Іван Семесюк: Ми всі довбой*би поголовно. Але у нас в серцях горить вогник свободи

Хлопчик Кай із казки "Снігова королева" не міг скласти слово "вічність" із крижин.

Хоч би що складав український художник, письменник і музикант Іван Семесюк, попри все, у нього виходять "свобода" та "любов". Навіть коли він складає їх зі слів, які пишуть із зірочками та маркують позначкою "18+". Навіть коли він з непроникним обличчям говорить, пише або співає про "соціально-культурне душнілово". 

Висміювати те, що ненавидиш, легко. Семесюк має вдачу сміятися над тим, що любить. Почути від нього, що ми "задрочені кузнєчики і довбо*оби з вогником свободи" чомусь не образливо. Такий парадокс. Ця здатність подивитися на себе збоку вирізняє його голос на тлі пафосного хору. 

"Так за*бали цим трєвожновалізним пі*дєжом, що уві сні я напав на Путіна, карочь. І побідив. Прокинувся та й сів медитувати на перемогу разом з котом", – написав він у Твіттері того дня, коли ми прийшли до нього на інтерв'ю.

Іще одна його властивість: чого б він не торкався, у нього виходить епос. Його погляд на світ – ширококутний об'єктив. Який захоплює і "пацанчиків на районі" – персонажів жлоб-арту. І українські містечка, які він наносить на культурну мапу країни в піснях гуртів "Пирятин" та Ukiez. І Платона з Арістотелем. І Будду. І кота Хлодвіґа. І все це створює нескінченний "історії плин".

Іван Семесюк розповів "Українській правді", чому вважає Україну балтійською країною, де шукати національну еліту, про що запитав би у Платона і Арістотеля, в чому метафізична сутність Зеленського, чому кіт Хлодвіґ не потребує українізації, його хазяїн не збиратиме тривожну валізку, а "бессмислєнне третє окошко" у військоматі – наша таємна зброя в боротьбі з Путіним.

"Любов, свобода і мусора – ось з цим треба розбиратися в Україні"

− У своєму світоглядному ток-шоу "Інструкція.ЮА" ви оголосили хрестовий похід з пошуків української ідентичності…

− Це не я, це наш копірайтер оголосив хрестовий похід. Я просто тихо займаюсь проповіддю очевидного і шукаю відповіді, яких немає, і вони ніколи не будуть знайдені в цьому проєкті.

− Відповіді на які питання вам вже вдалося не знайти?

− Майже кожен гість артикулює тему свободи як цінності. Кожен розуміє її по-своєму, але всі говорять про це як про таке платонівське архе. 

Далі тема любові. Люди теж по-різному її розуміють. Але ця тема присутня як великий символ, як така махамудра (на санскриті – "велика печатка" – УП) України.

І мусора. Ось з цим треба розбиратися в Україні. З мусорами, любов’ю і свободою. 

– Якими є наші вади і чесноти?

– Ми задрочені, як кузнєчики, абсолютно, це прямо жесть якась. В цілому ж українці як і будь-який сучасний народ живе в соціально-культурному душнілові.

Ми всі довбой*би поголовно. Але у нас в серцях горить вогник свободи. Уявіть, отой довбой*б, а в нього ще й вогонь свободи в серці горить.

Тому такий п**дець і відбувається. Тому у нас така не дуже добре зорганізована держава. Така, здається, наче ось-ось на*бнеться. Але не на*обується чомусь. Оце є серединний шлях, який заповідав Шакьямуні (засновник буддизму – УП). Дай бог, щоб це подовше тривало.

– Визначимося з термінами. Хто такі довбой*би і що таке вогник свободи? 

– Насправді довбо*бізм – це просто наша тваринна частина. А вогник – нібито небесна, янгольська, якщо оперувати символічними поняттями. Тварини в нас багато, хотілося б, щоб її було менше. Треба регульнуть трошечки в бік балансу і все буде добре. 

– Є дві речі, про які всі знають, що вони мають бути, але не знають, де їх шукати. Це національна еліта і національна ідея. Пошуки тривають не перше десятиліття. Що тут не так, де засідка?

– А хто шукає? Всі пи**ять, але ніхто не шукає – це ж різні речі абсолютно.

