Від американської вілли Лазаренка до російського листа Януковича. Історії 6 найгучніших топпосадок в Україні
17 січня в Україну з-за кордону повернувся Петро Порошенко. Експрезидента не було в Києві лише місяць. Але цей місяць точно стане історичним і для нього, і для країни.
За цей час з легкої руки правоохоронців колишній першій людині в державі прописали статус одного з найбільш високопоставлених злочинців. Офіс генпрокурора, Держбюро розслідувань і Служба безпеки офіційно підозрюють Порошенка в державній зраді і допомозі бойовикам.
Читайте детальніше: "Поїхали, …твою мать!" Історія "державної зради" Порошенка
Показово, що генеральна прокурорка Ірина Венедиктова не стала підписувати топпідозру Порошенку, довіривши її своєму заступнику. Хоча ця справа, очевидно, назавжди залишиться одним із головних пунктів її каденції.
Порошенко – другий президент, який отримав від українських правоохоронців офіційну підозру. І перший, хто може піти під не заочний, а цілком реальний суд.
Читайте також: Петро Порошенко: Зеленський – людина неадекватна і це небезпечно для країни
І хоча саджати президентів Україні раніше не доводилось, загалом змагання на судах – не новинка для високопосадовців. "Українська правда" пригадує найгучніші затримання і суди, де держава балансувала (і нерідко безуспішно) між криміналом і політикою.
Світ ловив його. Павло Лазаренко
Майже 23 роки тому, у лютому 1999 року, в Нью-Йорку сів літак, з якого вийшов один із найвпливовіших на той час українців.
"Яка мета вашої подорожі до США?" – запитав чоловіка імміграційний офіцер США.
"Я хочу просити владу США про надання мені політичного притулку".
За п’ять днів до цього чоловік залишив Україну, тікаючи від правоохоронців. Рік тому його вже затримували у Швейцарії через тамтешню кримінальну справу. Тепер ховатись він вирішив у Штатах. Як виявилось, дарма – в іншій частині світу закон його таки спіймав.
Це був Павло Лазаренко. Колишній український прем’єр-міністр, а на той момент – народний депутат, лідер фракції "Громада". У середині 90-х він не міг пожалітись на немилість влади. Від першого президента Леоніда Кравчука отримав посаду представника в Дніпропетровській області. Від другого, Леоніда Кучми – крісла віцепрем’єра, а потім і очільника уряду.
Протягом цього пікового періоду кар’єри Лазаренко використовував державні ресурси задля власного збагачення, виводив державні кошти і отримував відкати від компаній на сотні мільйонів доларів. Гроші чиновник відмивав через швейцарські рахунки та нерухомість у Штатах.
У США він за 6,75 мільйона доларів купив особняк на 1,7 тисяч кв. м. У цьому будинку в Лазаренка мали бути 9 спален і 11 ванних кімнат, величезні бальні зали з гігантськими люстрами і дверними ручками, вкритими позолотою. На подвір’ї родина планувала насолоджуватись каскадом басейнів і грою в теніс.
За даними слідства, серед спонсорів Лазаренка була і газова компанія "Єдині енергетичні системи України", підконтрольна Юлії Тимошенко.
За кілька років Лазаренко став окремою політичною фігурою у важкій ваговій категорії. За його лобіювання "ЄЕСУ" монополізувала газовий ринок. Разом із Тимошенко на виборах 1998 року він завів у Раду об’єднання "Громада". У 1999 році планував балотуватись в президенти.
На момент, коли українські правоохоронці пригадали Лазаренку гріхи кількарічної давнини, його вже називали справжнім конкурентом для Кучми. І за кілька днів до того, як Верховна Рада проголосувала за зняття з депутата недоторканності, він утік. У Штатах же його арештували, оскільки "брудні гроші" політика залишили слід і там.
Постійним маршрутом одного із найвпливовіших українців став шлях з тюремної камери на виснажливі допити. Більше п’яти років він провів під домашнім арештом. Позбувся своїх накопичень і шикарного маєтку в Каліфорнії. Заплатив за колишнє нехтування законом півтора десятками років життя.
Намагаючись врятувати себе, він "здавав" американцям оборудки Кучми та його оточення. Зокрема, махінації з грошима Міжнародного валютного фонду, проведені Нацбанком за керівництва Віктора Ющенка.
У 2009 році Лазаренко отримав остаточний вердикт суду в Штатах. Його визнали винним у відмиванні 22,85 мільйона доларів і призначили 8 років та 1 місяць тюрми. Чоловік відбув строк і вийшов у 2012 році. Від суду в Швейцарії він отримав 1,5 року ув’язнення умовно. Обидва вироки також передбачають штрафи і конфіскацію грошей.
