Вчителька, яка одного разу вирішила переписати математику. Історія Ольги Гісь зі Львова

Субота, 4 грудня 2021, 04:30
Фото: Ірина Середа

Уже чотири роки Ольга Гісь працює в незвичайному місці і робить, у принципі, доволі незвичайну роботу – вона вчить дітей думати. 

Пані Ольга – академічна директорка приватної львівської школи Вільних і небайдужих. 

Понад 20 років тому, після успішного захисту кандидатської дисертації, вона проміняла роботу в Академії наук на позицію вчительки логіки в початковій комунальній школі Львова "Джерельце".

Викладати логіку треба було без програми – точніше, за власнонаписаною за літо, без підручників і будь-якого викладацького досвіду.

Але з великим бажанням і любов’ю до дітей. Останніх, як пригадує Ольга Гісь, вона понад усе хоче навчити думати – генерувати ідеї, не боятись помилятись, приймати виклики і не здаватись.

Нині таких дітей у неї 400 – це кількість учнів у Школі вільних і небайдужих. Троє з них – її онуки. 

У кожного з них у школі є своя шафа, як в американських фільмах, уроки театру, дизайну, мислення і дебатів. Останні впровадили для того, щоб діти не росли з однобоким поглядом на світ, пояснює пані Ольга – як це часто притаманно українцям. Дебати для 5 класу хочуть перевести на англійську.

 
Історія Ольги Гісь та її особливої школи не лише про дітей і математику. Вона й про те (а може навіть більше про те), що іноді в житті треба йти за відчуттями

А ще в цій школі є урок щастя, який проводять психологи і психотерапевти. Улюблений і обов’язковий для всіх класів.

– Ми вчимо дітей радіти тому, що вони мають. Розуміти свої емоції, дружити, вирішувати конфлікти, – пояснює, як можна навчити щастю, пані Ольга.

У коридорах її школи немає білих, пустих, як у більшості комунальних шкіл і лікарень, стін. Вони завішані принципами школи – серед яких наполегливість, доброта, креативність, – фігурами науковців у повен зріст і картами. 

– Тут діти Росію поцарапали, пописали, – з легкою зніяковілістю в голосі каже пані Ольга, стоячи на першому поверсі школи.  

У школі є своя форма та своя валюта. Останньої є навіть дві – внутрішньокласна та загальношкільна. Так діти вчаться конвертувати різні валюти, ходити в "шкільний банк", отримувати чек і отоварювати його на щорічнічній шкільній ярмарці.

Якщо ж говорити про реальні гроші, то навчання в Школі вільних і небайдужих цьогоріч коштує 92 тисячі гривень. Заклад належить львівському Холдингу емоцій "!FEST".

На шляху до посади директорки школи Ольга Гісь вступила на омріяну в юності психологію, випустила кілька нестандартних книжок, найвідоміша серед яких "Планета міркувань" для 1-4 класів і здобула стипендію Фулбрайта на навчання в Америці. 

Реклама:

Її першим наказом на посаді був указ про найменування двох сірих шкільних шиншил Вільним і Небайдужою. Разом з маленькою черепахою, що в нашій присутності активно повзає по підлозі, вони живуть в учительській. 

Історія Ольги Гісь та її особливої школи не лише про дітей і математику. Вона й про те (а може навіть більше про те), що іноді в житті треба йти за відчуттями. Кидати престижну роботу і починати з нуля, коли тобі 34 роки.

Щоб врешті відчути себе на тому самому – своєму місці.

Далі пряма мова пані Ольги.

Ольга Гісь є активною читачкою Клубу УП, який "Українська правда" запустила в червні 2020 року. Саме тому ми вирішили розповісти її історію. 

А вже поговоривши з пані Олею, вирішили, що її історія зовсім не про любов і відданість УП. Вона значно ширша. 

Дякуємо всім членам Клубу УП, які допомагають нам створювати прекрасні тексти та відкривати нових героїв. 

