Стендап-комік Бекір Мамедієв – про окупацію Криму, шовінізм, "мусульманську мову", смішного Коломойського та "піську" Кличка
"Привіт, мене звуть Бекір. Я – чистокровний кримський татарин. Згоден, перша частина звучить трохи пафосніше за другу. "Чистокровний кримський татарин" – це як... крафтове... пюре (сміх у залі). Як блакитноокий… бомж (сміх у залі). Але я дуже пишаюся своєю національністю.
Я постійно говорю, що я – кримський татарин. Не плутайте – не просто татарин, а кримський татарин. Це різні речі. Це не ми нападали на вас під час монгольського ярма (сміх). Ні! Ми – хороші (бурхливі оплески). Ми просто продавали ваших жінок до Туреччини у 16 столітті (сміх та оплески)".
Під час виступів 29-річному Бекіру Мамедієву, єдиному в Україні кримськотатарському стендап-коміку, навіть у кількох репліках вдається вмістити багато. Самоіронію, висміювання стереотипів навколо ісламу та християнства, уколи на адресу невігластва та незнання історії. І, звичайно, біль від окупації Криму.
Бекір, як він сам жартував у своєму сольному концерті, виїхав із Криму "не 2014-го, а 2009-го, коли там було погано ще за України". Вступив до столичного КПІ на айтішника, але пішов у стендап.
2016-го Бекір Мамедієв виступив на "Розсміши коміка", де виграв 50 тисяч гривень. Запам'ятався Володимиру Зеленському та потрапив на роботу у "Квартал 95".
Співбесіда, за словами Бекіра, проходила у кабінеті, де сидів майбутній президент, його майбутній перший помічник Сергій Шефір із братом Борисом.
"Зеленський послухав мої жарти, сказав: "Добре! Працюй!", – згадує стендап-комік.
В інтерв'ю УП Бекір Мамедієв розповідає про стереотипи навколо мусульман, про окупацію Криму, шовінізм, про те, що є спільного у кримських татар та українців крім держави, а також про улюблену лайку його бабусі.
"В житті я рідко використовую мат"
– Бекіре, особисто я знаю одного кримськотатарського коміка в Україні, він сидить зараз навпроти мене. Є ще хтось, крім тебе?
– Ні, як мені відомо, стендапом в Україні ніхто більше не займається (з кримських татар – УП). Можна сказати, що поки що я – єдиний. І найпопулярніший кримськотатарський комік (посміхається).
– У твоєму сольнику, який я дивився в YouTube, від тебе чути лише кілька матів. Вибач, але що з тобою не так?
– (Сміється). Просто я і в житті рідко використовую мат. Дуже часто коміки вдаються до нього, коли щось на ходу розганяють на сцені і через мізерність словникового запасу заповнюють їм паузи. Підбирають синоніми, бо не можуть красиво сформулювати думку.
– О, це відоме явище. Хлопці з гурту Курган&Агрегат жартують, що у їхніх піснях так багато лайок, бо вони заповнюють прогалини, коли не можуть підібрати слово та риму.
– Так (посміхається). Ну от у мене з матом був, наприклад, жарт із цитатою прям з життя. Про те, що всі дівчата кажуть: "Важливо щоб хлопець був з почуттям гумору!". Але потім, через кілька років шлюбу, вони такі: "Юра, бл**ь, шо ти мелеш?". Я питаю у зали: "Ви знаєте цих жінок, які можуть ім'я чоловіка без слова "бл**ь" вимовити?".
– Є такі.
– Коли знімали Standup 380 (шоу Володимира Дантеса – УП), у мене в монолозі про Крим було про те, що мені не дуже подобаються люди, які кажуть: "Вони (кримчани – УП) самі вибрали Росію – нехай тепер сидять без української води!". Вони не обирали – їх окупували!
У такій ситуації, жартував я, могли опинитися і мешканці Хмельницької області. Просто вона нах*й нікому не потрібна, навіть жителям Хмельницької області. В цьому випадку без матюка не можна було обійтися (посміхається).
