Уран із присмаком кави. Яким стало режимне місто Жовті Води, де видобували сировину для атомних бомб

Уранові шахти, копальні, заводи, що випускають прилади для атомних підводних човнів та начиння для РЛС "Дніпро" – десятиліттями Жовті Води Дніпропетровської області жили у статусі "закритого" міста. Воно підпорядковувалося безпосередньо Москві та отримувало спецпостачання.

Економіка, заснована на перегонах озброєнь, розвалилася разом із СРСР. Цехи приладових заводів Жовтих Вод спорожніли: ночами на початку 90-х у фури вантажили верстати та вивозили до Росії.

Одного разу інвестори з Німеччини запропонували налагодити в місті масштабний випуск комп'ютерів і телевізорів. Але на сесії міськради комуністи дали останній бій: "Кістьми ляжемо, але німцям свого не віддамо!".

Наразі тут немає ані німців, ані високотехнологічного виробництва, ані компартії. Ані пам'ятника Леніну, що впав після революції 2014 року. Залишився поки що ДП "СхідГЗК", де добувають, переробляють уранову руду та виробляють сірчану кислоту.

Двадцять років тому в місті налічували 56 тисяч жителів. Сьогодні, кажуть місцеві, немає і 30-ти: люди роз'їжджаються до Дніпра, Києва, Європи та РФ.

Простору квартиру тут можна придбати за 10-12 тисяч доларів. Маленьку – за 5-6.

Вирушаючи до колишнього режимного міста, журналісти УП очікували побачити типову постіндустріальну зону: сіру, депресивну та малопридатну для життя. Але зустріли позитивних, освічених, діяльних та самоіронічних людей, які рятують Жовті Води від зневіри та забуття.

Як жити в місті, що задихається від ностальгії? Чи можна подолати фантомний біль старшого покоління? І що робити в глибинці, якщо не хочеться їхати до столиці? Репортаж УП із Жовтих Вод.

Давид та Олексій

Жовтим Водам пасує осінь. 

Під шарудливими уривками літа чотирикласник Давид шукає волоські горіхи. Збирає їх по кілька годин на день, поки школа на дистанційці. Отримує по десять гривень за кілограм, купує солодощі.

– Высыпай! Время, время! – повчає Давида дорослого життя 55-річний приймальник Олексій, колишній електромеханік однієї з уранових шахт.

Колись Олексій працював на глибині понад кілометр. Сьогодні господарює у павільйоні, розмальованому рибками. На стінах напис "акваріуми", оголошення про продаж раків, креветок, гірлянд, хлопавок, пасток для тарганів. І табличка "Світ картин".

– Зоомагазин здесь был. Я еще сюда картины всякие тащу – продаю, – пояснює гірник.

На прив'язі надривається гавканням пес Рорі.

– У нас в Желтых Водах теперь так: кто каштаны собирает, кто орехи, кто металлолом, – вводить у курс скорботних справ електромеханік. – Шахта моя не работает, затоплена. Кто в Польшу уехал, кто в Россию – вразброс!

Народ каштаны по полторы гривны за кило сдает. Их сушат, дробят, в Европу отправляют. Там лекарства делают, а потом нам в десять раз дороже продают.

У променях сліпучого жовтневого сонця Олексій раптом прогнозує: зима буде холодною та голодною.

– Я каштаны на терочку – и с сальцем, – по грайливому розрізу очей зрозуміло: суворий чоловік жартує.

Але коли мова заходить про уран та екологію, лякає: "Онкозаболеваний в городе много. Как-то японцы приехали со своими приборчиками. На площади Ленина (зараз Миру – УП) у них там все запикало – и тикать отсюда!".

Єгор Лєтов та Лідія Іванівна

Стрункі ряди хрущовок та сталінок у Жовтих Водах змістом наповнюють розписані стіни.

Між рядками, якими рясніють розписані будинки, читається різне: ніжність, есхатологічні мотиви, заклик до опору, зневага до державної системи та до голови місцевого водоканалу.

"Харитонова – вор!". Словесний самосуд, влаштований комунальній чиновниці, місцеві коментують так: "У нас "куб" холодной воды один из самых дорогих в стране – больше 60 грн. А горячей уже лет десять нет". 

