Шахтарські протести. Шлях до Незалежності
Промисловий Донбас виник в другій половині XIX сторіччя. Розбудовувати його приїздили європейські бізнесмени. Вже в радянські часи він став одним із головних гірничих регіонів СРСР.
Десятки шахт, тисячі найманих робітників, які з’їжджалися з усієї країни, поява міфів про подвиги шахтарів як от Стаханова, які рекламували професію гірника, порівнянно високі зарплати, що частково компенсували жахливі умови праці.
Але із середини 1970-х економіка у вугільній промисловості починається поступова криза: прибутки зменшуються, як і зарплати, іх починають затримувати, бути шахтарем більше не вигідно. Проте у переважно гірничому регіоні складно знайти іншу роботу.
Історія радянської гірничої галузі закінчується масовими страйками в кінці 1980-х. Тоді як історія незалежної України починається ними ж.
Самоспалення шахтаря, "Беркут", що розганяє наметове містечко сльозогінним газом, незалежне телебачення в епоху "до стрімів", яке пробиває інформаційну блокаду, багатотисячна піша хода гірників на Київ та гуркіт касок на заповнених площах Донецька й Дніпра — так проходили шахтарські протести в Україні у 1990-х.
Від економіки до незалежності
Перший шахтарський страйк в Україні почався у липні 1989 року — за тиждень після перших протестів на російському Кузбасі. Тоді роботу припинили 222 тисячі гірників.
В Україні страйкували шахтарі і з Донбасу, і з Львівсько-Волинського вугільного басейну.
У переліку вимог було 48 пунктів. Серед головних — збільшити зарплати, погасити борги та скоротити управлінський апарат шахт.
Та липнева масова акція змусила реагувати владу. За кілька днів після початку мітингів, перша особа СРСР — Михайло Горбачов, записав відеозвернення до шахтарів.
Представників страйкому запросили на переговори до Москви, де їхні вимоги тимчасово задовольнили. Рада міністрів СРСР дозволила шахтарям експортувати понаднормову продукцію за кордон, а Верховна Рада УРСР, саме під тиском гірників, у 1989 році ухвалила закон про економічну самостійність республіки.
Той перший страйк проходив на тлі економічної кризи Радянського союзу. Вона підсилювалася ще й проблемами саме у гірничій галузі — у світі вугілля дешевшало, добувати його ставало менш вигідно, в Європі ще із 1970-х почали закривати шахти та скорочувати працівників. Шахтарі страйкували всюди. Липнева акція 1989-го стала початком і для радянського шахтарського протестного руху.
"Поступово ставало все гірше і гірше. Не вистачало коштів людині ані на проживання, ані на навчання. Неможливо було вилікуватися без грошей. Та й купити щось в пору дефіциту неможливо було", — згадує Олександр Бойко, шахтар, який був одним із організаторів перших мітингів гірників Західного Донбасу.
Вимоги на першій акції у гірників були соціальні і економічні. Трохи пізніше — у 1990-1991-х роках, до них додалася політика.
Так, під час страйку в липні 1990-го в Донецьку серед написів на плакатах гірників — вимога відправити у відставку уряд СРСР та прибрати партійні комітети з шахт, а їхніх функціонерів — із керівництва.
Ще за рік, — навесні 1991-го, під час ходи шахтарів київським Хрещатиком, в колоні з’явились прапори з тризубом та одна з основних вимог: незалежність країни. На решті гасел гірники часто поєднували слова "ярмо", "злидні" і "СРСР".
"Ми, шахтарі, перші підняли питання про те, що компартія не має керувати. Ми тоді рішуче були налаштовані проти Союзу, за незалежну Україну. Я особисто брав участь в опечатуванні обкома КПРС Донецької області", — розповідає Микола Волинко, співголова Донецького страйкому у 1989-му.
Тоді, у 1991-му страйкувало майже півсотні шахт Донбасу — на той час, 40% від загальної кількості в регіоні. До них приєдналися 22 вугільних підприємства Заходу України. А також, вперше до шахтарських мітингів доєдналися політики — Народний рух України.
Друга хвиля протестів
Уже за незалежної України протести шахтарів не припиняються. Головні вимоги ті, з яких все починалося — низька зарплата та її невиплата.
Українська економіка перших років незалежності в крутому піке — безробіття, шалена інфляція, пусті полиці магазинів. Підприємства місяцями не взмозі розрахуватися із працівниками, та й ті гроші, які платять, швидко обезцінюються. Усі 1990-ті шахтарі Донбасу страйкували майже щороку.
Один із наймасовіших страйків в історії України почався 7 червня 1993-го. Роботу припинили більше ніж 200 з 250 шахт країни. Причина — черговий стрибок цін на продовольство.
Шахтарі вимагали підвищення зарплат. А ще виступили із політичними претензіями до керівництва країни.
"У 1993 році у нас був дуже потужний страйк. Ми змінили і шахтоуправління, і владу в Краснодоні (нині Сорокине, Луганська обл.). Такими діями ми і домагалися своїх прав", — розповідає Віктор Стратан, колишній шахтар, голова всеукраїнської профспілки "Захист справедливості".