Між тим, відповідь лежить на поверхні. Еліта – це ті, хто формує смисли, етичні вектори. В Україні еліта – це культура і армія. І ось синергія армії з культурою в смисловому полі може дати результат.

Військові наші – це люди звитяги. Люди культури переважно дегенерати, але і там вистачає воїнів духу. Там власне слід шукати еліту.

А національна ідея – це особиста свобода. Вона артикульована дуже добре в нашому фольклорі. Інша справа, люди не розуміють, що свобода – не самоціль, а інструмент для того, щоб стати суб’єктними, а не частиною реклами, трендів, брендів.

Практикуючих багато, просвєтльонних мало. Ось в чому проблема. Нам всім треба набувати суб’єктності. Ставати автономними від соціально-культурного душнілова. 

– Де ми зараз на цьому шляху?

– Саме в пошуках суб’єктності. Про це нарешті почали говорити історики, які звертають увагу на втрачені плями. Це українське Середньовіччя, абсолютно європейське. Його починають проговорювати.

Є програма "Інструкція.ЮА", в котрій теж постають ці питання – хто такий українець, на хр*на потрібна Україна. Саме так, а не в чому національна ідея. Вигадати її неможливо – вона або проявляється, або не проявляється. Якщо не проявляється, цей проєкт перемелюється історичним смислоуборочним комбайном.

Скільки прекрасних проєктів забуто. Нема. А скільки існує – як Китай. Або як європейський проєкт – із заснування Риму фактично.

І Україна – частина цього світу. Своєрідна, фронтирна, але з усіма його цінностями. І нам треба повернутися додому. Не тому що Європа комфортна, успішна. Навіть якщо це буде найнеуспішніше місце на Землі, це наш дім. Туди треба повернутися і робити його кращим. Ось і вся наша національна ідея. 

"Україна пахне блискавкою, свіжістю, але поки що непроявленою"

– Що таке Україна на містичному рівні?

– У нас не пропрацьований фен-шуй України. Ніхто не знає, що таке Україна, як вона влаштована на глибинному рівні.

Наприклад, всіх шокує, коли я кажу, що Україна не причорноморська країна, а балтійська. Мені ніхто не вірить. Ну, треба буде пояснювати, думаю, що я про це напишу книжку.

Хартленд України – це Волинь. А Полісся – нутро цього Хартленду. Решта теренів фронтирні, це кордон. Тому причорноморськість наша глибоко фронтирна. Ми і досі не змогли її колонізувати. Весь вектор України направлений на північний захід. І економіка лівобережної Гетьманщини так працювала, ориєнтуючись на так звані ганзейські міста.

Україна орієнтована на Балтію. Це країна, яка замикає собою трансатлантичний вектор. Остання країна на цій вісі. Оце наша вісь.

– Як ви це зрозуміли?

– Я не зрозумів, просто це проявилося. Знання – воно ж не через аналіз проходить. Ти можеш до х*ра думати, щось перекладати, але врешті-решт це якісь невловимі речі. Запах. Колір неба десь на Поліссі. Якісь такі штуки. Вони дають осягнення того, що насправді відбувається, а це вже накладається на історичну фактуру, якщо ти людина ерудована і маєш її в голові. І паззл складається.

Достатньо поїхати на Полісся, а воно гігантське, це країна в країні. І воно не проартикульоване. Балтія, абсолютно. Там уже відчувається далекий подих північного холодного моря. І це є Україна.

А решта України – це палаючий фронтир. Хоча в маскульті вважається, що Україна – це степ. Бай степ. Насправді це лісова країна, котра знаходиться на крайньому фронтирі цього величезного Шварцвальду європейського лісу.

Українець – це не степовик в принципі. Це навіть не кіннотна нація. Козацьке військо – це піше військо. У нас не кочова етика. І кухня у нас північна за великим рахунком.

– За вашими відчуттями, чим пахне Україна?

– Є одне місце під Олевськом – Громовище називається. Мало хто про нього чув, слава богу, туристи туди не їздять.

Там аномалія цікава, видно якісь метали чи що. Ділянка лісу, грабового, соснового, куди часто луплять блискавки. І це така ділянка, яка пахне вогнем, землею, деревом, сирістю, болотом.

