Один в лісі воїн. Історія вічного революціонера, дисидента і політв'язня Михайла Михалка

Ми продовжуємо спецпроєкт "Дон Кіхоти" про людей, яких називають "білими воронами", "геніями місця", "агентами змін". Які непомітно, не відразу, але змінюють середовище

Біографія багатьох із таких людей з'єднана з географією. Вони люди-легенди, які складають душу і дух наших міст. Саме вони можуть розповісти про наші міста і нас самих більше, ніж історичні камені або статистика. 

Ми просимо допомоги у читачів. Якщо ви знаєте таких людей, розкажіть нам про них − в коментарях під цим текстом або на сторінках "Української правди" в соцмережах.

Ми хочемо, щоб про таких людей знали.

Він поволі піднімається сходами. Там на вершині губиться в нетрях горища. Зрештою вигулькує назовні − з великим шматом металу, на якому щось написано. 

Я читаю вголос. 

"Демонстрація за негайне припинення будь-яких будівельних робіт в Голосієві відбудеться 3 липня. Збір біля І корпусу с/г академії о 12.00". 

− Шкода, що на оголошеннях рік не пишуть. Для історії варто було б, − каже мені згори Михайло Юхимович Михалко. − Ви ж уточніть, що це 1988-й. 

А може й не варто? Судячи з усього, переді мною плакат на всі часи. І людина, яка бореться весь час.

Питання в тому, звідки в ній стільки надії. 

Ековетеран

Він трохи мружиться на сонці, витираючи долонею пил з літер. Худий, тому блакитна в клітинку сорочка в колір очей видається трохи йому завеликою. Ліворуч з боку серця виблискує значок "Зеленого світу", чи не першої української екологічної організації, створеної в 1987-му. Він і досі є зберігачем її прапору.

Михайлу Михалку 80 років. Попри те, що він ледь помітно шкутильгає на хвору ногу, в його ході відчувається якась чи то пружність, чи то непокірність, притаманні молодості. 

− І зараз багато чого не так. Пишем. Строчим. Моя зброя − то слово і плакати. Іноді камінь, − усміхається він, натякаючи на те, як напередодні жбурнув каменюку в одне з вікон Верховної Ради. 

− Чула, − кажу йому. Він сяє. 

− То я подав знак українському народові, що потрібно боротися проти продажу землі. 

На цих словах напевно хтось поблажливо посміхнувся. Та Михайло Михалко завжди говорить, що думає, і робить те, що задумав, не надто зважаючи на інших.

Зрештою, якби він не був таким як є − ідеалістом, диваком, вічним революціонером і навіть трохи міським божевільним, називайте, як хочете − можливо, і Голосіївський ліс сьогодні був би якимось іншим. 

А на повороті до будинку родини Михалків у затінку лапатого клена не ховався б знак, що повідомляє: за кілька кроків ви опинитеся на території Національного природного парку "Голосіївський".

Михайла Юхимовича називають ветераном екологічного руху в Україні. 

Історія ця довга і звивиста, як путівець. 

Тіні Києва

Нинішню його домівку і будинок, де народився Михайло Михалко, пуповиною пов’язує стежка, що тягнеться через черево лісу. Михайло Юхимович визирає з-за воріт і прокладає мені маршрут. 

− Від шлагбауму спуститеся вниз до Mітькиного ставку, потім підніметеся вгору до вулиці Блакитного. Далі повернете на Генерала Родимцева до Оріхуватських ставів. А там ще трохи.

В його голові розгортаються карти Києва за різні роки і він водить ними за руку.

…Задорожний провулок, 3. Будинок на 40 квартир. Невеличка напівпідвальна квартирка з двох кімнат. Одну з них займає верстат голови сімейства. Він був столяром. Такий вигляд мав прихисток родини Юхима і Лідії у 1940 році, коли в них народився другий син − Михайло. 

Тоді це глуха околиця Києва − Деміївка, перейменована на Сталінку. Голосіївського проспекту ще немає. Вийшов з дому, за кілька десятків метрів яр, що відділяє будинок від Голосіївського лісу. Між будинком і яром довгі смужки городів.

В яру місцеві хлопці люблять грати в футбол. Бо ж зручно: куди не закинь м’яча, він все одно котиться вниз. Час від часу чути трамвай №10. Коли в Голосієві під час війни тривали бої, казали: це той, що везе на передову. 