– (Журналіст УП сміється).
– Мені тоді треба було посилити емоцію, розумієш? Коротше, виклали цей монолог в YouTube. Я спеціально попросив батьків його подивитися, бо він був такий, усвідомлений, як мені здається. Вони подивилися: "Та там один суцільний мат!". Я їм: "Та там ВСЬОГО один мат!" (сміється). Але їм достатньо було його почути.
Мама запитала: "У вас що – можна зараз зі сцени посилати когось на три літери?". Але ж я ж нікого не посилав!
За 16 років, які я жив із батьками, ніколи не чув від них матюки. Ну, один раз тато матюкнувся, коли лагодив трубу на вулиці, а його задолбував сусід, дядько Льоша. На кожній вулиці є такий мужик, якому завжди нема чим зайнятися, знаєш? (Усміхається).
– Те, що так мало лихослів'я у твоєму житті, пов'язане з тим, що ти мусульманин?
– (Пауза). Зараз спробую відповісти на твоє запитання… Для моїх батьків російська – не рідна мова. Вони почали її вивчати у школі. І з нами говорили кримськотатарською впереміш із російською.
Коли російська – не рідна, ти, напевно, у тому числі тому не використовуєш усі ці слівця, які використовує більшість довкола.
– У кримськотатарському є лайки? Яка найбрудніша?
– Є. Не знаю, чи найбрудніша (сміється), але я часто чув від бабусі "боколобок".
– Що це?
– "Бок" – це гівно. А "боколобок" – ну, не знаю, це якийсь "колобок із гівна" (сміється). Якось так. Коли я в дитинстві не слухався, бабуся могла розсердитися і вимовляла це слово.
"Прошуто? Я свинину не їм, але це ж прошуто!"
– Ти гостро обігруєш стереотипи навколо ісламу та християнства. Тобі не висували претензій, не загрожували? Не казали, що ганьбиш віру?
– Років п'ять тому у мене був некоректний жарт, уже навіть не пам'ятаю його. Я намагаюся руйнувати стереотипи про мусульман, про мій народ, але в тому випадку, навпаки, підтвердив ці стереотипи. Мені писали, що я не правий. Були якісь погрози. І я зробив собі висновок, що не зовсім однозначно висловився. Що можна було інакше.
Пред'являли мені ще люди з приводу того жарту про Хмельницький: "Чо ти ображаєш наше місто? Приїжджай! Ми покажемо, що в нас усе гаразд". (Усміхається). Я пояснював, що жартома замість Хмельницького можна майже будь-яке місто назвати. Ну, окрім Києва, Львова, Одеси… Просто Хмельницький звучить добре.
– Повернемося до стереотипів. Ти жартував: "Я – не просто татарин. Я – кримський татарин. Це різні речі. Не ми на вас нападали під час монгольської навали. Ми хороші. Ми лише ваших жінок до Туреччини у 16 столітті продавали"...
– Так, так (посміхається).
– Я розумію природу цього жарту: люди в більшості своїй не знають історію, живуть тільки "чорним" або "білим", не розрізняють півтони. Але не всі ці тонкощі можуть відчути та спокійно сприймати.
– Я намагаюся розповісти про кримських татар. Це останнім часом люди довідалися, що вони є. Закон ухвалили про те, що ми – корінний народ України. Але ще кілька років тому "татарами" продовжували називати всіх тюркомовних людей. Таке сприйняття прийшло з Росії, де воно сформувалося у минулому.
У мене є жарт, як мені було складно на уроках історії в школі. Ти в п'ятому класі, вчителька така: "Монголо-татари напали на наші землі, вбили наших чоловіків, зґвалтували наших жінок, спалили села та міста". І тут увесь клас на мене дивиться. А я такий: "Ну, вибачте!". І лише потім я дізнався, що є інші татари.
– Знаєш, яким було моє перше знайомство із твоїм народом? У 90-х, завдяки російському телебаченню. У новинах ліпили негативний образ кримських татар, які займаються "самозахопленням споконвіку російських земель".