Роздвоєне дитинство

Я народилась у Казахстані, куди батьків направили піднімати цілину/ Тоді був Хрущов, 1958 рік. Там були настільки жахливі умови, що лід ставав з води в коридорі, дуже холодно… я постійно хворіла. Тато пішов працювати інженером, а мама – у школу.

Школа була для так званих "трудновоспитуемых" дітей, там були німці, чеченці – мікс різних людей. Мама, у неї дід німець був, звикла до порядку, організації, дисципліни, плану – а тут такий безлад. Їй було важко, хоч усі й казали, що в неї талант Макаренка.

 
У коридорах школи немає білих, пустих, як у більшості комунальних шкіл і лікарень, стін. Вони завішані принципами школи – серед яких наполегливість, доброта, креативність, – фігурами науковців у повен зріст і картами

Тому вона просила: "Олю, будь-ким будь, тільки не вчителем". Але я зразу вчителем і не була, я ж в Академії наук працювала… 

Через два роки після приїзду батьки повернулися в Івано-Франківськ – не змогли допрацювати в Казахстані, було дуже важко. Мені десь рочок був, це 1960. 

З того часу я пам’ятаю домашню бібліотеку і мамині відрядження. Вона весь час по них їздила і залишала мене в Арсеничів, Арсенич (Петро Арсенич – УП) був такий у дисидентській групі Мороза. У них бібліотека була ще більша, ніж у нас.

Від мене тоді багато ховали, видно, боялись, знаєте? Бо ж у школі одне накачували – що в Америці люди один одному вовк і голодують, а в нас так добре. І в якийсь момент я прийшла зі школи і кажу: "Мамо, а якщо закордоном так експлуатують людей, а в нас така свобода, то чого вони революцію не зроблять, як у нас? Щоб теж був соціалізм". 

І тут моя мама не витримала, вона, пам’ятаю, смажила яєчню, а потім її трясь, перекидає і каже: "Та засралися з тим соціалізмом". Тоді почалась перша світоглядна криза, де та правда… Уже потім, як я стала старша, то слухали "Радіо Свобода", тут те сказали, а там те.

Ми, безумовно, росли роздвоєними: одне слухаєш, друге маєш право говорити, третє думаєш. Мама, до речі, дуже войовничий характер мала: її батько був дяком, у церкві співав, а мати – дочкою священника, дуже начитаною.

І якось моя мама побилася з хлопчиком і кричала до нього: "Ти кагебіста!". Тоді її з бабусею викликали в школу – як ви виховуєте дитину, що вона таке кричить? А бабуся була дуже кмітлива, каже: "Я виховую? У мене семеро дітей, я думаю, як їх прогодувати. На виховання я їх у школу віддала – як ви мені її виховали?".

Реклама:

Точка неповернення в 34 роки

В університеті я вчилася на математиці, вигравала різні олімпіади, але мріяла бути психологом. Втім батько тоді казав: "Що таке при соціалізмі психолог? Будеш заяви на звільнення на заводі приймати".

А от програмісти, за його словами, були поважними людьми. "Вони в білих халатах ходять, щось роблять, ніхто того не розуміє, але авторитет шалений. Може, йди в програмісти?", – казав він. А тоді ще не інтернету, нічого.

Так я і пішла на прикладну математику, інститут закінчила з відзнакою. Вчитись було легко, але захоплення, горіння програмуванням не було. 

 
Ольга Гісь: "В університеті я вчилася на математиці, вигравала різні олімпіади, але мріяла бути психологом"

Потім – Академія наук, захист дисертації й така собі криза… Я думала, а кому потрібна ця робота, ці антени, ці статті, які десь на полицях лежать? Найімовірніше, я на війну працювала, а мене, з моїм пацифізмом, це так коробило!  

Мій шеф, покійний Миколай Войтович, який скрізь демократію розводив, після захисту дисертації каже: "Ну, що, Олю, які плани?". А я: "Миколо Миколайовичу, мені наукова робота дуже подобається, але техніка – якось вона мене не гріє. Хотілось би щось ближче до людини".