Паралельно в США триває ще один процес, що стосується конфіскації понад 200 мільйонів доларів Лазаренка, арештованих у різних країнах. Претензії на них мають не лише американська та українська влада й експолітик, який готує зі слідством мирову угоду. Серед претендентів на ці 200 мільйонів – також його діти та ще кілька сторін.
Україна, яка мала би бути найбільш зацікавленою у коштах Лазаренка, похизуватись результатами не може. З викрадених грошей Києву наразі повернули лише 6,5 млн доларів. Та й це було доброю волею швейцарської влади.
Протягом усіх цих років, поки офіційне слідство пасе задніх, а сам Лазаренко налагоджує життя в Штатах, його ім’я час від часу спливає на батьківщині. Та найчастіше – у зручних для влади контекстах чи для боротьби компроматів між політиками.
Можливо, тому, що справа Лазаренка – це насправді анамнез української корупції.
Переграти самих себе. Борис Колесніков
Обіцянка посадити попередників – стара українська традиція. І вона сама по собі відводить закон на другий план. На Майдані 2004 році ющенківське "бандити сидітимуть у тюрмах" було одним із головних гасел. То ж післяреволюційна влада мала його виправдати.
У квітні 2005 року під варту потрапив голова Донецької облради Борис Колесніков, один із найближчих соратників і партнер олігарха Ріната Ахметова.
Політично Колесніков ідеально підходив на місце того, кого обіцяли відправити в тюрми. Під час президентських перегонів 2004 року він був серед організаторів так званого Всеукраїнського з'їзду народних депутатів та депутатів місцевих рад у Сєвєродонецьку. Там від соратників Віктора Януковича звучали заклики створити автономну Південно-Східної республіку.
Через це Колесніков став фігурантом справи про сепаратизм. Однак затримали його не через це.
Донецького посадовця звинуватили у рейдерстві підприємства та погрозах вбивства. Справа трималась на свідченнях донецького бізнесмена Бориса Пенчука. Той стверджував, що голова облради ще у 2002 році "віджав" у його родини бізнес: змусив за безцінь продати акції торгового центру "Белый лебедь".
Колесніков всі звинувачення відкидав і називав переслідування політичним. Відповідальність він покладав особисто на тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Той, у свою чергу, публічно розповідав, що справа – "чисто кримінальна".
Однак уже за 4 місяці Колесніков вийшов із СІЗО, а за рік справу взагалі закрили. До вироку вона так і не дійшла. Її завершення було зовсім не таким, як можна було очікувати. Головні події цієї історії розгорнулись вже після звільнення Колеснікова. А її герої досить стрімко помінялись місцями, тим більше, що за рік "донецькі" знову просочились у владні кабінети.
У 2007 році вже Борис Пенчук заговорив про політичні мотиви Луценка. Він стверджував, що ексміністр використовував його для фальсифікації справи проти "регіонала". Так бізнесмен намагався захистити себе, адже потрапив під звинувачення у наданні неправдивих свідчень.
Навряд чи виборчі лозунги "посадити бандита" мали на увазі Пенчука. Але у фіналі цих препетій сів лише він. У 2009 році суд дав бізнесмену 8 років ув’язнення із конфіскацією майна.
На допитах донеччанин розповідав, що справу Колеснікова "зліпили" правоохоронці. Однак в остаточній версії слідства ініціатором назвали його самого. Пенчук відсидів у тюрмі лише один рік, вийшовши за УДО. З початком війни в 2014 році зайнявся волонтерством.
А Борис Колесніков упевнено повернувся у великую політику. У часи Віктора Януковича він знову був одним із лідерів владної команди. Після її падіння теж утримався на плаву. Був "прем’єром" так званого "тіньового уряду", створеного "регіоналами". Коли вони розділились на два крила, Колесніков очолив "ахметівську" частину. У 2021 році оголосив, що готує нову партію.
Читайте також: "Партія регіонів 2.0. Як Ахметов підбирає спадщину Медведчука"
Ще в 2005 році "регіонали" пообіцяли помститись Луценку за справу Колеснікова. І, як і лідери Помаранчевої революції, про свою обіцянку не забули.
Карма по-донецьки. Юрій Луценко
Помсту своїм кривдникам "донецькі" не відкладали. Після приходу до влади Віктора Януковича, допити стали постійним пунктом у розкладі опозиціонерів на день. Зокрема, і для Юрія Луценка.
