Куди дивиться Зеленський і чому "Не дивіться вгору" фільм про Україну
"Я не керую державою так, як, до речі, у вашому фільмі – "Не дивись вгору". Ми дивимось вгору!.. Але ми в цій ситуації перебуваємо вже 8 років, і для нас важливо дивитись не тільки вгору, а й під ноги".
Такий спіч почув від Володимира Зеленського журналіст британського телеканалу Sky News під час пресконференції для іноземних медіа. Запитання було про те, чи не применшує президент загрозу повномасштабної вторгнення Росії.
Фільм, на який посилається Зеленський, – історія двох астрономів, які намагаються попередити світ про комету-вбивцю, що наближається до Землі.
Багато в чому ця історія віддзеркалює сьогоднішню ситуацію в Україні. Але схожість не в невідворотності катастрофи, а в комунікаціях влади із суспільством. Точніше у її відсутності, якщо не брати до уваги відео президента із запрошенням на шашлики у травні.
Фільм "Не дивіться вгору" став барометром стану суспільства не лише в Україні. Яку погоду сьогодні цей барометр показує? Чому атмосферний тиск такий низький, що скрізь "штормить"? Хто "володар бур" – політики, медіа, соцмережі? Які головні помилки української влади у комунікації із суспільством щодо загрози війни з Росією?
Про це "Українській правді" розповів Ігор Соломадін, викладач соціологічного факультету Харківського національного університету. У сфері його наукових інтересів – теорія та історія цифрових медіа, культура Веб 2.0, комунікації в соціальних мережах.
"Слова Зеленського девальвуються з кожним днем"
– Якою має бути комунікація влади з суспільством у кризові моменти як зараз?
– У зв’язку з цим я завжди згадую президента США Рузвельта, який щотижня звертався по радіо до нації за часів Великої депресії, тоді ще не було телебачення. Американці розуміли, що відбувається, і змогли пережити кризу. Невипадково Рузвельта чотири рази обирали, єдиний випадок в історії Америки.
– Що не так із комунікацією у Зеленського?
– Головний спосіб комунікації Зеленського – відео. Професіонали роблять гарну картинку, вона запускається – і вперед. В одних це викликає дике роздратування, в інших – прийняття, але картинка із "домашніми заготовками" якось працює.
У живому спілкуванні, як ми бачили на пресмарафоні в листопаді 2021-го або на пресконференції для іноземних журналістів 28 січня 2022-го, президент "пливе", багато чого летить догори дриґом і стає просто абсурдним.
– Як відгукнулися в Харкові слова Зеленського з інтерв’ю The Washington Post про можливу окупацію міста?
– Заява Зеленського не викликала паніки. Народ не кинувся зносити прилавки. Гречка та інші продукти лежать собі на полицях магазинів.
Президент міг би сказати, що саме реально робиться для захисту міста, для зміцнення кордонів, яка допомога надається територіальній обороні. Але чи не було чого сказати, оскільки нічого не робиться, чи він просто не в курсі.
Загалом, таке відчуття, що слова глави держави вже мало хто сприймає всерйоз. Вони девальвуються з кожним днем.
– Радіозвернення Рузвельта і відеозвернення Зеленського – у чому принципова різниця?
– Головний принцип грамотної комунікації глави держави із суспільством – вона має бути своєчасною, послідовною та чесною. Заколисуючі заклики готуватися до шашликів на травневі не заспокоюють, а лише дратують.
Людям потрібно говорити про те, що роблять для їх безпеки і як діяти, якщо агресія дійсно почнеться. Поки що ми нічого подібного не чуємо ні від президента, ні від його найближчого оточення. Враження, що вони просто "морозяться", бо самі не вірять у можливість початку повномасштабної війни проти України.
Ви звернули увагу, що новина про ідею створення оборонної "осі" Україна – Польща – Великобританія, яку в народі назвали "УПА", вперше пролунала із західних джерел, а не з офіційних вітчизняних?
І це не перший випадок, коли ми дізнаємося про головні новини від західних агентств, а не від перших осіб нашої держави.
– Чи відрізняється у комунікації Зеленський "для внутрішнього користування" від його "експортного" варіанта – для іноземних журналістів?
– У спілкуванні із закордонними журналістами 28 січня Зеленський часто губився, уникаючи конкретики, суперечив сам собі.
Фразою "я не керую країною, як у фільмі "Не дивіться вгору"" він хотів підкреслити, що усвідомлює небезпеку. Але при цьому критикував попередження західних союзників про це ж саме. У результаті риторика Зеленського виглядає, як небажання бачити наближення смертоносної комети під назвою "Путін".
Зеленський не розуміє, що різкі заяви західних лідерів щодо путінської загрози Україні сприяють тому, щоби вторгнення не відбулося, працюють на попередження. Саме ця їхня риторика пояснює постачання озброєнь Україні в небачених раніше масштабах, що й стримує Путіна.