Читайте також: Дон Кіхот з Малої Житомирської. Як київський математик не дав розвалити садибу Мурашка і залишився жити в руїнах

Перші спогади − материні, але вже як його. Ось Ліда вибігає з Михайлом на руках з квартири. 8-місячний малий голосно плаче. Хлопець біля артилерійської гармати, яка стоїть у самому дворі, кричить жінці: "Роззявляй рота". Гримить вибух. Вона з відкритим ротом, щоб вберегти барабанні перетинки, біжить на город. Син в одній руці, іншою викопує картоплю. "Що це тьохкає? − Біжи, дурна, то кулі!".

Потім ховалися в Червоному яру зі стрімкими глиняними схилами. Люди в тому схилі копали землянки. Замість дверей завішували вхід рядном. Всередині − саморобна пічка, на підлозі − сіно. 

"Ліда, ходи набери цукерок, в тебе ж діти!". Вона не одразу зрозуміла, що сусіди тягають додому солодощі з покинутої кондитерської фабрики. Побігла. Та залишились тільки бочки зі згущеним молоком. Набрала два відра, принесла в яр. Німці вже зайшли в місто, почали їздити по дворах, вимітати запаси, в кого, що є. Вона кинула солому з підлоги у відра, а згори притрусила попелом. Скарб вберегла.

Після війни вони повернулися в свою квартиру. Будинок попри все вцілів. 

− В голоднечі 47-48-го років Голосіївський ліс дуже сильно нас виручав, − каже Михайло Юхимович. − Усе життя біля нього. 

Давно немає будинку, який батько Михайла Юхимовича власноруч побудував для родини на вулиці Водогінній. Вони й пожити там не встигли − по ньому пройшла траса вулиці Деміївської. Зрештою знайшли нову домівку. Але далеко від лісу втекти не вдалося.

Зараз у тому лісі росте багатовіковий дуб, що має назву "Дуб Михалка" і охороняється законом. Будинок дитинства, до речі, й досі стоїть. Тільки змінив адресу. Тепер це вулиця Стельмаха.

За дивним збігом обставин саме в ньому сьогодні розмістився Музей совєтської окупації і київське відділення правозахисної організації "Меморіал" імені Василя Стуса. 

Зникомий ліс

Постійні відрядження по всій Україні вимотували. Можливо, саме своє кочове життя й обмірковував інженер-механік Михайло Михалко, коли проїжджав територією сільгоспакадемії в Голосієві, де колись вчився.

Кілька навчальних корпусів у стилі українського необароко тепер вже були не самі. Природу поступово з’їдала житлова забудова.

− Чому вони затіяли будувати житло в лісі? У голові не вкладалося. Там же були суцільні дуби! − пригадує Михайло Юхимович.

Тоді вперше усвідомив, що ліс, який він завжди сприймав як належне, може зникнути. Говорить емоційно, ніби це було вчора, а не десятки років тому. 

Він сидить у кріслі у вузенькій кімнаті, що слугує йому нині за кабінет, в оточенні стосів телефонних книжок, блокнотів, зошитів, видаючи в ньому людину, яка нічого не викидає. Інколи згадує про горища і я розумію, що там той ще архів. 

Тоді на початку 1970-х Михалку хотілося щось зробити, аби зупинити наступ будівель.

− Пам’ятаю, як поїхав до Богдана Рильського, сина Максима Тадейовича, сподіваючись на розголос. Вони жили в Голосієві. Максим Рильський любив ті місця. Тож я сподівався на допомогу. Та Богдан, який тоді був директором музею, присвяченого батькові, слухав, погоджувався, але далі справа не рухалась. 

І відповіді на питання, що можна вдіяти, не знаходилося. Ідея з’явиться набагато пізніше, коли Михалко сидітиме у в’язниці. 

Термін за оголошення

Він і досі дивується, як так сталося. Звичайний хлопець, вчився, працював. Одружився, народився син. Ось і вся історія. Але якось він сяде за друкарську машинку і складе оголошення: 

"Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України".

І піде розклеювати "оголошення" по місту.

− Ще в академії я захопився вивченням української технічної мови, − розповідає Михалко.

Підштовхнув до цього один викладач, який примудрився кілька лекцій прочитати українською.

− Ми звикли російською. А він якісь слова незрозумілі говорить. В аудиторії хто сміється, хто схвалює. Голова в’єтнамського земляцтва каже: "Мы не понимаем".

