Ройтбурд, Соколова, "Квіти України" та Бігус. Хто отримав премію "Української правди" у 2021
"Українська правда" започаткувала свою премію у 2020.
Того року весь світ і Україна зокрема зіштовхнулись з абсолютно новими, надскладними в людському та економічному вимірах випробуваннями. Але на тлі численних втрат, розчарувань і програшів ми всі відкрили для себе нових героїв.
Людей, які рухали суспільство вперед, підтримували і надихали інших.
Того ж року "Українська правда" відзначила своє 20-річчя. Два десятки років, упродовж яких ми фіксували всі зради і перемоги. Тоді ми вирішили щорічно нагадувати імена тих, хто пише історію країни в різних сферах.
Переможців визначає редакція УП разом з Клубом читачів.
Про результати першої премії в 2020 році читайте тут: Журналісти, волонтери, митці та програмісти. Хто отримав премію року від "Української правди"
Розповідаємо, хто отримав нагороду цього року.
Журналісти року. Команда The Kyiv Independent
Ще кілька місяців тому медіаринок не знав такого видання, а його журналісти працювали в іншій відомій редакції – Kyiv Post.
Воно була засноване 1995 року американцем Джедом Санденом. Це одна з найстаріших газет у державі. І тривалий час була єдиним англомовним суспільно-політичним виданням, яке читають іноземці, зокрема, в посольствах. У 2002 році Kyiv Post отримав онлайн-версію.
До холдингу Сандена входили й інші популярні ресурси та журнали, такі як "Кореспондент", Pink, bigmir.net, Afisha.ua та інші. У 2000 році видавець раптово і без пояснень причин став персоною нон ґрата. Але лише на день: на фоні розголосу і прийдешнього візиту держсекретаря США Мадлен Олбрайт режим Леоніда Кучми відступив.
У 2009 році Санден продав Kyiv Post підприємцю пакистанського походження Мохаммеду Захуру. І за часів Віктора Януковича стався перший гучний скандал щодо цензури в газеті.
У 2011 році Захур спробував змінити керівництво редакції, звільнивши головреда Браяна Боннера і заблокувавши роботу колективу. Причиною конфлікту стало інтерв’ю з міністром сільського господарства Миколою Присяжнюком, яке власник хотів зняти з друку. Після страйку колективу бізнесмен усе ж вернув виданню керівника.
У 2018 році Захур теж продав газету – одеському мільйонеру сирійського походження Аднану Ківану. Журналісти залишались самостійними і навіть провели розслідування про нового власника. Але за 3 роки ситуація з намагання вплинути на редакцію повторилась.
У листопаді 2021 на сайті з’явилося повідомлення, що Kyiv Post тимчасово призупиняє роботу. Причиною конфлікту на цей раз були плани власника з розширення видання, зокрема, створення української версії. При цьому на чолі редакції Ківан планував поставити свого менеджера.
Журналісти не погодились з цими планами і раптом, прийшовши на роботу, дізнались, що звільнені. Вони заявили про тиск з боку Аднана Ківана та влади. Після спроби перемовин, пів сотні працівників не пішли на умови власника і нового менеджмента. Вони вирішили започаткувати своє медіа.
Так з'явилося The Kyiv Independent. Його команда запустила нове медіа менше ніж за місяць і наразі збирає гроші на свою роботу донатами. Підтримати журналістів можна тут і тут.
Волонтерка року. Катя Ножевнікова
Другий рік у номінації "Волонтера року" перемагає людина, яка опікується однією з найважливіших задач у часи пандемії коронавірусу – забезпечує людей киснем.
Йдеться про Катю Ножевнікову, засновницю одеського фонду "Корпорація монстрів", який з самого початку пандемії безоплатно видає концентратори.
1 листопада ювілейний, тритисячний концентратор отримав 46-річний чоловік.
