Продавець щастя. Як український кондитер вигадує Париж в Ужгороді

Геніальний, бездарний, видатний, шарлатан, ідеаліст, цинік, сноб.

За добу мого перебування в Ужгороді так характеризували місцеві жителі одну й ту саму людину – кондитера Валентина Штефаньо.

Найцікавіше навіть не те, що ці епітети суперечать один одному, а те, що жодного разу ніхто не спитав "а хто це?".

Кондитер, який створив "солодку візитівку" столиці Закарпаття, – торт "Ужгород", сам набув статусу місцевого культурно-гастрономічного надбання.

Федір Шандор, професор УжНУ і президент Закарпатської туристичної організації взагалі вважає, що завдяки Штефаньо локальні кулінарні традиції українців, угорців, словаків та швабів, переплетені в цьому регіоні, нарешті отримали заслужену обгортку. Французьку.

Ідентифікація шефа, або французький зв’язковий

Ужгород, субота, восьма ранку. Центр міста безлюдний. Професійні жебраки ще не окупували пішохідний міст через річку, а на вулиці Корзо ромські парубки з гітарами ще не заволали "Ой, смереко!".

Навіть лебеді та качки під мостом ще не готові метушитися заради хлібних крихт, а я вже похмуро плентаюсь до площі Шандора Петефі на інтерв’ю до засновника бренду Shtefanyo V&V Валентина Штефаньо.

Валентин зустрічає мене біля входу до кондитерської. Якби в часи мого дитинства такий персонаж жив у нашому будинку, за ним закріпилося б прізвисько Француз. Стиль одягу, зачіска, манера посміхатися, носити окуляри і говорити з легким прононсом – от їй-богу Француз.

Можливо, на нього вплинув рік народження – саме у 1978 році радянські громадяни заучували всі ці "мерсі боку", "вуаля" та "пуркуа па" з фільму "Д'Артаньян та три мушкетери"…

– І чого тобі не спиться? – бурчу я. – Сьогодні ж вихідний!

– Вихідний у кондитера – дуже умовне поняття, – сміється Валентин. – Тим паче, коли на носі Різдво, час стискається.

Для мене добрий ранок – це коли я приходжу на роботу і вдихаю запах свіжої випічки. Ось це відчуття, що життя продовжується саме так, як і має продовжуватися, made my morning.

Зазвичай Валентин спочатку їде до цеху за містом, де печеться свіжий хліб, а потім вже сюди, у свій бутік на площі Шандора Петефі.

У Штефаньо поки що два бутіки – один на лівому березі річки Уж, інший на правому. Був такий фільм про Париж – "Берег лівий, берег правий". Валентин намагається вигадати собі Париж тут, в Ужгороді.

Як відомо, якщо ви можете почати день без кофеїну, ви досягли рівня просвітлення свого собаки. Я поки що далекий від цього ідеалу, а тому замовляю міцну каву – кавіль, як кажуть на Закарпатті, круасан та абрикосовий джем.

Валентин одягнений у темно-синій іменний кітель. У цьому кітелі він нагадує корнета, з яким неодмінно хочуть перетанцювати усі жінки на балу. На плечах, немов погони, абревіатура DGF.

– Кітеля я собі ніколи не купував, – усміхається Валентин. – Ну хіба що в період учнівства. Той, що зараз на мені, з першого чемпіонату України з кондитерського мистецтва, організованого французькою компанією DGF.

Ця компанія проводить чемпіонати світу для кондитерів. А також розвиває та підтримує артизанальні напрямки в кондитерській справі.

"Артизан" – французький аналог англійського слова "крафт". Індустріальне виробництво – це величезні обсяги та максимально дешева сировина. Артизан робиться з дорогої сировини і в малих кількостях. Відповідно і коштує дорого.

Артизанальний напрямок в галузі шоколаду та карамелі – скульптура. Коли Штефаньо виготовляє з чорного та білого шоколаду 8-кілограмову скульптуру "Сакура в снігу" або 15-кілограмову шоколадну новорічну ялинку або шоколадну писанку, що потрапила до "Книги рекордів України", – це артизан. Його мета не комерція, а підкреслення статусу кондитера.

Власне, саме через свою любов до артизана і небажання перетворювати мистецтво на конвеєр, Валентин Штефаньо одного разу мало не втратив усе, що мав.

Ех, яблучко, куди ти котишся?