А він перейшов на російську і пожартував: "Ну где я вам в 2 часа ночи мужчину возьму?". І тоді я пішла в школу, в академії якраз не платили – 90-ті були, – а в школах ще платили, у мене двоє дітей на руках було.

Потрапила в "Джерельце" (комунальна початкова школа у Львові – УП), де якраз хотіли логіку. Якось заходжу, там вчителька стоїть, така, сповнена власної гідності, а одна мама її питає: "А як там моя Наталочка?" і дивиться на неї, мало як не на богиню.

Вчителька починає розказувати, як Наталочка з дітками, як вчиться, де її плюси, а де їй складно і т.д. А я на те дивлюсь і думаю: "Боже, а в мене ж такого ніхто не запитає! Бо те, що я роблю, нікому не потрібно". 

І це була така сильна криза… Я зрозуміла, це мені вже 34 роки – і не можна робити те, що реально нікому не потрібно, треба бути корисною. Ми тут усі для того, щоб нашою працею бути корисними для інших.

У мене тоді товаришка була – дуже відомий педіатр, в Америці зараз живе, – вона скаржилась на малу зарплату, на те, що свої ліки та уколи носить, щоб людина на її чергуванні не померла.  

І я їй кажу: "Роксолано, це милість. Я тебе прошу – зупинися і подумай, наскільки ти важлива, наскільки твоя робота потрібна. Не звертай уваги на те, що ти мало заробляєш. Те, що ти робиш, і є цінністю. Ти її може і не відчуваєш, але я відчуваю – бо в мене цього немає". 

Вона мені постійно ці слова згадує. Це теж переломне.

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.
Ольга Кириленко – військова репортерка УП

Улюблений предмет у вчительки без педагогічного досвіду

У "Джерельці" я почала робити логіку з нуля – ні підручників, нічого. Мені дали перший-четвертий клас по 36 дітей, два уроки в тиждень і це без будь-якого досвіду викладацької роботи. 

Усе літо я підбирала задачки – набрала на один місяць роботи, і то не знала, це на другий чи на четвертий клас, розумієте? Був повний експеримент. 

Але це навчило мене тому, що не треба боятись іти навіть тоді, коли ти не повністю готовий – бо є твоя воля і небеса. І коли я почала викладати… логіка стало улюбленим уроком для дітей. Я заходжу в клас, а вони скандують: "Ураа!", директорка прибігає: "Що за крик?", я кажу: "Усе добре, у нас логіка".

Я дуже соромилася того, що в мене немає педагогічних навичок – я не знала, як управляти 36 дітьми. Я їм роздаю задачки, а вони збуджуються, у них лобна кора ще не розвинена контролювати емоції: "Пані Олю, я, я, я!". Одночасно 5-10 рук…  

 
Ольга Гісь: "Тепер я знаю, що маю виконувати свою місію, і я вже не така залежна від оцінок інших"

Тоді я придумала їх садити в команди по 4-5 і  ввела правило – якщо хтось зриває задачу, то команда отримує попередження. І це почало працювати.

Окрім задачок, я їм розповідала ще багато розвиваючого. Наприклад: бджола має п’ять очей – два великих ока і три, трикутником, маленьких. Вчені знають, для чого два великих, а що роблять ці три маленьких – ні.

Моя думка була така: показати дітям фронт робіт, але реакція маленьких дітей зовсім інакша… Вони з таким розчаруванням: "Пані Олю, і ви не знаєте?".

Я не знала, чи роблю правильно, думала – може то батьки скажуть, що я дарма витрачаю урок логіки. Але якось ті ж батьки на випускному, які накривали на стіл, питають мене: "А ви хто?", я опускаю очі й кажу: "Предмет мислення, пані Оля". 

А в голові: напевно, вони думають, що я непрофесійний вчитель, бо в мене немає такого порядку на уроках, як в інших класах. Але тут раптом: "Боже, пані Олю, то для дітей улюблений урок!". І раптом такі овації!

