Волонтерка Аліна Михайлова про повернення з війни, нагороду "Да Вінчі" та внутрішній флюгер
В історії 27-річної волонтерки, а нині депутатки Київради Аліни Михайлової є все, з чим зіштовхнулась значна частина українців після 2013 – Майдан, перехід з російської мови на українську, ностальгія за Кримом дитинства, війна, волонтерський рух, похорони друзів у закритих трунах і непросте повернення в мирне життя.
Єдина відмінність – усі ці речі є в її історії одночасно.
У 2014 Аліна Михайлова відкрила офіс організації "Армія SOS" у своєму рідному Дніпрі.
У 2016 поїхала на фронт парамедиком у батальйон "Госпітальєрів".
У 2017 створила медичну службу у першій штурмовій роті "Правого сектору".
Але про свій військовий досвід, як розповідає сама Михайлова, вона говорить не часто – щоб не відповідати на потенційно незручні запитання.
Втім у двогодинній розмові з УП вона пригадує майже все – втрати в Іловайську, ротації в Широкиному, три роки в Авдіївці. І один раз, коли розповідає про загиблих снайперів з 93 бригади, плаче.
У 2019 Михайлова повернулась з війни, а за рік стала депутаткою Київради від "Голосу". Нині, каже, у випадку повномасштабної війни, повернеться на фронт у медслужбу при першій штурмовій роті "Правого сектору".
Командиром цієї роти є її хлопець Дмитро Коцюбайло, відомий за позивним "Да Вінчі". Наприкінці 2021 він став першим в Україні добровольцем, який отримав звання "Героя України". Удвох вони знялись у новорічному привітанні Володимира Зеленського.
Далі пряма мова Аліни Михайлової.
"Я из Днепра, и я говорю на русском"
Людям я представляю себе "Аліна Михайлова". Дуже рідко говорю, що я депутат Київради і маю військовий досвід.
Багато військових, з якими я дружу, говорять, що нам усім некомфортно про цей досвід говорити. Чому це в них – не можу сказати, у мене – бо не хочу зайвих питань типу "а що ти там робила?", "ти вбивала?". Ні, не вбивала, але іноді люди не готові слухати про росіян і те, що їх треба нищити. Не всім це приємно чути.
Я народилася у Дніпрі й прожила там 18 років, поки не поїхала вчитися в Київ. Між тією Аліною, дівчинкою, дитиною, яка була там, і мною сьогоднішньою в Київраді, є величезна різниця.
Там я весь час говорила російською – вдома, у школі, та й місто таке.
Навряд мене змінив сам Київ, але мене точно змінив університет, я вчилася в Шевченка (Київський національний університет ім. Шевченка – УП). Якось на "Історії України" я виступала російською, а лектор такий: "Воу-воу, що за мова? У державному університеті є правило говорити українською".
Я відповідаю: "Я из Днепра, и я говорю на русском". Він сидить в шоці і каже: "Нє, ні фіга". Я пояснюю, що в мене величезна доповідь російською, українською я підготуюсь потім. А він: "Ні, я поставлю вам два. Спробуєте українською, буде більше".
Так він навчив мене, що аргумент "я из Днепра" нікого в принципі не хвилює. А вже на Майдані я дала собі слово: якщо ми преможемо, почну говорити українською.
24 лютого 2014 я набираю тата, говорю до нього українською, а він – чого ти? Я кажу, що все – так буде завжди. А він мені: "Доць, ну може зі мною російською? Я нікому не скажу".
Флюгер
Точкою відліку всього для мене став Майдан. Спочатку я просто дивилась на нього з цікавістю, як майбутній політолог, а потім уже влилась – університети Шевченка і Могилянки разом виходили на марші.
Ми стояли під стелою – малювали плакати, роздавали бутерброди, чай, каву. Потім, коли вже почалися розстріли, я була у координаційному центрі Євромайдану, туди приходили шукати як місце для ночівлі, так і зниклих безвісти.
Наш намет стояв праворуч від входу в Михайлівський собор.
20 лютого до нас забіг хлопець з повністю розбитою головою, його швидко забрали в реанімацію, яка була в трапезній собору. А після нього почався потік скривавлених людей – я тоді ще дуже боялась крові.
Потім до нашого намету прийшов дядько, який шукав свого племінника. Я записала його номер, дзвоню. У нас були величезні стоси паперу, списки з інформацією, хто де – усе від руки, ніяких комп’ютерів.
Знаходжу прізвище, ім’я, по-батькові – усе збігається, він у реанімації. Дзвоню в реанімацію, мені підтверджують, набираю дядьку. Буквально через годину приходить СМС-ка, вона в мене досі збережена на телефоні: "Спасибо за помощь, мама опознала его в морге, в реанимации был полный однофамилец".