Якщо глянути біографії найвідоміших європейських кондитерів, можна помітити, яку роль у їхній долі грають спадковість і наступність.

Наприклад, легендарний П'єр Ерме, за чиїми макарунами і мільфеями божеволіє світ, − спадкоємець чотирьох поколінь ельзаських булочників і кондитерів.

У випадку Валентина Штефаньо маємо справу з іншим сюжетом на кшталт per aspera ad astra – крізь терни до зірок.

Коли Валентину було три з половиною роки, його мати – кранівниця і батько – інженер, поїхали по комсомольській путівці до міста Ноябрськ в Тюменської області на розробку газових родовищ.

– Сестру залишили в Ужгороді з хрещеними, а мене взяли з собою, – розповідає Валентин. – Це називалося "поїхати на заробітки". На Півночі й справді платили великі гроші, але за них у тих краях мало що можна було купити.

Зрозуміло, що ми не голодували, але фрукти та солодощі були мені недоступні. Я прожив там близько року.

Літо там умовне, один місяць на рік, та й температура вище плюс 12 не піднімається. Пам'ятаю, якось влітку я вийшов у двір покататися на своєму самокаті. А тут сусід теж погуляти вийшов, мій одноліток. І в нього було свіже яблуко. Яблука я не їв з від'їзду з Ужгорода. Тому відразу обміняв свій самокат на його яблуко.

З'ївши його, я повернувся додому без самокату. Мама, дізнавшись про це, не стала мене сварити, а просто наступного ж дня почала пакувати валізи, щоб повертатися до Ужгорода.

На відміну від усім відомої парочки, яку через яблуко вигнали з Раю, у долі Валентина цей фрукт спрацював із точністю до навпаки.

Проте його професійну долю визначило не яблуко, а звичайний американський батончик з начинкою.

– Друг батьків був у США у відрядженні, а коли повернувся, привіз мені цей батончик. Як довго і з якою насолодою я їв цю шоколадку! І тоді у мене виникла мрія – виробляти таку смакоту.

Після повернення до Ужгорода Валентин завжди був поруч із матір'ю на кухні, коли вона щось готувала. Навчився готувати горішки зі згущеним молоком, зрозумів принцип приготування шоколадної "ковбаски" з печивом.

А на початку 1990-х років його мати зняла з ощадкнижки останні 600 рублів, що стрімко знецінювались, і віддала Валентина до місцевого кулінарного училища на піврічні курси.

І хоча диплом, який видавали після цих курсів, був суто символічним, Валентин Штефаньо остаточно відповів собі на питання, чим хоче займатися у житті. 

До речі, любов до кулінарії наприкінці 1990-х довела Штефаньо до контррозвідки.

Штефаньо проходив армійську службу у департаменті управління військової контррозвідки. Це була маленька частина, розташована у центрі Києва. Начальник управління дуже любив закарпатську кухню. І всі кухарі, які тут служили, завжди були з цього регіону.

Коли термін служби попереднього кухаря добігав кінця, він був зобов'язаний підшукати собі заміну. Так, власне, і знайшли Валентина Штефаньо, який на той час працював шеф-кухарем на туристичній базі у Лумшорах. Він нічого не мав проти того, щоб змінити старшого товариша на бойовому посту біля плити.

Тільки ось у чому була заковика – документи Валентина військкомат загубив, без документів на медкомісію його не допускали, а після заяви, що він, мовляв, і справді хоче до армії, його одразу направили до психіатра. І лише після офіційного паперу з департаменту контррозвідки, питання вирішилося. Валентина відправили до Києва, причому на потяг його посадив особисто начальник Ужгородського військкомату. 

Всім сестрам по сережках, всім братам – по гештальту

Про Валентину Штефаньо, рідну сестру Валентина, я дізнався навіть раніше, ніж про нього самого – у 2013 році.

Це був репортаж у журналі "Огонек" про вірменина, який спробував втекти з Росії до США, але його депортували. Повертаючись без грошей до Москви, він застряг у київському "Борисполі".

Там він і зустрів Валентину Штефаньо, що летіла до Астани на майстер-клас. У репортажі її називали паризькою "королевою макарунів", яка нагодувала вірменина тістечками власного виготовлення і тим самим врятувала від голодної смерті.

Валентина 12 років прожила у Болгарії, після чого разом із чоловіком переїхала до Франції, де вступила до кондитерської школи.