У графіті жовтоводського Бенксі чуттєвість змішалася зі знанням текстів Єгора Лєтова та ізгоя Костянтина Ступіна: "Я слышу колокол ада"; "Кайф вперемешку с кровью"; "Убей в себе государство"; "Бунтуй, угарай"; "Спільний сон інтимніше за секс; "Беспощадные глубины морщин".

70-річна Лідія Григорівна на ці послання не звертає уваги. Настав час збирати гілки.

– Метлу з них буду робить і листя замітать, – озвучує плани жінка, яка звикла наводити лад із часів роботи у міськкомунгоспі.

– О-о-ой! – вигукує вона. – В Жовтих Водах квітники кругом були, цвіло місто! А зараз вже ЖЕКі сокращають, мусор не прибирають.

Молодь не держиться у нас: то по Польщах, то по Чехіях, то по Естоніях.

Про всі проблеми Лідія Григорівна розповідає з посмішкою, видаючи в собі стійку духом людину, яка побачила в житті всяке, крім світу.

– В Києві не була навіть, не знаю, що таке наша столиця. Пару раз була у Дніпрі та ще один раз у Москві, коли сина в армію забрали. Ото і вся моя поєздка, – зізнається пенсіонерка.

– Зараз жизнь – маліна! – продовжує сміятися, хоча приводу для сміху взагалі немає. – Пенсію дали таку страшну і ужасну, що ховайся в жито! 

В мене ноги – шкандибаю. В аптеку зайдеш – мазюкалки не купиш на ту пенсію. 

Режимний

У заростях дерев та чагарників на вулиці Гагаріна сховалася аварійна висотка – адмінбудівля колишнього заводу "Електрон".

Біля парадного входу 67-річний геолог, корінний жовтоводець Віктор Михайлович Яковлєв ділиться історією про німців. Тих, що на початку 90-х хотіли виробляти комп'ютери, отримавши відсіч місцевих комуністів.

– Это даже не ошибка, а преступление против своих же детей и внуков. Мы процветали бы. У нас была бы своя Силиконовая долина! – впевнений Яковлєв.

Нові японські верстати, просторі цехи, високі зарплати – потрапити на "Електрон" хотіли багато хто. Тут випускали прилади для атомних підводних човнів.

– Настройщик аппаратуры получал 500-600 рублей. А проходчик в урановой шахте 350, – розповідає гід.

У 70-х у Жовтих Водах відкрили філію інституту від Міністерства середнього машинобудування, що курує атомну галузь, розробку та виробництво ядерних боєзарядів.

– Наш город был в числе "закрытых" из-за урановых рудников, – каже Віктор Яковлєв. – Из-за таких стратегических предприятий, как "Электрон", "Южный радиозавод" (обидва припинили існування – УП) и других.

Мы подчинялись напрямую Москве. Снабжали нас намного лучше, чем Днепропетровск и Кривой Рог. 

Про те, що колись дітлахів відвертало від чорної ікри, місцеві згадують часто: "Коли у дитини падав гемоглобін, лікарі гречку з печінкою не радили. Відправляли до магазину за чорною ікрою".

Давши зразковий достаток, мешканців міста наполегливо просили тримати язик за зубами.

– Сохранялся режим секретности, – пояснює Яковлєв. – К примеру, наш гидрометаллургический завод, где перерабатывают уран, изначально назывался "ЦФУ" – Цех фосфатных удобрений. 

Рабочие на рудниках давали расписки, что не взболтнут лишнего. А из кабинета какой-нибудь администрации или НИИ попробуй только хотя бы какую-то бумажку вынеси!

Вирва

Вийшовши на пенсію, Віктор Яковлєв поринув у вивчення історії. У міському музеї зберігають його колекцію трипільського посуду. Він купує в інтернеті биті черепки, реставрує, відроджує предмети прадавнього побуту.

Від музею до підприємства, на якому працював Яковлєв, лише кілька хвилин їзди.

– Я был главным геологом на ООО "Восток-Руда" Константина Жеваго – наше несчастье, разорил и бросил. Хотя там только одного скандия еще на пять миллиардов долларов, – обурюється жовтоводець за кермом авто.

Дорогою до рудника він заспокоює: "Уверен, уран к онкологии в Желтых Водах не причастен. На здоровье скорее влияет сернокислотный завод и меткомплексы Днепра, Кривого Рога, Днепродзержинска (Кам’янського – УП)".

