якій "Вова купує квиток до Ростова".
– Що ти зараз робиш для країни? Волонтерством займаєшся?
– Волонтерю, так, можна і так назвати. Я зараз у Харкові, щойно був у волонтерському центрі, записав кілька невеликих інтерв’ю. Збираюся зараз писати статтю для The New York Times – вони замовили.
Тобто постійно в роботі.
Постійно в русі, допомагаю, зв’язую людей – то ліки, то гуманітарка, то контакти, то транспорт і так далі. Ми ж всі тут як мурашки.
– Про що пишеш у The New York Times? Це журналістська робота?
– Так, це журналістська робота. До мене постійно хтось звертається, просить писати. Я розумію, що це важливо.
Не завжди вистачає часу і нервів пояснювати нашим західним партнерам, що тут робиться. Але мені здається, це потрібно.
– Я не можу навіть уявити, як зараз виглядає Харків. Можеш описати?
– Такий, як до війни. Єдине, що час від часу струшує вибухами. Ну, центр мається на увазі. Хоча є місця сильно пошкоджені, райони сильно пошкоджені, Салтівка вся розбита.
По центру вони інколи б’ють, але б’ють доволі хаотично, якогось такого прицільного вогню немає.
Тому дуже дивне відчуття: місто живе, машини їздять, люди ходять. Але людей менше, машин менше. Серед транспорту значно більше волонтерів, їх відразу видно – це або фури, або буси. Вони щось розвозять, допомагають людям, які залишилися в місті.
– Не знаю, як коректно поставити запитання, але сенс його такий: як виглядає побут у місті, яке постійно бомблять росіяни?
– Насправді до таких речей люди швидко звикають. Багато хто, я навіть помічаю на вулицях, не звертають уваги, що є повітряна тривога.
Хоча перші дні всі ховалися, коли оголошували повітряну тривогу, місто порожніло. Зараз якось трішки, можливо, звикли. Можливо, притупилися якісь відчуття.
Єдине, що в нас же комендантська година, і ввечері місто порожніє.
– Серед тих харків’ян, з ким ти зараз спілкуєшся, які настрої?
– Ті, з ким спілкуюся – це ж дуже заряджені люди. Це волонтери, це активісти, це ті, хто залишився свідомо, а не просто тому, що не зміг виїхати.
Вони їздять, допомагають, виявляють якісь просто чудеса сміливості.
Я, чесно кажучи, не чекав від моїх друзів, що вони настільки безбашені, доїжджають під обстрілами, щоб допомогти пенсіонерам, щоб довезти в місця, де збираються люди, якісь продукти чи ліки.
Загалом війна справді показала якісь такі речі, хто є ким насправді, в кого є якийсь запас сили і мужності.
– Де ваші місцеві політики? Чи є у місті представники ОПЗЖ, до прикладу? Де Добкін?
– Добкін, наскільки знаю, в місті. Якщо говорити про політиків – бачив нашого мера, він працює і на місці. Всі комунальні служби працюють, все його оточення працює, всі департаменти працюють.
Всі на своєму місці, всі теж заряджені, всі підтримують українську владу. Міська влада на контакті з військовими, все гаразд.
– Пряме запитання: Харків вистоїть?
– Харків стоїть, б’ється, бореться, бійці рвуться в контрнаступ. Тому от, власне, я і бачу Харків таким впевненим, злим і максимально наповненим енергією.
– У соціальних мережах читав твої роздуми про мову під час війни. В Instagram постили навіть картинки з твоїми цитатами. Можеш детально пояснити, як війна змінює нашу мову?
– Я думаю, нам потрібно буде дуже багато речей проговорити від початку. Тому що після всього того, що зараз відбувається, багато речей втратили свою вагу попередню, а інші якісь речі вагу набули.
Коли ти бачиш загиблих дітей, яких розстрілювали з ракет, очевидно, після цього говорити про велику гуманістичну традицію російської культури вже не випадає.
Коли ти бачиш розбиті школи, говорити після цього про якусь можливість культурної співпраці чи якоїсь там гуманістичної співпраці з нашим сусідом теж, очевидно, не випадає.
Дуже багато вже відбувається і буде ще переосмислення якихось базових для суспільства речей.
– Як війна змінила ставлення харків’ян до Росії? Це ж не секрет, що до війни у Харкові багато людей ставилися до росіян досить спокійно, у деяких залишаються навіть сімейні зв’язки…
– Розумієш, ти зараз повторюєш такий доволі ризикований наратив від Володимира Олександровича Зеленського про те, що в багатьох є зв’язки родинні, але це не робить і не робило ніколи Харків якимось відмінним від інших регіонів України.
