Ходять і б'ють. Ні, це не про аб'юз, а про час і майстра зі Львова, який виготовив годинники для 70 міст
Хто ніколи не вбиває час, оживлює неживе, а почувши дзвін, завжди знає де він?
Правильна відповідь – кампаніст. Людина, яка виробляє, встановлює і реставрує годинники і куранти на дзвіницях, вежах або ратушах.
Іноді такі годинники поєднуються з жакмарами − механічними фігурами, які рухаються під час бою курантів.
Кампаністів, що опанували одну із трьох складових професії – дзвони, годинники, жакмари − в Україні небагато.
Усі три опанував 53-річний Олексій Бурнаєв, кандидат фізико-математичних наук, доцент Львівського національного аграрного університету, майстер, який виготовив годинники для більш ніж 70 міст України.
Також Олексій є автором монографій з дивними як для кампаніста назвами на кшталт "Вітрове навантаження і вітроенергетичні ресурси в Україні". Якщо всі його надруковані монографії поскладати одна на одну та виміряти рулеткою, товщина стопки буде 17 см. Тому Олексій жартує, що його IQ дорівнює 17 сантиметрів.
Олексій Бурнаєв розповів "Українській правді" про п’ять каст годинникарів, конкуренцію між механічними та живими сурмачами, рибальський спінінг для квіткового годинника та ілюзорність часу.
В ногу з часом
− Синхронічність, − каже Олексій. − Слово, яке ви намагаєтесь згадати, − "синхронічність".
Ну звичайно! Термін Юнга, який позначає будь-які дивні збіги подій і обставин.
У тому, що Олексій призначив мені зустріч у ресторації готелю "Нобіліс", нічого дивного немає. Фасад цієї будівлі прикрашений одним з годинників Бурнаєва – годинником закоханих, подивитися на який щодня збирається юрба туристів.
І якби не пісня Стінга "All This Time", яка лунала з тераси "Шотландської кав'ярні" поруч, в мене не виникло би відчуття тієї самої "синхронічності". Однак важко не звернути увагу на "All This Time", коли йдеш на зустріч з людиною, для якого час – не абстракція, а професія.
А потім зненацька згадуєш, що в 1920-і у "Шотландської кав'ярні" любив посидіти видатний математик Станіслав Улям. Після переїзду в США він став учасником Манхеттенського проєкту, і під час роботи над атомною бомбою познайомився з Євгеном Рабиновичем. Саме тією людиною, яка вигадала Годинник Судного дня – символічний циферблат, на якому щороку вчені переводять стрілки, щоб показати, наскільки людство наблизилося до апокаліпсиса.
І раптом виявляється, що від львівського Годинника закоханих до всесвітнього Годинника Судного дня всього чотири рукостискання – Бурнаєв, Стінг, Улям, Рабинович.
Однак починати розмову з кампаністом з подібних мудрувань – не найкраща ідея, за таке свавілля редактори зазвичай ламають пальці.
А тому одразу задаю кампаністу найпростіше, як війчаста інфузорія, але доречне питання: чому він обрав цю рідкісну професію.
– Пам’ятаєте анекдот: кінець радянських часів, на педраді розбирають вчительку молодших класів – така молода, така гарна, діти вас так люблять, а ви… Ну як ви могли стати валютною повією? А вона відповідає – знаєте, просто пощастило. Так само і мені – просто пощастило, – віджартовується Олексій.
Він закінчив механіко-математичний факультет у Львівському університеті імені Франка, потім аспірантуру в Політехніці.
У 1995 році почав писати докторську дисертацію – мав ідею щодо покращення тривалості роботи ядерного пального. Але вже рік потому Україна відмовилась від ядерної зброї і автоматично – від розробок власного ядерного палива.
Згодом Олексій стає доцентом Львівського національного аграрного університету і входить у склад групи, яка займається автоматизацією метеорологічних вимірювань. Ця група розробила вимірювальний комплекс для українського Гідрометцентру, але той купив набагато дорожчий російський аналог.
– А до чого ж тут годинники?
– Старий корпус Аграрного університету колись мав вежовий курантовий годинник, – терпляче пояснює Олексій, – але за радянських часів від нього залишились тільки циферблат і стрілки. І ми з колегами вирішили його полагодити. Точніше, зробити наново. Всю механіку і електроніку робили самотужки.