"Настав час вводити призи тисячним пацієнтам. Серед пропозицій – святкова назальна канюля, киснева маска або сертифікат на госпіталізацію. Чорний гумор заполонив офіс", – написала Ножевнікова на своїй фейсбук-сторінці з цієї нагоди.
Хоча зазвичай у її дописах значно менше гумору. Не так: його там практично немає.
Адже паралельно з орендою концентраторів, а також всеможливою допомогою для лікарень – закупка прального порошка, постільної білизни, обладнання, "монстри" також швидко збирають величезні суми на лікування важкохворих дітей.
"Багатьох діток ми "відсували" через ковідне божевілля в місті та області. Але зараз потрібно наздоганяти. Нехай не за день-два, як ми звикли. Нехай за тиждень, але нам дуже потрібно зібрати для однієї маленької дівчинки майже 300 тис. грн.", – написала Ножевнікова за 2 тижні після видачі тритисячного концентратора.
Ще на початку пандемії, у березні 2020, "монстри" Ножевнікової стали опорним фондом для збору та розподілу коштів, які бізнес, на прохання Зеленського, жертвував на порятунок країни в ковід.
Утім менш ніж за місяць Катя попросила президента перекласти цю функцію на іншу організацію. Офіційно – бо "монстри" не можуть дистанційно контролювати всі процеси, а, як сама Катя згодом розповість УП, бо вони насправді ні на що і не впливали. Натомість ризикували своїм підписом і репутацією.
У минулому, 2020 році, УП провела з Катею один день, який вилився в текст: Планета COVID-19: місць і кисню немає, населена вірусами. Як Катя Ножевнікова та її "монстри" рятують людей.
Цьогоріч Катя стала героїнею документального фільму УП "Треба ще вижити". Однією з його найкритичніших героїнь.
На тлі десятків картонних коробок з-під розібраних одеситами концентраторів Катя сварила місцевих і київських чиновників, розповідала, чому медреформа Супрун, на її думку, абсолютно не працює, і пригадувала, як ще півтора роки тому, на місці цих самих картонних коробків стояли гарячі обіди для стареньких.
Соціальний проект. "Діма, ми встигнемо"
Це історія про віру в життя і вміння єднатись. Восени 2020 року в одеській родині Марії та Віталія Свічинських народився син Дмитро. Його тато був учасником Революції Гідності, а згодом, до весни 2020, працював заступником Одеської облдержадміністрації. Впізнаваність та контакти згодом допомогли родині.
На другому місяці життя Дмитра батьки помітили, що в малюка зникає тонус м’язів. А згодом почули важкий діагноз: спінально м’язова атрофія. Це генетичне захворювання, що вражає нервові клітини спинного мозку. На нього хворіє один із 6-10 тисяч новонароджених. Майже половина дітей помирають в перші два роки або ж залишаються прив'язаними до штучної вентиляції легень.
У Дмитра констатували найскладніший – перший тип СМА. Його батьки вирішили боротись і збирати гроші на новітній препарат Zolgensma. Це найдорожчі ліки у світі: рятівний укол коштує 2,3 млн доларів. Для найбільш ефективного результату його варто отримати в перші 6 місяців життя. Це означало, що на збір для Дмитра залишалось лише 3 місяці.
Родина Свічинських залучила команду союзників і волонтерів, які організували цілий рух під хештегом – #ДімаМиВстигнемо. У мережі тривали благодійні аукціони побачень та марафони на підтримку хлопчика. До акцій долучалась і редакція УП.
Читайте також: #ДімаМиВстигнемо: як збір коштів для порятунку одного хлопчика підняв інформаційну хвилю
У травні 2021 збір був закритий. На нього пішли лише 80 днів. Дмитру тоді було 6 місяців. Ще трохи менше ніж за два місяці він отримав у США заповітний укол.
Історія Свічинських мала ще одне важливе значення. Вона привернула масову увагу до проблеми спінально м’язової атрофії, яка стосується ще двох з половиною сотен сімей в Україні. Команда "Діма, ми встигнемо" перейменувалась. Тепер вона носить назву "Діти, ми встигнемо" і допомагає іншим "СМАйликам".