– У 2004 році сестра запросила мене до Франції. Візу мені тоді дали тільки на місяць і лише за умови, що потім я особисто приїду до посольства в Києві, щоб підтвердити своє повернення. Я на той час був молодим, неодруженим, без нерухомості, тобто потенційним емігрантом.

Сестра мені говорила – залишайся, адже незрозуміло, чи ти зможеш знову сюди приїхати. Але я бачив, що таких, як я, у Франції, мільйони. А ось в Україні я мав шанс зробити щось помітне. Це не про бажання бути "першим хлопцем на селі". Це…

Валентин змовкає, намагаючись підібрати потрібні слова, але я розумію, що він хоче сказати. Це як для стародавніх греків було важливо збігтися зі своєю долею, якою б вона не була.

Звісно, можна прожити і чужу долю, десь відсидітися. Але якщо не проживеш свою, не станеш особистістю. І Валентин підсвідомо розумів, що збігтися зі своєю долею він може лише на батьківщині. Втім поки що він знову і знову повертався до Франції.

– Завдяки моїй сестрі в мене з'явився шанс стати кондитером – вона надала мені житло, а я усі свої гроші вклав у інтенсивне вивчення французької мови.

Паралельно з мовними курсами ходив на практику до кондитерської школи, де навчалася сестра. Французи – дуже відкриті люди. Мене, іноземця, ось так легко взяти на практику. "Просто перебувай поряд із сестрою і не роби різких рухів". Це була унікальна можливість вчитися. Тому я завжди говорю, що професійно зростав на руках у сестри. 

Валентин і Валентина вирішили взяти участь у французькому конкурсі "Крокембуш". Це окрема дисципліна в галузі кондитерського мистецтва, що виникла ще за короля Людовіка XIV, коли із заварних булочок "шу" та карамелі виготовляються різні об'єкти чи скульптури.

– Ми перетворили маленьку квартиру сестри в Аньєрі – це арабське передмістя Парижа – в один суцільний кондитерський цех, – сміється Валентин. – Цукор був всюди, кроку не можна було ступити, щоб не прилипнути до підлоги.

Брат і сестра Штефаньо посіли на цьому конкурсі одинадцяте місце, що для новачків прирівнюється до дива. За рік на цьому ж конкурсі – третє місце. А згодом Валентин із півтори тисячі заварних булочок "шу" виготовив для своєї дружини Вікторії весільну сукню, а з карамелі – прикраси.

Валентина Штефаньо продовжує жити і працювати у Франції, співпрацює з іменитою кейтеринговою компанією. Не життя, а цукор. Але недарма ж у "Великому універсальному соннику" йдеться про те, що цукор сниться до ускладнень у відносинах із близькими людьми.

– А чому у вас із сестрою виник конфлікт, який навіть призвів до судових розглядів? – я різко порушую солодку атмосферу.

– Я не хотів би про це говорити, – обличчя Валентина одразу марніє.

– Я змушений наполягати, – вимовляю я з металевими інтонаціями, наслідуючи поліцейських слідчих зі скандинавських нуарів.

– У 2009 році, – зітхає Валентин, – я вирішив зареєструвати в Україні свою торгову марку. Це був серйозний крок. У Франції майже всі кондитери свою продукцію маркують своїм ім'ям. Насамперед це додає відповідальності за якість того, що робиш. У назву торгової марки я вписав не тільки своє ім'я, але й ім’я сестри - Shtefanyo V&V, тобто, Валентин і Валентина.

– Чому?

– Тому що вважаю, що вона взяла безпосередню участь у моєму професійному зростанні. І вписавши її ім'я разом зі своїм, я вирішив таким чином віддати їй належне.

Був би радий, якби під цією ж торговою маркою сестра розвивала свій бізнес у Франції. Я був готовий допомогти їй стартанути. Але, на жаль, вона не мала бажання займатися цим.

Натомість вона подала на мене до суду і захотіла, щоб я не тільки прибрав з назви торгової марки її ім’я, але навіть прізвище Штефаньо.

На сьогоднішній день ми не спілкуємось вже майже три роки. Ось так… Загалом, сумна історія.

Sweet Dreams, або багаття амбіцій

У минулому році на честь десятиріччя створення торта "Ужгород" цьому десерту встановили міні-скульптуру, розташовану у самому центрі столиці Закарпаття.

А починалось все це так.

