Засновник Veterano Леонід Остальцев: Киви, Рабиновичі, Медведчуки, Коломойські – це шлях, який нам потрібно пройти

2019 рік. На сцену TEDxKyiv виходить бородатий чоловік. Його руки вкриті татуюваннями. На ньому одягнений костюм у вигляді піци.

Його звуть Леонід Остальцев – молодший сержант, який повернувся з фронту та відкрив піцерію. Згодом заснував цілий бізнес під брендом Veterano Group за участю ветеранів війни на Донбасі.

На мотиваційному виступі, присвяченому загиблому побратиму Олексію Буслаєву, Остальцев випромінює впевненість і багато жартує про сумне. Не гірше за досвідченого стендап-коміка він змушує зал аплодувати, розповідаючи, як боявся смерті чи ледь не загинув.

Під час одного з потужних обстрілів, згадує Леонід, він сховався під бойовою машиною піхоти.

"В якийсь момент мій механік, геній, вирішує, що йому терміново потрібно виїхати, – каже Остальцев. – Я пам'ятаю гусеницю, що їде на мене. У той момент я думав тільки про одне: це буде найтупориліша смерть за всю війну".

Через два роки після цього виступу Леонід Остальцев не втратив почуття гумору та оптимізму. Попри натовпи "втомлених від війни", активність проросійських сил у політиці, пандемію та байдужість "антиваксів", Леонід упевнений: майбутнє України залежить від активної меншості, якій треба з наполегливістю продовжувати робити своє.

В інтерв'ю УП Леонід Остальцев розповідає чим корисна війна для державності; пояснює, що робити з ОПЗЖ; ділиться рецептом перемоги та головним уроком, який він засвоїв на фронті.

Далі його пряма мова. Обережно: є ненормативна лексика.

Троя

У Києві на Троєщині я мешкаю з початку 90-х. Мій батько з Волгограда (колишній Сталінград – УП), з тих місць, служив у Афгані. Я народився в 1987 році в Узбекистані, Термезі, де була одна з найбільших радянських військових баз.

Коли мені було дев'ять місяців, ми переїхали до Пітера. Потім баті дали квартиру тут. Після розпаду Союзу він присягнув Україні і залишився вірним їй.

У дитинстві на Троєщині ми грали у козаків-розбійників. І в баскетбол.

У мене крайній будинок літерою "С". За ним – ліс, ТЕЦ, а далі за ним Києва вже немає. Коли нам було по 11-12 років, ми зрубали березу, спорудили баскетбольний стовп, сколотили щит з чого було. Тато Діми Титова побачив усе це, і пожалів нас – зробив нормальне кільце.

Троя – величезний спальник, де, на жаль, мало є чим зайнятися молоді та дітям. Ми самі збудували майданчик. Допомогла Федерація баскетболу – дала повноцінне кільце. Ми його забетонували за свої бабки, облаштували воркаут-зону для тренувань. Все це нам коштувало близько 150-160 тисяч гривень.

Ти запитуєш, за що я люблю Україну? Тут як із Троєщиною, це – мій дім. Я люблю власний район. Люблю – і все!

Люблю дядька Вову, якого я називаю "смотрящим за двором". Це такий великий дядько з дев'ятого поверху, який постійно щимить за всяке. У дитинстві він ганяв нас за те, що ми куримо за гаражем. Я виріс, купив машину. Дядько Вова почав говорити: "Льоня, якого х*я ти тут тачку свою ставиш?!".

Є в нас ще дядько Гєна... Є наркомани якісь знайомі, бариги з тих, хто не помер, звісно. Дім це мій, знаєш?! Місце, де почуваюся добре. Тепло тут, класно! Ось для мене така Україна.

Льошка

У нашій війні, коли була величезна кількість добровольців, люди зазвичай знайомилися у військкоматах. Ми також: я, Юра Писарчук, Лимон, Женька, Льошка Буслаєв (у жовтні на його честь Леонід Остальцев пробіг марафон – УП).

Про Льоху, на жаль, мало хто знає. Ми були разом під час літнього рейду. Він займався бізнесом, мав газові заправки. Залишились двоє дітей.

