Евакуйовані з пекла. Про що говорять люди, які вирвались з Бучі і Гостомеля
Фотографії з Ірпінського мосту облетіли весь світ. Змучених людей, які пережили всі кола пекла, саме звідси вивозять на безпечнішу територію.
"Швидкі", автівки Червоного Хреста та цивільні мікроавтобуси під акомпанемент постійних вибухів і стрілянини під’їжджають до зруйнованого мосту, щоб забрати постраждалих. Літніх, дітей, домашніх улюбленців та травмованих людей виносять на руках через невеликий нашвидкоруч сконструйований перехід.
"Люди сюди приїжджають допомагати на свій страх і ризик. Росіяни не зважають, чи є на вас позначки "преса" або Червоний Хрест. Луплять без розбору", – ділиться з журналістами УП один з медпрацівників.
Однак перебратись через міст, це тільки початок шляху для тисяч людей.
Далі їхня дорога лежить або в київські лікарні, або в Білогородку, де знаходиться транзитний пункт для евакуйованих.
Сюди ж потрапляють люди з багатьох інших палаючих містечок і сіл поблизу Києва.
Фактично Білогородка є точкою збору для всіх евакуйованих з передмість столиці, в яких тривають запеклі бойові дії. За 4 дні відкриття так званих "зелених коридорів" через неї пройшло близько 50 тисяч людей.
На підготовленій площі розташували польову кухню, щоб відігрівати і нагодувати постраждалих. Тут же медичний пункт, кабінет психолога, поліція і рятувальники.
Одразу після виходу з автобусів і автівок людям пропонують перевести дух, відновити сили та рухатись далі за тими маршрутами, які вони самі для себе обирають.
Атмосферу на площі не передати однією емоцією. Це і радість від того, що вибрались, і розпач від втраченого, і розгубленість від невизначеного майбутнього.
Хтось втікав з пекла війни в одному халаті, хтось встиг запхати в автівку все, що зміг. Проблеми з документами, проблеми зі зв’язком, проблеми з пальним. Це лише невелика частина того, з чим стикаються евакуйовані.
***
У день приїзду УП до Білогородки везуть людей з Гостомеля, Бучі, Бородянки, Микуличів та Немішаєва.
– От зараз заїжджає колона з Гостомеля, – показує рукою на колону автобусів та автівок перший заступник голови КОДА Дмитро Назаренко, який тут за старшого, – будемо зустрічати 15 автобусів.
Більшість евакуйованих приїжджають на територію наметового містечка комунальними автобусами. Одиниці заїжджають своїми машинами з потрощеними вікнами або пакетами замість вікон та білими стрічками на ручках. Тут і стареньки Таврії, і популярні сучасні Ленд Крузери. Війна не обирає жертв і знищує статусність.
У мирний час ці авто можна було б сплутати з весільними машинами, але сьогодні стрічки більше схожі на розірвані простирадла, штори та рушники. Головне, щоб були білі. На багатьох великі надписи "Діти". Але судячи з розтрощених вікон, навіть вони не допомагають уникнути обстрілів.
– Це значить, що ми гражданські, – пояснює Анна з Гостомеля, до коміра куртки якої причеплений білий вафельний рушник. – Ми з першого дня ходимо в білому.
"Перший день" для Анни – день вторгнення, 24 лютого. Ввечері вона так і не змогла повернутись додому, бо її квартира в Гостомелі, розташована прямо біля аеропорту, постійно обстрілювалася. Анна нічого не встигла зібрати.
– Ми пішли в підвал і жили там до сьогодні. Я в цьому всьому, – показує на свою куртку і сині котонові штани, що виглядають з-під куртки, – ходжу три тижні, не перевдягаючись.
Не перевдягався, вочевидь, весь цей час і чоловік Анни – він стоїть поряд у довгому синьому домашньому халаті.
На запитання, як весь цей час до неї ставились російські окупанти, жінка відповідає "непогано".
– Їм ніби казали, що 28 числа вони вернуться назад. Вони розповідали, що в них жінки, діти, в одного троє дітей, дочка он заміж виходить. Я, каже, взагалі не знаю, чого тут, – спокійно й ніби навіть зі співчуттям говорить жінка.
***
Але такі "нейтральні" враження від окупантів скоріше виняток. Загалом люди не хочуть навіть чути про російських вояків.
– Вони там з перших днів як зайшли, почали якісь списки складати, куди вносили людей з Тероборони і активістів. Людей витягали з хат і квартир, когось кудись відвозили, декого прямо вдома розстрілювали, – розповідає мешканець Бучі Дмитро
Він приїхав до Білогородки на розтрощеній від обстрілів і вибухів маршрутці "Гостомель-Буча-Святошин" з донецькими номерами.
Її поява на площі для евакуйованих здивувала навіть поліцейських і військових, які за ці кілька днів встигли побачили автівки в різних станах.
Розбиті вікна, перебите лобове скло, сліди від обстрілів і "прильотів" на боках. Саме на такому транспорті мешканців Бучі вивезли Сергій і Дмитро.
– Ми цей автобус знайшли. Їздив раніше за маршрутом, там навіть табличка, здається залишилась. Ще виявився на ходу. Всіх, кого могли, посадили в автобус. Зібрали колону з кількох машин та й поїхали, – розповідає Сергій.