Мені здається, що Україна пахне якоюсь такою блискавкою, свіжістю, але поки що непроявленою. Свіжістю насправді. 

В цілому суспільство у нас жахливе. Але Україна – це дуже світла сутність, у якої потужна місія в майбутньому. Трансляція назовні особистої свободи як цінності. Це відчуття кожної людини себе автономним суб’єктом, котрий може існувати і без соціуму, і без культури, і без України навіть.

Якщо ти свободна людина, тебе не контролює тотально соціум. Ти можеш в будь-який момент звернутися всередину себе. Заспокоїтися. Ти володієш власним часом, котрий направлений особисто на тебе.

Свобода – це шанс досягти звільнення. Навіть від держави. В державі нічого хорошого нема. Вона виконує свою функцію. Але треба розуміти, що сутність держави – демонічна. 

"Коли ти повністю щасливий, перестаєш пробивати стіну Сансари і стаєш твариною" 

– Міфологізацією українських локацій ви займаєтесь давно – Пирятин, Яготин, Тараща. Нещодавно гурт Ukiez випустив кліп Twin Styx – містичне кіно в жанрі "поліський детектив" з прозорим натяком на серіал Девіда Лінча. Якщо, Полісся – це український Твин Пікс, де шукати український Касл-Рок? Ґотем-Сіті? Макондо?

– Вперше чую про це. Хто ці люди, я не знаю про них. Я далеко не ерудована людина, не нахожусь в якихось культурних процесах. У мене маленька надивленість і наслуханість. У мене дуже-дуже вузькі інтереси. Мене цікавить готика і ранній Ренесанс. Все.

Я зараз викуповую всю античну серію видавництва "Апріорі". Не бачу смислу взагалі опановувати європейську класику без античності. Тому що ти просто не будеш зчитувати половину алюзій і смислів. Раніше в хорошій монастирській бібліотеці було 50 книг, цього було достатньо. І які брили були.

Перечитав сто п’ятсот мільйонів книжок, ї*анувся і на антидепресанти сів. А тут ні фіга себе, Арістотель, Платон.

Кажете, Макондо? Класно звучить.

− Про що ви хотіли би запитати Платона і Арістотеля за першої нагоди?

− У Арістотеля я б нічого не спитав. Мені здається, це така легка деградація платонічного вчення. Хоча теж корисно.

Платон класно, по-моєму, боксував. Я би взяв у нього урок якогось античного боксу, цікаво як вони пиз*ились між собою.

Що б я спитав у Платона? Чим він ж*пу витирав? У них же не було туалетного паперу. Воно сиділо на якійсь камяній табуретці, обмотаній ганчіркою, і прозрівало такі величезні речі. А ж*пу витерти не було чим.

Це не була цивілізація комфорту, саме тому такі прориви були. Коли тобі дуже добре, ти деградуєш. Оце інтересно. Коли ти повністю щасливий, це захоплює, ти перестаєш пробивати стіну Сансари і стаєш твариною.

− А українці які в цьому сенсі? 

− Це роботи в основному. Серед них звичайно є класні суб’єктні хлопці і дівчата, але в цілому це роботи безумовно. Багато хто з них війни не помічає вісім років. Вони занурені в дуже неякісний медійний дискурс.

Але в кожному з них вогник свободи ближче до поверхні, ніж в багатьох інших суспільствах. Це не означає, що ми кращі, просто у нас шансів більше.

(Прислухається до звуків із сусідньої кімнати − УП.) Це кіт какає там... 

− Вогник свободи в роботах вас не лякає?

− Він скрізь є, цей вогонь свободи. Весь світ з нього складається, це його основна матерія.

Ну, я ж умовно кажу "роботи". Міг сказати "тварини".

В моєму коті теж є вогник свободи. Був собака, який мене вкусив за ж*пу тут на районі, коли я на скейті їхав. Оце вогонь свободи! Мовчки вкусив, як мужик. Причому його звати Маруся. Не мужик, карочє.

Оце суб’єктний пес. Такий за Зеленського не проголосував би ніколи, мені здається.

"Українські політичні новини − це тупо душнілово"

− До слова, в чому метафізична сутність Зеленського?