Не обійшлось і без помилок – якось восени 2000 року годинник почав збоїти, і одного разу бив цілу ніч. 14 700 ударів зробив з інтервалом в 3,5 секунди. Повільно бив, як у церкві за небіжчиком. У 6 вечора це почалось, а повідомили мені про це лише о 7 ранку наступного дня. Але ніхто з навколишніх мешканців навіть слова не сказав – люди думали, що то в церкві, яка поруч з університетом, справляють поминки за якимось "крутим", от і заплатили, щоб цілу ніч били у дзвін.
Кастова система, або 5 стадій відносин з часом
В Олексія власна класифікація годинникарів, які займаються монументальними пристроями.
Перша, найнижча каста – ті, хто обслуговує ратуші або дзвіниці.
Вони підіймаються на вежу і крутять корбу – пристрій, схожий на коловорот, який крутять для надання обертального руху валові. Годинник заводиться в середньому на 36 годин. Корба підіймає три гирі десь по 120 кг. Їх треба витягнути зазвичай приблизно на 20 метрів.
– Багато людей вважають, що вежовий годинникар – дуже мудра і знаюча людина, – розповідає Олексій. – Насправді, часом ці знаючі люди просто ллють масло на шестерні, століттями не миють механізм, а їх так зване "робоче місце" завалене горами цигаркових "бичків" і дохлими голубами.
Кожен ранок такий годинникар звіряє час механічного годинника з показами на мобільному телефоні. Він повинен розуміти, що, де і як накрутити, щоб позбавитись зміщень, які неодмінно виникають на механічному годиннику. І якщо з годинникарем щось трапляється, одразу виникає проблема – поки йому знайдуть заміну, годинник може зупинитись.
Іноді не можуть звільнити навіть завзятих алкоголіків, бо без них не розібратися. А ті спеціально нікого не навчають своєму ремеслу.
Друга каста годинникарів – це інсталятори. Вони встановлюють кимось виготовлені годинники.
– Мені одна велика французька фірма пропонувала стати їх інсталятором, – говорить Олексій. – Кажуть: навіщо ти мордуєшся і розробляєш власні механізми? Ми тобі все будемо давати – хоч автоматику, хоч електроніку, не кажучи вже про циферблати і стрілки. Я їм відповів – але ж тоді я буду залежний від вас, хлопці. То й що? Але для мене це важливо.
Третя категорія годинникарів – найвища. Ті, хто все робить сам – від повної реставрації до розробки нового обладнання, виготовлення жакмарів і їх встановлення.
– У мене своє маленьке виробництво, – каже Олексій. – Звісно, це не завод. У мене навіть немає власного станка, це недоцільно при 2-3 замовленнях на рік, деталі замовляю на стороні. Але в Аграрному університеті є люди, кожен з яких вміє робити щось унікальне – один досконало креслить механізми, другий – спец у галузі електроніки. Та й я сам вмію багато чого. Маю, наприклад, досвід у промисловому альпінізмі. Ще на стадії розробки ти маєш вже уявляти, як будеш цей годинник монтувати на верхотурі.
У Києві Бурнаєв робив годинник Грецького монастиря на Контрактовій площі, де зараз розміщується Нацбанк.
– З тим замовленням довелось помучитися через складнощі монтажу – висота там немала, під’їхати краном неможливо, плюс ніхто з-під Нацбанку не забере своїх джипів навіть під загрозою, що на них щось впаде. Я придумав систему підйому через дахи на похилих тролеях – на роликах їздила каретка, яку тягали шнурками, так і піднімали.
Четверта каста годинникарів – ті, що лізуть не в свою справу.
Є в Чорткові на Ратуші стародавній годинник – розповідає Бурнаєв. Коли вирішили його відремонтувати, знайшли слюсаря шостого розряду з Вінниці, спеціаліста з ремонту фотоапаратів для аерозйомки, і довірили йому полагодити унікальний механізм. І він частину зношеного антикварного механізму замінив "новодєлом", значно понизивши його історичну цінність.
– Я спілкувався з людьми у Франції, які займаються реставрацією старих вежових годинників, і вони навчили мене простому принципу – не треба вдосконалювати старі механізми. Якщо не можна відреставрувати, краще замінити оригінал на якісну копію. Заберіть цей годинник до музею, залишить в спокої – це історичний артефакт.
У Львові, наприклад, в музеї стоїть карета 18 століття – давайте зараз на неї поставимо підшипники від КамАЗу, замість коней запряжемо мотоциклістів і нехай наш мер їздить по місту як справжній пан. Але ж таке нікому в голову не прийде, правда? А чому до стародавніх годинників в нас інше ставлення?