Харків завжди слід позиціонувати як українське місто, а вже потім є тут родинні зв’язки, нема тут родинних зв’язків, більшість тут російськомовного населення чи україномовного населення. Це не так важливо, це другорядні речі.
Першорядні речі – те, що це українське місто і люди тут почувають себе громадянами України. Сьогодні це максимально чітко видно.
Ясна річ, що для дуже багатьох людей докорінно змінилося ставлення до Росії, до російської мови, до російської влади, до російської держави. Це якщо говорити про зміну настроїв в негативному ключі.
Але разом з тим відбуваються і паралельні зміни. Ставлення до своєї країни, до своєї держави, до своєї армії, позиціонування себе. Це те, чого можливо, нам усім не вистачало в період з 14-го до 22-го року.
Коли навіть попри те, що відбувалася війна, попри те, що росіяни анексували Крим, все одно багато хто лишав собі можливість для певного такого морального компромісу, етичного компромісу, світоглядного компромісу…
Я думаю, що ракетні обстріли Харкова позбавили цього місця для компромісу.
– Тоді глобальне питання: як війна змінила всіх нас?
– Вона, мені здається, змінила політичний ландшафт і відчуття й розуміння країни як такої.
Якщо згадати війну у 1917-1920 роки, то там все-таки для нашої української історії події відбувалися передусім у Києві, Центрі і Західній Україні.
Натомість зараз так сталося, що всі події відбуваються на Сході, на Півночі, у близьких до Росії регіонах, в тих регіонах, які традиційно в нашому політикумі вважалися проросійськими.
Натомість історія переписується, зараз змінюється, в принципі, значення цих регіонів для нас усіх, значення людей, які тут живуть. Себто все стає інакшим.
Географія перепрошивається, переписується кров’ю українців.
Після того, що відбувається, я не знаю, в кого може вистачити совісті говорити про якусь не зовсім українськість Харкова чи, скажімо, Чернігова чи, скажімо, Сумщини чи інших міст, які знаходяться саме вздовж українсько-російського кордону.
– Максимально погоджуюся. Зараз дуже багато говорять про переговори України і Росії, але чітко не озвучуються можливості і межі будь-якого компромісу. На твою думку, який компроміс може бути у цих переговорах?
– Знаєш, я абсолютно некомпетентний переговорник, тому я тут взагалі нічого не коментував би. Щоб навіть мій не надто важливий голос ніхто не використовував в якості аргументу чи контраргументу.
Я поки що цілком довіряю українські владі, дивлячись за тим, як вони себе поводять і як вони, власне, б’ються за цю країну.
Інша річ, мені здається, що ми маємо слідкувати за тим, що там відбувається. Тому що від цих переговорів наслідки будуть мати величезне значення для всієї країни. Тому важливо слідкувати, дивитися.
– Мушу запитати про Зеленського. Чи ти зараз змінив про нього свою думку, в порівнянні з 2019 роком?
– Безперечно. Ми навіть пісню про Вову прибрали офіційно (пісня, у якій Жадан і Собаки критикували Зеленського – УП). Ми її вбили, цієї пісні більше немає.
Тому що, мені здається, на час війни максимально треба забути про політику і зосередитися на обороні своєї країни. Ми зараз всі разом.
Ми зараз всі один від одного залежні і слід трошки притлумити наше традиційне українське народне зрадофільство, бо інакше ми не переможемо.
– Мені здається, зараз зрадофільства значно менше, всі заточені на єдність.
– Є. У мене був такий пост про покоління молодих, які прийшли в 2019-му році до влади, до якого я ставився доволі скептично. Тут раптом виявилося, що хлопці з яйцями. Знову ж таки, це без жодної ідеалізації, без надмірної романтизації. Це з обережним оптимізмом.
Але мені здається, що справді слід називати речі своїми іменами. Дуже багато людей в ситуації війни виявили себе цілком інакше.
– І наостанок. Так само в соцмережах була інформація, що Комітет літературознавства Польщі висунув тебе на Нобелівську премію з літератури. Чи це правда і що ти думаєш з цього приводу?
– Я нічого з цього приводу не думаю. Так, здається, це правда. Ясна річ, що я вдячний колегам, але для мене це передусім політичний жест підтримки України.
Сьогодні дуже важливо, що весь світ про нас говорить, що про нас не забувають, що нам допомагають і нас підтримують.
– Під час війни у тебе зараз є час на творчість? Ти щось пишеш?
– Та ні, яка творчість? Вся ця творчість не буде мати сенсу, якщо в нас не буде нашої України, нашої держави і нашої перемоги. Тому мені здається, зараз важливіше трішки зосередитися на іншому. Все буде після перемоги.
Роман Кравець, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