Тоді батьки почали мені зарубіжні підручники приносити, я врешті-решт поступила на ту платну психологію – так матеріал (для викладання логіки – УП) почав притягуватись. А спочатку то мала ж реально на одну чверть.

А вже пізніше мені з видавництва "Світ" нашого університету (Львівського національного університету імені Франка – УП) запропонували видати методичку з моїми завданнями, задачками, бо вже пішов слух по Львову, що щось таке цікаве робиться. 

Я почала збирати матеріал, його було все більше і більше. Вийшла товстезна книжка!

Мій шеф, науковий керівник, уже не казав, що я мушу антени робити, бо підручники в Академії наук теж "зараховувались". З ними я вперше відчула, що таке творча робота. 

Пам’ятаю, як йшла тоді пізно з роботи, а всередині "включився" оркестр, заграла пісня "Я шагаю с работы устало, я люблю тебя жизнь, я хочу, чтобы лучше ты стала". І вона не зупинялась. 

Це такий феномен, коли ти щось створюєш і перебуваєш у тому потоці… 

Тоді в мене почалась хвиля підйому, бо я почала нащупувати свою дорогу. З дитинства в мене було відчуття, ніби моє життя – несправжнє, а справжнє – десь отам. Річка шумить, а я – десь дуже далеко. Потім я ніби ближче до неї, але ще не в ній. А потім я зайшла в цю річку. 

Тепер я знаю, що маю виконувати свою місію, і я вже не така залежна від оцінок інших. 

 
Ольга Гісь: "Ми вчимо дітей радіти тому, що вони мають. Розуміти свої емоції, дружити, вирішувати конфлікти"

Українці Vs математика

Мені завжди було боляче від того, що математика була для всіх ніби як найгіршим предметом у школі. Я ж її дуже любила – університетську не так, а от шкільну дуже. Якщо мені дати на вечір задачку-головоломку, то я не засну, поки її не розв’яжу – це, до речі, ознака математика. 

От мені було боляче, що формат подачі математики був скучним. Тому ми у своїх підручних намагались усе робити в ігровій, доступній для дітей формі, щоб їм було легше. Бо закордонні підручники – значно цікавіші, вони адаптовані під дитячу психіку, краще намальовані.

Там скрізь практичність – платні дороги, готель зі сніданком чи без сніданку, 15-хвилинне паркування коштує стільки-то, а за годину скільки маєш заплатити? Математика ж всюди, розумієте? Її просто треба вклинити в нашу програму… 

 
На шляху до посади директорки школи Ольга Гісь вступила на омріяну в юності психологію, випустила кілька нестандартних книжок, найвідоміша серед яких "Планета міркувань" для 1-4 класів

Так у мене і виникла ідея переписати математику! 

Але я не методист, тому покликала в співатори Ірину (Філяк – УП), і вийшов такий добрий тандем. Бо науковці пишуть складною, відірваною мовою, а вчителю іноді бракує глобальності бачення. Ми 7 років у тому проекті, писали ці підручники з власної ініціативи, бо відчували, що це треба зробити.

Чи знають українці математику? 

Знають, наші трієчники в американських школах стають відмінниками – там реально легше. Але українці знають математику теоретично. А от "Піза" (міжнародне дослідження якості освіти, проведене у 2018 – УП) перевіряє практично, тобто де це застосувати. І ось застосування – наше слабке місце.

Пам’ятаю міжнародні конференції в Академії наук: як слухаєш вчених з інших країн, наприклад про комплексні числа, то там щось таке простеньке, ніби за 11 клас – але в них усе доведено. Наприклад, як хвилі мобільних телефонів рухають між будинків – у них усе візуалізовано, як ця хвиля відбивається. 

Це принципова різниця – її видно і в науці, і в школах. Питання: чи потрібно так складно, коли ти не можеш це реально застосувати? Нащо запам’ятовувати правило, якщо ти не можеш його використати? Яка різниця, як ти його формулюєш?

Реклама:

Проблеми і завдання української школи  

В українській школі є страх помилки, катастрофічний страх помилки. Мій чоловік викладав по всьому світу, він каже, що чим більше на Схід, тим більше люди бояться помилитися. 

