"Руки сверблять, нехай вже йдуть у наступ". Як живе Бердянськ в очікуванні морського десанту РФ
У грудні 2021 року The Washington Post, посилаючись на дані американської розвідки, назвала Азовське узбережжя одним із ймовірних напрямків атаки РФ на Україну. Причому більш привабливим для Москви, ніж східні кордони.
Розмови про плани Кремля "прорубати сухопутний коридор" від Ростовської області до анексованого Криму не вщухають із 2014 року.
За оцінкою українських військових, за останні кілька років Росія фактично окупувала 70% Азовської акваторії. Кремль періодично влаштовує провокації, заважає судноплавству, впливаючи на економіку регіону.
На початку лютого росіяни почали перекидати додаткові судна з Балтики на південь. З'явилися повідомлення про те, що Кремль запланував блокаду Чорного та Азовського морів.
Тим часом, у Бердянську, другому після Маріуполя порту України на Азові, продовжується будівництво бази ВМС за підтримки США та Великобританії. Про "перехід до практичної стадії будівництва" міністр оборони Олексій Рєзніков заявив кілька місяців тому.
Здавалося б, на тлі медійного шуму курортний Бердянськ давно мав перетворитися на одну суцільну "тривожну валізку" і посилено зміцнюватися як один із форпостів. Але чи це так насправді?
Репортер УП побував на Азовському узбережжі та дізнався: щеплення від чого Бердянськ отримав у 2014 році; як тут справи з територіальною обороною; хто захищатиме місто від російського вторгнення; і чому люди тут спокійніші і реалістичніші, ніж у Києві.
Людина в гідрокостюмі
– Что вы тут ищете? – вигукують гуляки на засніженому пляжі в очікуванні заходу сонця.
– Вчерашний день, – відповідає їм чоловік, що стоїть до пояса у воді на десятиградусному морозі.
Не ґиґнути від холоду допомагають помаранчевий гідрокостюм та гарний настрій. З моря усміхнена людина з металошукачем не виходить вже восьму годину. Його ціль – прикраси, загублені туристами минулого літа.
Прогноз погоди, якому він повірив, виїжджаючи кілька днів тому до Бердянська, не підвів. Сьогодні шторму немає. Діти, закутані в шапки та шарфи, захоплено годують хлібом чайок.
– Да не переживай за меня! – каже старатель репортеру УП, не називаючи свого імені та прізвища. – Это ты, я смотрю, на ветру стоишь, трясешься. Мне теплее.
В этом гидрокостюме после кораблекрушения в ледяной воде можно четырнадцать часов спокойно барахтаться.
За фахом він – зварювальник. Живе у Дніпропетровській області. Останні десять років шукає коштовності по всьому Азову та Чорноморському узбережжі України.
Про обсяги знайденого вважає за краще не говорити. Скромничає: "Бывает, месяцами ничего нет, одна мелочь. Я за эти годы машину так и не смог поменять. Хотя на жизнь хватает".
– И что вы там потеряли, а? – знову цікавляться чергові роззяви.
– Вчерашний день! – повторює старатель.
Цей фразеологізм, яким він жартівливо відмахується від бердянців, дивовижним чином перегукується з геополітичною повісткою.
Десь там, у морі, лише за кілька кілометрів від бердянської коси, катери ФСБ Росії теж шукають учорашній день. Мріючи повернути те, що безповоротно відпливло від Кремля: СРСР, Україну та сумнівну велич.
"Зачем вы напали на Россию?"
– Азовське море відсотків на вісімдесят віджала РФ, – розповідає Олександр Солощенко. – Кораблі ФСБ постійно не дають нашим дихати, підпливають досить близько. Діють нагло.
37-річний Солощенко родом із Черкаської області. Володів невеликим кавовим бізнесом у Києві. Брав участь у Помаранчевій революції, фанатському русі та Революції Гідності. Воював на Донбасі у лавах "Азова".