Залишивши машину неподалік від прохідної своєї шахти, чоловік веде по горбистій місцевості, до обриву кар'єру глибиною сто метрів.

– Сейчас это называется "Воронка обрушения", – розповідає Яковлєв. – Вон там – копры "Новой", "Новой-Глубокой", "Северной-Дренажной". 

Под карьером шли выработки десятилетиями, пока он не принял такую форму. 

Вдалині праворуч залишився міст 1903 року і промислова гілка Катерининської залізниці, побудована тоді ж.

– По мосту как раз идет товарняк в сторону сернокислотного завода, видите? – махає рукою гід.

Видобувати руду у цих місцях почали наприкінці 20 століття. Спочатку копальня називалася Львівською – від прізвища його першого власника Львова. Потім йому надали ім'я більшовика Шварца.

– Дальше это был "Главный карьер", – ділиться Віктор Яковлєв. – Сто метров вниз – дно. Но ниже него под землей есть выработки на глубине в 14-15 раз большей. Они достигают горизонта 1 445 метра.

– Там столько места, что можно скрыть население пяти таких городов, как Желтые Воды, – продовжує геолог.

– А уран тут лишився? – цікавиться репортер УП.

– Вон там была так называемая "Кладбищенская залежь". Под древним кладбищем находились вертикальные урановые "тела". Их давно сработали, еще в 50-х, – відповідає Віктор Яковлєв.

[UPCLUB]

Юля

Навесні 1648 року за кілька десятків кілометрів від сучасних Жовтих Вод Богдан Хмельницький із кримськими союзниками розбив військо Речі Посполитої. Через 300 років пам'ять про битву у свідомості більшості витіснили рекорди уранових п'ятирічок.

Щоби воронки копалень остаточно не поглинули козацьке минуле, у 1992 році у міському парку відкрили монумент героям Визвольної війни. Богдану Хмельницькому та його соратникам – Івану Богуну та Максиму Кривоносу.

– Мы приезжих водим к трем коням, – розповідає Юля Василевська. – Говорим: "Если хотите поймать удачу, надо у коня Максима Кривоноса яйцо потереть". А потом все наблюдают, как какой-то легковерный иностранец карабкается на этот холм.

Юля – член "Демсокири", яка називає себе "правим лібералом" – як і багато жовтоводців сповнена самоіронії, оптимізму та любові до свого недосконалого міста.

Коли кілька років тому її друзі виїжджали до Польщі, Василевська викупила у них кафе "Веранда". Почала привчати земляків до якісного чаю та кави.

– Тогда это была безумная идея, – зізнається вона. – Все твердили: "Заведение без алкоголя не пойдет. Забудьте! Никто не будет пить этот чай!".

Минув час, і клієнти Василевської вже знають, що зелений і чорний чай – з одного куща, не різних. А 500 гривень за 50 грам гьокуро – ціна, не взята зі стелі.

– Это долгая, но приятная просветительская работа, – зазначає Юля. – Сейчас уже проще. В городе есть несколько хороших кофеен. Их начинают открывать все: от скучающих жен бизнесменов до их детей, которые одной ногой в MBA.

Знаходити спільну мову з дійсністю Василевській допомагає уява та книги, їх вона читає з раннього дитинства.

– Здесь время застыло, оно как желе, – каже Юля. – Для меня Желтые Воды – словно Касл-Рок Стивена Кинга: город, в котором ты однажды оказался, и не можешь выехать десятилетиями.

Что держит меня тут? Наверное, какой-то созидательный склад ума. Плюс я не могу выдерживать ритм большого города – слишком много звуков, красок, движения.

А возможно меня держит какой-то стокгольмский синдром.

Музиканти

Влітку 1987 року на вулицях Жовтих Вод з'явився молодий чоловік з азіатською зовнішністю. У жовтій футболці з принтом обкладинки "Страх і огида у Лас-Вегасі" – книги Хантера С. Томпсона.

Фактурний гість – Віктор Цой, який приїхав на запрошення знайомого, жовтоводця Анатолія Простакова. Цой зіграв два акустичні концерти: на хімкомбінаті та в кінотеатрі "Мир".

Сьогодні у "Мирі" замість фільмів супермаркет "АТБ". Навпроти – порожній постамент, з якого впав Ленін.