Американці можуть щось таке дурне вліпити і не переживати, що вони десь не так виглядають. Ну розібрав, не зміг скласти – але ж розібрав! Вони не комплексують з того. А от в Китаї страх щось неправильно сказати або бути неправим ледь не паралізує людей.

Ніби якщо ти помиляєшся, то ти якийсь гірший… є страх бути осміяним. 

 
Ольга Гісь: "Мені завжди було боляче від того, що математика була для всіх ніби як найгіршим предметом у школі. Я ж її дуже любила – університетську не так, а от шкільну дуже"

Тому ми кажемо дітям: "О, яка цікава ідея, але давайте подумаємо ще". Тобто треба похвалити. Якщо вчитель сказав – неправильно, а клас засміявся, то ясно, що дитина зажметься. Якщо ж дитина не зажимається, то в неї починається генерація ідей. Ми постійно говоримо про це вчителям.

Чи змінюються з часом діти?

Коли я вчилась на психології, нам показували динаміку за тестом Кеттела – він перевіряє невротичність, інтелект, відповідальність. І там були заміри: з 2001, коли я вчилась, і 20 років до цього – вони показали, що інтелект росте, але падає увага і зростає невротичність.

Увага справді дуже падає. Викладачі з фізматліцею, які працюють по 50 років, казали мені так: якщо раніше 2-3 дітей не тримали увагу в класі, то зараз 2-3 – тримають. Навіть олімпіадники, які в будь-який університет двері лівою ногою відкривають, збиваються на технічності. А це увага.

Я читала, що китайці виробляють терпіння… А ще десь, у британській статті – що українці не вважають терпіння доброчесністю. Точніше не так: "Українці завжди запізнюються". Для американців 5 хвилин запізнення – це знак великої неповаги, а для українців це нормально… 

Чому сьогодні повинна навчити школа?

По-перше, думати. Знання дуже швидко застарівають, усі мови програмування, які я вчила в університеті, давно вже не використовуються. 5 років і все – воно не потрібне. 

 
Ольга Гісь: "Знання дуже швидко застарівають, усі мови програмування, які я вчила в університеті, давно вже не використовуються. 5 років і все – воно не потрібне"

Плюс – усього в голову дитині все одно не запхаєш. Буде море матеріалу, який треба вивчити самостійно. Якщо дитина зможе думати та аналізувати, то вона навчиться сама з цим матеріалом працювати. Така навичка точно повинна бути.

По-друге, не боятись експериментувати. По-третє – соціальні навички, зокрема вміння працювати в команді. 

Колись успіх міряли, пророкували за IQ, а потім побачили, що не працює – часто відмінники неуспішні, а трієчники чудово себе влаштовують. Був такий жарт: давай списувати трієчнику, щоб він тебе потім взяв на роботу. Бо в того трішєчника соціальні навички кращі, розумієте?

Тоді почали міряти емоційний інтелект – він більше показує. Тому ці соціальні навички й треба розвивати. Ось цих трьох пунктів помітно бракує.

Реклама:

Дві політичні "включки", УП і українці в очах іноземців

Я завжди була дуже аполітична. Мені не подобався соціалізм, не хотіла нічого про нього слухати. Першим переломним моментом було голосування за незалежність – я тоді включилась, навіть якусь пляшку з Карпат, вино, колегам принесла. А мені всі: "О, аполітична Оля і так тішиться". 

Друга "включка" була, коли прийшов Ющенко – я тоді, пам’ятаю, навіть листа у підтримку йому написала. Після Майдану 2004-го з’явилась надія, що щось можна змінити… Бо до цього мене дуже гнітила та атмосфера, у якій за мене все вирішили. 

От як в Академії наук: зараз я прийшла інженером на 115 гривень, через п’ять років мені дадуть 125 гривень, і я буду старший інженер. Потім ще старший і матиму 135 гривень, а потім я піду на пенсію. 

І від того, що я нічого не можу змінити, що моя дорога вже прорахована, мені було так тоскно.