На тому лекції українською скінчилися. А для Михалка все почалося. Шукав словники, по крихтах збирав інформацію. Але ж вся технічна література російською. До кого не звертався, ніхто нічого не знає. 

− У нас був родич Олексій Іванович Савчук, письменник. Він був партійний працівник, про Лєніна, Пєтровського писав книжки. І я до нього із запитанням, що відбувається? А він: "Українська мова приречена. Побутова мова ще зберіглася. А наука, техніка, медицина? Все розвивається, проте нові слова не створюються. Мова робиться неконкурентоздатною". Зрештою я осягнув масштаби русифікації.

Коли у 1978 році приймали нову конституцію УРСР, вирішив відгукнутися на заклик надсилати свої пропозиції. Прагнув аби новий документ захищав українську мову. Пропозиції поніс спочатку в райвиконком, потім в міський. Та марно. "Достроково відзвітувалися. Несіть у Верховну раду". 

Знайомі почали попереджати: не дуже виступай, а то посадять. Як посадять? За пропозиції? Ось тоді все як докупи склалося − розмови, що чув, розповіді матері про Голодомор і батька, якого засудили за зберігання зброї і відправили на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу.

− Бажання, щоб життя було справедливим, − це, мабуть, головне, що рухає людьми. От я і вирішив діяти своїми народними методами. Є така книжка "Один в полі воїн". Один теж може повоювати, − усміхається Михайло Юхимович.

Потайки від рідних він вистукував листівки на машинці. Потім у відрядженнях розкладав по електричках, надсилав на незнайомі адреси та розклеював як оголошення. 

"Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову!"

Паралельне життя тривало шість років. Поки 14 вересня 1984 року Михалка не заарештували на виході з лікарні, куди напередодні його направив на обстеження військомат. Михалка посадили в автівку. 

"Стоп! У мене останнє прохання". Кілька пар очей вступились в нього. "Я ж на обстеженні був. Цікаво, який у мене тиск? Хотів би поміряти. Така ж подія в житті не завжди буває".

− Вони так злісно на мене дивилися, думали я знущаюсь. А я ж справді хотів тиск поміряти, − сміється він. 

Читайте також: Як захистити себе і світ від смерті того, у що віриш – режисер театру "Будьмо" Сергій Ененберг

Далі були обшуки вдома і суд. Михалко отримав три роки за статтею 187-1 КК УРСР "Систематичне поширювання в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад..." Два роки дали по статті "Зберігання боєприпасів" за знайдені набої до спортивної зброї. 

Він злився на себе за необережність і це на деякий час вимкнуло всі інші почуття. А далі лиш ізоляція, яка перетворювала життя на пустку, і темінь цілковитої невідомості − найстрашніше, що він коли-небудь відчував. 

− Не розумієш, як себе поводити. Ще не знаєш, що за зайву передачу, побачення чи ще щось, на тебе доноситимуть. Хочеш подивитися на вулицю, а не можна. Хіба що на небо...Там ворона пролетить і вже радієш. Життя продовжується, − розповідає він. 

Поки тривали слідство і суди Михайло Михалко перебував у Лук’янівській в’язниці й Ірпінській колонії. І за 22 місяці все ж розібрався зі стратегією. Писав: свої помилки зрозумів, більше так не буду. Аби тільки вибратися. 

На початку 1987-го суд присудив йому ще три з половиною роки ("Заволодіння державним майном шляхом шахрайства" та "Підробка документів"), знайшовши порушення в оформленні відряджень. 

А восени того ж року Михайла Михалка звільнили за амністією "на честь 70-річчя Жовтневої революції". 

− Аби не почалась перебудова, не відпустили б. Вони ж додають терміни, поки не перевиховають, − каже він. 

Саме в ув’язненні сталося дещо важливе: він випадково прочитав у газеті про створення десь національного парку. І згадав про Голосіївський ліс. 

Тріски летять 

Після звільнення Михалко довго не міг влаштуватися на роботу. Зрештою його взяли бляхарем в рідну сільгоспакадемію. На роботу і додому ходив лісовими стежками повз Дідорівські стави.

Життя на свободі потроху ставало на колію. І можливо та ідея про національний парк для Голосієва загубилася б в рутині днів, якби не чутки про можливе будівництво. Незабаром вони почали втілюватися в реальність. 