І, нарешті, остання, п’ята категорія – це "сонячні годинникарі". Таких майстрів вкрай мало. Один з них – Всеволод Буравченко з Києва, який робить монументальні або кишенькові сонячні годинники – дуже грамотні копії виробів 15-17 століть, а також астролябії різної складності.
Таємниці квіткового годинника, або Карусель проти вандалів
Три львівських годинники Олексія увійшли до "Всесвітньої спадщини годинникарства", яку складають у Франції. Це Годинник закоханих на готелі "Нобіліс" по вулиці Герцена, "Монах-бровар" на проспекті Свободи і Квітковий годинник на Митній площі.
На жаль, "Монах-бровар", зроблений для Львівської броварні, вже кілька років не працює. А він насправді унікальний, бо всупереч ствердженню, що магніт і годинник – вороги, Олексій зробив механізм з неодимовими магнітами, що обертає стрілки крізь бронзу циферблату.
Завдяки цьому, якщо хтось почне крутити стрілку, вона потім сама примагнітиться до правильного положення. Після Євро-2012 цей годинник треба було ремонтувати, але замість того, щоб викликати Олексія, вирішили, що все зможуть налагодити самотужки. І зламали його остаточно.
Квітковий годинник, який Олексій не просто відновив, а фактично зробив з нуля, спіткала краща доля. Цей годинник був зроблений ще у 1950-х, але вже у 1970-ті він був у зруйнованому стані.
– Колись давно я відновлював годинник на башті замку Паланок у Мукачеві, – розповідає Олексій. – Кличе мене директор музею і каже: дивись що я маю! Я дивлюсь і бачу – декілька бляшаних циферблатів з намальованими фарбою цифрами і дві великі стрілки с рельєфною окантовкою. Я зробив фото з цими стрілками та й забув про них.
Пройшло 9 років. І якось один мій знайомий знайшов в архіві світлину львівського "Квіткового годинника" 1950-х. Я дивлюсь і розумію, що вже колись бачив ці незвичайні стрілки. Підняв фото з Мукачева і – бінго. Так я натрапив на слід залишків того славнозвісного радянського годинника.
– А як ці стрілки потрапили до Мукачева?
– Коли режисер Юнгвальд-Хількевич знімав фільм "В’язень замку Іф", йому для зйомок був потрібен великий годинник як декорація. На той час механізм "Квіткового годинника" вже валявся у Стрийському парку, а стрілки від нього вивезли до Мукачева. Проте вони не підійшли. Там їх і кинули.
Відновити Квітковий годинник Олексію дозволили, але не за міські гроші, а за кошти Київстару. Насправді ніхто не вірив, що такий годинник працюватиме, бо на той час вже був негативний приклад київського квіткового годинника.
– Я бачив механізм київського годинника і маю всі його файли. Маленький механізм і величезна 6-метрова стрілка до нього – каже Олексій. – Опівночі ці горе-годинникарі відкоркували шампанське, святкуючи відкриття годинника, але вже о 3 годині ночі він зупинився. Геть злизало шестерню. Авжеж, бо шестерня була пластмасова.
Тоді вони зробили шестерні з бронзи. Їх також зрізало – вітер дме, а стрілка має велику вітрильність, от її і завертає. Вони знову переробили механізм, але годинник так і не запрацював. Вже забрали квіти, щоб не гальмували стрілки, і засипали замість них кольорові камінці – все одно не йде правильно.
Як мені казали, згодом поруч з годинником посадили комунальника в жилетці – дідуся зі спінінгом, і коли йому по мобільнику казали, що їде мер, той дідусь своїм спінінгом чіпляв стрілки і встановлював на правильний час. Так і чергував там все літо.
Олексію хотіли замовити реконструкцію цього квітково-щебеневого годинника, але потім трапився Майдан, і ця тема взагалі зникла з порядку денного.
А львівський Квітковий годинник працює безперервно вже 11 років, переживши навіть Євро-2012, коли на його стрілках робили селфі футбольні фанати, протоптавши стежку в квітах. Цей годинник увійшов до "Всесвітньої спадщини", бо немає у світі такого іншого, що був би настільки антивандальним, та ще щоб сам згрібав стрілками сніг взимку.