А коли почались ці переворити, нестабільність, відчуття того, що від тебе щось залежить – Боже, мені було так добре! Хоч усі й скаржилися, що сосиски чи ковбаса за 2 гривні пропали.

Так після Ющенка я почала слідкувати за подіями, читати газети і "Українську правду".

Зараз, особливо після Америки, мене дуже цікавить міжнародна політика – що у світі робиться, де які впливи. Я встаю і читаю "Українську правду", а потім читаю її ще ввечері, коли лягаю – щоб нічого не пропустити. 

Я вже рік у Клубі УП, оформила річну підписку. 

Якщо вас, на відміну від Ольги Гісь, ще немає у Клубі УП, то долучитись до нього можна тут: Клуб УП. 

І коли в житті стається щось, чому треба надати розголосу, то в мене часто виникає така думка: це треба мені в "Українську правду" написати! 

З останнього: я написала, що якийсь жах з тим, що в голові людей на тему вакцинації – і кожен день після того одна або дві статті про це виходить. І всі з фактами, то в того коментар беруть, то в того. 

Мені дуже подобається ідея питати в читачів теми для матеріалів. Бо коли ти весь час у своєму середовищі, то не відчуваєш, що там відбувається на периферіях. 

 
Ольга Гісь: "Якщо дитина зможе думати та аналізувати, то вона навчиться сама з цим матеріалом працювати"

Мій чоловік, я вам скажу, він американець, читає американську пресу, то новини пізніше за мене отримує. Він як мені щось каже, то я це півдня вже як знаю! Це він, до речі, привчив мене до міжнародної політики. 

Знаєте, з віком починаєш цікавитись більш стратегічними, системними речами, а не дрібними. Я от почала читати статті про українців, почала на нас збоку дивитись – думаю, ну так воно справді і є!

Я довго не могла зрозуміти такого: "Українці думають, що від вітру можна простудитись". А потім до мене дійшло, що ми боїмось протягів! І це просто шокує просто всіх іноземців.

Американці за 5 хвилин до виходу миють голову, купаються і сідають у розкриту  машину. У нас би то уже – на протяг, мокрий! Я сама так реагую: о Боже, менінгіт! А потім виявляється, що ця хвороба інфекційна, а не від вітру. 

Дочка, коли приїхала в Америку, почала собі повторювати: від вітру не простужуються. Мій чоловік якось у маршрутці хотів відчинити вікно, була страшна спека, а всі бабусі закричали: "Закрий!". Він не міг зрозуміти, що відбувається.

Я навіть таку книжечку хотіла видати – про ці відмінності. Бо воно ж мені все, на прикладі мого чоловіка, кидається в очі. 

Американці, наприклад, дуже голосно говорять, але в школах у них навпаки дуже тихесенько – вони ходять ледь не навшпиньках. А, пам’ятаю, ми з групою американців їхали в Кореї, був швидкісний потяг, до нас зайшла кореянка. Вона вклонилася і попросила тихо говорити – бо в Кореї не прийнято кричати, вони всі дуже стишені.

А ще в них гарний смак! Я так любувалась, що в дівчаток і кульчики, і босоніжки, і сумочка – усе в одному стилі! Думаю, скільки ж то в них тих сумочок має бути, щоб до кожного платтячка підібрати.  

Українці ж кричать страшно! Як до нас іноземці приходять, то я дуже комплексую, стишую всю школу – бо я розумію, наскільки їх це може шокувати. Вони ж змалечку привчають дітей зовсім до іншого.

Я якось спостерігала в їхньому садочку: трирічні діти, один хлопчик лізе, рветься, штовхає когось – вчителька бере його за руку, відводить у кінець і каже: "You hurt the people feeling". Тобто ти поранив почуття інших. 

Їх цьому змалечку вчать.

 
Ольга Гісь: "Знаєте, з віком починаєш цікавитись більш стратегічними, системними речами, а не дрібними. Я от почала читати статті про українців, почала на нас збоку дивитись – думаю, ну так воно справді і є!"