Навесні 1988-го стартували підготовчі роботи, зокрема, вимітка дерев під вирубку. З’ясувалося, що Державний комітет з охорони природи погодив будівництво цілої вулиці на 7 гектарах лісу. 

Якось непомітно для себе Михайло Михалко усвідомив, що багато бігає. 

− День починався так. Спочатку йду по корпусах, щоб зробити роботу. Потім повертаюсь в майстерню і працюю. Далі біжу перевірити, чи не почалася вирубка. А ще ж треба подзвонити, аби дізнатися новини, − вигукує Михайло Юхимович і показує на великий чорний апарат. 

− Телефон! Скільки я його добивався! Ледь добився. Складність була в тому, що дзвонити треба, а телефонів немає. Шукаєш телефон-автомат. Або йдеш в Інститут фізики. Там на прохідній дзвониш. Добре, що дозволяли. Але не завжди. У нас тут пожежа в сусідів була. Прибігаю в Інститут фізики. "Пожежа! − У нас закритий пост. − Подзвоніть! — Ми не маєм права". І в таких умовах ще вдалося щось зробити. 

...Цей день починався, як зазвичай. Поки хтось не сповістив: в ліс заїхала техніка. Коли Михалко разом з невеликою групою людей прибігли на місце, дерева вже пиляли. Зупинити техніку власними силами тоді не вдалося. 

Перший плакат "Кияни! За 300 метрів від цього місця відбувається вирубка заповідного Голосіївського лісу!" Михалко повісив на стовпі на розі вулиць Героїв оборони та генерала Родимцева. 

Під цим плакатом за столом, який Михайло Юхимович приніс з дому, активісти почали збирати підписи за припинення вирубок. Всюди розклеювали оголошення. А плани, як залучити якомога більше людей до протесту, складали в майстерні. Такого досвіду ніхто не мав, тож імпровізували, як уміли. 

− Ми тоді жили ідеєю достукатися до телепрограми "Взгляд", − пригадує Михалко. − Вона єдина виходила в прямому ефірі. Її всі дивилися. І ми домовилися дзвонити гуртом, аби розповісти про вирубки в Голосієві. 

На той момент на вирубці вже побували українські телевізійники. Передача "Актуальна камера" зробила сюжет. Зрештою, за словами Михалка, додзвонилися і на "Взгляд". Це було справжньою удачею. Перша демонстрація на захист лісу зібрала кілька сотень людей. Проте влада на акцію не відреагувала.

Натомість активісти на громадських зборах офіційно оформили свою групу, назвавшись Громадським комітетом за врятування Голосіївського лісу. І поставили мету: домогтися для нього природоохоронного статусу. Готувалися до другої демонстрації.

Аби втихомирити невдоволення киян, почала працювати державна комісія з розслідування вирубки 2,6 га лісу. Але її висновки не влаштували активістів, які вимагали гарантій, що ліс не чіпатимуть.

Попри штрафи, затримання, тиск на студентів, акції протесту не припинялися: демонстрації, пікети ради міністрів, перемовини з чиновниками. Загалом у 1988 році вдалося влаштувати чотири великі природоохоронні демонстрації. 

− Чому саме ви стали рушієм цієї справи? − питаю Михайла Юхимовича. 

− Я ніколи не вважав себе організатором. Просто робив, а інші приєднувалися. Аби інші робили, то я б приєднався, − відповідає він, усміхаючись. − Але інші, чи то боялися, чи то не знали, за що взятися. А я ні міліції не боявся, ні КДБ. Нічого. Був уже розкріпачений цими своїми політичними відсидками.

Це інша важлива річ, яка сталася з ним в ув’язненні. 

Протест на все життя

Восени 1988-го Київська міська рада зрештою пішла на поступки і прийняла рішення призупинити будівельні роботи, а також розглянути можливість надати Голосіївському лісу заповідного статусу. 

− Я б не порівнював ту акцію з нинішніми, бо все ж то були зовсім інші часи. Влада однієї партії, на яку теоретично можна було тиснути, − каже Олег Андрос, письменник, кандидат політичних наук, активіст. − Наразі головна проблема − масова байдужість. Будь-хто може кричати будь-що. І відповідь маси – "ну то й що?".

Олег познайомився з Михайлом Михалком у 2005-му, коли приєднався до організації "Дружина охорони природи" Києва. Тоді він постійно брав участь у пікетуваннях Київради через знищення зелених зон. 