Кілька років тому боєць осів біля моря. Очолив місцевий осередок "Нацкорпусу". І опинився у суді за те, що облив зеленкою Олександра Вілкула під час його передвиборчого турне.
Засудити за статтею "Хуліганство" Солощенка не змогли. Тепер він – помічник мера із взаємодії з силовими структурами, військовими частинами, учасниками бойових дій та сім'ями загиблих.
Олександр призначає зустріч у Veteran Hub – просторому, слабко опалюваному приміщенні у двоповерховому будинку в центрі Бердянська. За чашкою гарячого чаю розповідає, чим живе портове місто, яке знаходиться під прицілом кремлівських стратегів.
– Вже стільки років війна, а інформаційну роботу досі не виконують. Так, наші волонтери можуть охопити якийсь відсоток молоді, але це невеликі масштаби.
Якось мене запросили на відкритий урок в школу №2. Хлопчик питає: "Зачем вы напали на Россию?". Йому батьки сказали, що війна йде, тому що Україна винна, – обурюється Солощенко.
Заспокійливі мантри президента, що лунають із Києва, розслаблюють місцевих чиновників. Вертикаль нестримного оптимізму центральної влади здатна приспати будь-кого.
– Мене, як одного з лекторів по безпеці, покликали на навчання структурних підрозділів у виконкомі, – ділиться Олександр. – І ось один з начальників відділів каже мені: "Тільки лякать не потрібно!".
Чому одразу "лякать"? Навіщо ховатися постійно за якоюсь ширмою?! Ми від цього (загрози РФ – УП) нікуди не дінемося. Якщо населення буде чітко знати, що робити, куди ховатися, то і боятися не буде.
Де шукати бомбосховища у Бердянську, відомо небагатьом. Та й самих об'єктів, що залишилися з часів СРСР, небагато. Як каже Солощенко, по-справжньому придатні для захисту – одиниці. Переважно в порту та на працюючих підприємствах. На тих, що збанкрутували – "повний морок і хаос".
– Там немає балансоутримувача, за ними ніхто не доглядає, – пояснює він. – Щодо підвалів в житлових будинках, я проводив ревізію. Дуже тяжко туди потрапити.
Висить замок, набираю голову ОСББ. Він каже: "Ну, я за містом. Завтра повернусь, завтра і потрапите в підвал". Кла-а-а-с! Бомби почекають до завтра!
Тут був осетр
Лайтбокси на проспекті Азовський, що веде до моря та набережної, схиляють бердянців до оптимізму.
"Зупинись! Озирнись! Радій!".
"Сезон буде! Бичок клюне!".
У морозний день на міському ринку небагатолюдно. У рибних лавах блищить тарань, схожа на срібні зливки вартістю від 280 до 350 гривень за кілограм.
– Это – мальчики, а это – девочки, икряные. Не будете покупать? Хорошо, глазейте! – дозволяє продавець Валя.
За три години торгівлі вона заробила сорок гривень, продавши одного сушеного судака.
– За место на рынке с мужем платим 1 200 гривен в месяц. Бывает, что отобьем. Бывает – нет. Летом еще более-менее, сейчас очень слабо. Выручают клиенты из Киева. Я им почтой шлю, – розповідає вона.
За словами Валі, Бердянськ має дві біди: провальний курортний сезон і відсутність риби в морі. Путінська армада до цього переліку катаклізмів поки що не входить.
– Честно? – каже жінка. – Я новости даже слушать не хочу. Мы не можем сейчас повлиять (на рішення Путіна – УП), правильно? Что будет потом, посмотрим. Заранее себя запугивать не хочу. Мне нельзя волноваться, я три инсульта перенесла.
Ну куда нам бежать?! Муж уперся: "Хотите, с дочкой уезжайте. А я буду охранять дом. Он – мой. Мой!".
Все, що коїться довкола, Валю не дивує.