На протилежному кінці майдану – величезний палац культури, гордість жовтоводців. Про нього в кінохроніці 1960 року, що збереглася, говориться: "Выстроен в период увлечения архитектурными излишествами".

– Тут был фонтан с писающим мальчиком и жабами, который уже не работает. Скульптур тоже нет, но народ до сих пор говорит: "Я на "жабках", – розповідає сорокарічний музикант Олександр Котков.

Котков, співробітник науково-дослідної лабораторії на ДП "СхідГЗК", до палацу культури вперше потрапив років у п'ять. Побачене вразило та захопило. Тут він навчався музиці та дорослішав.

Невелику екскурсію палацом гітарист проводить із друзями по групі "АNO Band". Колегою з "СхідГЗК", вокалістом Антоном Хлопенком, учасником "X-Фактор". І драммером Миколою Єліференком – автослюсарем із "золотими" руками, який поїхав до Польщі, але повернувся назад через пандемію. І, схоже, зовсім не шкодує.

– Помните, как мы по долларов сто заработали? – іронізує Микола Єліференко, звертаючись до товаришів.

– Да. Было у нас два мероприятия подряд в двух ресторанах. Часов пять в общем отыграли. Пальцы деревянные были, – посміхається Олександр Котков.

– У нас в городе жил Юрий Николаевич Скрыпник, – згадує Котков. – Уникальный человек и педагог, композитор, настоящий гений. Он не любил самовыпячиваться и не умел себя продавать. 

Через него прошло много подростков. Главное, чему он учил – музыке и думанию.

З думанням особливих проблем у жовтоводців не було.

– Атомная тема в 50-х была специфической, новой. Сюда стекались лучшие специалисты, техническая интеллигенция. Тут зародилась целая культурная традиция, связанная с запросом на качественное образование. Она сохранилась. У нас хорошая школа, есть гимназия, лицей. Поступаемость наших деток на бюджет в вузы практически стопроцентная, – стверджує Олександр.

У розмові з журналістами УП Котков кілька разів називає Жовті Води містом "не проїзним", маючи на увазі його відокремленість від основних транспортних шляхів. Ця самодостатня екосистема багато в чому сформувала особливий характер місцевих.

– Что должно произойти, чтобы мы отсюда уехали? – розмірковують музиканти. –  Наверное, закрытие "ВостГОКа", градообразующего предприятия. Надеемся, этого не произойдет. Ядерная энергетика нужна. Как же без нее?!

Здесь наш дом. Здесь хорошо, комфортно. Здесь все друг друга знают. Люди даже бухают по кухням, по гаражам. На улице пьяного не встретишь, потому что стыдно!

Черномори

Коли 59-річний мешканець Жовтих Вод Микола Володимирович Черномор каже, що має "звичайну шахтарську сім'ю", погодитися з цим абсолютно неможливо.

Він відпрацював п'ятнадцять років електрослюсарем та наладчиком насосного обладнання у підземних виробках. Після цього став служителем євангельської церкви п'ятидесятників "Живі води".

Його батько – електрозварювальник, залишив на шахті двадцять п'ять років життя. Ростив із дружиною сімох дітей.

– Батьки були протестантами, – розповідає Микола Володимирович. – За часів СРСР їм доводилося важко. Пам'ятаю, в 70-х, коли був школяром, якісь люди оточили нашу хату.  Шукали заборонену літературу. Забрали у батьків деякі релігійні книги, пісенники.

– В СРСР ми отримували неофіційну, недержавну освіту (по лінії євангельської церкви – УП), – вступає у розмову 58-річна Наталія Федорівна, дружина Миколи Черномора, яка теж виросла у багатодітній релігійній родині.

Коли в 90-х спецзабезпечення та соціалістична казка в Жовтих Водах закінчилися, Черномори, долаючи загальне падіння на дно, почали випускати радіопрограми – про життя, віру, стосунки. Декілька років тому перейшли на подкасти.

– Ми хочемо розширити мислення молоді: завжди і скрізь є можливості. Ти можеш користуватися ними, а можеш сам створювати їх, – впевнені Наталія та Микола.

Це просте в теорії правило практично засвоїли їхні діти. 32-річний син Максим займається відео. 27-річний Андрій та 29-річна донька Юля запустили з нуля кавовий бізнес.