Держава не допомагала малюкам. Нещодавно Верховна Рада вперше виділила на це кошти. У бюджеті на 2022 рік передбачили 300 мільйонів гривень на дороговартісні препарати, зокрема, від СМА.
Читайте також: Діма, ми встигли: хто і як організував та пушив кампанію зі збору $2 млн на лікування хлопчика
Громадянська позиція. Квіти України
Забудова, хаотична і зневажлива до спадщини міста – одна з одвічних проблем Києва. Уособленням спротиву цьогоріч їй став радянський павільйон "Квіти України". Ця будівля була зведена у 80-х роках минулого сторіччя для інституції з дослідження квітів. Тут був магазин, оранжерея та дослідницький центр.
У нульових в будівлі містився супермаркет, а потім вона стояла порожнім нагадуванням про післявоєнний модернізм. Так було до 2021 року, коли приватна компанія з неназваним українським інвестором нібито з-за кордону вирішила переробити "Квіти України" в офісний центр із надбудовою та підземним паркінгом. Тоді йшлось про "реконструкцію".
Влітку там спершу поставили паркан. Потім – зрізали виноград, який кілька десятків років обплітав фасад будівлі. Це викликало шквал обурень у соцмережах, активісти почали збиратись на акції та закликали владу захистити будівлю.
У липні її фасад почали зносити. Руйнування зупинила громадськість. Кияни знесли паркан і фізично перешкоджали екскаватору.
Лише тоді за павільйон вступився міністр культури Олександр Ткаченко, заявивши, що демонтаж необхідно зупинити. Наступного дня відреагували в Київраді, де констатували, що будівельні роботи почались у порушення правил. Мінкульт виніс припис, заблокувавши демонтаж.
За місяць "Квіти України" офіційно стали пам’яткою архітектури, що має захищати її від руйнування.
Паралельно активісти разом з архітектором будівлі Миколою Левчуком пішли до суду через порушення його авторських прав. Суд наклав арешт на будівлю, поставивши на паузу будь-які роботи.
Ініціатива із захисту пам’ятки триває: її активісти ведуть сторінки у соцмережах і ходять на суди.
Переглянути цей допис в Instagram
До завершення судових тяганин будівля залишатиметься з напівзруйнованим фасадом, адже наразі чіпати його не може ніхто.
Крім того, варто пам’ятати, що лише "Квітами" проблема знесення пам'яток не обмежується. Лише 2021 року розгорнулись ще кілька скандалів: навколо зухвалого знесення дореволюційного прибуткового будинку Уткіна чи нічного руйнування будинку Барбана кінця ХІХ століття за підтримки тітушок. В обох випадках влада теж реагувала, але занадто пізно.
Та історія "Квітів" все ж стала уособленням суспільного тиску, здатного контролювати приватний інтерес і змушувати владу діяти.
Читайте також: Забудова на забудові. Хто з очільників Києва виявився найбільшим ворогом столиці?
Митець року. Олександр Ройтбурд (посмертно)
Той, хто одного разу побачив роботи Олександра Ройтбурда, завжди впізнає їх. Стиль художника важко переплутати. Це сміливі, а іноді провокативні полотна, написані мастихіном – художнім шпателем. Він перегравав класичні сюжети, даючи нове життя їхнім героям і поєднуючи міфічність з еротичністю та політичною іронією.
Переглянути цей допис в Instagram
Спадок Ройтбурда можна знайти не тільки в українських і російських музеях. І лише полотнами він не обмежується. У 1998 році митець зняв клип за мотивами фільму "Броненосець "Потьомкін", який був представлений на Венеціанській бієнале, а згодом – викуплений Музеєм сучасного мистецтва в Нью-Йорку.
Купують роботи Ройтбурда і у приватні колекції. У 2009 році його картина "Прощай, Караваджо" встановила рекорд за ціною серед українських художників: була продана на аукціоні за $97 тисяч.