Як виявилося, він жив від мене у чотирьох будинках на Троєщині. Веселий, класний, рівний чувак. Правда, музику слухав огидну! Шансон, є**сь воно конем! Жахлива музика. Я завжди йому це згадую, навіть коли на цвинтар приходжу. Але Льоха слухав її, іноді щоб подраконити нас.

Він загинув узимку під час дебальцевської операції, коли почався весь двіж. Спочатку була інформація, що зник безвісти чи в полон потрапив. Але згодом, на жаль, вона не підтвердилася.

Те, що Льоха любив шансон, не робило його гіршим за когось, навпаки додавало родзинку, якої ні в кого не було. Адже ми теж слухали завжди американський, російський репчик. Вся ця напівдворова движуха, "Баста", "Каста", знаєш? Але після 2014 року вони всі йдуть на х**!

Мене дратує щоразу, коли вони (російські співаки – УП) сюди приїжджають. Якого х*ра ті, хто не може визначитися зі своєю позицією – не політичною, а громадянською! – пруться до нас у країну заробляти бабки?! При тому, що їхня держава стирила у нас шматок території, продовжує вбивати наших військових на Донбасі.

Зараз у мене стоїть забрало на все російське. Їхню музику я не сприймаю. Абсолютно!

Коли я повернувся з фронту, зробив для себе флешмоб – почав писати у Фейсбук виключно українською. Після цього почав говорити вільно українською – все!

Якщо ми говоримо про роботу, про бізнес, ти маєш знати мову тієї країни, де живеш. Інакше буде якось по-дебільному, як класик говорив.

Якість

Раніше мені дуже хотілося розповісти "втомленим від війни", що робити так, як вони, не треба. Що перемогти Росію треба лише разом, дружно.

Якось я робив один із моїх блогів про вибори на "24 Каналі". В мене було дуже багато емоцій: "Хочу, щоб ухвалили закон про кримінальну відповідальність для тих, хто захоче обрати дегенерата типу Киви. Якщо вибираєш Киву, йдеш у в'язницю, бо ти – дебіл".

Я звернувся за консультацією до людини, яку дуже поважаю – Сергія Гусовського (ресторатор, колишній голова фракції "Об'єднання "Самопоміч" у Київській міськраді – УП).

Він у мене питає: "Слухай, ти взагалі за який державний устрій?". Я: "Як за який, братан? Демократія, свобода, лише закон". А він мені: "Добре, але чому ти тоді забираєш у людей їхнє конституційне право бути дов***бами?". Тоді я свій блог переписав, і з того часу дозволяю людям бути дов***бами. Конституція дозволяє це – на здоров'я!

Європейці опублікували якось результати дослідження про Другу Світову, які показали, що коли фашистська Німеччина захоплювала невеликі європейські країни, близько 70% населення зустрічала її солдатів із квітами.

Більшості байдуже, з ким: фашистами чи кимось ще. Це люди, які "не хочуть війни". Воювати готові 10%, ну ще 10% – йти у партизани, допомагати, займатися контрпропагандою тощо. Всім іншим – пох*й.

Нам треба брати не кількістю, а якістю. Якщо хтось гадить нам у душу – отримує у відповідь. Вважаю, що історія з Yaro дуже важлива та конструктивна. Вона показує, що дещо працює.

Хіба її (невістку Кернеса Юлію Привалову – УП) поставила на місце більшість? Ні, не більшість, а проактивна частина населення. Ті, кому не байдуже. Так, це люди, які воювати не підуть, сидять на компі, але за українське вони хоч би так боротимуться. Решта схавала.

Довідка УП. Після того, як засновниця бренду солодощів Yaro Юлія Привалова виклала фото в Instagram з Красної площі в Москві та анекдот про бандерівців, це викликало обурення у соцмережах. Продукцію Yaro перестали продавати Rozetka, Сільпо та інші

Історія з Yaro класно демонструє, що росіян в Україні немає. Є "малороси". Я пропоную не звертати на них уваги. Втомилися від війни? Будь ласка! Не напружуйтесь!

А нам треба кучкуватися і робити своє. Це працює вже восьмий рік. Повільно, звісно, але інакше й не буде.

[UPCLUB]

Страх

Я не міг не піти на війну. Можливо, я б і радий був закосити, але потім сам не пробачив би себе.