– Скоро этому миру придет конец, – спокійно повідомляє вона. – Все исполняется по Библии: землетрясения, войны, "корона" эта. Осталось последнему пророчеству сбыться: нечестивые будут уничтожены и настанет прекрасный новый мир.
Морський достаток у прийдешньому раю – обов'язкова умова для корінного бердянця.
Рибалка Андрій Косенко розповідає: море останні роки не тішить.
– Умирает, можно сказать. Медуза проблем добавила в 2021-м (нашестя медуз у 2021 році сильно вплинуло на туристичний сезон та рибальство – УП). Она до сих пор никуда не делась. И не денется, если льда не будет.
Прогнозы вообще печальные. Вода на Азове в три раза солонее стала из-за нарушенного притока пресной воды, – ділиться він багаторічними спостереженнями.
– Что говорить, если на рынке почти вся рыба привозная! – нарікає рибалка. – Бычка почти нет. Вот я пришел на рынок купить замороженого для котов. Малёк, три-четыре сантиметра, а стоит 50 гривен.
– Азовская тараночка? – продовжує Косенко. – Местной вообще нет. После начала войны еще как-то контрабандой ее тащили из Новоазовска (тимчасово окупований – УП). Теперь спекулянты везут с Каховского водохранилища и называют ее "азовской".
У нас тут была селява, по-научному – шемая. Наподобие таранушки, только жирнее. Но мы ее уже года три не видим. Судака тоже нет. Вот только камбалу потихонечку ловили, промысел был. Но в этом году, думаю, ее тоже не будет.
Про те, що досвідчений рибалка не згущує фарби, можна зрозуміти, прогулюючись пустельним пляжем санаторного курорту. Біля води стоїть гранітний камінь з написом "Тут водилися осетри", що нагадує про втрачене багатство Азова.
Скульптуру рибини, яка давно стала тут міфом, встановили у 2011-му з ініціативи тодішнього нардепа від "Блоку Литвина" та тричі ексмера Бердянська Валерія Баранова.
80-кілограмового бронзового осетра вкрали в лютому 2014-го – відтоді його не зустрінеш не лише у морі, а й на постаменті.
2020-го Баранов із партквитком "За майбутнє" став мером 110-тисячного міста вчетверте, зібравши голоси 14 282 мешканців. Але протримався у кріслі недовго. Не маючи більшості у міськраді, 2021-го він добровільно пішов у відставку.
Сьогодні Бердянськ живе без градоначальника, покладаючись на тимчасового в.о., секретаря міськради Олександра Свідла.
Буйні
– Ви що, не чули? Президент Хорватії почав ляпати язиком, болтать ногами. Дебіл, що ж ти рота розкриваєш? Що ще тобі нейметься?!
58-річний Леонід Подколзін прийшов до Veterano Hub, щоб обговорити з побратимами останні новини. Виробити алгоритм дій у разі вторгнення РФ.
– Нас мало, але ми – буйні, – сміється він. – У нас навіть група є в месенджері, яка так і називається – "Буйні".
Боятися Леоніду нема кого і нічого.
– Я з 2014 року в розстрільних списках, – посміхається.
Підприємець Підколзін родом із Полтави. У 80-х служив під Бердянськом, тут і залишився.
2014-го разом з іншими активістами він організовував проукраїнські мітинги.
– Були сутички, мордобої. Був час, коли влада і в Бердянську, і в Мелітополі здавала патріотів. Приїжджали люди з Ростова, вони збиралися в кафе "Під липою". Але ми не давали можливості сєпарам захопити виконком, – згадує він.
Коли стало зрозуміло, що палицями не відбитися, місцеві патріоти-бізнесмени звернулися до бійців "Азова", які навели в окрузі порядок. А Леонід Подколзін пішов на фронт командиром батареї "Мста-Б" – 152-міліметрової гаубиці.
Сьогодні, запевняє він, підняти голову сепаратистам не дозволять.
– Такого, как в 2014 році, вже не буде, – погоджується ексбоєць "Азова" Олександр Солощенко. – Ніхто їм не дасть зібратися та вийти більше двох.