– Знаєш, як кажуть Веди, щоб прийняти правильне рішення, потрібно привести до спільного знаменника досвід предків, думку компетентної людини та твою власну думку, – розповідає Валентин. – Якщо хоча б один із цих аспектів суперечить іншим, то задумане ти вже робиш виключно на свій страх і ризик.

І знаєш що? До біса Веди! Особисто я не зумів привести все це до спільного знаменника. Предки мої казали, що не треба йти у професійні кондитери, компетентну людину я так і не знайшов. Тому я приймав рішення, ґрунтуючись виключно на власній думці. Тобто, ризикнув.

У 2010-му Валентин півроку розробляв рецептуру, експериментував і врешті-решт дійшов результату, який і став тортом "Ужгород".

Кожні два роки він удосконалює свій рецепт, і це, як виявляється, найкращий захист від плагіаторів. Хоча, звісно, не обійшлося і без скандалів.

– Я не міг придумати, що має бути зображено на самому торті та на його упаковці. Тому я прийшов до наймудрішого "індіанця" у нашому місті – Федора Шандора, і запитав, що він думає з цього приводу. Шандор при мені зайшов у "гугл", набрав у пошуку слова "ужгород картинки" і виявилося, що на більшості фото, зроблених як городянами, так і туристами, завжди фігурує Кафедральний собор зі своїми вежами.

Так було вирішено, що саме має бути зображено на торті "Ужгород". Прихожани православних храмів одразу ж зробили стійку – а чому це візитівка Ужгорода зображує греко-католицький собор? Депутати також підхопили хвилю обурення: "Що це за самодіяльність? Хто вас уповноважив ухвалювати такі рішення? Подібні речі необхідно затверджувати на комісіях у відповідних інстанціях, та й узагалі треба було оголосити конкурс проєктів!".

– Спочатку я трохи здивувався, – сміється Валентин. – Я сам все придумав і сам реалізував, а мені почали розповідати, що і кому я винен.

Невдовзі пристрасті вщухли. А популярність торта "Ужгород" дала поштовх регіональним кондитерам створювати аналогічні "солодкі візитки" іншим містам Закарпаття. Тепер тут вже є торти "Хуст", "Іршава" і "Свалява". 

Запустивши тренд із "солодкими візитками" міст, Валентин відкриває свій перший бутік. Він знайшов інвесторів, які надали йому приміщення під виробничі цехи та склади.

У червні 2014-го відкрилася і перша кондитерська на вулиці Духновича, якраз під Кафедральним собором. Вся продукція випускалася під торговою маркою Shtefanyo V&V. До 2017 року виробництво досягло таких обертів, що торт "Ужгород" продавався вже у всіх обласних центрах України, випікали майже 500 тортів на день.

– У моїх партнерів спалахнули очі – бізнес злетів. А я раптом зрозумів, що з цієї теми конвеєра, який забезпечує всю Україну, треба зістрибувати.

Я вже не міг ані контролювати якість такого обсягу продукції, ані стежити, хто і як продає мої торти, які в них умови зберігання та реалізації. Тобто я ризикував своїм ім'ям. І я зрозумів, що потрібно створювати франшизу та скорочувати обсяги продукції. Краще я продаватиму менше, але зможу гарантувати якість.

Бізнес-партнерам Валентина це його рішення і, як вони вважали, надлишок амбіцій не припали до душі. Тому вони заявили, що колись вклалися грошима у виробництво й продаватимуть, куди хочуть і скільки хочуть.

– Я відповів – будь ласка. Тільки мою торгову марку на свою продукцію не ставте. Інакше я одразу подам до суду.

І тут мої партнери вирішили мене знищити. Вони просто перестали видавати мені продукцію з нашого підприємства. Продукцію, яка виходила під моїм брендом. Я залишився без людей, без обладнання.

А ще в 2017 році я взяв приміщення на площі Петефі. Я мав 10-12 тисяч доларів, які одразу вклав у ремонт. Взяв у розстрочку холодильну камеру, хоча запасів продукції у мене практично не було. І тоді я зовсім занепав духом.

Проте невдовзі на його порозі з'явилися друзі та знайомі. Вони оцінили сміливість хлопця, який вирішив піти в одиночне плавання. 