− Такі історії − це завжди спонтанна дія декількох ентузіастів. Всі ми інтуїтивно розуміли, що Голосіївський ліс треба захистити. А ще розуміли, що треба малювати банери і тиснути на політиків масовими акціями й скандуванням кричалок. Іноді так довго доводиться "кричати".

Читайте також: Борхес проти Кернеса. Про Харків здорової людини і людину, якій більше за всіх треба

Але супутнє явище − вигорання багатолітніх активістів: роки йдуть, у тебе закінчуються гроші. А треба ж за щось жити.

− Як правило, на життєвій відмітці 30 років у людей добігає кінця ентузіазм. Сім’я, діти. Тому вони швидко вигорають і йдуть з історії, з "вуличної" політики, − продовжує Андрос. − З Михалком інше. Для мене це людина, яка завжди боротиметься, бо бачить в цьому своє покликання. Такий собі пасіонарій-дивак. Але є й інший бік медалі. Одна справа бути пасіонарієм, а інша − менеджером, здатним створювати сталі організації типу Greenpeace. Їхні нинішні керівники мають зовсім інший психотип.

− У чому секрет успіху? − питаю вже у самого Михайла Юхимовича. 

− Я займався цим зранку до вечора і щоденно. Дзвоню комусь: ой я на дачі, ой редиска не просапана, ой діти, ой внуки. Шукаєш, хто ж вільний. А я завжди готовий. Ось і весь секрет.

Власне, не тільки секрет, але й ціна. Михайло Юхимович живе в батьківському будинку разом з сестрою та її чоловіком. Його родина − окремо.

Він одружився у 37 років. Але за два роки розлучився з дружиною. Сина виховували жінка та її мати.

− У мене з’явилися свої інтереси, боротьба. От і вийшло: у них − одні заняття і цілі. У мене − інші. Але ми − друзі, спілкуємось, − каже Михайло Юхимович. 

Ще під час активного періоду акцій він втратив роботу.

− Заввідділом кадрів сільгоспакадемії зізналася мені тоді: "Я симпатизую всьому, що ви робите, але мені сказали так: або ви йдете, або мене звільняють". 

Михалко сам написав заяву. Потім спробував влаштуватися в лісництво. Але історія повторилася. 

− То я махнув рукою: та ну вас з вашими роботами. Звільнився і після того офіційно ніде не працював. Прийшов, розвантажив, підвіз, відвіз. Навіть вирощував розсаду і торгував на базарі. Крутився, як міг. 

Ну і звісно продовжував боротися за ліс. До реалізації мети залишалось якихось 19 років. 

Парк для лісу

На початку 1990-х обговорювали різні формати заповідної зони для Голосієва. Навіть озвучували ідею створити величезний національно-природний парк на 65 тисяч гектарів, який би тягнувся від Києва до Українки.

Але зупинилися на компромісному варіанті, який влаштовував київську владу. Парк довелось обмежити кордонами Києва і, головне − залишити в підпорядкуванні міста. 

Тож в 1995 році Київрада надала Голосіївському лісу статус регіонального ландшафтного парку з площею 11 тисяч гектарів. Саме такий статус, на відміну від справжнього національного парку, залишав природоохоронну установу під впливом міської адміністрації.

Домогтися створення національного природного парку на території Голосіївського лісу вдалося тільки в 2007-му. Але від 11 тис. га залишилось 4,5 тисячі.

− Тим не менш, це було вирішальним моментом для збереження цієї території. Варто лиш подивитися на те, як стрімко забудовується все, що не увійшло до складу парку, − каже Олексій Василюк, голова Української природоохоронної групи, яка в 2019 році видала автобіографію Михайла Михалка. 

Олексій знайомий з Михайлом Юхимовичем два десятки років ще з часів свого студентства.

− Приміром, нещодавно була науково-технічна рада нацпарку, − продовжує він. − Ми не дозволили робити санітарні рубки в жодній його частині. Не дали реконструювати парк Рильського, бо там хотіли вирубати 1200 дерев, називаючи це розширенням доріжок. Наразі є питання про відведення до третини площі парку під відпочинкові зони, яке мусимо вирішити. Ми сучасними важелями впливаємо на це. І вони у нас є, бо є національний парк. 

Поза ним Київрада все роздає під забудову, на що взагалі вплинути практично неможливо. А без Михалка нацпарку не було б. 