Керівництво той страйк змінив не тільки в Краснодоні. Він вплинув і на рішення влади провести дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року. На них перший президент України Леонід Кравчук програв колишньому прем’єр-міністру Леоніду Кучмі.
Проте страйки відбувалися й у наступні роки.
У 1995-му уряд скасував дотації вугільній галузі. Шахтарі мітингували майже весь рік — вимагали виплатити заборгованості із заробітної плати та повернути дотації. Наступного року їх поновили, але із шахтарями не розрахувалися.
За рік гірники Донбасу почали черговий страйк. Їх підтримали шахтарі західної України. Тоді мітингарі навіть перекривали залізничні шляхи. Головною їхньою вимогою стала виплата боргів — зароблених зарплат.
До 1997 року ця заборгованість накопичувалась, а разом з тим і обурення.
На Київ
У травні 1998-го шахтарі з об'єднання "Павлоградвугілля" припинили роботу та почали черговий страйк. На той момент їм були винні вже по 8-9 зарплат.
Вимагали їх гірники у керівництва області. П’ять тисяч шахтарів рушили в місто Дніпро.
Проте, за тиждень страйку в сквері біля будівлі ОДА досягти прогресу не вдалося. Шахтарів всі ці дні підтримували місцеві, проте не влада. До них приїхав Анатолій Голубченко — на той час перший віце-прем'єр. Він пояснив, що скільки б вони не стукали касками, нічого не буде.
"Ну, не буде, так не буде. Чого ми будемо сидіти?! Пішли на Київ", — пригадує екс-гірник об’єднання "Павлоградвугілля" Олексій Бакіров початок наймасштабнішої пішої ходи шахтарів.
Час від часу до колони, яка рушила через пів країни, приїжджали чиновники та вмовляли шахтарів повернути назад. Ті відмовлялися.
Ходу намагалися замовчувати центральна преса. Проте, разом із гірниками в похід відправилося Незалежне павлоградське телебачення. Камери не вимикалися впродовж дня. На ранок касети передавали в Павлоград, де ці безкінчені "стріми" дивилося все місто.
У Києві шахтарі доєдналися до інших мітингувальників з вугільної промисловості. Організатори вели переговори з тимчасовою комісією, створеною Верховною Радою. Учасники протесту чекали на рішення під Кабміном, блокували виходи і дороги. Зрештою Їхні вимоги затвердили — виплатити заборговану зарплату в повному обсязі, а гірники повернулися додому.
Останній в 1990-х
15 липня 1998 року гірники декількох шахт з Краснодона прийшли мітингувати до Луганську. Вони пікетували облдержадміністрацію та облраду.
На День Незалежності мітингарі планували смолоскипну ходу і спалення опудала, яке символізувало високопосадовця, що не виконує закони і наживається на людях. Але акція не почалася — шахтарів атакували бійці "Беркуту". Вони били учасників гумовими кийками та застосували сльозогінний газ.
"У мене були розсічені брова й ніс. Мене того ж вечора відвезли в лікарню, де я пролежав майже два місяці. Ми зустрічали там і спецназівців, які начебто також постраждали. Пізніше хтось з колег, на яких так само напав "Беркут", казали, що захищались турнікетами, які виставляла міліція", — розповідає Михайло Мікерін, один із учасників того страйку.
У сутичці постраждали 22 гірники і 15 силовиків. Це був перший силовий розгін шахтарського протесту в історії незалежної України.
Тоді Луганське МВС очолював генерал Володимир Будніков. Саме під його керівництвом за кілька років до того — у 1995-му, "Беркут" застосував сльозогінний газ і кийки на Софійській площі у Києві, коли сталися заворушення під час похорону патріарха Володимира.
Цей страйк продовжувався до грудня. Шахтарі грілися в наметах та тимчасових будівлях, які робили із будівничого сміття. Багатомісячні борги із зарплати сплатили тільки після самоспалення 36-річного Олександра Михалевича — гірника краснодонської шахти імені Баракова. Він зробив це 14 грудня 1998 року перед будівлею Луганської обладміністрації, яку тоді очолював майбутній "регіонал" Олександр Єфремов.
Цей пікет — останній масовий у 1990-х, шахтарі назвали Великим. Лариса Заливна, правозахисниця, яка допомагала шахтарям, які пікетували органи місцевої влади в Луганську, так пояснює назву:
"Чому пікет в 1998 році ми називали великим? Тому що він тривав 155 днів — майже півроку. Тому що пікет домігся свого. Тому що тоді згоріла людина. Тому що це — перший шахтарський майдан".
Більше по темі:
Фільм Лабораторії журналістики суспільного інтересу про шахтарські протести
Подкаст про шахтарські протести, озвучений Сергієм Жаданом:
Театр. 23.10 дивитися онлайн виставу-мюзикл "Антрацит. День стійкості", що розповідає історію шахтарських страйків
Проект виконується ГО "Точка дотику" в партнерстві з Grand Duke Films Limited та Диким Театром за підтримки Українського Культурного Фонду та Європейського Союзу за програмою House of Europe.
Автори тексту: Влад Азаров, Олександра Чернова, Тетяна Столярова
Авторка колажів Дар’я Давиденко
Матеріал cтворено командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу в рамках документального проєкту НАШІ 30