Все ж таки після 2014-го дещо змінилося і в поліції, і в СБУ. Я сподіваюсь, що вже не буде такого – "моя хата скраю", "не знаємо, що робить". В місто зайшли деякі військові частини, будують морську базу. Є прикордонники, є морська піхота.
– Якщо казати взагалі про настрої людей, то ми не бачимо великої проблеми, не бачимо сепаратизму, – продовжує Леонід Подколзін. – Так, сєпари тут є, але їх не більше, ніж у Києві чи Львові. Після 2014-го сєпарня затихла, поховалася. Вона – сциклива.
У Бердянську, як і інших містах, продовжують створювати терборону. За словами Подколзіна, явище це поки що не є масовим. Є лише кістяк із кількох десятків людей. Але у місті чимало тих, хто пройшов війну на Донеччині. Їм особлива підготовка не потрібна.
– У нас вже є досвід самоорганізації, у разі чого зібратися можемо дуже швидко. Не кажу, що ми такі всі круті, що у нас є купа зброї. Я кажу про те, що є люди з бойовим досвідом, з досвідом Євромайдану і протидії проросийським силам в Бердянську, – пояснює він.
Розраховувати, як і у 2014-му, Леонід збирається лише на себе та на товаришів. До місцевої еліти у нього запитань нема давно. Її він вважає "антиукраїнською", яка хоч і перефарбувалась у патріотичні кольори.
– Їх сила тільки в тому, що вони організовані в "сєтку", – каже Подколзін. –Тут все належить та залежить від Пономарьова (нардеп Олександр Пономарьов від ОПЗЖ, у якого знайшли російський паспорт – УП).
Думаю, що зараз всі ці полугетьмани, типові князьки систематично роблять цю підлу, антидержавницьку роботу.
– Методика проста – куплені місцеві партії, ЗМІ, директори шкіл, завучі, голови виборчих дільниць, вуличних комітетів і ОСББ. Якщо Київ з цим нічого не зробить, то ще 10-15 років будуть голосувати за ОПЗЖ, – попереджає підприємець.
Las Berdas та чорний хід для Запорізької Січі
Ще нещодавно в Бердянську, на заводських територіях і в пансіонатах, можна було нарахувати понад десять пам'ятників і бюстів Леніну. Головний Ілліч на Приморській площі впав 28 січня 2015 року – вистачило троса та потужності бронемобіля з камуфляжним розфарбуванням.
Ознак радянського минулого у місті щороку дедалі менше. Ті, що залишилися, можна списати на особливий азовський гумор, який змагається з одеським: аптека "БАМ", магазин мобільного зв'язку "Смольний".
Ігор Касьянов, голова ГО "Вільна Громада" – один із тих, хто з 2012 року ходив кабінетами чиновників з ідеєю встановити перший у місті пам'ятник Тарасу Шевченку.
– Сменилось несколько мэров, никто особо желанием не горел, – посміхається активіст. – Но сейчас у них проснулась просто дикая любовь к Украине и всему украинскому. Даже у тех, кто раньше говорил: "Какой Шевченко? Какой украинский язык?!".
Думаю, сейчас они деньги найдут и на памятник, и на расширение сквера Небесной Сотни добавят.
Костянтин Дишкант, колишній головний архітектор Бердянська, який допомагає Кобзарю знайти своє місце у місті, згадує: серед варіантів називали Приморську площу, на якій донедавна стояв Ленін. Але зрештою зупинилися на площі біля будинку культури.
– Не вместо Ленина и кого-то еще – Шевченко достоин своего, особого места, – пояснює Дишкант.
За задумом авторів, Кобзар може стати непоганим оберегом для Бердянська за часів російської загрози.
– Его взор будет обращен на юг. Тарас Григорьевич будет смотреть на море, в сторону русского десанта, – жартує Ігор Касьянов.