На цьому моменті в мене рухнув увесь світ.
Я пішла плакати на заднє подвір’я собору, до мене підійшов Павло Шеремет і спитав, чи треба якась допомога. Я не знала ту людину, але було відчуття, ніби загинув хтось близький.
Зараз я можу сказати, що ця історія сформувала первинні ціннісні засади мого життя, мій флюгер. Коли я голосую за щось у Київраді, то обертаюсь назад, дивлюсь на шлях, який я пройшла, і якщо з огляду на нього я можу прийняти це рішення, воно правильне.
Тому, коли питають, чи важко бути хорошим депутатом, я кажу, що ні – просто треба мати досвід, який ніколи не дасть схибити.
Як Майдан переріс у війну
Коли сказали, що Янукович утік, розходимось, ви зробили все, що могли, я така – у сенсі? А що ми тепер робимо? Мені було 19 років і я хотіла рухатись далі.
Тому поїхала у майже всі обласні центри на Західній Україні й говорила з людьми різних професій. На камеру вони казали: "Мене звати так-то, я працюю на шахті в Дрогобичі, де виробляють сіль. Я також роблю свій вклад в розбудову України, плачу податки".
Так я хотіла заперечити тезу, що "Восток кормит всю страну и Запад".
Дрогобич, до речі, мені тригернувся у 2016, коли я везла свого першого пораненого. Я зробила всі медичні маніпуляції й кажу – звідки ти, розказуй? Людину треба тримати у свідомості до того, як передати лікарям.
А він: "Ви не знаєте, це містечко у Львівській області". Я кажу: "Може Дрогобич?", і він ніби ожив!
Розповів, що в них класна церква, найкраща дрогобицька сіль. А в нас у Дніпрі сіль з Донецька і вона жахлива – як цеглина, якою можна вбити.
Після цього проєкту почалась анексія Криму, де минуло все моє дитинство – я астматик, а згодом і заворушки в Донецькій області. І якось мене набрали друзі нашої сім‘ї й кажуть: "Слухай, у нас племінник у складі 24 бригади поїхав, у них немає нічого – ні їжі, ні ліків. Їх тупо кинули, вони живуть у туристичних наметах, треба допомога".
Я кажу – ок, і починаю через твіттер збирати гроші на оптику, бронежилети. Мені 19 років, а я намагаюсь зрозуміти, якого класу броник треба, яка оптика, який тепловізор. Господи, їх там кілька серій…
Ще я стояла під "Фуршетом" і збирала мівіну, консерви, цукор, чай, каву – люди виходили і просто кидали це у візок.
Тоді ж у 2014 мені хотіли переказати з-за кордону тисячу доларів на тепловізор, але для цього потрібен був міжнародний рахунок. Він був у великих волонтерських організаціях, на кшталт "Повернись живим" і "Армія SOS". Я написала останнім і вони сказали – без питань, давай ми ще докинемо зверху, бо тепловізор коштує 3 тисячі.
Згодом я відкрила офіс "Армія SOS" у центрі Дніпра, і туди повалили люди. Дуже багато людей. Вони несли абсолютно все – їжу, бронежилети, ліжка, матраци, каремати, спальники.
"З підрозділу людей на 15 повертаються 2"
На фронт я вперше поїхала в червні 2014, нашою крайньою точкою була Авдіївка, яку тоді тільки-тільки звільняли.
Заїжджаємо в Донецьку область, а там блокпости… Це зараз у мене люди в українській формі викликають величезну довіру, а на той момент було просто страшно. Роззутий танк, трали валяються, гусінь у посадці лежить, будинки розбомблені. У Слов’янську верхні поверхи будинків стояли з дірками від снарядів.
Я дивлюсь на це, як на фільм, і думаю, як я тут опинилась?
Нагадаю: до війни я не мала жодного стосунку до військових. Я взагалі думала, що це люди, які не змогли знайти себе в цивільному житті. І от наскільки війна це змінила…
Усе літо 2014 я провела на фронті, допомагала 93 бригаді, снайперам. Була з ними на черкаському полігоні, писала довідки замість старшини, який задовбався це робити. Паралельно привозила їм труби, оптику – ми стали, як друзі.
Потім у них було три відправки в Іловайськ. Я перший раз приїжджаю прощатися – ротацію відміняють, другий раз – та сама історія. На третій раз я не вірю, що їх відправлять, і лишаюся в Києві.
Але їх відправляють в Іловайськ. З підрозділу чоловік на п’ятнадцять повертаються двоє.