– Для багатьох годинників такого типу купуються механізми від звичайних вежових, – пояснює Олексій. – Такий механізм зможе протистояти дощу, снігу та льоду. Але чотири бугаї, які раптом вирішують потягати стрілки, рознесуть його вщент.
Тому коли я робив механізм для свого Квіткового годинника у Львові, надихався радянськими, завжди трохи похиленими, карусельками, яких раніше було багато у дворах. Зараз їх познімали, але ж вони простояли до того 50 років. Уявляєте? Дошки погнили, а вона стоїть і крутиться.
І я зрозумів – людина залюбки поламає лише те, що зможе потрощити голими руками або ногами, але автоген чи залізний лом ніхто з собою не носить.
Я зробив стрілки, які витримують стільки людей, скільки може на ці стрілки стати. Коли монтував годинник, ставив на стрілки величезних дядьків-зварювальників – а вони кремезніші за цих футбольних фанатів.
Квітковий годинник довго був улюбленцем Олексія, але час йде, і цього року йому нічого за обслуговування годинника не заплатили взагалі. Кажуть, що нема грошей. З натяком – це ж тобі більше потрібно, ніж нам, то ж твоя візитівка, от і опікуйся безкоштовно.
Володар оживаючих ляльок
Перший жакмар – годинник з механічною фігурою, яка рухається, коли б’ють куранти, у Європі з’явився у Орвієто, в Італії, у 1351 році.
Перший жакмар в Україні з’явився у Борщові в 2012 році – тоді Олексій виготовив фігуру монаха, який за шнурок відбиває в дзвін години.
Виготовлення годинників з жакмарами завжди було дуже коштовним.
– Я знаю майстра, який слідкує за легендарним Орлоєм на Староміській ратуші в Празі, – каже Олексій. – Він отримав 2 мільйона євро на його відновлення. Тому зумів не тільки зберегти всю автентику, але й зробити майже непомітну для ока автоматизацію – в нього навіть електричний дріт йде всередині плетеного старовинного шнурка. І тепер Орлой виглядає таким, яким був завжди, просто вже ніхто не бігає і не накручує корбу.
А ось з хмельницьким жакмаром Олексія стався фейсбук-скандал. Після встановлення фігури сурмача мера міста почали діставати з усіх боків: "навіщо ви цього трубача механічного поставили, краще було, коли ходили два дядька і сурмили".
– По-перше, там зверху страшний бруд, – пояснює Олексій, – і дядькам в тих смокінгах не завжди вдавалося видертися на балкон, не забруднившись. До того ж, жакмар грає 5 разів на день, цих дядьків треба було б тримати прив’язаними до місця. Або вони повинні були кидати роботу в музичній школі кілька разів на день і бігти на площу у будь-яку погоду, не дивлячись на локдауни.
А по-друге, ми підрахували, що вже за півтора роки жакмар покрив витрати на їхні зарплати.
Мистецтво виготовлення жакмарів практично зникло у сучасному світі. Залишилось лише дві майстерні – одна в Португалії, але там жакмари виготовляють з яскравої пластмаси, і це вже нагадує Діснейленд. Друга в Японії, але там технологічна складність зашкалює. Якщо у Європі, наприклад, використовується 1-6 приводів для "оживлення" фігур, то в Японії цих приводів може бути від 50 до 200.
– До того ж вони користуються промисловою автоматикою, – каже Олексій. – А я все роблю сам, на коліні, сам шукаю моторчики, сам роблю редуктори та черв’ячні шестерні. Тобто, мої жакмари ближче до класики, до мистецтва.
Вже сім років Олексій працює над годинником з жакмаром у Львові.
– Уявіть собі, – розповідає він, – пані на старовинному велосипеді з великим переднім колесом. У цьому колесі розміщений на дві сторони годинник-скелетон, тобто той, що має прозорий циферблат, завдяки чому можна побачити механізм. Пані нібито крутить педалями секундну стрілку, тримається лівою рукою за руль, в неї повертається голова, повертається корпус. В її правій руці ланцюжок, на якому за нею біжить песик. Кожну чверть години песик гавкає – в нього відкривається паща і смикається хвіст. А кожну годину пані дзвонить у дзвінок – дзелень-дзелень. Чиста механіка і електричний привід.
Замовник – золота людина, має терпіння зачекати. Я хочу зробити цей жакмар таким, що коли люди йтимуть по вулиці Коперника, де стоїть палац Потоцьких, то щоб дивились на той бік вулиці, де буде розташований мій годинник, а не на той, де палац.