– Пам'ятаю, коли пішов до школи 99-го року, діти ретранслювали те, що, мабуть, обговорювалося у їхніх сім'ях: "Ви приїхали на нашу землю!". А вдома я чув: "Це наша земля. Це вони сюди приїхали".
– Когнітивний дисонанс не виникав?
– Траплялося, билися в початкових класах, коли задирали один одного. У мене був друг, сусід Едік, кореєць. Він завжди поряд зі мною ходив і йому теж прилітало. А він казав: "Та я кореєць!". (Сміється). Він тримався з кримськими татарами заодно, бо – інакший. А в школі начебто погано, коли ти – інакший.
– Ти релігійна людина?
– (Пауза). Ні. Знаєш, я думав про це. Дуже кумедно за собою спостерігати, коли приїжджаєш до Криму і перебуваєш в оточенні всіх своїх родичів, серед яких дуже багато релігійних людей. Ти йдеш у мечеть і в якийсь момент ловиш себе на думці, що щиро читаєш молитву.
Потім приїжджаєш до Києва, багато працюєш, летиш до Італії: "Прошуто?". Ну, гаразд (усміхається). Це ж прошуто, це ж не прям свинина! Так, я свинину не їм, але прошуто можна спробувати (сміється).
"Пам'ятаєш, як Верещук туфлю підкидала? Дивишся та крінж ловиш"
– Чи є щось, про що ти боїшся жартувати в Україні?
– (Пауза). Немає, напевно. Мені здається, не має бути забороненої теми. Потрібно просто жартувати смішно. Мені здається, що сам факт, що це – жарт, має все виправдати. Тільки якщо ти не дискримінуєш щось: релігію, національність, стать, сексуальну орієнтацію...
Та й взагалі заборонених тем не має бути не лише у стендапі, а й у житті. Ми можемо серйозно поговорити на будь-яку тему абсолютно. У нас свобода слова, демократична держава. То чому не можна жартувати на серйозні теми?
– У твоїх виступах відсутня політика. Чому?
– Я поясню. Дуже складно жартувати про політику, щоб це залишалося актуальним довго. У нас такий порядок денний, що на довгу дистанцію жарти не працюють. Тиждень, два, максимум місяць.
Раніше багато гуморили про Авакова і все – забули. Ну, зараз він знову з'явився після дня народження (Савіка Шустера – УП) та з келихами вина у Instagram. В нас постійно щось змінюється.
– Коли Володимир Зеленський був у "Кварталі", йому завжди вдавалося жартувати про політику.
– Дивись, там така ситуація: умовно виходить концерт новорічний – його пишуть у грудні, знімають у грудні та його показують наприкінці грудня. Я зараз пишу монолог, жарти, які, дай бог, наступної осені записуватиму сольником. Я накопичую матеріал приблизно рік, може трохи довше.
Якщо станеться щось за місяць до зйомки сольника, якась гучна подія в політиці і мене це зачепить, то я, можливо, говоритиму про це.
– Те, що зараз відбувається, тебе не чіпляє?
– Зараз стільки всього! Іноді мені скидають жарти, а я прошу пояснити їх. Так багато телеграм-каналів, так швидко оновлюються новини, що ти легко випадаєш із контексту, якщо не перебуваєш у цьому інформпотоці постійно.
Мені здається, має бути прям жорстка, непохитна позиція у стендапі – і тоді ти можеш жартувати на тему політики. Я не настільки добре знаюся на ній, тому не можу бути категоричним. Навколо стільки неправди.
– Хто, на твій погляд, найсмішніший політик?
– Спеціально смішний чи випадково смішний? (Усміхається).
– Добре, давай розберемося з термінологією.
– Ну, дивись, умовно Кличко та Тищенко – смішні політики, але не хочуть бути такими. Так у них виходить, коли вони висловлюють думки або потрапляють у різні ситуації. Тобі ж смішно, коли Тищенко порівнює Україну з насосом? Або коли намагається назвати ціни на Бессарабському ринку (заявив, що купує там гречку по 12 грн – УП).