Історія з Америки 

Як я бачу Україну? Я бачу, що нині всі процеси каталізуються, я відчуваю якусь велику внутрішню силу України, дух свободи. Скільки б її не товкли, не принижували, люди це не готові терпіти – вони за неї готові кров пролити, відстояти її. 

Пам’ятаю, як в одному інтерв’ю під час Революції Гідності сказали: "Якщо знайдеться кілька десятків людей, які готові пролити за Україну кров, то вона виграє". Так і сталось – та сотня. Може, то був момент сакральної жертви?

Реклама:

Зараз у нас такий момент… Ніби у суспільстві щось булькає, і з цього народжується дещо нове. Зокрема ці волонтерські рухи, вони просто чудові! Не знаю, чи їх достатньо, але ж 5-10% таких людей має бути – щоб скаталізувати інші процеси, цінності, ставлення.

Мусить же хтось ці процеси почати… Зараз нам дають шанс.

Якою я хочу бачити Україну?

Хочу, щоб вона струсила з себе уламки радянського тоталітаризму і стала країною, де живе дух свободи і вібрація творчості. Але ця свобода не має переходити в анархію, люди мають дотримуватись правил, які вони ж створили.

 
Ольга Гісь: "Я бачу, що нині всі процеси каталізуються, я відчуваю якусь велику внутрішню силу України, дух свободи. Скільки б її не товкли, не принижували, люди це не готові терпіти – вони за неї готові кров пролити, відстояти її"

Треба, щоб правила були мудрі, і щоб їх дотримувалися. Це теж велика різниця між нами та Америкою – американці дуже законослухняні. Як сказано, що пиво не можна до 18 років, то йому за два дні до дня народження його не продадуть.

У нас би батько що сказав? Та йди, скажеш, що тобі 18.  

Я весь час дивувалася, ну як Європа, Євросоюз на 20 з чимось країн, постійно один з одним сваряться – а Америка, де 50 штатів, практично всі незалежні й такі об’єднані. Вони настільки патріотичні, дружні. Я думала, і як їм це вдається?

Тоді мій чоловік пояснив мені: справа в тому, що отих загальних правил дуже мало. Спільна тільки федеральна поліція, армія, міжнародна політика, торгівля. Решта – кожен штат собі вільний. А в Європі Брюссель за всіх вирішує, якого розміру мають бути огірки. 

Розкажу про один випадок, який мене вразив в Америці – він про ставлення до людини.  Я після цього зрозуміла, чому її так сильно люблять, гордяться нею і чому всі, хто приїжджають, швидко починають відчувати себе американцями.

Ми їхали з Каліфорнії, здається, у Неваду, через міст над прірвою. І раптом я бачу гелікоптер стоїть, такий круглий, як бабка – не довгастий, як військовий, а кругленький і прозорий. Виявляється, хтось хоче зіскочити з мосту над тою прірвою. 

 
Ольга Гісь: "Я б хотіла, щоб в нас людина стала цінною. Бог дарував нам це життя не просто так, ми тут маємо щось зробити. Кожен цінний"

І, прикиньте, американці пригнали гелікоптер! Це, як мінімум, 30 тисяч доларів за виклик. Швидка, група психологів, які його вмовляють. Заради одного життя – стільки людей підняли на ноги! Я не могла повірити, що це можливо. 

Я кажу: "А потім йому чек прийде на 5 тисяч доларів за те, що він усіх підняв?". Мені відповідають: "Ні, це ж життя, він, напевно, хворий". 

Я три дні не могла прийти до тями, поки зрозуміла цю принципову різницю між нашими країнами – цінність людини, людського життя там просто культивується. А в нас, як в Союзі – ти гвинтик, "раньше думай о родине, потом о себе".  

Я б хотіла, щоб в нас до людей теж так ставились, щоб людина стала цінною. Бог дарував нам це життя не просто так, ми тут маємо щось зробити. Кожен цінний.

Ольга Кириленко, УП

Фото – Ірина Середа

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді