"Я віддав війні з Росією усе, що у мене було – здоров'я, бізнес, гроші, друзів": три історії медійників з прифронтових міст на Сході
Коли запитуєш у людей з Донецької та Луганської областей, чим вони займалися до війни – автоматично згадують не про лютий 2022-го, а про 2014-й. Бо їхнє буденне життя пов’язане з війною вже вісім років.
Вони звиклі до обстрілів та за звуком відрізняють калібри зброї. Вони були переконані: якщо "щось почнеться", то це буде тільки у них, на сході. І все одно до останнього не поспішали тікати зі своїх міст.
Агенція розвитку локальних медіа "Або" підготувала для "Української правди" історії трьох редакторів сайтів мережі The City. Всі вони жили і працювали у прифронтових містах на Сході: Волновасі, Попасній та Нью-Йорку.
"Я готовий відбудовувати Волноваху з нуля. Аби тільки там була Україна"
Павло Єштокін, власник сайту Волноваха.Сity, Донецька область
12 березня голова Донецької обласної військової адміністрації заявив: "Волновахи більше не існує".
За три тижні до цього, 24 лютого, редактору регіонального сайту Волноваха.Сity Павлу Єштокіну не спалося. Лежав вдома з температурою, чув як падають снаряди, але не надто переймався. До звуків обстрілів у Волновасі звикли – вже 8 років їх чути на околицях міста.
У лютому вибухів побільшало, мешканці сусідніх сел скидали в редакцію відео зруйнованих будинків. Але навіть за таких умов Павло не вірив, що це виллється в повномасштабний наступ.
Наступний вибух був сильнішим за інші. Павло побачив великий спалах, у якійсь багатоповерхівці гучно посипалося скло. З довіду зрозумів: йдеться про крупний калібр, і він прилетів максимально близько від дому за всі роки війни.
Павло знається на тому, як звучать постріли: у 2014 році він з організацією "Крила Фенікса" допомагав людям на тодішній передовій, в Гранітному. Відрізняв, як звучать ГРАДи, а як міномет; як вибухають розірвані снаряди у зораній землі, а як – посеред жилих кварталів.
Волноваха тоді була мирним містом, де працювали ресторани та відпочивали люди. Але у 2022-му все змінилося.
З дружиною та п’ятирічною донькою Варварою вони взяли мінімальний набір речей та сіли у "Жигули", який купили за три дні до цих подій. Від’їхали недалеко – за 100 кілометрів від Волновахи, у Запорізьку область. Місцеві прихистили у сільському будинку.
З переписки із знайомими Павло дізнався: російська артилерія стріляє просто по житлових будинках Волновахи, де й близько немає української військової техніки.
"В цей момент я зрозумів, що у Волноваху ми, ймовірно, вже не повернемося. Що ми втратили своє житло та обидва сімейних бізнеси – медійний та землевпорядний", – розповідає Павло Єштокін.
На шостий день життя в селі, де зупинився Павло з родиною, зникло світло та мобільний зв’язок. Було чути, що підтягується російська армія, вибухи ставали все гучнішими, а в село зайшли українські військові. Сім’я поїхала ще трохи далі – до Гуляйполя. Але там також не було світла, опалення та зв’язку.
Ніч перед подальшою дорогою Павло витратив на те, щоб почистити переписки в телефоні. Як проукраїнська символіка та "зайва" інформація в месенджерах призводять до полону та катувань, він знає ще з 2014-го. Тоді на в’їзді в Донецьк його друга забрали з машини в полон прямо на очах Павла.
Цього разу пощастило. Зранку сім’ї вдалося вибратися до Дніпра і вперше за 10 днів прийняти душ та виспатися. Дорогою з’явився зв’язок та інтернет. "Таке відчуття, що ми виїжджаємо з Північної Кореї в Південну", – напише він згодом у своїх щоденниках у Фейсбуці.
– Я навіть не дивлюся відео з Волновахи, яке знімали поруч з моїм будинком. Запам’ятав його цілим, і хочу таким зберегти його в пам’яті. В місті у мене лишилася 92-річна бабуся, яка мене виховала. Вірю, що вона ще жива.
Наразі зв’язку з Волновахою немає. Місто живе без світла, газу, води – там гуманітарна катастрофа, обстріли продовжуються, а інфраструктура зруйнована. Павло ніяких планів на майбутнє не будує:
– В Дніпрі поки тихо. Моя мама живе в Польщі, а у мене інвалідність ще після АТО, мене могли б випустити. Але поки тут є хоча б шматочок території, ми лишаємося тут. Я хочу наближувати нашу перемогу усіма способами. Краще, аніж на своїй землі, мені не буде ніде. Тому хочу знаходитися максимально близько до свого дому.
Зараз він допомагає на інформаційному фронті, веде найбільшу в Волноваському районі групу в Фейсбуці, координує людей, які шукають своїх близьких. Планує оновлювати свій сайт, хоча писати для нього фактично немає кому. Одна журналістка евакуювалася, інший журналіст з команди Волноваха.Сity лишився в місті, але вже два тижні не виходить на зв’язок.