– Сестра навчалась в Християнському коледжі в США, трохи там попрацювала в кав’ярні та повернулась. Вона завжди любила каву, і ми вирішили відкрити тут щось своє, – розповідає Андрій.

Він закінчив музучилище у Миколаєві, мріяв стати крутим барабанщиком. Грав у різних групах, хотів влаштуватися на роботу на круїзний лайнер: "Але зрозумів, що бути музикантом – невдячна справа. Спочатку ми купили ростер в Харкові. У батька трошки віджали місця в гаражі – зробили там невеличку ростерію". 

Сьогодні у Андрія з Юлею кав'ярня Sibs у Жовтих Водах. Нещодавно відкрили другу – в Олександрії, за 80 кілометрів звідси. Від сміливої ідеї дилетантів до успіхів минуло неповних чотири роки.

– Пам’ятаю, як ми писали Борисову (ресторатор Дмитро Борисов – УП), що прості смертні, хочемо познайомитися. Через місяць він позвав в свою академію у Київ.

Цього року ми вже попали в топ-100 кращих кав’ярень України у City Coffee Guide 2021. У списку разом з Києвом, Харковом, Дніпром, Львовом, Одесою тепер можна побачити і Жовті Води.

Вдови

Біля під'їзду хрущовки на вулиці Франка зібралися кілька літніх, але жвавих жінок. Зачекавшись на початок опалювального сезону в Жовтих Водах, вони зігріваються сонцем.

– В квартире четырнадцать градусов. Люди мы старые, знаете ли. Крови нет, моча не греет, – сміється Галина Костянтинівна.

Вона приїхала до Жовтих Вод 1970-го з Ярославської області РРФСР. Чоловіку дали роботу у науково-дослідному інституті, їй – у грунтознавчій лабораторії.

– В тринадцатом отделе изысканий геодезией занималась. В советское время без изысканий, грубо говоря, "очко" нельзя было поставить, – уточнює пенсіонерка.

Попри півстоліття життя в Україні, в її промові проскакують нетутешні звуки та інтонації. Про особливості заїжджої мови Алевтина Анатоліївна Городова, сусідка Лідії Миколаївни, каже так: "Наш говор и ядом не вытравишь".

81-річна Городова родом з Уралу. В українське місто копалень потрапила 1972-го транзитом через Дніпропетровськ, де дивувалася незрозумілим для неї словам: "цеберка", "зупинка", "парукарня". А коли осіла у Жовтих Водах відчула, як їй здається, повною мірою згубний вплив урану.

– По ночам голова болела, давление скакало, – згадує вона. – Когда строили, радиоактивная гадость осталась в асфальте и стенах. У нас тут женщины ногами страдают. Обратите внимание: идет примерно молодая, но уже с палочкой. Сколько хочешь таких. И я без ног хожу.

– Когда асфальт клали, под ним щебень был,– підтримує розмову Лідія Миколаївна. – Темно-зеленый, понимаете? Отходы с шахты! Ну а мы шо? Квартира, работа оплачиваемая. Это потом мудрость появилась в голове, в душу мать!

– У нас тут мужики друг за другом посыпались, теперь в нашем подъезде, представьте себе, одни вдовы, – ділиться Алевтина Миколаївна.

– Алкоголь? – намагається знайти причини аномалії репортер УП.

– Нет! – сміється Городова. – Мужики у нас были хорошие. Просто мы более закаленные.

– Моего уже восемь лет нет, царство ему небесное!  – приходить на допомогу подрузі Галина Костянтинівна. – Поживей надо быть! Мы (жінки – УП) с утра встали, зарядились. 

Жрать готовим, уборка, а оно лежит: "Га-а-а-ля, ты мне кушать положила? Галя, в этом доме ложек-вилок нет?". Да в душу мать! Ты что? Не можешь ящик открыть, взять ложку?!

Вдови заливаються сміхом.

Супрун

Якось у Жовтих Водах побили чотирирічну дівчинку.

– Побили її ж батьки. Маленьку привезли до реанімації. Ми із друзями шукали медикаменти, все, що потрібно. Дівчинка померла. Напевно, тоді я і почав займатися волонтерством, – розповідає фельдшер "швидкої" Сергій Супрун.

У медицині Супрун чотирнадцять років і до смерті звик швидко. Сентименти відволікають від допомоги тим, кого можна врятувати.

