"Вони боятимуться в туалет сходити". Чому російський окупант даремно пішов війною на Україну. Репортаж про сільську самооборону
Цей текст ми закінчили в середу ввечері. За кілька годин до того, як брехливий "братський народ" вранці 24.02.2022 почав бомбити мирні українські міста.
Ця додає лише більшої актуальності та символічності репортажу з Черкаської області.
Ми хотіли показати як місцеві мисливці, пенсіонери та ветерани АТО ще кілька років тому організували ГО "Територіальна оборона Степанківської ОТГ". Вони готові давати відсіч окупанту навіть із мисливськими рушницями.
Коли ми готували цей матеріал, ще була надія, що російські "борці з фашизмом" не перетнуть останньої межі, звідки вже не повертаються.
Але тепер за цією червоною лінією їм доведеться зустрітися зі справжньою зневагою та люттю українців.
26 лютого, коли українська армія вже третій день дає відсіч ворогові, ми зателефонували до одного з героїв цього матеріалу.
Його голос був бадьорий: "Працюємо. До тероборони йде багато людей. Охороняємо об'єкти в Черкаському районі, вибудовуємо блокпости. Заспокоюємо людей. Ловимо ДРГ".
Чужий
У Степанківській ОТГ за двадцять кілометрів від Черкас чужинець не пройде непоміченим.
Біля сільського клубу в Хацьках 53-річний атошник Сергій Пойченко садить у свою розбиту "п'ятірку" двох репортерів УП.
– Я її ніколи не запираю, – усміхається він, намагаючись спішно прибрати у салоні. – Ну кому вона потрібна?
Всьо, по коням!
Четвертий у машині – Санич, 61-річний Олександр Канівець, колишній боєць "Айдару". Як і Сергій, кілька років тому він пішов добровольцем на Донбас.
Авто прямує до штабу сільської тероборони, розташованому у невеликій будівлі, де закінчують ремонт.
Про те, що за кермом підозрілої чорної "Хонди" слідом їде третій наш журналіст, Пойченко, як виявилося, не знає. Ухиляючись від вибоїн, десантник із 79-ї бригади йде на хитрість: включає лівий поворот, але продовжує мчати вперед.
– Сєрьога подумав, що то сєпар за нами, – сміється Санич. – "Муху" (гранотомет РПГ-18 – УП) хотів дістати і шмальнути.
– Не треба, це – наш, – заспокоює репортер УП.
– Бл*ха! – вигукує Сергій Пойченко. – А я думаю, що ж це за п*сюн газірований увязався за мною?! Номера чужі, це авто ніколи у нас тут не зустрічав.
Я йому спєцом викинув лівий та сам пішов прямо. Бачу – він все одно висить на хвості.
– Тренуєтесь замітати сліди?
– Так, трохи готуємось, – відповідає водій. – Скажи вашому хлопцю, що ми проти нього нічого не маємо. Вибачте! Надо ж було прєдупредить.
"Жигуль", на якому Пойченко хвилину тому уникав стеження умовного супротивника, побачив багато.
– Він був у іншого бійця – в Дебальцево, – розповідає Сергій. – Ось я його чисто символічно викупив. Коли дізнався, що продає, сказав: "Нє-нє, в чужі руки віддавати нєльзя. Тільки в атовські!".
У цієї машини велика бойова історія: і на криші вона побувала, і дирочки в ній були. Я в ній увірений, як в БТР.
Щастя з одним пістолетом
Як розпочинаються війни, Сергій Пойченко дізнався ще 1988 року. Він служив у радянських повітрянодесантних військах у Кіровабаді, сьогоднішньому азербайджанському місті Гяндж.
– Я бачив, як зароджувався Карабах. Нас ще на разгони (учасників зіткнень – УП) виводили. Замість дубинок кабєля рубали, – каже він.
2014-го син Сергія, строковик внутрішніх військ МВС України, був у Донецьку, коли туди прийшла "руская вєсна". Він потрапив у полон до бойовиків одним із перших, але зміг повернутися по обміну на вільну українську землю.
– Коли всіх цих хлопчиків-срочників звільняли, їм сєпари в військових білєтах поставили: "Уволен в запас ДНР". Уявляєте? Їх потім ще в СБУ качали, це зрозуміло.
Я не міг не піти на фронт! Син в полоні, а батько що? Накиватиме п’ятами по тилах? – пояснює ветеран.
Після повернення з Донбасу до рідного села просто сидіти перед телевізором Пойченко не став. Разом із земляками почав збирати загін тероборони.
– Багато хто з атовців на дно упав, розбився об стакан, – згадує десантник. – Хтось десь вирвався, хтось "у гроші" подався. Це – таке… А ми тут останемся, коли все загуде та всіх в армію заберуть.
Після того, як президент Зеленський підписав закон про національний спротив, степанківські партизани стали підпорядковуватися командиру тербатальйону Черкаського району.
– Ми на декілька років випередили державу, – розповідає пенсіонер Олександр Канівець. – Зареєстрували організацію "Тероборона Степанківської ОТГ".