Досить часто у риториці Зеленського лунають претензії до НАТО. Значно частіше, ніж критика агресивної політики Путіна.
"Я – остання людина на Землі, ставте лайки"
– Відсилання Зеленського на пресконференції до фільму "Не дивіться вгору" саме по собі показове. Фільм про Америку. Чому він "вистрілив" в інших країнах після виходу на Netflix? В Україні він наробив галасу чи не більше, ніж у Штатах.
– Метафора комети, яка несе кінець життя на Землі, легко зчитується в будь-якій країні. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, за тиждень, за місяць, у повітрі постійно носяться тривожні передчуття.
У кожній країні побачили у фільмі локальний контекст – щось таке, що можна віднести саме до цієї країни. Для американців це Трамп, хоч у фільмі президент – жінка. Для нас комета, яка падає, – це російська агресія.
– Якщо уникнути деталей, приміром, чому голова апарату Білого дому в фільмі настільки схожий на Андрія Єрмака, про що цей фільм з точки зору комунікації?
– "Не дивіться вгору" – про те, що сьогодні цінуються не висловлювання, над якими треба подумати, а інформаційний треш. Він у всіх на слуху. Або його легко зробити таким, щоб він став усім на слуху.
Публіку потрібно постійно розважати, тримати в тонусі, інакше контент не продаватиметься. А якісь серйозні речі – це депресивно та надто напружно. І нудно.
– Але це старе, як світ, що нам тут відкриває фільм?
– Він нічого нового не відкриває. Він просто показав те, що ми знаємо. Але показав так упізнавано і яскраво, що ми можемо себе з цим ототожнити. Весь цей нескінченний позитивчик, що все перетворює на жарт.
Один з основних меседжів фільму – подумайте як зробити, щоб почули голоси вчених, філософів, тих, хто намагається говорити про важливе.
Це дуже складне завдання: спробуй створити контент, який би приваблював велику аудиторію і при цьому генерував сенси.
Якщо цього не станеться, опинимося там, де опинилися "врятовані" герої, яких зжерли на новій планеті якісь істоти. Або як у другому постскриптумі до фільму – "Я – остання людина на цій Землі, роблю селфі, ставте лайки".
– Чому "Не дивіться вгору" "прокотили" на "Золотому глобусі", і те саме, очевидно, буде на "Оскарі"?
– Тому що, торкаючись важливих проблем, сам фільм теж належить до розряду інформаційного трешу. Він не так "мистецтво кіно", як пропаганда.
– Саме пропаганда? Чого?
– Пропаганда може бути різною. Не завжди вона лише у негативному сенсі. Наприклад, буває пропаганда здорового способу життя.
Ось і "Не дивіться вгору" – це пропагандистське кіно, воно зроблене як маніфест. Адресований усім і всім зрозумілий. Люди, подумайте, ви займаєтеся чорт знає чим, подивіться на цей світ неупередженим поглядом.
Режисер Мак-Кей у себе в пабліку каже: дуже класно, що наш фільм лають, отже, людей це зачепило. Хоч ти його лай, хоч захоплюйся ним – фільм потрапив у точку.
"Або наше століття подолає постправду, або нашого століття просто не буде"
– Які фільми поряд із "Не дивіться вгору" утворюють "апокаліптичний" контекст?
– Час від часу з’являються фільми, які дають можливість зрозуміти: ми взагалі-то божеволіємо.
З давніх – "Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ" Стенлі Крамера. Там кілька людей, переборюючи перешкоди, поспішають до місця, де можна отримати велику суму грошей. У Союзі цей фільм купили для пропагандистських цілей. Крутили в кінопрокаті на великому екрані, щоб показати Америку як суспільство наживи і чистогану.
З порівняно недавніх – "Меланхолія" Ларса фон Трієра, де Земля має зіткнутися з планетою Меланхолія. Але це фільм набагато глибший, з іншою мовою та стилістикою. Він був добре прийнятий кінокритикою, але не наробив такого галасу, як "Не дивіться вгору".
– А з тих, що сьогодні на слуху?
– Південнокорейський серіал "Гра в кальмара" теж сильно б’є по мізках. У європейському, навіть в американському кіно немає такого психологічного бруталізму. У "Грі в кальмара" все загострено до краю, особливо контраст між дитячими іграми та жорстокою ліквідацією тих, хто програв.
Або іспанський серіал "Паперовий будинок". Там авантюристи захоплюють монетний двір, щоб надрукувати собі купу грошей. Їхня логіка така: ми прості люди, ми хочемо жити нормально, нікого не грабуємо і не вбиваємо, надрукуємо гроші й розійдемося. Зробимо те ж, що роблять уряди, Євросоюз.