– З приводу Кличка я б посперечався. Він вже зрозумів, що надто багато продукує "не спеціально смішного" і намагається повернути це на свою користь. Освоює уроки самоіронії.
– Ну, так, книжку видав (зі своїми "афоризмами" – УП). У нього "піська" була (сміється), і за кілька днів він записав відео з коментарем – це прикольний хід його піарників.
– Хто у нас "спеціально смішний"?
– (Пауза). Я наведу приклад не політика. З тих інтерв'ю, що я бачив, мабуть, Коломойський. Ось він прям харизматично може пожартувати з когось, познущатися (сміється). Може якось підколоти за зовнішній вигляд – це прості прийомчики, але він їх знає, керує гумором.
– Мені здається, що "не спеціально смішний" політик – політик поганий, жалюгідний. Можна згадати Брежнєва чи пізнього Єльцина…
– Знаєш, зараз багато політиків намагаються бути спеціально смішними, активізуються у соцмережах. Але коли вони в TikTok танцюють чи ще щось, ти такий: "Навіщо? Це все дуже погано виглядає!".
Пам'ятаєш, як Верещук перед виборами туфлю підкидала? Дивишся і просто крінж (почуття сорому – УП) ловиш через неї.
Я ось про що думаю: візьми зараз будь-якого політика, скажи йому про молодіжний тренд, примусь щось подібне зробити і йому буде некомфортно. Але радники кажуть, що це працює, і тільки тому він робить. Мені навіть шкода таких політиків – вони стають заручниками своїх радників (усміхається).
– Виглядають вони нещиро. Ти б на скільки оцінив рівень щирості української політики за п'ятибальною шкалою?
– Нуль взагалі. Мінус шість! (Сміється).
Ми раніше з Ромою Грищуком (нардеп від "Слуги народу" – УП) разом жили, знімали одну квартиру. Він був керівником студії "Мамахохотала". Через якийсь час, після того, як він став депутатом, зустрілися. Я питаю: "Ромо, як тобі там?". А він відповідає: "Я не знав, що люди бувають настільки на**бщ*ками!". (Сміється).
Рома сам – дуже добра, щира людина. І я радий, що таким він і лишився.
"Всі ми хочемо любові та уваги"
– Твій колега зі стендапу Антон Тимошенко каже, що не став працювати за фахом, політологом, бо стендап виявився в Україні найкоротшим шляхом у політику. Мікрофон дає почуття влади?
– Як мінімум, коли ти на сцені, ти вже вище за людей стоїш, над ними – у прямому розумінні, не лише метафорично.
Ми в стендапі зазвичай робимо так, що у залі абсолютно темно. Є тільки промінь світла, спрямований на тебе – все, більше нікого не видно. Звичайно, у цей момент ти – зірка вечора.
– У школі ти добре вчився. Додамо сюди деякі складнощі з вимовою літери "р", і якийсь дипломований психолог скаже: "Бекір став коміком, щоби подолати дитячі травми та комплекси". Це вірно?
– Напевно (пауза). Але я так глибоко не копав. Коли намагався в цілому зрозуміти, чому пішов у стендап, то вирішив для себе: хотілося, мабуть, уваги, якої типу мало. Всі ми хочемо любові та уваги. В якийсь момент я вирішив: хочу вийти на сцену, щоб мене помітили.
У школі я тримав баланс, щоб не бути об'єктом глузувань. Ти вчишся добре, але на перерві такий: "Я теж нічого не знаю! Я взагалі не вчив!". А потім: "Ну, просто так вийшло, що я контрольну написав на 11 балів, на місці роздуплився". (Сміється). Я намагався тримати цей баланс, щоб з мене не глузували у класі.
В якийсь період я точно вчився краще за всіх у класі і був, зрозуміло, ближче до ботанів, ніж до задир, не був булером. Але при цьому знаходив з ними спільну мову.