− Та немає ніякого Зеленського взагалі, немає ніякої сутності. При чому тут метафізична сутність? В моїй системі координат це не людина, а просто піджак, посипаний кокаїном. Це Мауглі, якого навчили п**діти і жартувати. Хоча як функцію я його поважаю.

Я думаю, що зараз він в певній мірі перебуває в аду. І це заслужено. І йому буде ще гірше. Мені його шкода з одного боку, але… Є така максима, котру складно перекласти на європейські поняття. Грубо кажучи, в буддизмі вважається, що гріх – це мати всіх страждань духа. Коли ти тупий, ти страждаєш.

− Хто або що з того, що зараз відбувається в українському політичному полі викликає у вас принаймні антропологічний інтерес?

− Нічого і ніхто. Я не слідкую за українським політичним полем з останніх виборів. Я все це з’їв і перетравив. Далі рефлексувати над цим немає ніякого смислу.

Це така жлоб-сансара. Люди упороті самі на собі, на своїх жлоб’ячих інтересах. Банально звучить, що політика брудна справа. Ясно, що вона брудна, але вона ще й магічна. Тому що коли ти впливаєш на чиїсь долі і досягаєш тим якихось своїх інтересів, це магія в чистому вигляді, причому чорна.

Вони всі мертві давно, навіть не народилися. Ніхто з них не попаде в серйозну історію. Попаде в українську історію в найближчі сто років Сергій Жадан. Деякі наші воєнні потраплять не те що в пантеон, а в нашу таку балто-слов’яно-германську Вальгаллу. І там будуть сидіть Жадан і наші герої, і будуть там бухать. "Хортицю". Десь так.

Є певні великі символи, котрі навіть якщо умруть, будуть діяти в понятійному полі. І це не політики точно.

− Так розумію, що посаду міністра культури вам пропонувати безглуздо? 

− Ну, хіба гексогену занести в міністерство, поки я туди пропуск матиму. Знести це все.

Але перед тим дати гроші національним оркестрам. Вони не виживуть без державних грошей. Хоча міністерство культури для цього не потрібно. Підтримувати культуру може міністерство аграрної промисловості. 

− А хотіли б очолити міністерство контркультури?

− Ні-ні, ніяких структур. На шляху до свободи щось очолювати... Це перекреслити власне життя. Ось я кота очолюю.

− Впевнені, що ви його очолюєте, а не він вас?

− Згоден, це хиба. Це він насправді структурує моє життя, а не я його. Я його підданий, а він мій сюзерен. Він мій феодал, а я його лицар. 

− Про вас пишуть, що ви маєте відкритий шлюз в трансцендентне. Що нового останнім часом сталося там? І як вам вдається натягнути трансцендентне на стрічки новин?

− Що там може бути нового, трансцендентне – це константа.

А натягнути ніяк не вдається. Стрічка новин – це чистий сатанізм. Цим доводиться займатися просто, щоб якось вижити в цьому світі.

Якби я жив 300 років тому, може, я і в монастир з*бався. Зараз в цьому просто нема смислу, ти вже не з*бешся нікуди. Уже інтернет всюду на тебе лупиться. І це дуже складний виклик насправді.

От про що треба думати, а не про всю цю перманентну парламентську кризу.

− Наскільки ви глибоко в інформаційному просторі?

− В фейсбуці я в основном в групах, які реконструюють Середньовіччя, готику, такі вещі всякі.

Українські політичні новини мене не цікавлять − зараз, принаймні. Тому що це тупо душнілово.

А взагалі намагаюсь не вживати багато інформації, бо ти її просто не здатен перетравити. Якоюсь машиною для клікбейту стаєш і все. Достатньо однієї новини на день і думати про неї, якщо вона потрібна для твого виживання, саморозвитку і так далі.

На цьому тижні я нарешті прочитав "Діамантову сутру".

− Навряд чи ви її прочитали в стрічках новин.

− Це − найголовніша новина за останні 2500 років. І вона зараз набагато актуальніша, ніж будь-що, що відбувається в світі. І я її нарешті прочитав. І о*уїв. Оце новина. Я серйозно.