Читайте також: Олександр Ройтбурд про табу, художню провокацію та модернізацію національної культури
Та запам'ятався Олександр Ройтбурд не лише як один із найвідоміших представників українського постмодернізму. У 2017 році він вирішив взяти на свої плечі керівництво Одеським художнім музеєм.
Це означало низькооплачувану (менше 5 тисяч гривень), невдячну і кропітку працю. Майже волонтерство в ім’я мистецтва. Однак у політичному прошарку Одеси знайшлись сили, які вирішили протистояти контроверсійному Ройтбурду-добровольцю.
Художник виграв конкурс на посаду, але Одеська обласна рада не проголосувала за його кандидатуру. Спротив активно чинили депутати місцевого "Опозиційного блоку", які називали Ройтбурда "порнографом" і не схвалювали його відкриті проєвропейські погляди.
Читайте також: Олександр Ройтбурд: Якби президентом обрали Христа, все одно незрозуміло, як перемогти корупцію
Тодішній одеський губернатор Максим Степанов власноруч все ж призначив Ройтбурда директором музею. Протистояння на цьому не завершились: облрада пізніше розірвала контракт з художником. Почалась кількарічна судова боротьба, яку Ройтбурд остаточно виграв лише у червні 2021 року, відсудивши свою посаду.
Ця боротьба залишалась фоном до перетворень, що тривали в цей час в Одеському художньому музеї. Вони були різними: від ремонту даху, що протікав, до поповнення колекції.
А найголовніше, що відбулось в ОХМ за керівництва Ройтбурда – ходити в музей і підтримувати його стало модним. Там продають стильний мерч, організовують краудфандинг для реставрації картин і залучають меценатів, для яких навіть створили спільноту "Клуб Маразлі", влаштовують різноманітні івенти, щоб зацікавити глядача, окремі екскурсії проводив особисто Ройтбурд.
Читайте також: Олександр Ройтбурд: За час карантину я побачив органічну суміш паніки, параної та анархічного пофігізму
У серпні 2021 року Олександр Ройтбурд помер після довгої хвороби на фоні Covid-19. За два місяці, коли художнику мало би виповнитись 60 років, його відроджене дітище отримало від Володимира Зеленського статус національного музея. В Офісі президента також пообіцяли йому реставрацію.
Натхнення року. Яніна Соколова – нагорода Клубу УП
Яніна Соколова – відома українська журналістка та телеведуча. За її плечима більше десяти років роботи на "5 каналі" та сотні випусків на власному ютуб-каналі, що збирають по 100 тисяч переглядів.
Найвідомішими проектами журналістки є "Вечір з Яніною Соколовою" та "Рандеву з Яніною Соколовою".
Перший вирізняється її радикальним, безкомпромісним стилем спілкування з глядачем, що, як каже сама Яніна, можна називати контрпропагандою. Другий – доволі прямим і гострим форматом спілкування з українськими політиками, чиновниками та активістами.
Читайте також: Яніна Соколова: У мене до Порошенка є вагон претензій. Але при всьому він – кращий президент за всю історію України
На початку 2020 до її проектів додався ще один – "Як вам не соромно?" на каналі "Україна 24" Ріната Ахметова. Утім вже після третьої серії, де тільки-но оприлюднені "плівки Єрмака" коментував Гео Лерос, шоу закрили. Причиною назвали нібито пандемію коронавірусу.
Замість "Як вам не соромно?" Яніна запустила шоу "Соромно" на власному ютуб-каналі. У межах цього ж проекту, у середині листопада цього року, журналістка опублікувала звіт української розвідки, який підтверджував підготовку спецоперації по затриманню "вагнерівців" – операції, від якої Україна офіційно відмежовується.
Після чого колишній журналіст, нині лояльний до ОП блогер Сергій Лещенко заявив, що на місці СБУ він би з Соколовою "не церемонився".