– Коли я показав твої жарти про стосунки з дружиною своїй дружині, вона посміялася і сказала: "От зараза!". Зараза – це вона мала на увазі тебе, звичайно. Скільки у твоїх виступах про особисте життя особистого досвіду?
– Відсотків вісімдесят взято з життя. Зрозуміло, що далі – перебільшено. Багато жартів придумані, ситуації та мої відповіді теж. Тому що в житті одразу ти так смішно не зможеш відповісти. Але загалом заходи правдиві. У мене є жарт про червоний берет дружини, він справді є. У ньому дружина іноді ходить.
Знаєш, у сучасних сім'ях вже немає такого устрою, як раніше: дружина лише готує, на господарстві, а чоловік заробляє. Ці грані стерлися. Хто має час, той по дому щось і робить – це нормально. Але все одно ми ж бачили, як було влаштовано у наших батьків. І все одно нам (чоловікам – УП) хочеться, щоб нас доглядали (у побуті – УП).
– Є таке поняття – "ліричний герой". Це, скажімо так, маска автора, індивід, який автору твору не тотожний. Я розумію, що такий самий герой є і в стендапі. Але тим, хто не розуміє, деякі твої жарти про стосунки можуть здатися сексистськими.
– Я – не сексисит, сто відсотків! До речі, через те, що дехто може так подумати, останній рік я перестав жартувати на тему стосунків. До того ж у мене вже все вгамувалося (посміхається).
Ті жарти були якраз у перший рік шлюбу, коли з'явилися всі ці спостереження та думки. Моє життя тоді змінилося, і я про це говорив зі сцени. Так, у гонитві за жартом могла бути якась стереотипність, але я висміював стереотипи про побут.
– Ну, як чоловік у питаннях сімейного побуту я солідарний, звичайно, з тобою та твоїм "ліричним героєм". І я теж не сексист, хотілося б вірити.
– (Усміхається). Коли я переглянув свій сольник, то зрозумів: так, багато зрозумілих усім жартів, але глобальної якоїсь думки мало. Зараз мені цікаво робити стендап глибше. Коли ти йдеш за межею, але не переступаєш її.
У мене був монолог про Крим, монолог про те, який я чоловік, людина. Я зайшов з того, що порівнюю покоління моїх бабусь та батьків із нашим. Мої бабусі пережили сталінські репресії, у них забрали все, але їх це не зламало. Вони виростили моїх батьків, які повернулися до Криму у лихоліття і збудували будинки, виростили нас. А я – абсолютно не такий.
Мене зараз може зламати повідомлення про доставку їжі: "Вашого кур'єра скасовано, ми повернемо ваші гроші". І я такий: "Ну все! Я помру з голоду".
Мій тато по дому все сам робив. А я можу тільки жарти писати, розетку полагодити не зможу. Я почав копати в себе: "А що я вмію робити? Який я чоловік?". Хоча зрозуміло, що це теж стереотипи, які в нас закладали: кожен чоловік має бути майстром на всі руки.
– Як казала моя психологиня: "Запам'ятай, ти нікому нічого не винен!".
– Лише тисячу гривень за сеанс. А так – нікому і нічого (сміється).
"Ніби це вже не мій дім"
– Для людини емпатичної тема кримських татар – суцільні біль та сльози. Є виступ Джамали на "Євробаченні", є фільм "Додому" Нарімана Алієва. Але коли я вперше глянув на твій стендап, подумав: "Отакої! Виявляється, про Крим можна і жартувати". Для тебе це форма терапії?
– (Пауза). Не знаю, чи терапія. У якомусь сенсі, звісно, захист. За допомогою гумору я намагаюся розповісти свої переживання, порушую цю тему.
Є дуже жорсткий жарт одного дідуся, не мого. Хтось у Криму розповідав про депортацію, а він додав: "Ну нічого. Зате світ подивилися". На цю безумовну трагедію та біль він відреагував ось так.
Тебе щось може вразити через сльози або гумор, радість – так працює драматургія. Потрібно викликати сильну емоцію. Я розповідаю історію моєї родини, депортацію свого народу за допомогою жартів.
