Концтабір "Росія" і війна, яку ми не можемо програти. Записки вільної людини з в'язниці

Рівно вісім років тому – 27 лютого 2014 року – Крим був окупований "мыжебратьями" зі зброєю в руках. Це була репетиція великої війни, яка відбувається сьогодні.

Крим перетворився на частину концтабору під назвою "Росія". Багато кримчан радісно сприйняли свій вступ до концтабору. Виявляється, буває й таке. 

На щастя, буває й інакше. І бувають інакші. Наріман Джелял один з таких.

4 вересня російські спецслужби викрали Нарімана з його будинку в Первомайському близько Сімферополя.

Його звинуватили у диверсії – Джелялу загрожує від 12 до 15 років ув'язнення. Основні слухання сфабрикованої справи розпочнуться 3 березня.

"Українська правда" отримала нотатки Нарімана, що були написані у в'язниці, і ми готуємо великий матеріал про нього та його боротьбу.

Це буде історія про те як, перебуваючи у в'язниці, можна залишатися вільною людиною. На відміну від "кримнашистів", які роками живуть у в'язниці, формально перебуваючи на волі.

І про те, чому війна з "мыжебратьями" є не локальним конфліктом, а цивілізаційним. Це війна людини за право зберегти у собі людське.

І про те, що на нас чекає, якщо ми дозволимо повернути себе туди, де "русский дух и русью пахнет". 

Публікуємо кілька цитат із нотаток Нарімана Джеляла.

Їх важливо прочитати саме сьогодні. 

Ми не маємо права програти цю війну.

***

Одного разу, вислухавши емоційну промову мого друга щодо його планів зі звільнення Криму, я зауважив, що він може не встигнути. Може виявитися, що звільняти немає кого.

У 2014 році в Криму оселився страх. Люди бояться виходити за межі дозволених державою думок і дій. Стримуються, стережуться, відокремлюються.

Фактично ми опинились в концтаборі XXI століття.

Огорожі його приховані, закамуфльовані новими школами, дорогами, зупинками, баштовими кранами новобудівель.

В концтаборі, де діють жорсткі правила і жорстоки наглядачі.

В концтаборі, мета якого – перетворити всіх на безлику однорідну масу, що поглинула незгодних та тих, хто чинить спротив.

*** 

Поставити людину на межу виживання, зламати її волю, перетворити її на слухняного раба є метою керівництва концтабору.

Такі само цілі переслідують авторитарні режими щодо населення, використовуючи більш складні, гібридні методи.

Режим потребує людини, яка не в змозі протистояти реальності табору. Людини, яка припинила ухвалювати самостійні рішення і втратила здатність протистояти несправедливості.

Людина припиняє бути господарем власної долі, припиняє визначати власне майбутнє. 

Віддаючи себе в чужі руки, ми втрачаємо суб'єктність.

***

Таких, хто має сумніви у власних силах, багато. 

Віктор Франкл, який зазнав досвіду перебування в нацистському концтаборі, визначає такий стан ув'язненого як "безмайбутність".

"Безмайбутність" прирікає на ретроспективне існування. В'язень не бачить себе в майбутньому. Реальність концтабору здається йому повною, незмінною і безнадійною. 

Багато в'язнів просто лягали і вмирали. Вони не бачили мети і не вірили в доцільність життя.

Наш концтабір має відмінності від "класичного".

Ми не перебуваємо під прямою загрозою фізичного знищення. Ми відносно вільні в межах встановлених правил, що з кожним роком набувають жорсткості.

Але саме в цій ситуації нам складніше оцінити реальність і наважитись діяти. Відсутність прямої загрози життю і удавана свобода заколисують тривогу і знижують стійкість до брехні.

 *** 

Найглибшим приниженням було те, що російське керівництво одноосібно вирішило долю нашої землі, запропонувавши прийняти все як є.