Рефреном звучить пісня італійських партизанів "Белла, чао", і ці хлопці самі почуваються такими партизанами, борцями за справедливість. Ми станемо героями, народ нас підтримає. І народ справді підтримує.
У цей ряд я поставив би і "Джокера", і південнокорейських "Паразитів", які отримали безліч премій.
Все це кіно – реакція на те, що можна умовно назвати хвилею популізму та кризою демократії. Але це старі кліше. Їх продовжують застосовувати, оскільки філософи, соціологи ще не осмислили те, що відбувається сьогодні у світі.
– Що розуміють під "кризою демократії"?
– Соціологи, політологи – всі говорять про одне й те саме: що сам вибір людей стає лячним.
Можна проголосувати за приколом та подивитися, що буде. Ну проголосували за приколом, ну побачили, а що тепер?
Право вибору має доповнюватися відповідальністю за власний вибір. Ми говорили про дефіцит сенсу, інша сторона кризи демократії – дефіцит відповідальності.
Йдеться навіть не про нашу специфіку і тих, хто проголосував за серіал "Слуга народу" – майстерно зроблену розважальну маніпуляцію. Скрізь – у Західній Європі, Америці – та ж сама проблема.
Подивіться "Час Волдо", що вийшов майже десять років тому, з другого сезону британського серіалу "Чорне дзеркало", де мультяшний герой – синє ведмежа – майже виграє вибори і стає депутатом. Це на саму точку.
– Чи є вихід із цієї кризи? Що може змінити чи збалансувати ситуацію?
– Популярні платформи, де обговорювалися б глибинні проблеми – філософські, освітні. У Франції, наприклад, така традиція існує. Провідні філософи там публікувалися навіть у газетах, кожна домогосподарка знала їхні прізвища.
У нас рідко хтось виходить зі свого професійного міхура в публічний простір. Як історик Ярослав Грицак, який позиціонує себе публічним інтелектуалом і зараз випустив науково-популярну книгу "Подолати минуле: глобальна історія України".
Сьогодні деякі філософи завели свої ютюб-канали. Це дуже круто, але знову ж таки – там немає дискусії. Можна знайти собі гуру, увійти в цей міхур і жити там, не бачачи нічого.
У нас гострий дефіцит змістовної модерації у публічному полі. Є західні журналісти, які вміють це робити, наприклад, "HARDtalk" на BBC.
У мене є друзі, які працюють у телевізійній журналістиці, вони кажуть: зробити "HARDtalk" у нас зараз неможливо. Справа у зневазі до самої ідеї комунікації.
Українські ток-шоу стають дедалі більше схожими на російські, для яких характерна крикнява. Учасники починають галасувати, заглушаючи один одного. Вважається, що це дуже добре, оскільки публіка любить, коли скандал, коли гаряче. Але розмова при цьому втрачає будь-який зміст.
– Натомість із модерацією у соцмережах проблем немає.
– Модерація у соцмережах просто механічно відкидає те, що здається неприйнятним.
Декілька років тому на фестивалях пройшов німецький фільм "Чистильники", документальний, повнометражний, дуже добре знятий.
Йдеться про людей, які живуть на Філіппінах і працюють на соціальні мережі, фейсбук, наприклад. Вони мають переглядати всі публікації та сортувати їх, фільтрувати контент. Отримують за це невеликі гроші, але для рівня життя на Філіппінах загалом цілком пристойно.
Здавалося б, що такого? Дивишся, що люди публікують у соціальних мережах, і фільтруєш усе, що пов’язане з терором, насильством, дитячою порнографією. Виявляється, це страшенно виснажлива робота, у них величезна норма того, що потрібно переглянути, і сам жорстокий контент вибиває з колії, деякі модератори навіть накладають на себе руки.
Цей фільм – документ, який показує ситуацію із соціальними мережами. Вона досить дивна. З одного боку, справді багато контенту, який травмує людей. З іншого – правдива інформація може блокуватися, оскільки потрапляє в уявлення про те, що заборонено.
Нещодавно у фейсбуці я отримав суворе попередження через те, що у якомусь коментарі кілька років тому написав про фільм "Спалювач трупів". Це давній, чеської "нової хвилі", антифашистський, досить відомий фільм. Мені написали, що це абсолютно неприйнятно для спільноти, що ми це прибрали, і якщо ще раз таке зустрінемо, ми вас заблокуємо.
– Що прийде за епохою "медіа-кальмара", яку називають епохою постправди, – постпостправда, неоправда?
– Переформулюю слова Клода Леві-Строса, який сказав: XXI століття або стане віком гуманітарних наук, або XXI століття не буде.
Або наше століття подолає цю саму постправду і вийде до смислового світу, або нашого століття просто не буде. І це не перебільшення.
Так бачив Леві-Строс, а він дещо розумів у цьому житті.
Записав Андрій Краснящих, для УП