Бажання за будь-яку ціну "наздогнати" колишнього міністра було очевидним. Адже у розслідуваннях проти нього йшлося не про багатомільйонну корупцію чи, наприклад, несправедливості його підлеглих міліцейських. Луценку закидали пишне святкування Дня міліції, неправильне нарахування пенсії водію і неправильне оформлення дозволу на стеження у справі про отруєння Ющенка.
Звинувачення здавались несерйозними, але не наміри влади. Вигадуючи причини про "ризик продовження злочину" і "затягування ознайомлення зі справою", режим скував собі політичного в’язня. І написав Луценку-політику складний, але значущий період у біографії.
У грудні 2010 року його затримали спецпризначенці, і просто перед новорічними святами відправили в ізолятор. Під арештом чоловік активно спілкувався з журналістами, розповідав, що не поїхав із країни, хоча такі пропозиції були, іронізував над правоохоронцями.
Читайте також: Юрій Луценко: Мене затримали у справі, за якою взагалі немає підстав
Після кількарічного суду колишньому чиновнику призначили 4 роки тюрми.
Цей процес разом зі справою Тимошенко став одним із головних у період режиму Януковича. За ним уважно слідкували не лише в Україні. Європейський суд з прав людини визнав незаконним арешт ексміністра і назвав його переслідування політичним.
То ж у 2013 році на фоні такої реакції європейців Янукович таки помилував опонента. Луценко вийшов на волю, назвавши себе "головним оптимістом країни". З початком Революції Гідності став одним із її лідерів. А після перемоги Майдану був повністю реабілітований.
І знову помінявся з владою ролями у вічній епопеї українських топпосадок.
У 2016 році Луценко повернувся до роботи в силових структурах. Він очолив Генпрокуратуру. Команда Петра Порошенка завела свою людину в ГПУ навіть попри те, що формально він не відповідав вимогам закону – не мав юридичної освіти. Тоді під Луценка відкорегували закон.
Читайте також: Прокурорський бліцкриг. Як Луценко став генеральним прокурором
Під час виборів 2019 року ГПУ Луценка "грала" на боці президента Порошенка, викриваючи махінації його опонентів. А незадовго після програшу команди п’ятого президента генпрокур залишив посаду і пішов з політики. Зараз він "судить" владу лише публічно – в ефірі телеканалу того ж таки Порошенка.
Вікно можливостей. Юлія Тимошенко
Чи не найяскравішою політичною посадкою в Україні була історія Юлії Тимошенко.
У ній було все – мітинги під вікнами Лук’янівського СІЗО, наметові табори на Хрещатику, лобісти, яких наймала влада, обурення закордонних партнерів аж до готовності зупинити підписання Угоди про асоціацію України з ЄС (!) і салюти під харківською лікарнею з нагоди звільнення Тимошенко.
Це був її перший тюремний вирок й третій в житті арешт. Свободою в часи Януковича Тимошенко поплатилась за легендарні "газові угоди", підписані в Москві в часи Віктора Ющенка.
За новим десятирічним контрактом, базова ціна на газ для України зростала із 179 до 450 доларів за тисячу кубометрів. Україна зобов’язувалася щорічно брати в Росії не менше 52 мільярдів кубометрів газу, а при купівлі меншого обсягу сплачувати не менше ніж за 41,6 мільярдів кубометрів. Реекспорт "зайвого" газу заборонявся.
На вкрай невигідні умови Україна пристала після особистих перемовин Тимошенко з Володимиром Путіним.
Сама Тимошенко не підписувала контракт з російським "Газпромом" – це робив тогочасний голова українського "Нафтогазу" Олег Дубина. Проте, як свідчить рішення Печерського райсуду, він робив це, фактично, під тиском прем’єрки.
Тимошенко не лише наполегливо переконувала Дубину підписати документ, а й збрехала, що його підтримав уряд.
Мотивацією Тимошенко суд назвав її бажання створити імідж людини, яка "напередодні президентських виборів може розв’язати газову кризу між Україною та Росією" – адже до підписання "газової угоди" українська делегація вже кілька разів поверталась з перемовин ні з чим.
Сама Тимошенко провину не визнала. Її найсильнішою підтримкою, попри регулярні мітинги й автопробіги прихильників, стала не вулиця – а закордонні партнери України. Гілларі Клінтон, Кетрін Ештон, Ніколя Саркозі робили все, щоб показати Януковичу – ставлення Заходу до нього напряму залежить від фіналу в справі Тимошенко.
Втім цього виявилось замало.