Михайло Юхимович, схоже, зупинятися не збирається. Бо ж боротьба, кінець кінцем − все, що в нього є. Навіть опанував комп’ютер, аби залишатися у справі.

Михайло пояснює, що справді активних людей мало, тож кожен на вагу золота. Містян Михалко ділить на три категорії. Перша − "зелені, які готові включатися в боротьбу". Другу групу називає "зеленими споживачами" − вони можуть навіть допомогти, але якщо особисто їм знадобиться спиляти дерево, то спиляють. Решті байдуже. І таких 90%. 

Читайте також: Гладіатор у місті левів. Як Маркіян Іващишин будував свою драбину до небес

− Зупинити процес знищення природи в місті важко і багато ми втратили. Все, що ми можемо наразі − гальмувати. Пригальмували там, пригальмували тут. Он зараз загальмували забудову Совської балки. А раптом дочекаємося нормальної влади, яка не сприйматиме природу, як територію. Може й більше людей усвідомить, що природа їм потрібна. 

Я ж кажу, що в ньому багато надії. 

Не боятися сказати

− У мене, до речі, є план відродження Києва, − раптом заявляє Михайло Юхимович. З хитрим поглядом вичікує паузу, аби почути "Який?". Я не розчаровую:

− Який?

− Там лише чотири пункти. Перше. Зменшити населення Києва до 2,5 млн. Друге. Збільшити зелені зони. Третє. Ввести мораторій на будівництво. Четверте. Знести незаконні будівлі, які зіпсували місто. Ось і все. Я б взагалі всі зелені зони Києва включив в національний парк. Але це треба мені стати президентом, щоб так було, − жартує він.

− І як би ви зменшили населення? − не втримуюсь, сміюсь я.

− Китай має досвід, − не роздумуючи, відповідає він.

Звісно його план звучить утопічно, для когось − божевільно. Але ж, здається, ще трохи і слова "зелені зони міста" перетворяться на оксиморон.

Вперше ці "дивні" речі, принаймні, саме такими вони видавалися, Олексій Василюк почув на одній з конференцій громадських екологічних організацій ще у 2000 році. 

− У той час як люди казали, що вони хочуть, аби в них не рубали ліс, не добували гальку, щоб не було повеней, Михалко озвучив цю тему про необхідність зменшити населення Києва і тим мені запам’ятався. 

Згодом Олексій неодноразово перетнеться з Михалком, тож зрозуміє, що той завжди такий. 

− Нарада з міністром екології. Михайло Юхимович встає і каже: "Ви негідник. Ви лукавите і вас треба гнати, як паршивого кота, мітлою". Усі навколо переглядаються, шепочуться, − усміхається Олексій. 

− Його через це не сприймали як божевільного? − питаю в нього. 

− Міністри екології часто приходять до нас з нафтового бізнесу або пов’язані з видобутком інших копалин. Думаю, більшість моїх колег мріяли їм сказати: "Ви негідник".

Або ж взяти продаж землі. У громадських організацій справді є питання по цьому закону в частині природно-заповідного фонду. Чому б не озвучувати, що думаєш? 

Ми часто чимось сковані, хтось боїться, хтось хоче підтримати свій імідж. От і мовчимо. А його імідж саме в тому, щоб говорити правду, і йти в свій бік. Такий собі одинак. Підняв шаблю і побіг в бій.

Саме так трапилось і в історії з Голосіївським парком. Треба було, щоб хтось наважився сказати, що нищити ліс неправильно, намалював той перший плакат, притяг стіл з дому і почав збирати підписи за спасіння дерев, який вигляд це не мало б збоку. 

 Для історії

Михайло Юхимович стоїть десь там нагорі біля входу на горище з раритетним плакатом, як пам’ятник сам собі. 

− Що б ви порадили всім тим, хто намагається вберегти природу Києва і не завжди виграє битву?

− Не зневірюватися. Не боятися і не мовчати. Сили нерівні, але тим значущіша перемога. 

А потім жартома додає:

− Історія нас не забуде. Якщо ми напишемо її самі. Це не я придумав. Хтось сказав, а мені подобається.

Михайло Юхимович сміється. Його обличчя молодшає на кілька десятків років. 

Надія рухає боротьбу, боротьба живить надію. У цій замкненій системі одне породжує інше і змушує коліщатка не зупинятися. 

Олена Струк, для УП