Нам повезло з головою, Ігорем Миколайовичем Чекаленко, він проукраїнський, пішов на зустріч. Ми зараз в будинку, де буде пункт дільничного та наш штаб.
В організації вже кілька десятків людей. Пенсійного віку, не призовні, інваліди-атошники. Чимало мисливців, хтось служив у радянській армії, тому, як каже Санич, "каждий знає, з якого боку до автомата підійти та як стрілять".
– Ми готові оказати збройний супротив агресору, – завіряє він. – Якщо не зможемо зупинити, будемо вести партизанську війну на території нашого ОТГ. У нас тут ліса, болота. Стежки, які ми всі знаємо.
Канівець та Пойченко вказують на великі листи кольорових карт. Під час повномасштабної війни, пояснюють вони, розраховувати на гаджети, електрику та мобільний зв'язок наївно.
– Карти не секретні, – посміхається Олександр Канівець. – Це наш район. Степанки, Хацьки, Сміла, Черкаси… Осьо до Чигирина ідуть ліси болота. А це – мліївські ліси. В них може бути партизанський рух. Далі чужі райони, ми туди не підем.
Ось трошки підсохне, ми скрізь проїдимося, подивимося – для себе всі стежки позначимо.
– Майже все самі робимо, карти рожаємо, – додає Сергій Пойченко. – Ми вже заказали луччішеньки карти нашої місцевості. Вчора на сесії нам вже виділили гроші на рації, які працюють в радіусі до 16 кілометрів.
– Я був у нашого комбата в районі, зброї навіть ще їм не видали, але обіцяють, – каже Санич. – Думаю, наші американські та британські друзі озброять партизанське двіженіє. Але я не бєспокоюсь про це. У нас є своя, мислівська.
Знаєте, коли ми Щастя брали (місце в Луганській області – УП), у нас на декілька чоловік був один пістолет. І нічого – впоралися.
"Будемо стріляти"
Те, що можна сплутати з парком у центрі села Хацьки, насправді залишки старого цвинтаря. Навпроти будинку 70-річного Миколи Ключки на вулиці Героїв України, що була колись вулицею Леніна, збереглося кілька хрестів.
– Ключка – майже як Кличко, – іронізує господар з приводу свого прізвища та запрошує до батьхівської хати, побудованої у 1958 році. – У нас тут на кладовищі останні поховання були десь 48-го року. Ми робили перепоховання чотирнадццяти бійців (времен Второй Мировой – УП).
Микола – один з двадцяти двох депутатів Степанківської ОТГ та активний член самооборони, у якого є чим зустріти ворога: двома мисливськими рушницями.
Цей арсенал у окупанта може викликати глузування. Але рішучість бувалого мисливця тиснути на гачок не викликає сумнівів.
– Ось одна – 16 калібр, друга – 12, – розчехляє він ствол и збирає зброю вмілими рухами. – Одна з них 1957 року народження. Якщо ціль на відстані десь 30-40 метрів, кучно стріляють.
Вони готові до употрєблєнія, тільки патрони заряджай. Метрів з 50-60 попаду. Я стріляв десь з 70 метрів по кабанові.
– Кабан та людина, хоч і окупант, – трохи різні речі, – відзначає репортер УП.
– Рука в мене не дрогне, – завіряє Ключка. – Представте собі: йде мій внук Богдасик, а на ньго той з автоматом. Не дрогне рука! Я захищаю дітей, внуків, а він йде загарбати.
Якщо вони підуть, ми дивиться не будемо, розумієте? Будемо стріляти. А це – жертви, жертви. Ех…
Близькість обласного центру та об'єкти, що є на території Степанківської ОТГ, вимагають від місцевої самооборони пильності.
– Наприклад, наша ГНС, газонаповнююча станція, – говорить він. – Треба посилювати її оборону. Якщо її хтось замінує і вона рване, то села не буде,.
Ми і на фронт готові піти, якщо там потрібна буде допомога. Україну ми захистимо, ворогу не отдамо. Тут родились наші батьки, ми. Діти наші, внуки. Як ми можемо комусь віддати нашу батьківщину? Не віддамо!
– Я б їм (російським військовим – УП) казав: "Хлопці, ви приймали присягу, щоб захищати свою країну, а не наступати. Ех… Без жертв війни не буває. Будуть жертви з обох боків. Покладіть автомати, йдіть по своїм сім’ям, батькам. І живить мирно-дружно", – смотрит охотник в камеру на прощание.
Повітря свободи
– Хто пройшов війну, той в Бога вірить, – каже пенсіонер Олександр Канівець.
2014 року він, доброволець "Айдара", прощався з дружиною по телефону під Луганським аеропортом.
– Нас відрізали від основних сил, нас десятеро осталось. Сказали стоять на смерть, підкріплення не буде. В руках одна граната, для себе – всьо!
Я уже готовився до смерті. Просив дружину помолитись за мене, за хлопців. Вона заплакала. Потім розповідала, що заказала якусь молитву, що зберігає. Впала на коліна. Ото так і вийшло, що спрацювало, – згадує він.