Поміж нас були ті, хто закликав до смирення, до терпіння. Пропонував мовчки проковтнути приниження в обмін на вирішення тих чи інших соціальних проблем.

Були й ті, хто казав: не дражніть звіра, який розчавить нас за непослух. Таким чином вони вже послуговувались режимові, поширюючи невизначеність і сумніви. І, звичайно, вони прагнули виправдати власний страх, захистити себе від репресій.

***

Я намагався запобігти згасанню надії.

Прочитавши книгу Віктора Франкла, я переконався, що діяв вірно. Описавши життя ув'язнених у концтаборах, він дійшов висновку: той, хто втрачає віру в своє майбутнє, помирає. 

Саме цю віру в інше майбутнє за власним вибором я і виборюю.

***

У "Книзі мандрівок" Ігор Губерман зазначає: "Щоб вижити в безперервній і нещадній боротьбі за існування, кожна жива істота повинна була як небудь навчитися захищати себе... Одним з найпростіших способів є паразитарне існування".

Такий спосіб самозбереження вимагає повної залежності від господаря, тобто від більш сильного організму. Вимагає смирення і невибагливості.

Погодьтесь, це дуже схоже на тип відносин з державою, актуальний в сучасній Росії. Тобі обіцяють стабільність і харчування в обмін на послух і служіння режимові.

Тільки в природі таке існування дає більше гарантій безпеки, ніж у людському суспільстві. Еволюційний розвиток паразитарного існування далеко не просунувся. "Добровільне рабство рятує життя тимчасово, але назавжди відучає жити".

***

Коли ми розуміємо, де опинились.

Коли ми бачимо стіни камери, в якій ув’язнений наш Крим. 

Коли наміри наглядачів очевидні.

Ми повинні чинити опір.

Залишитись...

Моє перше рішення – залишитись в Криму. На батьківщині, яку ми нещодавно повернули. Ця земля повинна стати оазисом гостинності, а не парадним майданчиком для солдатських чобіт і полігоном для танків. І я не міг залишити її такою.

Залишитись...

Моє друге рішення – залишитись собою. Зберегти свої переконання і цінності. Віру в те, що свобода дозволяє проявити найкращі людські якості. Свобода і демократія, які проростають в Україні і знищуються в Росії.

Залишитись..

Третє рішення полягало в тому, щоб залишатися вірним своєму обов'язкові.  Це обов'язок людини, якій тисячі кримських татар делегували своє право виступати від їхнього імені. Запропоновувати шлях і бути одним з перших, хто слідує ним. Дев'ять років тому в Хан-Сараї я присягнув і впевнений, що не порушив клятви.

Чеський політик і дисидент Вацлав Гавел казав: "Надія – це не переконання, що все буде добре, а впевненість: те, що ти робиш, має сенс, незалежно від того, чим справа завершиться".

Залишитись…

Ухвалити це рішення було непросто, але його легко дотримуватись. Мене ніколи не полишало усвідомлення вірності мого шляху. В хвилини сумнівів і відчаю завжди був хтось, хто говорив: ти вибрав правильний напрямок. І я йшов далі.

Але найсильніше мене надихали люди, які йшли тим самим шляхом. Хтось поруч, хтось на відстані, хтось щойно вийшов на цю дорогу.

Залишитися...

Навіть у ситуації несвободи ми залишаємося вільними зсередини.

Вірте в себе і в свої сили. Спирайтеся на свої переконання. Не витрачайте свою енергію на пошук відповідей, які нам не судилось отримати.

Не вірте в те, що ви нічого не здатні змінити. Не вірте в те, що неможливе інше майбутнє.

Наше старше покоління не тільки пережило труднощі депортації, а й повернуло нашу Батьківщину. Вони вистояли в боротьбі з радянською імперією.

Вони пережили депортацію, ми повинні пережити окупацію. Щоб залишитись собою.

Залишитись…

Я також залишаюсь з вами. Навіть перебуваючи за мурами в’язниці. 

Наріман Джелял, для УП