– У 2014 році ми з моїми друзями намагалися зберегти нашу Волноваху в Україні. Тоді, на першій війні з Росією, я віддав фактично все, що у мене було – здоров'я, бізнес, гроші, друзів. Але незабаром я навчився жити наново.
Павло переконаний: незважаючи на поточний стан міста, він готовий повернутися у Волноваху як тільки Україна переможе і ЗСУ її звільнять.
– Після подій 2014 року у Волноваху евакуювалося багато підприємців з окупованих територій. Ми розвивали свої бізнеси, відбудовували місто. Протягом останніх 5 років у Волновасі відкрилося п’ять нових ресторанів – і це на 30-тисячне прифронтове місто! Побудували стадіон та створили футбольну команду. Реконструювали парк та школи та дитсадки. І ми зробимо це все ще раз, навіть якщо Волноваху зітруть в попіл. Аби тільки Україна перемогла.
"Про загибель батька я дізналася з чуток. Досі не знаю, що з його тілом"
Валерія Панасенко, журналістка сайта НьюЙоркер.City, Донецька область
"Я не пам’ятаю, як було до війни, мені тоді було 10 років", – каже Валерія Панасенко.
Своє 18-річчя кілька днів тому вона знову зустріла під обстрілами. Селище Нью-Йорк, у якому Лєра живе, знаходиться в Бахмутському районі. Лінія фронту всі ці роки була поруч: звідси лише 6 кілометрів до Горлівки, всього 38 – до Донецька. І хоч селище ніколи не було окупованим, воно відчуло на собі жахи війни задовго до 2022-го.
"Передчуття чогось поганого у всіх тут було, але всерйоз ніхто про це не думав. Напередодні 24 лютого я спокійно гуляла з друзями. Потім зрозуміла, що ми ці моменти дуже не цінували. Зараз зайвий раз боюся вийти з будинку. Днями вийшла в магазин, почула поруч вибухи і повернулася назад", – каже Валерія.
Ця війна вже забрала у Лєри батька. Про те, що він загинув, дівчина дізналася 28 лютого. Батько Валерії – колишній поліцейський, у часи АТО його мобілізували. Перший час працював у військкоматі, потім – пішов воювати на передову.
"Коли почалася повномасштабна війна, його відправили у Гранітне, поруч з Волновахою. Кілька днів не виходив на зв’язок, потім подзвонив і сказав, що павербанки розбиті, зв’язку та світла немає. А потім зв’язок обірвався, і більше ми не спілкувалися. І більше ніколи не поспілкуємося", – розповідає Валерія.
Про те, що батька вже немає, вона дізналася з пліток.
– Про це почали говорити в селищі, але ні мені, ні моїй мамі, ні бабусі ніхто не дзвонив, ніяких "похоронок" не присилали. Ми почали дзвонити його побратимам, і вони підтвердили, що батько загинув. Але нам сказали, що навіть тіло його не можуть забрати, бо у Гранітному безкінечні обстріли і стоять російські війська. Вже середина березня, а я досі не знаю, що з його тілом.
В порівнянні з Маріуполем або Волновахою, у Нью-Йорку спокійно. Але обстріли чути зовсім поруч. Втім більшість мешканців селища не ховаються в укриття – їх тут майже немає.
"Напередодні ми, як журналісти, перевіряли бомбосховища, і ситуація була так собі. У одному з підвалів оголені дроти і ризик затоплення, у іншому – сміттєзбірник. Є укриття під школами, але ми туди не поспішаємо, бо в цілому звикли від звуків вибухів", – каже Лєра.
У селищі періодично зникає світло. З їжею, каже, більш-менш нормально: місцеві підприємці намагаються привозити необхідне. Крупний бізнес здався першим – мережеві постачальники бояться їхати в Донецьку область. Питання з ліками закривають волонтери, які возять їх з Дніпра та Західної України.
– Я думала, що за 8 років звикла до вибухів, але зараз мені страшно. Кожні півгодини дзвоню мамі й питаю, чи все у неї добре, бо вона живе на околиці міста, а я – в центрі. В перші дні взагалі була наче паралізована, лякалася кожного звуку. Зараз вже намагаюся повертатися до більш-менш нормального життя, писати тексти і тримати себе в руках. Все одно не можу ні на що вплинути.
Лєра мріє і вірить, що війна рано чи пізно закінчиться перемогою України. Її сім’я не хоче нікуди бігти.
– Навіть не хочу думати про те, щоб виїхати за кордон. Хочу лишатися в Україні, що б тут не відбувалося. В один з днів ми зібрали речі та планували виїхати поближче до Західної України. Але мама сказала, що вона нікуди не поїде. Я – що не поїду без неї і кота. Так і лишилися.
І додає: "Ми вдома. Куди нам бігти і навіщо? Хто знає, яка небезпека чекає нас десь там? Зараз я просто хочу насолоджуватися кожним моментом, бо він може стати останнім".