Про історію тутешніх країв, що передувала радянському періоду та появі міста в першій половині 19 століття, найкраще згадувати за 10 кілометрів від порту. Проїхавши по засніженому Петровському шляху та Маріупольському шосе.
З високого пагорба відкривається вид на заплаву річки Берда – величезні водно-болотні угіддя, що входять до Приазовського національного природного парку.
Аматор геології, археології та історії Олексій Косов називає ці місця "чорним ходом для Запорізького козацтва".
– Наши предки на "чаечках" спускались по Днепру и Конке. Затем посуху перетягивали лодки и по Берде сплавлялись сюда, на Азов. Потом – Черное море.
Этим же путем возвращались, прячась от османов, – махає він рукою за обрій.
Олексій – історик не професійний. За освітою – інженер. Розбиратися в багатствах Приазов'я йому дозволяє допитливий розум і розмірений триб життя біля моря.
Він шукав себе у рекламному бізнесі, будівництві та дизайні. Освоїв із друзями аерозйомку, відкривши для багатьох Бердянськ таким, яким його або не бачили, або не помічали.
Вдалий ракурс, особливий, іронічний погляд – і курорт має альтернативну назву: "Las Berdas".
– Вот там было козачье поселение, – показує Косов у бік сіл Старо- та Новопетрівка. – А потом уже Петровская крепость – одно из фортификационных сооружений Днепровской линии в 18 веке. Она была крупной, такой же примерно, как и Александровская на месте современного Запорожья.
– У меня у приятеля там, в Новопетровке, домик на берегу реки, – продовжує він. – Мы периодически с металлоискателем в огороде пошариваемся. Нашли остатки кремневого турецкого пистолета, передали в музей. Но реальной информации по крепости и тем местам катастрофически мало.
Громада выделила здание в центре села, в районе бывших северных ворот крепости. У нас есть идея обустроить небольшую туристическую локацию с частоколом, гарнизонной вышкой. Сделать хаб для исторических экскурсий, где можно обучать детишек древним ремеслам.
– Кстати, не знаешь, как через рукопожатия достучаться до президента с его "Великим будівництвом"? – питає Олексій у репортера УП. – Для громады сумма будет точно неподъемная.
"Миттєва дисипація місцевого населення"
31 січня. 1 лютого. 2 лютого…
Працівниці кав'ярні неподалік пам'ятника графу Воронцову ведуть рахунок днями за допомогою крейди та губки. Щоранку старанно стирають стару та виводять нову дату на чорній дошці в оточенні ретро-фотографій Парижа та портретів Одрі Хепберн.
Чарівність зимового морського курорту, якому легко піддатися приїжджому, у багатьох місцевих викликає тугу за туристами та галасливим літом.
– Зимой в Бердянске по-любому плохо, клиентов мало, – нарікають у кафе, дістаючи випічку з печі. – У нас ведь и летом сезон короткий – даже не три месяца. Почти весь июнь голяк. Турист начинает ехать со Дня Конституции, а к 1 сентября уже разъезжаются.
По сути у бердянца есть два месяца летом, когда он очень активно работает, часто без выходных, чтобы был какой-то запас на будущее.
Місцевий патріот та бізнесмен Олександр Величко каже: "Бердянцы больше боятся провального сезона, чем возможного наступления Путина".
Це кредо Величку, котрий активно допомагав фронту, доводиться розшифрувати, щоб його земляків правильно зрозуміли.
– Вам так только может показаться, что народ у нас беспечный и безразличный. Это совсем не так! Народ у нас спокойный и реалистичный. Спокойствие – то, чем мы стали за годы войны, – пояснює він.
За словами "дядька Сашка" – так багато хто називає Величка – щеплення від паніки місто отримало ще у 2014-2015 році.
– Медийное пространство в Украине формируют люди, живущие в мегаполисах, – зазначає він. – Но у тех, кто живет у линии соприкосновения или близко к фронту, другое окружение. И эти люди менее истеричны. Информатаки тут протекают легче.