Утім історія Яніни значно ширша за телебачення та ютуб.
У травні 2019, опублікувавши своє фото без волосся, журналістка зізналась, що за останні 7 місяців перенесла рак. 30 променевих терапій і 4 курси хімії.
За той же час вона випустила 30 ефірів "Рандеву", 20 випусків "Вечора з Яніною Соколовою", здобула 2 срібні кнопки ютубу, видала книжку "Шевченко на кожен день" та навіть спродюсувала фільм "We are soldiers". Увесь цей час ніхто з її прихильників і не здогадувався про хворобу.
Разом із зізнанням про рак, Яніна анонсувала великий автобіографічний проект "Я, Ніна", який охоплює однойменну книгу та фільм. Книга з’явилась у продажу у 2019 році (до речі, на деякі фейсбук-відгуки на книгу, навіть від незнайомих людей, журналістка відповідала самостійно), фільм має вийти в український прокат у другій половині 2022 року.
Згодом у проекті з’явився ще один великий напрямок роботи – фундація "Варто жити", яка допомагає розвивати сферу онкології, донорства крові та паліативної допомоги. Вона відкрила гарячу лінію для онкопацієнтів та їхніх родичів, а на період жорсткого карантину запустила функцію безкоштовного таксі для донорів крові.
Нині Яніна продовжує збирати кров для онкопацієнтів та українських військових.
Інноватор року. Денис Бігус – нагорода Клубу УП
Цьогоріч номінації "Журналіст року" виявилось замало для журналістів, які розповідали суспільству про найважливіші події, тому вони захопили ще одну – "Інноватор року".
І ним, за версією Клубу читачів "Української правди", став засновник і керівник розслідувального проекту Bihus.Info, Денис Бігус.
Як розповідав сам Денис в одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю, його шлях розслідувача почався з програми "Наші гроші" на телеканалі ZIK у 2013 році. Втім до цього він встиг уже попрацювати на "5 каналі", "Інтерфаксі-Україна" та звільнитись з ТВі після рейдерського захоплення у 2013.
За рік, у 2014, він долучився до команди журналістів, які опрацьовували документи у резиденції Януковича. А саме відновлював пропущені через шредер документи, особливо цікавлячись тими, що стосувались Сергія Курченка.
Пізніше створив свою громадську організацію, яка випускала сюжети на "Громадському", "Суспільному" та "24 каналі". А нині керує командою на майже 40 людей.
Bihus.Info – одна з найкрутіших і найвпливовіших розслідувальних редакцій України. Вона відома своєю роботою з величезними масивами даних.
Так одне з найрезонансніших розслідувань Bihus.Info, за весь час існування проєкту, вийшло в березні 2019 під назвою "Армія! Друзі! Бабки!". У кількох частинах журналісти розповідали про те, як оточення тогочасного президента Петра Порошенка в особі першого заступника секретаря РНБО Олега Гладковського та його сина Ігоря кришувало розкрадання в обронці.
Читайте також: Розслідувач Леся Іванова про кейс Гладковського: У нас не було мети робити щось "під вибори"
З останніх публікацій журналістів чи не найбільше шуму наробили так звані плівки Медведчука – кількагодинні аудіозаписи, на яких нібито фігурує кум Путіна Віктор Медведчук, Петро Порошенко, Рінат Ахметов і бойовики.
Читайте також: Автори розслідування про плівки Медведчука: Дідько, ми навіть не думали, що там є Порошенко
Не можна не згадати і про доволі… комічну знахідку журналістів Bihus.Info, які влітку 2020 року виявили, що нардеп Ілля Кива заробив 1,2 мільйона гривень за рік від здачі в оренду жомової ями на Полтавщині. Верховний суд у такі доходи Киви не повірив і конфіскував їх у бюджет України.
За іронією долі, за півтори роки саме в матеріалі про Киву журналісти bihus.info допустять помилку і відкрито, чесно вибачаться перед своїми глядачами.