Дзвонить їхній командир і каже: "Слухай, така ситуація, треба впізнати одного бійця, ти пам’ятаєш, кому давала свої браслети? – вони були білі, з бусинками і написом "Путін х*йло", – в Ольхи був?". А це старшина, за якого я писала бумажки. Кажу, що так, а він: "Тоді приїжджай, через тиждень поховання".
Рєбят ховали у закритих трунах (плаче – УП). Це означає, що людину впізнавали по ДНК, тобто по суті тіла нема. Це був другий величезний удар після Майдану і перша особиста втрата.
Потім були Піски, аеропорт, Дебальцеве. До 2016 ми щотижня возили гуманітарку, кожен Новий рік святкували з хлопцями на позиціях і в бригадах. А в 2016 загинув мій близький друг Вова Тірик, командир 9 роти 93 бригади. Кадровий військовий, якого на війну відправили одразу з львівської академії, у 19 чи 20 років. Усі казали, що він майбутній генерал.
Після цього я на чотири місяці поїхала в гори і думала, який сенс у цьому волонтерстві, якщо гинуть люди, які мали б керувати армією? Який толк з цієї допомоги? Тому я вирішила перебороти страх крові та стати медиком.
Не дати померти
Першим підрозділом для мене були "Госпітальєри" Яни Зінкевич (нині депутатка Верховної Ради від ЄС – УП). Там я була медиком, водієм-медиком. Їздила на ротації в Широкине, зокрема на Новий рік.
Там у нас з подругою "Кубою" був дуже цікавий досвід "переїзду" на першу лінію.
Тут треба розуміти контекст. Широкине – це село, в якому ніхто, крім військових, не живе, там немає цивільних. Щоб вибрати позицію, ти маєш зайняти якусь хатину, оббити її вікна мішками, які перед цим треба накопати, забити зверху килимами, щоб не дуло, бо це все ще зима. А потім поставити і топити буржуйку.
Світла в Широкиному немає, тільки 2 години на день від генератора, щоб зарядити рації. Але це був офігенний період, найкращий за останні роки мого життя – бо я розуміла сенс усього, що роблю.
Увечері сусідній підрозділ викликав нас по рації на вечерю – чи то рибу зловили, там же море поряд, чи привіз її хто, а вони закоптили. І ми з рюкзаками, у формі – бо завжди треба бути готовим до виклику, – переходимо дорогу й сідаємо при свічках за великий стіл. Так і пройшла моя зима 2017. А далі було 3 роки в Авдіївці.
Що роблять на війні парамедики? Надають першу і життєво необхідну допомогу пораненому. Якщо не зробити перші кроки, не буде сенсу реанімувати мертве тіло.
Парамедики можуть не мати медосвіти, на цьому варто наголосити. Я от пройшла курси "Госпітальєрів" і протокол американської армії з надання допомоги. Ти просто маєш алгоритм, за яким ідеш. Бачиш пораненого – зупиняєш масовану кровотечу, відновлюєш дихання. Далі, якщо є можливість покласти в евакуаційний автомобіль, кладеш і починаєш робити маніпуляції, поки везеш у лікарню.
З Широкиного до Маріуполя, наприклад, їхати хвилин 15-20. Якщо говорити про Авдіївку, то є позиції, від яких можна доїхати швидше. Але були випадки, коли вивезти не давали – обстрілювали трасу. На шахті Бутівка взагалі не давали машині проїхати з пораненими, так само з Крутої Балки.
І весь цей час медик має не дати людині померти, й повинен зробити так, щоб лікарям було її легше реанімувати.
"Скільки тобі років, що ти на таке дивишся?"
Свою медичну службу я створила у першій штурмовій роті "Правого сектора" "Да Вінчі". У них не було своїх медиків, на поранення викликали "Госпітальєрів", вони допомагали УДА, ДУКу і ЗСУ теж – бо в них часто були питання і з технікою, і з обладнанням.
Коли я до них прийшла, ми одразу стали на позиції в Авдіївському лісі, але ж були ще позиції на Крутій Балці й Пісках. За перші пару місяців у нас було два загиблих добровольці. Обидва довго були в підрозділі, один з них був росіянином.
Перше поранення було несумісним з життям – куля снайпера зайшла під каску. Друге – не можу гарантувати, але, можливо, якби біля людини був медик, вона б не померла.
Тоді я прийшла до "Да Вінчі" й кажу – слухай, нам треба робити свою медичну службу, щоб у нас були свої медики та свої евакуаційні автомобілі. Він каже: можеш займатися – займайся.