Чоловік середніх років з величезними "трудовими" руками, замазаними зеленкою, перше, що просив, коли доїхав – закурити. Про магазини в Бучі давно забули.
Дивіться також: Ірпінь очима фотографа: евакуація мешканців та зруйноване місто після обстрілів
Для Сергія, як і багатьох мешканців Бучі, евакуація проходила наче навпомацки. Зв’язок відсутній. По місту про "зелений коридор" чули, але детальної інформації не було.
– Про коридор теж нам ні хера не сказали. Зв’язку ж немає. Йшли по Бучі і запитували: "Ну, що там, їдемо?" Думали зразу на ж/д вокзал, але будемо розбиратись. Може ще й назад поїдемо, бо ще надо людей забрать. У нас там лишились одні "вєлосипедні войська" – одні баби й діди. І їх уговорить їхати невозможно. Пізд*ц, уже у половини й домів і квартир немає, а не повиганяєш. Ходять, питають, куди ключ сховать, щоб не забуть. Я кажу: "В тебе хати нема, нащо тобі той ключ?"
***
На аеропорт у Гостомелі виходили вікна ще одного евакуйованого подружжя, але з Бучі – Миколи та Інни. Вони бачили і російські вертольоти, і обстріли. Останні знищили вікна у їхній квартирі та автомобіль.
– 5 березня почалося пекло – бої йшли прямо на вулицях. Наших чи то вибили, чи то вони відійшли. І в той день зникло все – світло, вода, газ. Росіяни їхали і чи то з танка, чи то з пушки на БМП пульнули в сусідську квартиру – вона згоріла вщент!
А в нас, відповідно, згорів предбанник, а ми там спали! Згоріла вся постіль, матраци. Тоді ми зрозуміли, що маємо переїхати в підвал, – розповідає Микола.
– Наші жінки питали, а нащо ви стріляєте по житлових будинках? Вони – а раптом там снайпер! Їм відповідають, що там немає снайпера. Там діти живуть, – доповнює Інна.
У місцевому "Новусі", розповідає подружжя, було кілька хвиль "мародерства". Першу вони вирішили пропустити. А в другу, разом з сусідами, зайшли на склад і набрали сухарів, цукерок і води.
Думали, краще дістанеться їм, ніж окупантам. І так вдалось не голодувати.
Серед людей, які готують кашу в Білогородці, зокрема для Миколи та Інни, українська акторка театру та кіно Анастасія Гергель. Її складно не помітити серед пари десятків волонтерів – чорна українська хустка на шиї, рівнесенькі стрілки на очах та широка посмішка.
На всі запитання вона відповідає відсторонено – ніби намагаючись відмежуватись від усього, що відбувається не лише в Білгородці, а й по всій Україні:
– Звичайно, я відчуваю гордість за країну – ми не здаємось, це найголовніше. Я стараюсь не відволікатись на всі жахи, які я бачу – це буде потім, після завершення війни. Зараз треба зберігати холодний розум і працювати.
Зранку 12 березня подружжя Миколи та Ірини розбудили російські військові – наставили на них автомати й витягнули з підвалу на вулицю, щоб перевірити документи. У деяких сусідів, розповідає Микола, окупанти ще оглядали телефони – всі фото, відео та групові чати.
– Вони питали в нас, а куди ви збираєтесь, ми кажемо, що на Київ. А вони – ми вам не радимо, тут спокійніше. Зараз тут пройдуть російські війська на Київ, і буде спокійно, – пригадує Микола.
Найстрашніше, ділиться подружжя, що тиждень прожило у підвалі, це не знати, що на тебе чекає. Сидіти в підвалі без зв’язку і доступу до новин. Шукати зв’язок на горищі й не знаходити.
***
Якби в наметовому містечку проводили конкурс на евакуйованих з найменшим багажем, його однозначно виграла б родина Тетяни, її доньки Яни та свекра Міші.
На трьох членів родини в них одна маленька чорна сумка з їжею та пластиковий пакет з ліками і тонометром. З Білогородки вони їдуть до родичів, теж на Київщину, тож сподіваються на речі, або хоча б капці, уже там.
– У принципі можна було б і в Бучі пересидіти, – розмірковує Тетяна, то піднімаючи, то опускаючи свої блакитні очі, – Але не було чого їсти. І стріляли постійно.
– Якби не я, здається, ми б нікуди не виїхали, – злегка перебиває її донька Яна, якій з вигляду років 15. – Мама не хотіла. В мене всі друзі виїжджали, а ми сиділи. І чим далі, тим було тільки гірше.
Серед тих, хто таки не виїхав з Бучі, чоловік Тетяни і батько Яни – він вирішив лишитися, щоб доглянути за собаками. Тепер у родині їх дві – своя та одна з покинутих на вулиці міста внаслідок евакуації.
– Я боюся, щоб це все не тяглося, як у Донецьку. Війна повинна, повинна закінчитись, – каже наостанок Тетяна.
***
Шляхів виїзду з Білогородки – і з минулого життя, немало.
Найпростіший – автобусом на київський залізничний вокзал. Його обирають ті, на кого чекають у Києві.
Хто ж хоче виїхати подалі від війни, сідає у волонтерські автобуси на Рівне, Тернопіль і Житомирщину. Там людям обіцяють тимчасове житло. Але всі, як один, твердять, що обов’язково повернуться.
У Гостомель і Бучу.
Після перемоги.
Євген Будерацький, Ольга Кириленко, УП