"В такі часи кожен просто мусить робити свою роботу"
Ярослав Нестеренко, власник сайту Попасна.City, Луганська область
"Про те, що буде наступ та загострення, ми в Попасній за ці роки чули вже триста разів. Тому не звертали уваги на усі ці попередження. І я не вірив, що Путін спробує захопити Київ та інші міста. Тепер вже вірю навіть в те, що він може натиснути "червону кнопку", – каже Ярослав Нестеренко, редактор та власник сайта Попасна.City.
Перше, що він зробив, коли дізнався про початок повномасштабної війни - розпорядився роздати наперед зарплату співробітникам редакції. Він вже в курсі: як тільки починаються обстріли, перестають працювати банкомати і зникають продукти. Тож потрібно, щоб колегам було за що купити запас продуктів.
Друга задача – зібрати речі та документи на випадок, якщо снаряд прилетить в будинок. Виїжджати з Попасної Ярослав не збирався. Був налаштований допомагати місцевим – знімати проукраїнські акції, якщо місто захоплять, доносити правдиву інформацію та організовувати гуманітарку.
– По Попасній почали стріляти не відразу. Наш район обстрілювали вже десь два місяці, але по місту не прилітало, лише чули вибухи. Це в наших прифронтових територіях було звичайною справою, ми звикли так жити. Тож в перші три дні навіть не ховалися.
Потім почало "прилітати" у житлові будинки міста, і стало страшно. Фронт Ярослава у ці дні полягав в тому, щоб спростовувати фейки, знижувати градус паніки та дізнаватися, де можна зняти готівку, купити продукти та ліки.
– В нашій квартирі три дні не було світла, газа та води. Інтернет лишався тільки мобільний, і лише у одного оператора. Стрічка в Фейсбуці майже не оновлювалася, а коротке відео вантажилося по три години. Але я продовжував працювати, – розповідає Ярослав.
Він зробив запас павербанків, а з редакції забирав безперебійник – заряджав від нього телефон, яким користувалася вся родина. Електрика подекуди з’являлася, але через кілька годин через нові обстріли зникала знову.
– Люди сиділи в сховищах і починали розводити паніку, що продуктів у місті немає, а полиці вже порожні. Тоді я пройшовся по магазинах і зняв відео про те, що їжа в них є – виходьте, маєте шанс зробити запас. Коли пішли чутки, що не буде хліба – поїхав на хлібозавод, зняв, як його печуть. Потім – знімав, де працюють банкомати і можна зняти готівку, – згадує Ярослав.
У березні мешканці сусіднього села – Троїцького – 10 днів сиділи без світла. Там йшли обстріли, і енергетики боялися їхати відновлювати високовольтний дріт. Щоб мотивувати їх відновити електропостачання, Ярослав сам поїхав у Троїцьке, щоб записати відео з місця подій із закликом до ремонтувальників.
– Я розумів, що якщо я з відносно спокійної на той час Попасної скажу "Поїдьте відремонтуйте", вони не звернуть уваги. Тож я поїхав у Троїцьке, знайшов цей дріт, став біля нього та записав звернення. І наступного дня енергетики поїхали туди та зробили спробу відновити енергопостачання.
Вважаю, що в такі часи кожен просто мусить робити свою роботу. Я журналіст, я свою роботу виконую. А електрики мусять робити свою.
Окрім журналістської роботи, Ярослав шукав автобуси та водіїв, щоб евакуювати людей та закуповував ліки і продукти за благодійні кошти, щоб роздати їх тим, хто не зміг ними запастися.
9 березня, коли зовсім пропав інтернет, Ярослав зрозумів: у Попасній від нього більше не буде толку. Він виїхав до Бахмуту, та оселився у квартирі, де є електроенергія та інтернет.
– Я зрозумів, що лишатися більше не можна. У інших містах Луганської області, які вже захопили росіяни, зараз бояться проводити проукраїнські мітинги. Окупанти стали злішими, забирають мітингувальників, стріляють по ногах та забирають телефони у тих, хто знімає. Я зрозумів, що якщо Попасну окупують, працювати в ній я не зможу.
Зараз Ярослав знаходиться у безпеці. Каже, думати про полишений дім та панікувати ніколи, та й в цьому немає сенсу:
– З 3 березня, коли Попасну почали інтенсивно обстрілювати, працюю з 6:30 ранку та до дев’ятої вечора. Почав рано просипатися та планувати роботу. Постійно в телефоні, щось знімаю, пишу, монтую. Моя команда зараз не працює, тому моє ЗМІ наразі - це лише я та пара волонтерів.
Мені продовжують дзвонити люди з Попасної, просять про допомогу. З початку березня я домовляюся про поселення людей, які евакуюються, та організовував відправку гуманітарки. Зараз цим дуже активно почала займатися місцева влада. Але я прагну, щоб люди не лише чекали на допомогу, а й самоорганізувалися, допомагали одне одному. Тому 15 березня прийняв рішення приділити більше уваги журналістиці.
Я налаштований допомагати не лише Попаснянській та Гірській громадам, а й по всій Україні до останнього, скільки буде потрібно".
Авторка: Тетяна Гонченко