Я подзвонила "Кубі", з якою була на ротації в Широкино, і кажу – давай створимо медслужбу з нуля, як ми хотіли? За 7 місяців, з допомогою меценатів, ми придбали реанімобіль і ШВЛ, які зараз використовують при ковіді. Ще в нас був апарат УЗД для виявлення внутрішніх кровотеч і купа всяких прибамбасів.
Сьогодні в нас є два евакуаційних автомобілі, вони, як повноцінні швидкі в Києві – тільки більше підлаштовані під тактичну медицину. Наша медслужба досі працює в підрозділі та є однією з топових на фронті.
Ще розкажу одну історію. Влітку 2017 ми довго збирали на реанімобіль, і після збору треба був час, щоб пригнати його з-за кордону… А я тоді якраз зайшла на сайт Дніпровської міської ради і побачила, що старі "Газельки" відправляються на склади, а місту закуповуються нові "Пежо".
Я пишу Філатову у вотсап – ми були знайомі, – що створюю медичну службу в штурмовій роті "Правого сектору", чи може місто передати нам хоч одну "Газель". Він написав щось типу: "Звісно, що ні, згадай свою чорноротість у мій бік" (йдеться про фейсбук-суперечки між Філатовим і Михайловою – УП). Дякую вам дуже, Борису Альбертовичу, ми справилися і без вас.
Ще з часів роботи парамедиком пам’ятаю одну історію.
Влітку 2017, коли не було чергувань, я просто бігала навколо лікарні. Дзвонить мені "Да Вінчі" й каже: Круту Балку обстріляли з танків, багато поранених, за дві хвилини за тобою заїде "Бєс", це його помічник.
Я тільки добігаю, а "Бєс" уже кричить, що треба їхати. У шортах і майці я закидую свій рюкзак, у машині, у трясучці, надіваю броник, каску. Ми приїжджаємо в посадку, куди починають вивозити поранених.
Ми на джипі, а не на реанімобілі – без кисню, ношей, щоб забирати важких, тому я викликаю ще один екіпаж.
Весь час ідуть обстріли, ми не можемо під’їхати на позиції – хлопців вивозять просто на МТ-ЛБ, військовій машині на гусениці.
І тут дзвонять, кажуть, що зараз будуть загиблі, питають, чи є для них мішки. У мене були. Передають нам хлопця без голови. Я починаю грузити його в мішок і питаю: "А як ми його додому, а що батькам?". Ми веземо його в морг, в Авдіївку.
Там я віддаю його медику, був такий "Чорний", а він: "Іди звідси, тобі взагалі скільки років, що ти на таке дивишся?".
Ми тоді поспали буквально 3 чи 4 години і на світанку виїхали на позицію, щоб розкопати бліндажі та знайти кінцівку. Хай ховатимуть у закритій труні, але так, щоб усе було зібрано докупи.
Іноді такі випадки здаються мені нереальними, ніби я сама їх собі вигадала. Тоді я питаю в "Да Вінчі": "Слухай, ми правда цим займались?".
"Да Вінчі"
З "Да Вінчі" ми познайомилися в Авдіївці, у лікарні. Я їхала на ротацію з купою молока й написала йому у фейсбуці: "Привіт, мене звати Аліна, я волонтер "Армія SOS". У мене є молоко для хлопців, якщо може хтось заїхати, хай заберуть. І напиши список потреб".
Він приїхав за молоком на чорній машині з номерами "Да Вінчі", я дивлюсь на це і думаю – Боже, який понтовик! Хто їздить по фронту з такими номерами?
Наступного дня він приїхав поговорити про список потреб, а потім почав приїжджати в лікарню, де ми жили, щодня. Привозив йогурти, шоколадки – це те, що в нормальних стосунках називається конфєтно-букєтним періодом.
А потім він якось каже: "Ми сьогодні будемо стріляти з танків, поїдеш зі мною? Покажеш військовим, як по планшету стріляти із закритої позиції"? А ми як "Армія SOS" прошивали планшети програмою "Армія SOS. Мапа".
Приїжджаємо, а він залишає мене в бліндажі з військовим. Я надулась, сиджу, а цей військовий до мене: "Ну що, коли у вас весілля?", а я йому: "Діду, яке весілля, він мене навіть на танк не взяв!".
Але після цього в нас почалися стосунки. Я переїхала до нього в підрозділ і залишилася там на 3 роки. Це була безпрецедентна акція – привести дівчину в підрозділ та ще й поселити її з пацанами. Але всі прийняли мене дуже на ізі.
Цей рік, 2022, був першим, який ми зустрічали разом, не на війні та ще й з Х’юго (пес Аліни, подарунок "Да Вінчі" – УП). Ми подивилися привітання президента, цокнулися бокалами з шампанським, пообіймалися з Х’юго і глянули якийсь фільм.