Насправді ж Бігус вважає, що журналістське розслідування має ефект не лише тоді, коли після нього посадили умовного чиновника. А й коли інший чиновник, знаючи, що людині з сусіднього кабінету було "боляче", не стане робити погано.
Окрім, власне розслідувань, bihus.info також створює ІТ-інструменти для зручного пошуку інформації. Наприклад, власний оцифрований реєстр декларацій чи пошукову систему, що об’єднує два десятки відкритих реєстрів.
А також допомагає журналістам добиватися юридичних наслідків своїх розслідувань.
Що ще цікаво: Bihus.Info – одна з небагатьох українських редакцій, яка отримує суттєві пожертви від своїх читачів. Лише на платформі Patreon видання щомісяця збирає понад 160 тисяч гривень. Йому донатять майже 800 людей.
Герой УП. Артур Пройдаков
На початку жовтня ім’я Артура Пройдакова обійшло чи не всі загальноукраїнські медіа.
Вчитель української мови та літератури, який навчає дітей через меми, кліпи, Тік-Ток і готує їх до ЗНО в телеграм-каналі, став найкращим в Україні за версією Global Teacher Prize.
І паралельно – улюбленцем читачів УП. Інтерв’ю з Пройдаковим прочитали понад 75 тисяч людей, більше 400 поділились ним у фейсбуці.
Хоча місцями він говорив дуже страшні речі, на кшталт "не обов’язково зазубрювати правила" та "від знань про доконаний і недоконаний вид дієслова в житті дітей нічого не зміниться".
"Мені важливіше, щоб українська мова була не про розум, а про серце. Показати їм Kalush, Океан Ельзи, он їхня колаба вийшла, вмикав дітям. Показати щось ще, що українська – це цікаво, сучасно", – пояснював він свою позицію УП.
Читайте також: "Маск літає в космос, а ми мочимо тряпочки у відеречку біля дошки". Що не так з викладанням української – пояснює Артур Пройдаков
Що цікаво: Артур – далеко не класичний приклад вчителя української мови з, наприклад, українськомовного Львова. Як мова, так і література стали його свідомим вибором, а не дитячою звичкою.
24 роки свого життя він прожив у Стаханові на Луганщині, який нині перебуває під контролем бойовиків. Як і всі навколо, він говорив російською, але мав легку небайдужість до української – ходив на мовні конкурси і регулярно вмикав друзям "Океан Ельзи".
"Тоді в нас було більше російської мови і літератури. І всі предмети викладалися російською – біологія, математика, історія", – пригадував він у розмові з УП.
Одним з переломних моментів для нього стало прочитання хрестоматії "Срібний птах" перед 11 класом. На її сторінках Артур знайшов "Рекреації" Юрія Андруховича – перший роман класика української сучасної літератури.
Так він зрозумів, що українська література може бути "сучасною, модерною, епатажною та з ненормативною лексикою" і… пов’язав з нею своє життя.
Артур викладав українську мову та літературу в педколеджі на Луганщині, де на початку трагічної весни 2014 ще встиг провести Шевченківські дні, у школі на Сумщині, куди виїхав з мамою після окупації. Та в римо-католицькому ліцеї на Закарпатті, де в побуті превалює угорська.
А також від’їздив кілька змін у два "Артеки" – кримський, до окупації, та карпатський, після неї.
Нині він є вчителем київської приватної школи Midgard, що розташована на території ВДНГ. Більшість його учнів – російськомовні. На уроці, який відвідувала УП, деяким дітям навіть складно було читати українською.
Втім Артур дивиться на цю ситуацію, радше, як на поле для своєї роботи. І переконує, що головне – аби ці діти зацікавились українською і виросли без українофобії в серці.
Він мріє про велику подорож, високі зарплати для вчителів і уроки, на яких учні отримуватимуть позитивні емоції. Подейкують – мрії, озвучені на сторінках УП, мають схильність збуватися.
Соня Лукашова, Ольга Кириленко, УП