"Який там в ср*ку Бєрдяєв, якщо в тебе є голос крові" 

− На початку 1990-х була популярною гіпотеза про те, що "Ленін – гриб". В чому метафізична сутність Путіна, ну, окрім всім відомого його визначення?

− Це посланець ентропії, який абсолютно впевнений в тому, що є вертикаллю, яка збирає навколо себе структуру і реальність.

А в нашій логіці – це чиста ентропія і ворота в пекло. І його треба запхати туди.

– В чому найсуттєвіша різниця між росіянами і українцями?

– Колосальна різниця. Це просто наша антитеза. Це як небо і дірка з ентропією. Як різниця між свідомістю і буттям.

Трагедія росіян в тому, що на особистому і на глобальному рівні – це дуже нещасні люди. Вони блукають в диких лабіринтах, хоча самі думають, що світяться смислами. Їм боляче. Їм погано. Вони підсвідомо шукають евтаназії. Вони хочуть, щоб їх убили і тоді вони перестануть мучатися. Тому Росія сансарично жахлива країна. Це культ смерті і суїциду.

Звісно, з нашої точки зору. Ми по-різному сприймаємо простір і час. Це дві різні сакральності і вони борються між собою. І нам потрібно завалити їхню сакральність.

Я до того, що якщо цього разу діло піде серйозно, вони нищитимуть нас як містичне тіло, а не як економіку. І тоді вони виглядатимуть як класний самодостатній, легітимний проєкт.

Я впевнений, що якщо вони дійсно напряжуться перед смертю, перше що зроблять – позносять замки Острозьких, храми Мазепи, Кам’янець-Подільську фортецю винесуть. Вони тупо стирають пам'ять всюди, де з’являються.

Тому що ми дали їм смисл. Київську Русь їм принесли наші "могилятори" – всі ці Феофани Прокоповичі. Вони подарували їм цей смисл по своїй наївності. Ну, хто ж знав.

– Ви були типовим київським "пациком", який говорив російською. Як відбулася ваша трансформація?

– Еволюція в часі, а потім Майдан, як у багатьох. Хоча я почав переходити на українську задовго до Майдана. Бо відчув себе пи*длом неповноцінним. Якщо я − український художник, повинен говорити українською мовою. Це не складно.

Перша велика книга, яку я прочитав, це був Булгаков "Мастер и Маргарита". Я читав Елену Петровну Блаватскую "Разоблаченная Изида", "Тайная доктрина". Я читав Бєрдяєва. Я читав поезію Серебряного века. Я Чехова любив. 

Но річ утім, що настає вибір – хто ти такий. Я згадав, що у мене дід був – Іван Демидович Семесюк, вчитель української мови і математики, директор школи, концтабір в Австрії, павлівський котел, фінська війна. Могучий мужик, на німця схожий, мовчав постійно, нордіка чистєйшая. П*здів прикольно – "ходе", "робе", "носе", подільська балачка. І який там в ср*ку Бєрдяєв, яка Блаватська, якщо в тебе є голос крові, оця плазма?

Це не трансформація, це проявлення. Російське в собі трансформувати неможливо. Як казав російський фізіолог Ухтомський, якщо у тебе є якась домінанта і тобі треба її позбутися, ти не маєш її ламати, ти маєш створити більш потужну домінанту. Таким чином та розчиняється. 

"Коти – це космос. Космос українізувати неможливо" 

− За той час, що ви разом, ваш кіт Хлодвіґ не міг не набути архетипічних українських рис. Що це за риси?

− Він травмований дуже сильно − і психічно, і фізично. Тобто абсолютно українська історія в цьому плані. Кіт хоч і шотландської породи, але все рівно такий собі кріптоукраїнець. Я його підібрав, тому що побачив в ньому і себе.

Хтось має комусь в цьому світі допомагати. Я йому допоміг.

− На якому етапі лагідної українізації він зараз знаходиться?

− Ніякої лагідної українізації з котом не може статися. Він просто кіт. Він взагалі вище українства. Як всі коти. Не треба українізувати щось більше ніж українство. 

− Які у вас спільні риси з вашим котом?

− Самотність. Та й все. Врешті він кіт, а я людина.

− В чому головна відмінність котів від людей?