У жовтні 2011, Печерський райсуд Києва – оточений прихильниками Тимошенко на чолі з Турчиновим і сотнями правоохоронців – зобов’язав політикиню виплатити 1,5 мільярда гривень "Нафтогазу" і присудив їй 7 років позбавлення волі за "перевищення влади або службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки".
"В Україну повернувся 1937 рік", – сказала Тимошенко після зачитання вироку.
Замість семи років їй довелось відсидіти всього 2,5 і більшу частину з них провести в харківській лікарні – нібито через погіршення стану.
Там Тимошенко могла бачитись з адвокатом, донькою та європейськими політиками. І так – до лютого 2014, поки Революція Гідності не знесла Януковича, "Партію Регіонів", а заодно й статтю Кримінального кодексу, за якою судили експрем’єрку.
22 лютого 2014, у день втечі Януковича, помилувана депутатами Тимошенко залишила лікарняну палату й літаком вирушила до Києва. Там, уже за кілька годин, на інвалідному візку і з фірмовою косою на голові, вона виступала перед протестувальниками на Майдані.
Це була не її Революція, але ця Революція зробила для неї чимало.
Згодом, окрім парламенту, на сторону Тимошенко став ще й Верховний суд – у квітні 2014 він закрив її "газову справу" через "відсутність події злочину".
Втім Україна в особі "Нафтогазу" роками розгрібатиме наслідки "газової угоди" в Стокгольському арбітражі.
Сама ж експрем’єрка після свого звільнення спокійно повернулася у політику. За цей час вона встигла двічі програти президентські вибори й двічі зайти в парламент з невеликою фракцією, яка, при Зеленському фактично, немає жодного політичного впливу.
Попри це, партія Тимошенко одна з небагатьох стабільно зберігає свій електорат. Груднева соціологія каже, що "Батьківщину" на парламентських виборах готові підтримати 9,1% громадян, які визначились зі своїм вибором.
Зрадник №1. Віктор Янукович
Порошенко – не перший президент, ім’я якого фігурує поруч зі словами "державна зрада". У 2016 стежки в цьому напрямку протоптав його попередник й головний антигерой Революції Гідності Віктор Янукович. Щоправда, зробив це в демо-версії, тобто, у заочному форматі.
За два роки після втечі Януковича з країни тодішній генпрокурор Юрій Луценко скористався його "присутністю" на допиті – поки той онлайн свідчив у справі про розстріл Майдану – й оголосив йому підозру в держзраді та пособництві владі РФ.
В основу звинувачень лягло звернення Януковича до Путіна вже з Ростова, яке Росія зачитала в ООН: "... звертаюся до президента Росії Володимира Путіна з проханням використати збройні сили РФ для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України".
Цією заявою, за словами Луценка, Янукович дав Росії зелене світло для наступу на Україну, зокрема для окупації Криму. Сам біглий президент спершу назвав її "емоційним рішенням", а за пару років – всього лише проханням про "миротворчу поліцейську місію".
Для України процес над Януковичем був більш ніж важливим – в країні вперше судили президента, та ще й за статтею "державної зради". До того ж запит суспільства на покарання біглого президента був надто великим.
Адже Янукович був не лише президентом-боягузом і президентом-зрадником. Янукович у постмайданній країні був уособленням усього найгіршого, що сталось в Україні за останні кілька років – проросійської політики, кланової системи влади та тотальної корупції.
Самому біглому президенту на судовий процес було відверто байдуже – він не бажав брати в ньому участі, відкликав своїх адвокатів і навіть не виступив з останнім словом. Останньому нібито завадила травма коліна, отримана під час гри в теніс на підмосковському корті.
Та попри все, справа Януковича завершилась реальним вироком – 13 років за держзраду та пособництво в агресивній війні.
"Вирок не має нічого спільного із законом – суцільні порушення кримінально-процесуального кодексу, все побудоване на брехні і на ненависті", – заявив президент-втікач з Москви.
Верховний суд з ним, очікувано, не погодився і наприкінці 2021, попри спроби адвокатів оскаржити вирок, підтвердив покарання у формі 13 років ув‘язнення. Правда, до моменту перетину Януковичем українського кордону ймовірність його виконання доволі сумнівна.
Нині про президента-втікача майже нічого невідомо. Він давно не виходить на пресконференції з Ростова та Москви і спілкується хіба з українськими судами мовою позовів. Так на початку 2022 Янукович вчергове звернувся до ОАСКу – цього разу з надією повернути собі статус президента.