Разом вони зібрали невелику суму, яка дозволила Валентину викупити через супермаркети власну продукцію, що залишилася. Напряму викупити він не міг, колишні партнери не пiдпускали його до складу. Так в нього утворилось три тижні в запасі, щоб розпочати своє нове виробництво. Саме стільки часу торти можуть зберігатися після шокової заморозки без втрати якості та свіжості.

– Мені треба торти робити, а в мене навіть печі немає, уявляєш? – згадує Валентин. – І тоді колеги з усієї України стали мені надсилати обладнання – користуйся, потім повернеш, коли зможеш.

У найближчому "Фокстроті" я взяв звичайний міксер "Кенвуд", і на такому мінімумі перезапустився. З персоналу в мене була тільки одна посудомийниця. Спав я в цьому самому приміщенні на пуфику посеред ремонту – дві-три години на добу.

А сотню доларів, які мені передали у конверті незнайомі добродії, я повісив у рамці над фортепіано та підписав "Щоб бути непереможним, не обов'язково перемагати, достатньо тільки не здаватись!". Якісь незнайомі люди повірили в мене, і хоча сто доларів у моєму бізнесі – це взагалі нічого, меседж був для мене очевидний: не опускай руки!

Сьогодні Валентин продає торти "Ужгород" виключно в межах Закарпаття – по 100-200 на день в залежності від сезону. Решту продукції його торгової марки – тістечка або цукерки – взагалі можна купити лише у двох ужгородських бутіках Штефаньо.

Його колишні партнери продовжили випускати торт "Ужгород", але вже з припискою "Ностальгія".

Продавець повітря 

Валентин показує мені зріз круасану:

– Бачиш, це 20 відсотків маси і 80 відсотків повітря? Тому що круасан – це не випічка, це повітря зі смаком випічки.

Кондитер – одна з тих професій, коли ти продаєш повітря і емоцію, але клієнт при цьому почувається щасливим, а не обдуреним. 

– А ти круасани з українського борошна випікаєш? Я чув, що якість нашого борошна досить посередня.

– Це міф. В Україні вже навчилися робити гарне борошно. Просто воно коштує дорожче, ніж мука звичайного сегменту із супермаркетів. Колись я був на стажуванні на одному знаменитому млині у французькому Шартрі. Цей млин має не лише власну пекарню, а й лабораторію для тестування своєї сировини, уявляєш?

І Валентин починає розповідати, як млинарі з Шартру роблять борошно.

Щороку у світі дозріває зерно з різними мікробіологічними показниками – на це впливає клімат, ґрунт та багато інших факторів. Щороку ці показники, звісно, ​​змінюються. І млинарі з Шартру закуповують борошно з різних країн у малих кількостях, щоб змішати ці зразки у певних пропорціях та створити купаж.

Це купажоване борошно потім віддають пекареві, який випікає з нього звичайний багет. Після цього він приходить до лаборанта і пише свої зауваження на кшталт "недостатньо виражений колір випічки" або "середній розмір хлібної пори не відповідає загальноприйнятому показнику".

А лаборант знає, у зерні з якої країни більше глютену, за рахунок чого можна покращити колір, або в борошні з якого регіону більше білка, додавши яке можна вплинути на розмір хлібної пори. І ось ця процедура з усіма маніпуляціями додати-зменшити-замінити відбувається 3-4 рази, після чого у млинарів на руках виявляється ідеальний купаж року.

І лише потім вони починають продавати свій купаж пекарям.

– Але й у нас я вже знаю три млини, чиє борошно майже не поступається французькому. Я печу круасани саме з їхнього борошна. Але я також купую і французьке та італійське. Панеттоне роблю тільки з італійського, тому що для цього потрібне борошно з дуже твердих сортів пшениці, а в нас таку ніхто не вирощує.

Раптом Валентин замовкає та прислухається до голосу продавчині за прилавком. "Це тістечко називається "рояль-шоколя", – пояснює вона двом туристам із рюкзаками. – Дивіться, тут є кілька фактур: праліне з хрумкими пластівцями, шоколадний мус і ніжний бісквіт без борошна на какао-порошку".

Туристи сором'язливо починають гуглити на смартфонах слово праліне.

Кілька років тому Штефаньо теж почав випікати хліб.

– Для тебе випікати хліб – це бізнес-стратегія? Адже народ не купує щодня тістечка, незважаючи на рекомендації Марії Антуанетти, а хліб – залюбки.

– Так, хліб нам дуже допоміг під час локдауну – ми жодного дня не закривалися.