– Позавчора у нас чотири смерті за добу від ковіда, – каже Сергій. – Спочатку взагалі ніхто не вірив, що він існує. Зараз, коли десятками веземо до лікарні, вже замислюються.

Дивних у нас все ще багато. Думають, що їх хочуть чіпувати, рецепт борщу з голови вкрасти.

На старті пандемії у Жовтих Водах, як і по всій Україні, все трималося на волонтерах, активістах, благодійних фондах. Не було ані масок, ані антисептиків. Тоді Сергій особливо часто намагався звільнитися. Але не зміг.

Його зміна починається о восьмій ранку, триває 24 години без сну. За роботу на півтори ставки – десять діб на місяць – йому в середньому сплачують 11 тисяч гривень. Його випробовують на міцність робочий режим, чиновники від медицини та пацієнти.

– У нас місто пенсіонерів більше. Народ звик, що з СРСР тут було відмінне забезпечення, "швидка" виїжджала на першу вимогу. У тебе, грубо кажучи, палець засвербіло, і ти вже викликаєш "карету", – усміхається Сергій Супрун.

Між марафонами на "швидкій" він підробляє масажистом. Безкоштовно вчить азам першої домедичної допомоги. Ходить у походи та виховує дітей у патріотичній грі "Джура". Допомагає армії на фронті.

Піти з лікарні, виїхати з Жовтих Вод йому не дає любов. До сім'ї, професії, міста.

– Що таке Жовті Води? – повторивши питання репортера УП, Супрун відповідає. – Козацьке героїчне минуле. Тиша. Зелень.

Дивно, але урану та шахт у цьому асоціативному ряду немає.

Куций

Тут були копальні та шахти. Інститут, "Електрон" та Південний радіозавод. Тут були лад і чорна ікра. Кінотеатр "Мир", в якому співав Цой. Справлятися з фантомним вантажем старших доводиться молодим.

– Когда совсем ничего в голову не идет, у нас вспоминают про олимпийского Мишку. Шкуру для него делали на нашей меховой фабрике, а потом в Москве в небо запустили, – ділиться Юля Василевська історією, що набила їй оскомину.

У неї, законодавиці тутешньої чайної моди, є байка не така академічна. Вона передає особливості місцевих – міцних тілом та сильних духом.

– Стыдоба, конечно, такое рассказывать, – інтригує Василевська. – У нас был человек, бывший заключенный, погоняло "Крысан". Гнал самогон по уникальной рецептуре: даже когда человек трезвел, то от отрыжки потом пьянел назад.

Пойло было похоже на смесь авиационного топлива с димедролом. Называлось "Крысановка", прям бренд был.

Як свідчить Юля, напій викликав у клієнтів дві полярні реакції. Спочатку дику активність, бажання сміятися, танцювати. Після – апатію на межі анабіозу.

– Наши его нормально переваривали, даже если пробовали впервые, – посміхається дівчина. – Но вот приезжие пятнами шли, сыпь постоянно какая-то. Человека в больницу поведешь, а врач сходу: "Крысановку пил?".

Жартувати, сміятися з себе, щось робити, вірити. Люди, яких зустрічаєш тут – найкраще, що ще залишилося у Жовтих Вод.

– Как-то в последнее время Желтые Воды истончаются, – зазначає Юля. – К нам все чаще приходят в кафе, говорят: "Это моя последняя чашка. Давайте прощаться!".

Люди перестали хотеть хорошего: "Абы не было хуже!". 

У меня есть безумное видение: вот есть одноэтажная Америка, а у нас могла бы быть двухэтажная Украина. Желтые Воды могли бы стать IT-кластером –  уютным, комфортным городом для жизни. 

На прощання Василевська розповідає ще одну історію, яка не обіцяє Жовтим Водам вічного життя, але надає впевненості тим, хто залишився тут і зараз.

– У нас есть уличный пес Куцый – один из двух столпов, на которых держатся Желтые Воды. Второй – это комбинат (СхідГЗК – УП). Комбинат – он как золотой телец, как мавзолей посреди Красной площади. 

А Куцего половина местных знает. Его подкармливают, домой берут ночевать. Он приходит на все пьянки, гулянки, свадьбы. 

Куцый – как вороны Тауэра: когда вороны из крепости уйдут, Британия падет.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП