Дуля Москві. Як житель села Стайки зупинив море, знайшов золото і не полюбив Христа
П'ятнадцять років тому біля села Стайки Київської області археологи виявили залишки кладовища, знищеного зсувами, здобувачами глини та історичним безпам'ятством.
У руках вчених опинилися кістки дванадцяти чоловіків, сімох жінок і десяти дітей, похованих в XVII-XVIII століттях. Біоархеологиня Олександра Козак реконструювала стан здоров'я померлих і особливості побуту в сотенному козацькому містечку.
Населення Стайок – середнього зросту, міцної статури. Малюки страждали на цингу та інші авітамінози. Зміни в суглобах, не характерні для дитячого віку, говорять про сильні фізичні навантаження, працю з ранніх років. Гематоми на гомілках у деяких дітей натякають на такі покарання, як удари палицями.
Скелети похованих чоловіків зберігають сліди поранень і так званого "комплексу вершника". Особливі зміни грудної клітки і плечового суглоба – наслідок стрілянини зі зброї, роботи з веслами і шаблею.
Скелети жінок теж красномовні: тяжка праця на землі, збирання врожаю; коромисла і відра з водою – вічні супутники.
Ознак карієсу і інших зубних захворювань у чоловіків менше, ніж у жінок. Вони вели менш осілий спосіб життя, брали участь у військових походах. Харчувалися більш збалансовано: зокрема, хлібом з борошна грубого помелу, м'ясом і цибулею, багатою на вітаміни. У раціоні жінок і дітей були борошно більш дрібного помелу, багато каш і солодких фруктів.
У 21 столітті життя в Стайках теж не просте, але об'єктивно легше. Якщо вимкнути телевізор з політичним порядком денним, зосередитися на тому, чим багата земля, Дніпро і місцеві кручі, то вийде історія хоч і мінорна, але не безвихідна.
Фенікс
Неспокій і Дніпро течуть у різні боки – це правило засвоїть всякий, хто знайде будинок 62-річного Анатолія Кирпача в Стайках.
– Рєбята, ви тут суєту не наводьте! – командує він свійським тоном. – Ітоговий результат один для всіх: з глини прийшли – в глину підемо. Як не крути, а все одно із нас зліплять горшки.
До одвічної роботи небесних гончарів Анатолій Федорович ставиться з гумором і повагою. Смерть його не лякає.
Сидячи в тіні двох великих абрикос за великим дубовим столом, зробленим у власній майстерні, лівою рукою чоловік спирається на ціпок.
– Вірю я в переродження, – показує він рукоять у вигляді Фенікса з жіночим ликом. – Енергія нікуди не зникає. Жодна людина, яка коли-небудь була на землі, не померла.
Якщо кожен із нас і справді горщик, з яким всесвіт творить, що йому заманеться, то в космічній кухні Анатолію Федоровичу виділили виняткове місце. Його двір – крайній на стайковських кручах. Далі видно тільки Дніпро, небосхил і безкрайню плоть українського чорнозему.
Жити над священною рікою – зрозуміти причину цього привілею Кирпач і не намагається. Але смутно здогадується, що був тут і раніше. Колись дуже давно і в іншій іпостасі.
– Малим лежав ось там на шпилі (вершині пагорба – УП), дивився вдаль, інколи таке відчуття виникало, що вже тут колись був. Я вже це бачив, – лунає розповідь під гул літаків, що заходять на посадку.
Рев турбін – одна з небагатьох антропогенних скалок, з якою доводиться миритися господарю будинку з видом на мільйон. Від його двору по прямій, через Дніпро на лівий берег, до головного аеропорту країни в Борисполі чотири десятки кілометрів.
– Ось це з семи утра кожну хвилину-дві (пролітають – УП), – зазначає Кирпач. – Кстаті, рєбята, підніміть тему: чому авіакомпанії, які літають над Лондоном, башляють населенню за звук та екологію, а у нас – ні? Воно ж, понятно, ні хрєна не манна небесна падає на голову (продукти згоряння палива – УП).
Рабський характер в усій Україні. Над бидлом можна літати скільки завгодно.
Пуповина
Дніпро тільки встиг нагрітися, а осінь вже підступила.
У дитинстві, як і належить людині, Анатолій Федорович часу не знав. Але тепер кожен його день вислизає піском крізь пальці.
– От тобі скільки? – цікавиться він. – Сорок два?! Хєх, ну ти вже сам маєш знати, як час почав летіти.
Коли встають поперек горла турботи, Кирпач радить кернути чарочку горілки, настояної вмілою односельчанкою на криваво-червоному кизилі.
– Малими ми з Дніпра не вилазили, – згадує чоловік. – Морда, губи всі сині були.
Його пам'ять, що чинить опір в'язкій рідині років, зберігає те, що пішло безповоротно. Він застав Дніпро таким, яким той був до появи Канівського водосховища – струнким і сильним. Таким, як і сам Анатолій в молодості.
За часів не надто давніх, але таких, що здаються в 2021 році билинними, воду тягали відрами з річки. Маленький хлопчик Толя теж. Пихтів і пітнів, піднімаючись сотню метрів вгору схилами. Допомагав батькам, поки ті працювали на одному з цегляних заводів у Стайках. Батько керував бульдозером, мама "кидала цеглини".
– Такі паводки були, що наші заводи затоплювало. Я навіть в дитинстві по цехах плавав на човні з веслами, – розповідає господар будинку.
З появою Канівської ГЕС під роздутою вшир річкою зникли сінокоси, село Рудяки і мальовничі місця на протилежному, лівому березі, куди вибиралися по вихідних правобережні люди.
– Такі там заплави були! Озера з рибою. Лози червоні росли, не зелені. Цей запах червоних лоз з дитинства не можна забути. Космос! – посміхається Кирпач.
Через півстоліття Дніпро пахне інакше.
– Гівном! – пояснює стайковчанин без натяків. – На правому березі скоплюється все гівно, яке насрали.
– Таке варварство (будівництво гребель і ГЕС– УП) могло тільки при Союзі бути, – впевнений він. – Подніпров’я – фактично наш генофонд. Наша пуповина, яку взяли й розірвали.
Найважливіше – це генофонд. Якщо ти в ліс попадаєш – мауглі не стаєш.
Хворіє не Дніпро, хворіє народ. Хворіє відсутністю історичної пам’яті. Нам завдали удар – по ДНК, по ментальності, по мові...
Хата скраю
Капітан-лейтенант ВМФ СРСР. Золотошукач. Дерев'яних справ майстер. Любитель старовини і трипільської культури. Нащадок характерників. Дивак-людина.
Анатолія Кирпача знають різним. Сам він називає себе пенсіонером, який займається всім, щоби не було нудно, і "щоб дах не поїхав". Приймає гостей. Перетворює рідні дніпровські шпилі на місце сили з пристойним туалетом, колибою, мангалами і невеликим басейном під тридцятирічною смерекою.
Зрозуміти, де починається і закінчується приватна територія Кирпача, неможливо. Анатолій Федорович, чия хата знаходиться буквально скраю, зневажає паркани, тому в його володіннях часто ступає нога заїжджого туриста.
– Це саме страшне прислів’я – "моя хата скраю", – обурюється він. – Його другу половину – "першим ворога зустрічаю" – вичеркнули із народної пам’яті.
– Подивіться яка гнусність! – продовжує стайковчанин. – Три четверті людей голозаді, а забори стоять! У них замість горшка – дірка в землі, але забори! Від кого ви відгороджуєтесь? Забор не спасає від коронавірусу. Від падлючості теж не спасає.
Ми забули, що таке толока. А це для наших предків був життєвий закон.
Щоб підібратися до істини, самих Дніпра і Стайок в юності Толіку Кирпачу здавалося замало. Йому хотілося зазирнути за горизонт місцевих подій.
Він закінчив Калінінградську морехідку, пішов служити на Балтику фахівцем ракетно-артилерійського озброєння. Там товариші по службі помітили: в шторм, коли Анатолій здавав вахту, буйні хвилі затихали.
– Хлопці в шутку казали: "Давай, вставай на вахту! Заспокой море!". Коли вже я повернувся додому, почав шукати інформацію про свій рід, то дізнався, що серед моїх предків характерники були. А прабабка моя – відунья.
Мабуть, ті здібності й мені перейшли. Але я про це не знав, коли був молодий. Якби знав, що воно в мене є, може б це розвивав, – каже моряк.
Величі радянського флоту і держави за 25 років служби він так і не відчув. У 80-х, коли Британія розгромила аргентинців в битві за Фолкленди, капітан-лейтенант Кирпач написав аналітичний рапорт керівництву КДБ. У тринадцяти пунктах він виклав головні проблеми радянського ВМФ.
– Висновки були такі: якщо б ми пішли на Фолкленди, то утонули, ще не доходячи, – сміється чоловік.
Його послання з криком SOS у верхах не зрозуміли. Норовливого правдоруба з УРСР відправили подалі, на ТОФ – тихоокеанський флот.
Тугу за батьківщиною жителя села Стайки вгамували в грудні 1991 року в Біловезькій пущі, поставивши крапку в митарствах його народного духу.
– В мене в каюті і "Кобзар" був, і "Енеїда" Котляревського, і "Кайдашева сім’я", – посміхається Анатолій Федорович. – Коли лягав спати, закривав очі, бачив Дніпро і кручі. Тягнуло додому – не то слово!
Я тоді зрозумів, що не те захищаю. Захищаю країну не від зовнішнього ворога, а від того, щоб народ не розбігся.
Пророки
Коли двоюрідна бабка Анатолія Федоровича проходила повз Києво-Печерську лавру, щоразу "дулю давала" та "плювалася на стіни". Чи була вона атеїсткою або язичницею, Кирпач не знає. Але коли помирала, сказала: "Ніяких попів! Ніяких хрестів!".
Цей заповіт бабусі став більшим, ніж інструкцією з її поховання. У бога Кирпач не вірить. Всі біди, впевнений він, почалися, коли спалили язичницькі міста і вирізали волхвів.
– Нас відірвали від нашої світоглядності, від поклоніння сонцю, небу, землі. Від усього, що дає життя. Поки ми знов не відчуємо, що ми люди, а не раби божі, толку не буде, – пояснює своє ставлення до християнської віри господар будинку на дніпровській кручі.
– У нас в хатах Кобзар стоїть, пророк наш, а люди при цьому в церкву йдуть. Ну як так можна? Почитайте, що Шевченко про церкву писав! Ось ця наша дволикість...
Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка… У нас стільки пророків! Нам би одного Мойсея, щоби вивів нас, – зітхає стайковчанин.
У 90-х, повернувшись додому після чверті століття на флоті, Анатолій Кирпач освоїв іншу професію – організував фірму, щоб добувати промисловим способом українське золото.
Він шукав і знаходив його поблизу села Ділове на Закарпатті. Він обстежував Бобриківське родовище на Луганщині. Звертався до політиків найвищого рангу, починав перспективні проєкти, пропонував програму розробки малих родовищ. Але Україна, багата на підземні копалини, корупцію і чиновницьке свавілля, на Ельдорадо так і не перетворилася.
У переліку рецептів кращого майбутнього один видає в Анатолії Федоровичу його бунтівну козацьку кров. Звучить радикально, але так, скоріш за все, вчинили б предки Кирпача 300-400 років тому.
– На Майдан треба ходити кожні півроку. На кожному стовпі має бути висячий паразит. Нами правлять діти та онуки тих, хто в 33-му році останню зернину вигрібав. Це таке падло!
Нам потрібен Сірко.
Узвар
Восени, ближче до зими, Анатолія Кирпачова душив кашель. Але в цьому році зміну сезонів він зустрічає без побоювання.
Сидячи, як волхв, за своїм великим столом над Дніпром, стайковчанин пропонує мутний, терпкий напій, настояний на пам'яті предків, вірі в цілющу силу природи, на методі проб і помилок.
– Це узвар, який ми робимо з гілля, – спостерігає він з інтересом за ковтками і реакцією гостей. – Тут молоді пагони всіх лісових дерев. Але основне, що в нього входить, – осокор (тополя чорна – УП). Про його силу ще пращури наші знали.
Свій еліксир Кирпач п'є вже два роки. Каже, вистачило три місяці, щоб зникли набряки, а доза крапельниць після інфаркту зменшилася вдвічі.
– Але більше всього я в захваті, що кашель пройшов. Був просто ужас, просто здихав! Не міг заснути, жити не хотів. Куди тільки не звертався, – розповідає він.
Одна з мрій Анатолія Кирпача – відучити українців пити чай. Замінити його навіки на навар із гілок.
– У нас за спалювання листя штраф, тому що вони є фільтром планети: вдихають лайно, а видають кіслород. В їх тонні дев’ять кілограм токсинів.
Листя спалювати не можна, то чому тоді ми чай листяний п’ємо? Це все одно, що тампакс макати у кружку, – посміхається пенсіонер, задоволений порівнянням.
До рецепта свого чудодійного узвару Анатолій Федорович прийшов, вивчаючи історію трипільців. Чим глибше в неї заглиблювався, тим більше дивувався.
– Можете уявити, що у трипільців двісті найменувань посуду було?! – звертається він до слухачів, не вимагаючи відповіді. – Думаю, що англійська королева від офіційного візиту до трипільців відмовилась б. Їй цілий рік прийшлося б вивчати, як тими приборами всіми та посудом користуватися.
Повернення українців до витоків Анатолій Кирпач жадає і не чекає, склавши руки. У гаражі, врізаному в пагорб, переробленому під майстерню, він сам собі деміург. Стругає дерев'яний посуд і хлібниці у вигляді трипільського храму.
У своїх хлібницях він передбачив майже все: спеціальні отвори, щоб не заводилася цвіль; непомітні похви; знімні частини, які можна використовувати як кухонні дошки; і навіть полички для спецій.
Відволікаючись на мить від презентації виробів, майстер поглядає на Дніпро. Каже про плани Ілона Маска і про своє, сокровенне.
– Ох уж ця ментальність – за забором... Ми – діти Всесвіту. Він – величезний. І він – наш дім. Не тільки цей Дніпро та ця земля. Коли ми осягнемо цю світоглядність, тоді і будемо на Марс летіти. А може й ні.
Дуля
Виродок. У жартівливому самовизначенні, яке використовує на свою адресу Анатолій Кирпач, і сарказм, і смуток, і приховане прохання поважати його самість.
– Виродки ми, – усміхається він. – Нас тут таких (корінних стайківчан в декількох поколіннях– УП) небагато залишилось. Всі інші – понаєхавшиє.
Згладити гострі кути, зліпити з недосконалості світу що-небудь гідне Анатолію Федоровичу допомагає пам'ять. Вона – як глина з місцевого кар'єра. Якщо прикласти до неї руки і душу, є шанс залишити після себе щось дивовижне. Або хоча б щось.
У планах Кирпача – побудувати кілька гостьових будинків в трипільському стилі. І ще один, з яким у нього особливі рахунки.
Півстоліття тому тут, поруч, біля стежки, що вела до пагорба, названого місцевими Козинка, під солом'яною стріхою жила його баба. Після смерті господині хата протрималася ще з десяток років, поки її теж не стало.
– Хочу відновити ту хату. Пам’ятаю кожну деталь, кожний куток. Пам’ятаю ту скриню, в якій я конфєти шукав.
Коли бабка поверталась з Києва, то я знав, що вона не одну конфєту привезла. Докторську ковбасу ми одразу з’їдали, бо холодильника не було. А конфєти я потім скрізь шукав, – ділиться Кирпач, випускаючи на волю почуття і сигаретний дим.
До полудня ранкову прохолоду витісняє щедре на тепло сонце, що піднялося високо над Дніпром.
Літаків в небі стає все менше. Гул двигунів змінює дзижчання мух. Десь під урвищами глухо звучать постріли мисливської рушниці, що сіє дріб в тушки невдачливих качок.
На столі парує гострий бограч, блищать вареники з яловичими потрохами. З'являються солодкі налисники і домашня ряжанка-колотуша, від однієї назви якої віє затишком.
– Ти питав у хлопців про осокор? Спитай! – невпевнено пропонує Анатолію Федоровичу його дружина, коли приходить час прощатися.
– А! – вигукує Кирпач. – Да! В мене є ідея. Потрібен тільки осокор десь два, два з половиною метри в діаметрі. Ви ж катаєтесь всюди, може побачите?
– Довбанку хочете зробити чи що? – намагається вгадати задумане журналіст.
– Нє-є-є, рєбята, – сміється нащадок характерників. – Україна буде в захваті, а кацапи вдавляться.
– Статую Перуна на пагорбі поставите?
– Це само собой, – ледь помітно підморгує Кирпач. – Але я про інше. До мене вже штурман приїжджав, пеленг розрахував…
Я хочу дулю велику вирізати. І поставити в напрямок Москви. Дулю з осокору.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, Дмитро Ларін, УП