На зйомки привітання Зеленського спершу запросили Дмитра – бо тоді кликали всіх героїв російсько-української війни, – а потім і мене. Я питаю – ти йдеш? Він каже, так, без питань, ми ж не Новий рік з ним будемо святкувати.
А люди почали будувати конспірологічні теорії "чому "Да Вінчі" почав працювати на Росію". Я навчена ще з 2014, відколи отримувала порцію хейту, тому ніяк на це не рефлексувала. Для Дмитра це було щось новеньке, але я кажу – не звертай увагу просто роби свою справу. Власне, цим ми і займаємось.
Героя йому дали 1 грудня.
Ми приїхали в Раду на 8 ранку, Дмитро пішов у залу, а я – пробиватися на балкон. Стою, підпираю колону, Дмитра тільки почали викликати, а я вже реву! Був шалений набір емоцій, усі почали обривати телефони!
Для Дмитра це нагорода всього підрозділу та їхнього шляху – для мене це нагорода Дмитра. За 8 років війни він жодного разу не схибив. Ніхто не зможе доколупатися до того, що він щось зробив не так.
Він не отримував жодної іншої нагороди від держави, мабуть, щоб отримати найвищу. І це величезне визнання для добровольців.
Першим кроком для нас було УБД – це визнання того, що добровольці були на фронті й воювали там. А ця нагорода Дмитра – це вже про те, який вклад вони зробили. Це вдячність від президента і людей усім загиблим добровольцям на цій війні.
Повернення
Люди часто говорять: "Аліна – класний приклад людини, яка повернулась з війни без будь-яких ускладнень. Така позитивна, у неї так все добре!".
А я згадую 2019 рік, коли я займалася одразу з двома психологами і думала, хоч би мене ніхто не чіпав і нікуди не смикав гуляти. Бо люди очікували, що я повернусь на війну і сидітиму там невідомо скільки. "Ти що, лишила підрозділ? А як вони будуть без тебе?".
Я пішла з війни, бо почала себе знецінювати і мені стало психологічно важко. У мене навіть проскакував якийсь сепарський настрій: хлопці продовжують гинути, ми ніколи не виграємо цю війну, навіщо я взагалі волонтерила?
А зараз я розумію, що мені просто важко бути у статиці. Встаєш о третій ранку, виходиш, сідаєш в машину, чергуєш, вертаєшся. Приїжджаєш, а тут люди говорять про кіно, новини, акції, когось садять, когось ні – ти взагалі не в контексті й думаєш, нєт, я поїхав назад. Отаким було моє життя.
Медична служба, аеророзвідка, інформаційна служба – я віддала всі ресурси, які в мене були. Тому вирішила повернутися в Київ і стала депутатом.
Але в Київраді набагато важче, ніж на фронті. Там у тебе був один ворог, а навколо – ідеологічно твої люди. А в Київраді ти сидиш у такому собі болоті, де люди сьогодні кажуть – класне рішення, підтримаємо, ти молодець, а наступного дня блокують його або не дотримуються слова. Як тоді бути з довірою?
Тому в мене немає друзів у політиці, ще й враховуючи мій бекграунд з "Голосом". Починаєш у команді, де ми всі патріоти, Росія – ворог, Крим – це Україна, а потім люди кажуть, що в російських грошах Бабиного яру немає нічого такого.
Але ми молода держава, ми розбудовуємо свою політичну свідомість та історію, тому в нас усе попереду.
***
Новини про можливе вторгнення росіян не викликають у мене страху, тільки бажання підготуватися. Я написала тату, мамі, бабусі, щоб вони зібрали необхідні речі.
Дивно боятися вторгнення Росії, коли вона вже вторглась. Треба бути готовим до того, що вона піде далі.
Не сіяти паніку, а пояснювати людям, що рано чи пізно, найімовірніше, це неминуче. І краще бути готовим. От що ви будете робити – виїжджати з Дніпра, Києва, Львова чи лишатись? Якщо лишатись, то куди бігти? Чим займатись?
Я, якщо почнуться активні бойові дії, повернуся на фронт, до свого підрозділу. Головне, щоб до нього фізично можна було дістатись. Бо зараз є варіант, що вторгнення почнеться зі сторони Білорусі. Тим паче, Лукашенко заявив про навчання з Росією.
Це інформаційний тиск на нас, але, здається, тиснути на українців на восьмому році війни немає сенсу. Ми це пережили і переживаємо постійно. Тому повторюсь: усе, що ми можемо робити, це готуватись. Ось і все.
Ольга Кириленко, УП