− Коти набагато ближче до неба. Це небесні створіння. А сучасні люди ближче до тварини, ніж коти.

До того ж, звичайно, немає окремих котів. Всі коти на планеті – це одна істота. Для мене це цілком очевидно.

− Чому ви навчилися у свого кота?

− Та нічому я не навчився. Він мовчить. Він мене ігнорує. Тільки може їсти з моєї руки. Він не ходить, щоб його погладили.

Але при цьому багато пи*дить. І чогось требує. Вся відповідальність лежить на мені. А він живе безвідповідальним життям. От і все. Вчиться у нього нема чого точно.

− Яка річ найповніше характеризує вас? 

− Якби мені потрібно було принести якусь річ, щоб пред’явити свою сутність, я би приніс окуляри. З 6 років ношу. 

− Людина в окулярах за своєю сутністю відрізняється від людини без окулярів?

− Ну да, вона гірше бачить… (Довга пауза.) Це був коан. Можна було досягти саторі, але ви не змогли. 

− Я намагатимусь наступного разу. В вашій кімнаті бачу поряд зброю і пилосмок. Цей побутовий колаж про що?

− Я борюся з ентропією. Коли брудно, мені х***во. Я постійно прибираю і впорядковую простір. В цьому є моя цивілізаторська місія. Тому має бути класний пилосмок.

І якщо хочеш добре спати, ти мусиш мати вдома дробовик. І тоді тобі не треба ніякі пігулки. Всяка людина західної цивілізація, до якої я глибоко належу, мусить мати рушницю в домі. Рушницю як снодійне. І як символ незалежності і суб’єктності.

Людина без зброї – це не суб’єкт. Це кінська зал*па просто. І все. Ну вибачте.

Чоловічий опус пов'язаний саме зі зброєю, а не з плугом, як у нас в Україні здається. Якщо є зброя, все, ти чоловік. Я не мілітарний, це глибоко цивільна хазяйська позиція. В американському дусі.

– Ви вже зібрали тривожну валізку на випадок війни?

– Ні-ні, мені це по*уй. У мене є воєнкомат. Це найкраща тривожна валізка. Тобі все дадуть ще й навчать.

Яка тривожна валізка! Оце надо було так багато п**діти про свободу України, щоб зїб*ться?

В воєнкомат – мені там даже понравилось. Така бессмислєнна установа, ось цим прямо зачарувала мене. Пока є це бессмислєнне третє окошко, де ставить бессмислєнну печатку бессмислєнная женщина, доти є держава. Це і є держава. Слава богу, що вона є.

Да, вона не прогресивна, але саме через цю її зашкарублість м*скалі не змогли її сколупнуть. Парадокс насправді. Така упорота, що вона даже не помітила, що м*скалі пруть. Все рівно вона х**рила свою бессмислєнну печатку. 

– Яким ви бачите себе в 90 років?

– Може бути все, що завгодно. Можу бути нещасним, самотнім, розчавленим. А може навпаки – супергуру в райдужному тілі, буду випромінювати щастя для всіх. І всі мені будуть за це батон з маслом приносить. Поки незрозуміло.

Хотілося би бути бодреньким, осмисленим.

Насправді 90-річчя о*уєнно було би зустріти в глибокому дзадзені в класному кімоно в простій дерев'яній хаті десь на березі гірського озера.

– Що ви хочете встигнути зрозуміти за життя? 

– Розумні ребята на все відповіли – Платон, Будда. Просто ми упоролись і не хочемо звертати на це увагу.

А як сутність, котра випромінює українця, Семесюка, васала мого ж кота, мене цікавить шлях до звільнення від соціально-культурної і тваринної обумовленості.

– Свиню завести не хочете?

– Я думав про в’єтнамське порося. Воно таке розумне, какає в коробочку, супер.

Але в мене ж ревнивий кіт. У нього, раптом що, напади. Нерви. Його коли хапаєш, щоб вичесать, він ціпеніє в такий комочок і труситься. І такий, як їжачок. Жалко його, жесть. Його вичесуєш, а воно тремтить. 

Яка свиня, куди?

Михайло Кригель, Ельдар Сарахман, Дмитро Ларін – УП