Але насамперед я хочу, щоб поступово до Ужгорода поверталася та культура їжі, яка була у нашому регіоні до приходу "совєтів". А ця культура починається з хліба. Хліб, сир, вино – це класика. У нас вже є гідні сири та цікаві вина.

Тепер треба навчити виноробів, щоб ті подавали до вина добрий хліб, а не вату з супермаркету для тостів чи бородінський – заварний хліб ніколи не подається до вина, це неправильно.

Чорний орел, або залишайся у контексті

На відміну від скандально відомого Джуліана Ассанжа, який колись порівняв Євразію з тортом, де нижній корж – це Китай, верхній – Росія, а Середня Азія – крем між ними, Валентин Штефаньо не схильний до геополітичних метафор.

Зате я дізнався про класичний "мільфей" і про те, що через чотири години, коли це тістечко просочиться кремом і перестане бути хрумким, воно перетворюється на усім відомий "наполеон".

– Тому через чотири години ми міняємо назву на ціннику, так заведено у Франції, – каже Валентин. – А взагалі лише за класичними кондитерськими виробами – мільфеєм, макаруном, еклером можна визначити статус самого кондитера.

– Наразі кухарі, які перемогли в одному-двох конкурсах, стають телеведучими, ведуть свої кулінарні шоу. Тебе це не цікавить?

– Якось мені зателефонувала Даша Малахова та вмовила сходити на кастинг кулінарного шоу під назвою "Майстер-шеф". Воно тоді тільки запускалося, і автори шукали серед професійних кулінарів ведучих для пілотного випуску.

Мене попросили зіграти одну сцену, іншу, а потім винесли до студії якийсь салат, щоб я розповів, який він добрий. Але салат був жахливий, вся студія просмерділася.

Я спитав – а можна щось реально гарне принести? Адже тут навіть оскарівський лауреат впаде в ступор! А я все ж таки професійний кондитер, а не актор. Мені сказали – ні, у сценарії прописано, що саме цей салат дуже добрий.

І коли я зрозумів, що це чисте шоу із заздалегідь прописаними емоціями, просто розвернувся і пішов. 

Валентин має кілька десертів, які так чи інакше пов'язані з історією Ужгорода та Закарпаття. Так кондитер намагається зацікавити туристів історією рідного краю. 

Раптом комусь, хто скуштував тістечко "Чонтварі", захочеться більше дізнатися про угорського художника Тіводара Чонтварі, який мешкав в Ужгороді деякий час. Або після цукерок "Метеорит Княгиня" хтось зацікавиться історією найбільшого в Європі метеориту, який впав на території Закарпаття у 1866 році.

– А які авторські десерти, пов'язані з локальною історією, варто чекати від Валентина Штефаньо найближчим часом?

– "Фекете сас", – відповідає він. – З угорської це означає "Чорний орел". Неподалік будівлі кондитерської колись знаходився старовинний готель з такою назвою. У цьому готелі зупинявся Шандор Петефі, ім'ям якого тепер названа тутешня площа.

Відомий угорський поет і революціонер Шандор Петефі справді зупинявся на ночівлю в Ужгороді. Щоправда, місто його не вразило від слова "зовсім" – він порівняв його з "п'яною людиною, яка впала в калюжу і тепер брудна, хитаючись, іде додому". Але ніхто з ужгородців не сприймає ці слова Петефі як образу – ну так, ну не сподобалося, людина ж має право на власну думку.

– Тебе як кондитера не ображають сцени зі старих комедій, у яких люди жбурляють один в одного тортами? Не ниє серце від такого видовища?

– Зовсім ні. Я вважаю, що кинути в когось тортом – це у певному сенсі виявити повагу. Щоб принизити людину, в неї кидають лайном або поливають зеленкою.

– Так, цього варто побоюватися людям, у яких все гаразд. Успішним людям зазвичай заздрять…

– Ти зараз мене маєш на увазі? А знаєш, чому я з радістю досі беру участь у міжнародних чемпіонатах? Тому що там дається жорстка професійна оцінка. І дуже часто така оцінка, навіть коли вона позитивна, призводить до почуття невдоволення собою. Однак саме це невдоволення змушує тебе рухатися далі.

А якщо ти настільки дурний, щоб вирішити, ніби в тебе вже все гаразд, це означає лише одне – в тебе все погано.

Андрій Тараненко, для УП