Війна – це завжди погано. Ми, люди, такі тварюки: можемо багато розповідати, що хочемо жити у світі, дружити, з усіма тискатися, цілуватися. Але світ, на жаль, влаштований таким чином, що завжди знайдуться у*бани, які захочуть убити, забрати чуже.

От ти зараз зможеш піти і вбити когось за гроші? Ні. Не тому, що ти не кілер і не вмієш, а тому, що тебе потім совість з'їсть. Але є люди, які не мають совісті.

Коли світ такий, потрібно брати це до уваги. Тренуватись, бути готовим. Коли йдеться про виживання, не виникає питання: "Він чи я?". Звісно ж, я. Особливо якщо цей чорт прийшов до мене додому. Тут взагалі без варіантів!

Війна – це новий життєвий досвід. Ми завжди щось приносимо з фронту. Особисто для мене це була історія про те, що життя лише одне. І це не прикол, не жарт.

Розуміння, що я живу одне життя, що можу реально будь-якої миті померти, дозволяє зовсім по-іншому дивитися на все, що мене оточує. Проблеми стають не проблемами, а завданнями.

Війна навчила вирішувати завдання. Ну що станеться, якщо я втрачу в бізнесі гроші? Помру? Ні. Зароблю знову. Це розуміння призводить до якісних змін у житті. Я люблю щиро радіти простим речам: заходу сонця, світанку, деревам, смачній їжі, дружбі, людям.

На війні я, звісно, боявся. Мені було страшно, стрьомно, лячно. А що робити? Лежу – очкую. Стріляють – очкую. Не стріляють – також. Страх – це нормально. Це гарна історія, що дозволяє вижити.

Пам'ятаю перший наш прямий бой-бій під Степанівкою. Вдень ми зачистили вулицю, а вночі розпочалося. Нас намагалися звідти вибити. Арта криє, міномети. Досвіду жодного, незрозуміло, що відбувається. Мене сильно морозило, незважаючи на те, що був липень.

Мені дуже пощастило з підрозділом і шалено пощастило з командирами. Якби тоді морозило всіх, як і мене, то був би п**дець.

Коли у нас був рейд 2014-го, нас постійно обстрілювали. То ми потрапимо в засідку, то самі її влаштуємо. Дуже все було активно, і в якийсь момент я почав звикати.

Коли в Червоній Поляні по нам працювали міномети, я на одне коліно присів – так і залишався з банкою згущенки в руці, поки навколо всі кудись розбігалися. Це не кураж, а адаптація. Коли зростає толерантність до подій, що викликають страх. І це не зовсім добре. На війні треба ховатися, шукати, де сховатися.

Демократія

Я завжди був позитивним. Не розумію, чим може допомогти скиглення.

У нас є такий класний дядько Юра, у нього погоняло "Не скигли". Він завжди говорив: "Не скигли, кубло **бане!". У Пісках в нього влучило – понад 150 уламків. А зараз у нього все добре. На Троєщині мешкає. Іноді заїжджаємо до нього, п'ємо чайок.

Коли кажуть, що українці люблять поплакати, то це неправда. Так, на нашу культуру, на жаль, вплинуло те, що ми довгий час були під окупацією. Усі ці пани, рабство – особливо веселитися не доводилося.

Наші сумні (народні – УП) пісні – це нормально, це є частиною нашої історії. Але в той же час ми, як нація, дуже сильно смалимо. Ну про що базарити, якщо в нас президент – комік, с*ка?! Посміятися ми всі дуже любимо. І на війні – теж.

Що змінилося за Зеленського? Напевно, я почав більше нервувати, бо наш президент неоднозначний. Чи виправився він? Ні. Він адаптувався. Хтось якось сказав, що кожен президент України тепер приречений більшою чи меншою мірою бути "бандерівцем". І Зеленський – теж. Він має захищати інтереси саме України.

Чи змінилися умови ведення бізнесу? Плужать (гальмують, упускають можливість – УП) усі (влада та президенти в різні роки – УП). Я говорю відкрито, і мені не соромно: в нашій країні вести ресторанний бізнес повністю в білу просто математично неможливо!

Наше податкове законодавство не просто жахливе, воно дебільне. Майже весь ресторанний бізнес сьогодні перебуває у півтіні. Так, працівники працевлаштовані, але не на повну ставку.