До російської окупації 2014-го Канівець не був військовим. Відслужив, як і багато хто, у радянській армії і вірив у дружбу народів.
– Коли Росія напала, це була несподіванка, – зізнається член сільської самооборони. – Я все ж таки 60 року народження, воспитувався при комуністах. Росія завжди була товарищем.
Хоча вже тоді були предпосилки – "старший брат", все це. Якось їздив туда, були моменти. Тільки чули українську мову, не дуже нас любили, називали "бандерівцями".
Шлях Олександра Канівця на Донбас із мирного життя, в якому він був приватним підприємцем та розробляв водні свердловини, лежав через Майдан.
– Коли в листопаді 2013 року побили студентів, в мене все перевернулося, – розповідає пенсіонер. – Я представив, що побили моїх дітей нізашо. Тільки за те, що вони сказали: "Вітя, ти погано зробив".
Я пішов на Майдан, коли ще не було сотень. А потім був у другій сотні. Тоді, як то кажуть, я ковтнув воздуха свободи. То словами не передати. Людина, яка почувствовала запах свободи, цього ніколи не забуде. Це – на все життя.
Канівець не боїться ворожих танків – багато бачив їх на фронті. Говорить, готовий їх палити. Було б чим.
– Я в Прибалтиці служив в ракетних військах. Завалить можу ворожий самольот з "Ігли" (переносний зенітно-ракетний комплекс – УП). Руки та мозг все пам'ятають. А якщо буде "Стінгер", так це ще проще, – сміється він.
Звернення до російських окупантів, яке журналісти УП просять зробити пенсіонера на камеру, дається йому нелегко. Чоловік робить паузи, кілька разів зітхає.
– Хлопці, сидіть вдома. Живіть! У вас своєї землі вистачає. Не йдіть сюди! Ми кістьми ляжемо, але свого не віддамо. Ми за своє будемо воювати, за своїх дітей, внуків. Тепер ми знаємо, як можна вбивати ворога.
А Путіну можу сказать тільке одно – шоб він, скотина, здох скоріше! Скільки він горя вже зробив у світі.
Холодний Яр
З того часу, як чоловіки Степанківської ОТГ кілька років тому почали створювати партизанський загін, людей, які за їхньою спиною крутили пальцем біля скроні, майже не залишилося.
Росія остаточно зірвала усі свої маски. Все нарешті стало на свої місця.
– В каждом посьолкє є свої "собаки", але ми їх знаємо в ліцо, – розповідає про загальний настрій Сергій Пойченко. – В цілому у нас тут такі люди – фу-у-ух! У 2014 піднялися. Стільки тут було волонтерів. Таке двіженіє!
– О-о-о, козацький дух тут – да! – сміх Сергія не обіцяє нічого доброго окупантам. – Холодний Яр! Як ви думаєте, який тут дух?! Саме главне, щоб ворог понміав – вони тут не пєчєньє будуть перебирать. Прийдеться і загинуть.
Вони кажуть: "Братья". Наші діди, може, і були браттями. Але якщо б вони повставали з могил, то полягали обратно від цього позору.
Холодний Яр – ці два слова за радянських часів намагалися стерти з пам'яті. Але тепер кров предків вирує у місцевих жителів на повну.
Коли Сергій Пойченко говорить про Путіна, про російські війська на українській землі, його очі наливаються люттю, від якої, здається, чоловікові самому ніяково. Але йому, як і всім українцям, не лишили вибору.
У погляді Пойченка рішучість гайдамаків, які повстали тут у 18 столітті. І повстанців Холодноярської Республіки, які билися з більшовиками у 20 столітті. Тепер настала черга російських окупантів.
– Як би не було, але скільки ж горя воно, п*дло (Путін та його армія – УП), зробить! – стискає зуби десантник. – Воно понімає, що якщо прийде до нас, то буде мертву воду пить, прокляту людьми?! Чи не понімає?
Як він буде ходить по тій землі, яка у нього під ногами горить? Він буде бояться в туалет сходить, пиріжок з’їсти. У нас тут такі козаки є! Куди ти лізеш воопщє? Ти цілим Союзом не міг бандерівців з лісів вибити!
Оставь мене в покоє! Я не хочу жити, як ти. Я хочу жити, як нормальні люди. Ти хочеш мене обратно загнать? Я не хочу бути скотом!
Не хотів ним бути і 27-річний Дмитро Темний, молодший сержант Збройних Сил України. Він загинув уночі 7 грудня 2019 року біля Хутора Вільний на Луганщині під обстрілом автоматичного гранатомета.
Його могилу з великим прапором на місцевому цвинтарі не можна не помітити.
До смерті Темного в Степанківській ОТГ пишалися тим, що з шести десятків земляків, які пройшли Донбас або все ще воюють там, не було жодного загиблого.
Тепер питання в тому, чи стане Дмитро Темний "крайнім" або все ж таки "останнім".
Євген Руденко, Назарій Мазилюк – УП