– Ти жартував, що поїхав із Криму не 2014-го, а 2009-го, "коли там було погано ще за України". Це в тобі говорить образа на те, що все в Криму було настільки запущене, завдяки чому стала можлива анексія?
– Ні, це не образа, скоріше іронія. Є така тема – зловтішатися з приводу Криму. Я зустрічаю людей, яких ніби тішать погані новини звідти: "Ось вони там без води сидять, а були б із нами – була б вода".
– Те, що питання Криму для України не вирішується, а роки йдуть, якось втихомирює твої емоції?
– Навпаки. Спочатку я навіть майже не вірив, і Крим не змінювався особливо. Плюс я не стикався з тією буденністю, коли тобі треба йти та отримувати російські документи. Мені не треба було ходити до школи, де висять російські прапори. Мені було простіше. Але з часом російського у Криму стало дуже багато.
Якось, коли було закрито кордони, я поїхав на море до Криму. Ми зняли квартиру, заходимо, чоловік такий із російським акцентом: "І чо, звідки ви до нас приїхали?". Я такий подумав: "Бл**ь, це ти звідки приїхав?". Мене це так зачепило. Потім я з ним розговорився.
Він все життя прожив у Владивостоці, вийшов на пенсію та вирішив переїхати жити на південь. Купив у Криму будинок та квартиру, яку здає. І коли ти винаймаєш квартиру у цієї людини у своєму рідному Криму, це – біль. Наче це вже не мій дім.
Я бачив у центрі Севастополя пропаганду – величезний білборд, на якому розповідають про звільнення Севастополя. Перше – 1812 рік: побиті французи, англійці. Друге: 1944 рік, побиті німці. Третє: 2014-й, розтоптані українські прапори.
– Як гадаєш, що спільного у кримських татар та українців, крім держави?
– У нас у багатьох сім'ях звертаються до батьків на "Ви". Я таке часто зустрічав у західній частині України. Такого, звичайно, не побачиш на сході країни. Там так: "Гей, ти, бабко!". (Сміється). Ні, ну це, звичайно ж, жарт. Причому із розряду поганих.
Якщо серйозно, колись у школі я писав роботу про схожість української та кримськотатарської мов. У нас дуже багато спільних слів, наприклад, "сірники" та "сєрник".
– А за характером ми схожі?
– Кримські татари – веселі люди. Гумор – захисний механізм від бід. У нас багато підколок у сім'ї, загалом дуже багато смішних людей. За кожним столом є душа компанії. Де б я не був, є така людина, і я завжди таким людям заздрив.
Ще кримські татари – дуже музичні люди.
– В українців із веселощами не так усе однозначно. На вулицях багато похмурих. Напевно, це не кримські татари.
– Думаю, це не через національні особливості, а через те, що відбувається зараз. Тяжко посміхатися, коли долар росте (сміється).
– Нашим людям не догодиш. Я пам'ятаю, коли долар падав сильно, в соцмережах навпаки писали: "Що за фігня? Поверніть доллар за 30!".
– (Сміється). Так, у мене є жарт, що найтрагічнішою в моєму житті історією була покупка долара по 28,9, який довелося потім здавати по 23,5. У мене реально було: на ремонт накопичував гроші, брав, як у нас заведено, гривню та йшов купував доллари. А коли почав ремонт робити, долари довелося здавати за низьким курсом.
"А ти знаєш мусульманську мову?"
– "Кримськотатарська – є така мова. І в ній не тільки слово "чебурек". Це – твій жарт. Ти стикався у житті з проявом ксенофобії, шовінізму?
– Так. Але зараз такого менше. Якось у Києві я йшов і мені прилетіла плюха в обличчя: "Шо ти приїхав, вузькоокий?!".
– Але ти зовсім не вузькоокий.
– Це вдень було, я взагалі не очікував. Ніколи особливо з таким не стикався – щоб так підбігли. Я не встиг навіть відреагувати. У ступорі стояв.