– Поверьте, бердянцам не надо напоминать о военной угрозе, – продовжує бізнесмен. – В городе много тех, кто служит. Или тех, кто был на войне. Инсайдерская информация так или иначе доходит. Да, она не позитивная, но точно реалистичная.
У каждого второго тут найдется знакомый браконьер, который выходит в море и видит, как в пяти километрах от оголовка Бердянской косы стоит сторожевик РФ.
Коли йдеться про те, що ховатися від бомбардувань у Бердянську, по суті, ніде, Олександр Величко лише поблажливо посміхається.
– Буду говорить не мейнстримные вещи. Вся система бомбоубежищ в Украине развалена, но я искренне убежден, что они Бердянску и небольшим городам не нужны. Диссипация (розсіювання – УП) местного населения мгновенная, понимаете?
Лучшее бомбоубежище для человека гражданского – выехать в село до кума. Для Киева, к примеру, это абсолютно неприменимо. Там даже пригороды перенаселены. Поэтому психологическая реакция на угрозу войны в городе маленьком и большом принципиально разнится, – вважає Величко.
Веселий і життєрадісний, як справжній син Приазов'я, Олександр готовий іронізувати над одними новинами – з постійними прогнозами про напад на Бердянськ з боку Азовського моря.
– Это – бред! – впевнений він. – Нападение с моря – самая уязвимая операция. Низкая мобильность, абсолютная демаскированность – хуже не придумаешь.
РФ натолкала сюда дикое количество кораблей, но у большинства "десантников" осадка – трешка. Три метра! Они смогут к Бердянску подойти только по подходному каналу (для вантажних суден у порту – УП).
Глубины тут в заливе совсем не те – мели, полная и смехотворная срань. Не будет такого как в фильмах – армада накатывает с разбега на берег, выезжают танки, бронетехника, артиллерия.
"Скільки можна лякати?"
"Колектор може зламатися, ти – ні!".
На плакатах біля міськвиконкому Бердянська – чи то заклик, чи то твердження про незламність місцевого духу.
Людині непосвяченій городяни пояснять: через зношеність комунікацій постійно тече місцевий каналізаційний колектор.
У січні 2019-го через масштабну аварію нижня, центральна частина Бердянська залишилася без води на кілька днів. Хтось брав санки, тару і вирушав до моря. Хтось чекав на розвезення по будинках, організованого владою.
Попри вічні комунальні проблеми, мінливі туристичні потоки і рибу, що зникає в морі, бердянці залишаються вірні своїй оптимістичній натурі. У ній геолог-самоук Олексій Косов виділяє головний елемент.
– Думаю, что наш характер сформировался благодаря повышенному природному радиоактивному фону, – посміхається він. – Наши лечебные грязи – очень плотные, насыщенные полезными веществами.
У бердянцев креативный, гибкий ум. Но гибкость – не значит соглашательство. Гибкость – это творческое начало.
Новини про можливий наступ РФ і глобальну війну Олексія, як і більшість тут, не лякають. Накинувши капюшон пуховика, він сідає в позі лотоса на засніжену лавку на безмовному пляжі. Вдихає, видихає. Дивиться у небо.
Ця незвичайна картина воскрешає у пам'яті розмову з ветеранами АТО та активістами під час зустрічі напередодні.
– Я б так сказав: у наших хлопців руки чешуться. Ми тут як Ждун сидимо, тримаємо себе в руках. Росіяни Бердянску не потрібні. Той, хто був на війні, знає, хто хоче нас знищити, – каже Леонід Подколзін.
– Так, Почекуни! – сміючись, погоджується з ним Олександр Солощенко і вмить стає серйозним. – Хай вже Путін йде в наступ. Скільки можна лякати, скільки можна чекати?!
Давайте вже вирішимо раз і назавжди, якщо ми, українці, для них така велика проблема!
Ми не хочемо, щоб ще наші діти та онуки з росіянами все це розрулювали.
Євген Руденко – УП