Ми мали перевірки, ми платили всі штрафи. Хабарі принципово не даємо.

Одного разу волонтери з Німеччини привезли мені пляшку іспанського бренді "Ветерано", я навіть не знав, що такий є. Пляшка без акцизу, гарна. Поставив просто на бар, ми цей бренд не продавали, його не було в меню. Прийшла перевірка: "Не маєте права!". "Ок, с*ка! – кажу. – Пиши! Я заплачу". І заплатив 17500.

Коли людина каже, що держава їй щось винна – це класична установка совка. Комунізм не припускає, щоб ти думав, самостійно приймав рішення. За тебе вже всі вирішили: підеш навчатися до університету, а потім працювати за 120 рублів, потім пенсію отримуватимеш. При цьому, не дай боже, щось погане скажеш про партію.

Демократія – це завжди дуже важко. Свобода породжує величезну відповідальність за своє життя. За тебе ніхто не зробить. Щось хочеш – піднімай свою дупу! Саме тому мені подобається демократія.

Демонізація

Українське суспільство не вміє бачити посередині.

Будь-які акти прояву громадянської позиції щодо свавілля поліції – це плюс. Але я завжди за конструктив. Дуже не люблю історії "всі мусора – пі***аси". Завжди легко так казати. Ви краще скажіть: "Ось цей окремо взятий патрульний – хабарник, зганьбив відомство". Ні, ми тільки й чуємо: "Всі – гівно!".

Коли я косячу, я завжди плачу штраф. Чемно спілкуюся. Не розповідаю цьому бідному патрульному, куди йому треба йти, і не кричу, щоби він показав посвідчення. На місці патрульних у мене не було б стільки витримки, а вони мають. За 13 тисяч гривень.

Куди ми хочемо прийти? Якщо ми тільки говоримо, що "все – гівно", то що далі? Розігнати всіх? Добре. А потім? Кому ти дзвонитимеш коли твою маму, не дай боже, якийсь наркоман шпурне, щоб ланцюжок забрати? Кричатимеш: "Я вам податки плачу!". Тільки ти не порахував, як мало з твоїх податків вони отримують. Ти не врахував, що у них катастрофічний недобір. Що всі їх чморять. Замість того, щоб спасибі сказати, ти кажеш, що "мусора – не люди".

Я проти демонізації поліції. Коли ми робимо ось так, то дозволяємо іншим говорити багато чого, наприклад, що всі ветерани бухають. Або що всі журналісти пишуть заказуху. Я чую: "У нашій країні немає журналістики!". Та йди ти! Ти мені скажи конкретно, про якого журналіста говориш, тоді ми з тобою розмовлятимемо.

Я впевнений, що поліцейський повинен отримувати щонайменше штуку баксів плюс величезний соціальний пакет. І тоді можна жорстко карати за хабарі та іншу х*рню. Зараз патрульного за хабар просто виженуть. Але це абсолютно не вирішує проблеми. А я хочу щоб її вирішували глобально, фундаментально. Для цього потрібно, щоб і громадянське суспільство брало у всьому цьому участь.

Корона

Корона (СOVID-19 – УП) внесла надто серйозні корективи у фінансове питання – моє особисте та нашої компанії. Коли почалася пандемія, я взяв два з половиною мільйони кредитів, щоб не закритися, щоб не звільнити жодної людини. Більше того, взяв ще нових працівників.

Звісно, я вакцинований. До антиваксів ставлюся погано. Я за демократію, за весь цей двіж, але в мене більше половини персоналу взагалі не хотіли вакцинуватися. Спочатку я хотів їх усіх звільнити. 

Я розумію, що головним ресурсом мого підприємства є люди, команда. Але коли вони почали говорити, що не хочуть вакцинуватись, був готовий до радикальних заходів. Я їм говорю: "У мене за одного такого штраф буде величезний!". Потім трохи охолонув і пішов іншим шляхом.. 

Кілька тижнів тому я провів великі збори. Запросив військового психолога, мого друга Андрюху Козинчука, дуже розумного. Серьогу Гусовського, бо він має багато особистих історій, має майже п'ятсот осіб штату. Запросив сімейного лікаря Юру. І капелана свого батальйону, отця Сергія. Посадив їх, посадив команду, кажу: "Все, чоловіки, жінки, будемо розмовляти! Демократія, свобода. Будемо вести дискусію, тільки методом фактів".