Зрозуміло, що є й досі побутові жарти, коли ти в компанії коміків, наприклад. Чим підколоти Бекіра (посміхається)? Тим, що він картовий. Тим, що він мусульманин.
Є у мене в стендапі прям не вигадані жарти, коли в тебе запитують: "Ти – мусульманин?". "Так", - відповідаю. А в мене уточнюють: "Ти знаєш мусульманську мову?". (Сміється).
– Чому так, як гадаєш?
– Дехто просто не розуміє навіть, що може сказати дурість. Не намагається розібратися. Це все від неосвіченості. Дуже мало людей, яких цікавить чужа культура.
Нещодавно я був у Туреччині, в Анталії, в all-inclusive. Стоїть мечеть. Екскурсовод-турок, який погано розмовляє російською. На екскурсії – делегація з російських чоловіків та жінок. Турок розповідає про унікальну історію мечеті, яка була базилікою VI ст. Мечеттю вона стала у XIII столітті. Зараз там моляться мусульмани та християни – цікавий факт. Чоловік послухав екскурсовода і запитує: "А як Гюльчатай перекладається?". Йому цікаво поставити питання про радянський фільм і піти в готель поїсти, розумієш?
Я чомусь часто в аеропортах стикаюся з такою зухвалою, стереотипною жінкою. Вона знаходиться в чужій країні, не знає, що їй робити, і каже: "Та ты мне по-русски скажи!". Вона не хоче навіть спробувати вивчити іншу мову і в неї при цьому вистачає нахабства вимагати говорити з нею російською!
– Ти зі сцени казав, що ви з дружиною заздалегідь плануєте подорожі, без турів. В Анталії що робили в all-inclusive?
– Я там виступав. І в житті більше не поїду так. Ми завжди їздимо бюджетними лоукостами, самі все організовуємо, бронюємо. Це – як захист від таких людей. Ти відпочиваєш без них, спокійно, без невігластва.
Я летів у літаку з цими людьми – вони аплодували. Літак сідає, а люди починають аплодувати, коли він ще їде зі швидкістю 300 км/год. Ще може щось статися і останнім, що ти бачив у житті, будуть ці оплески (сміється).
Саме такий контингент потім у мене запитує: "Ти знаєш мусульманську мову?".
– В одному інтерв'ю ти сказав, що сумуєш за рідними у Криму і запитуєш: "Навіщо я тут, у Києві? Що тут такого, заради чого я проміняв життя поряд із сім'єю?". Ти знайшов відповідь на це запитання?
– Воно дуже складне для мене і буде актуальним завжди, мабуть. Поки що реалізація з концертами, виступами може бути лише у Києві. Коли я стою на сцені, розповідаю жарт, який працює, то отримую задоволення і в цей момент розумію, навіщо я тут. Але виступ закінчується, ти їдеш додому, дзвониш рідним, вони – там.
Коли почалася пандемія, захворіли батьки. А ти – тут. Потрібно їхати до Криму, все робити швидко, а це не так просто. Кордони, підстави (для в'їзду – УП), ПЛР-тести. У такій ситуації я просто злюся на те, що сталося (окупація – УП). Ти міг би сісти на літак Київ-Сімферополь і за годину був би там.
Це відчуття стіни, знаєш? Просто так батькам не подзвониш зараз. Потрібно, щоб вони були вдома. Щоб був вай-фай.
– Зараз багато хто говорить про Крим як про минуле. Ти сказав, що так не хочеш. Ти хотів би зустріти старість у Криму, писати там книжки. Про що вони будуть?
– (Усміхається). Я тоді сказав образно. Зараз прямо такого бажання писати книги немає. Просто виглядає романтично: сидіти на березі моря та писати.
Я ж у стендап пішов, бо звучить як романтичний сюжет: хлопець із кримського села вступив до КПІ та став коміком. Але в реальному житті не все так гарно.
– І все ж. Якщо доведеться написати про це книгу, як її назвеш?
– (Пауза). "Крим. Повернення".
Євген Руденко, Дмитро Ларін – УП