"Если друг оказался вдруг". Міхеіл Саакашвілі
Історія відносин України й Саакашвілі – один з найяскравіших прикладів того, як становище будь-кого в цій країні залежить від милості й немилості тих, про перебуває при владі. І як швидко це становище може змінюватись.
У 2015, після кількох точкових візитів на Майдан, колишній грузинський президент був в Україні "на коні". Він очолював Міжнародну дорадчу раду реформ при Порошенку, їздив домовлятися за зброю у США і врешті отримав від тогочасного президента українське громадянство і очолив Одеську ОДА.
"Міхеїл Саакашвілі – мій друг зі студентських років. Я пам'ятаю його як вольову та рішучу людину, і маю підстави йому довіряти", – казав Порошенко, представляючи Саакашвілі в Одесі.
Так колишній грузинський президент на півтора роки отримав від Петра Олексійовича майже карт-бланш: право на свою команду, на дрібний наступ на крупних бізнесменів та місцевих можновладців та навіть на свого обласного прокурора.
Єдине, на що Порошенко точно не вповноважував Саакашвілі, так це на критику свого оточення, яке супроводжувалось наростанням впізнаваності. Подаючи у відставку наприкінці 2016, Саакашвілі пішов ще далі й прямим текстом звинуватив Порошенка в брехні та кришуванні бандитських кланів.
З такою риторикою він протримався в Україні майже рік, паралельно збираючи антикорупційні мітинги й розбудовуючи власну партію "Рух нових сил". Аж поки Порошенко, користуючись поїздкою Саакашвілі у Штати, не вирішив забрати в нього українське громадянство.
Читайте також: Міхеіл Саакашвілі: Аваков і Порошенко просто поділили країну між собою
Втім сказати, що це суттєво нашкодило його "студентському другу" важко. Шоу з проривом кордону через "Шегині", здається, лише мобілізувало прихильників Саакашвілі.
Тоді на допомогу президенту прийшли ГПУ та СБУ, які заявили, що акції Саакашвілі фінансувались грошима Курченка – той нібито хотів скинути владу і повернути контроль над втраченими активами. Факт співпраці політиків підтвердив соратник експрезидента Грузії Северіон Дангадзе.
Офіційно Саакашвілі інкримінували співпрацю з членами злочинного угрупування, а Дангадзе – аналогічну статтю та державну зраду.
Саме ця справа подарувала українському фейсбуку меми про "Саакашвілі, що живе на даху". Втікаючи від обшуків правоохоронців, він виліз на дах свого будинку в самісінькому центрі Києва та погрожував з нього зістрибнути. Стрибати довелося б у натовп прихильників, який зібрався на вулиці та врешті відбив Саакашвілі з рук СБУшників.
Але відбив ненадовго – за 2 місяці політика затримали в київському ресторані та депортували в Польщу. Гучної посадки не вийшло. Справу про співпрацю з Курченком, за даними журналістів, закрили у 2020 – слідство не знайшло доказів провини політика.
Повернутися в Україну він зміг за рік, у 2019, коли його "студентський друг" програв президентські вибори, а опонент "друга" Володимир Зеленський повернув Саакашвілі громадянство. І навіть більше – зробив його головою виконкому Національної ради реформ.
Замість Порошенка Саакашвілі намагається посадити нинішня влада Грузії. Восени 2021 він вирішив повернутись на батьківщину, щоб підтримати власну партію "Єдиний національний рух" напередодні другого туру місцевих виборів.
У рідній Грузії проти Саакашвілі відкрито кілька кримінальних проваджень, зокрема за розтрату бюджетних коштів, розгін акції протесту у 2007 та побиття депутата. За останньою справою колишній президент заочно засуджений до 6 років позбавлення волі.
Це мінімальний термін, який Саакашвілі проведе за гратами, заявляють у Грузії.
По приїзду на нього завели ще одну справу – за незаконний перетин кордону. У медіа з’являлась інформація, що Саакашвілі дістався Грузії, сховавшись у вантажному контейнері на поромі, що плив з українського Чорноморська в порт Поті. Чим заробив собі неприємностей не лише в Грузії, а й в Україні.
***
Справа Порошенка – унікальна, зважаючи на статус підозрюваного. Однак вона продовжує неунікальну українську традицію, коли влада грає мускулами закону перед опонентами.
Щоп’ять років учасники цієї гри міняються місцями. Але щоразу вони не беруться обривати цю традицію на собі.
І навіть коли окремо взяті справи – небезпідставні, через вибірковість і ситуативність вони не мають небагато спільного зі справжньою справедливістю.
Соня Лукашова, Ольга Кириленко, УП