Сорок хвилин ми розмовляли. Після цього я вже маю близько 30% невакцинованих. Поки що. Якщо я дізнаюся, що хтось із моїх співробітників купив сертифікат, працювати у нас він не буде.

Немає якогось усередненого портрета людини, яка проти вакцинації. Усі вони абсолютно різні. Їхні переконання не залежать від віку, рівня освіти. Це якась довірлива історія з конспірології, змов, по всій цій х**ні.

Вони ("антивакси" – УП) кажуть, що це їхнє право, кажуть про насильство над особистістю. Та немає жодного "права"! ЄСПЛ вирішив, що обов'язкова вакцинація не є обмеженням прав та свобод (йдеться про правомірність адмінпокарання за відмову батьків від вакцинації дітей – УП).

Вакцинація – це колективна безпека, вибачте! Мені пофіг – нехай той, хто не хоче вакцинуватись, сам гине. На здоров'я! Але де гарантія, що він не заразить ще десятеро людей?!

Фундамент

Я жодного разу не пошкодував, що був на війні. Єдине, про що шкодую: ми втратили багато своїх людей. Але, як показує практика, на жаль, жодна по-справжньому велика нація не будується без крові тих, хто готовий за неї вмирати.

До 2014 року ця незалежність нікому не була потрібна. Ми не знали, що з нею робити. І тільки зараз починаємо по-справжньому цінувати її, боротися за неї. Війна – це жахлива, але потрібна шокова терапія для держави Україна. Інакше ми б не змогли цінувати свою країну. 

Зміни на нас чекають попереду, а зараз ми будуємо фундамент. На ньому наші діти будуть вибудовувати першу цеглу, потім їх діти продовжать. А їхні праправнуки зроблять дах цього класного будинку, який має назву "Україна". Але сьогодні нам потрібно добре збудувати фундамент.

Ми повинні пройти всі ці процеси політичного дол***бізму Ківи, Рабіновичів, Медведчуків, олігархів, Коломойських. Ми не уникнемо цього шляху, його потрібно пройти. Я як Кеннеді – ідеаліст без ілюзій. Вірю, що Україна йде у правильному напрямку, що все буде добре, але солодко точно не буде.

Росіян тупо накачують пропагандою, ненавистю. Це жахливо. Рано чи пізно, на мою думку, буде велика війна, на жаль.

Історія не нова: "Хочеш миру – готуйся до війни". Я не хочу війни, не хочу смертей, але присвячую колосальну частину свого часу на підготовку до того, що може бути. Не буде – слава богу! Буде – маю зброю, захист, номери телефонів, куди дзвонити.

Я розумію, що моя безпека та безпека країни залежить лише від мене. Чим більше буде таких дов***бів як я, тим краще.

Переможе у цій війні не найсильніший. Це як у бізнесі, в якому перемагає не найрозумніший, найкрасивіший і найталановитіший. Перемагає дов***б, який просто не здається. Роби стільки спроб, скільки потрібно для того, щоб вийшло: десять, двадцять, сто, п'ятсот!

У війні з Росією те саме: поки ми самі не здамося, ніхто нас не переможе, отвєчаю! Ніхто! Наше завдання просто робити своє. Хотілося б, щоб у нас вийшло якісніше та швидше. Але ми чудово розуміємо, що якість більшості наших людей so-so (так собі – УП).

"Обожнюю" людей, які кажуть: "Хочу пожити зараз!". Тому він буде тирити гроші зараз, брати відкати зараз. А що будуть робити твої діти? Вони будуть жити тут чи ти відправиш їх до Лондона? Ким вони тоді будуть? Все це – не про якість людей. Так жити – себе не шанувати. Соромно!

Люди, які крадуть, мутять гроші – п**ори. Не плутати з геями! Ті люди – саме п***раси! Я їх не поважаю. У моєму колі всі думають так само. В нас вже утворилася своя екосистема. Іноді я з неї спеціально виходжу, щоб подивитися, що там у світі твориться.

Ох**ваю – и заходжу назад.

Євген Руденко, Назарій Мазилюк, УП