Крім годинників та жакмарів, видатні годинникарі минулого виготовляли автоматони – такі собі великі ляльки з механічним приводом, які вміли писати, малювати, грати на музичних інструментах або танцювати.
Власне, саме завдяки цим першим людиноподібним роботам в суспільстві і виник страх перед неживими фігурами, які своїми рухами імітують живу істоту. Цей страх має назву автоматонофобія. Але Олексій ставиться до тієї фобії скептично, вважаючи, що вона існує лише у фільмах жахів або в фантастиці.
– Було в мене одне замовлення. Засновник Європейського консерваторіума курантів і вежових годинників, членом оргкомітету якого я є з 2014 року, замовив мені розробку і виготовлення "цигаркового" автоматону.
Він курець страшний, а всі його намагання зменшити кількість сигарет були марними. І він замовив мені автоматон з годинниковим пристроєм, який би видавав йому сигарети виключно у певний час. Бо з собою домовитися можна, а от з автоматоном – неможливо. Це мав бути лицар, який виймає зі скрині цигарку.
Але той бідолаха незабаром захворів на рак, тому необхідність в "цигарковому" автоматоні відпала сама по собі.
Механіка VS автоматики
"Годинник на львівській ратуші і Біг Бен в Лондоні – останні механічні годинники у світі, усі інші – автоматика та електроніка", – можна почути від львівських екскурсоводів, які намагаються створити додану вартість рідному місту-годувальнику.
Звісно, це неправда, дратується Бурнаєв. У багатьох містах України вежові годинники ще й досі механічні. А якщо казати про Європу, то у одній лише Празі більше механічних годинників, ніж у всій Україні.
– У чому перевага механічних годинників над автоматичними? – питає Олексій і сам відповідає. – Колись у Франції я вперше почув, як гидко звучить той унісон, коли над містом всі годинники на вежах та церквах одночасно зробили "блем" своїми дзвонами. Абсолютно одночасно, тому що їх контролює точний супутниковий час. Це неживий звук. Це не музика.
А механічні годинники ніколи не будуть дзвонити одночасно – ось ці їх маленькі зміщення плюс-мінус пів хвилини дають змогу насолодитись передзвоном.
Втім, автоматизація та комп’ютеризація годинників на дзвіницях, вежах або ратушах неминуча, і Олексій не бачить в цьому катастрофи, якщо усе це робиться з повагою до старих механізмів.
Він наводить приклад – на львівській ратуші є власний годинникар, а на дзвіниці теперішнього музею "Русалка Дністрова" – ні. Тому доводиться "напружувати" сторожа, який зранку, перед тим, як здати об’єкт, повинен навести годинник. Це не є його обов’язком, він не отримує за це додаткових грошей. Тому в нього ніколи не дійдуть руки, щоб змастити механізм або почистити його – накрутив корбу і добре.
У Європі такого бути не може – за будь-яку додаткову роботу треба доплачувати. Тому у тій саме Франції намагаються все автоматизувати, щоб позбутися залежності від людини, яка має до того ж бути кваліфікованим спеціалістом.
Так спочатку з’явились електромеханічні пристрої, які самотужки піднімали гирі, після того механізми на лампах, потім на транзисторах, і вже на сьогоднішній день – процесорні.
– До того ж не забувайте, – уточнює Олексій, – що у Франції чи Швейцарії опікуванням історичної спадщини займається держава. У нас держава цим не займається, тому так часто у наших містечках або навіть містах бачиш на місці годинника діру. Хіба якщо є якийсь місцевий олігарх, що володіє піщаним кар’єром, може замовити ремонт годинника.
Самотній рейнджер часу
Один гарний французький фільм починався словами: "Немає більш глибокої самотності, ніж самотність самурая, хіба що, може бути, самотність тигра в джунглях".
Я б додав до цієї фрази і про самотність кампаніста в Україні. Адже коли ти є єдиним представником своєї професії в країні, самотність стає неминучим компаньйоном.
У всякому разі посмішка Олексія – це посмішка одинака, який старанно маскується під "пересічну людину". Єдине через що можна запідозрити в ньому ексцентрика-дивака – легендарний білоруський годинник "Електроніка-55" на руці.
– В ньому є те, чого немає в жодному електронному годиннику світу – технічний доступ до меню адміністратора, – каже Олексій, перехопивши мій погляд. – Тобто, я можу туди зайти і самотужки виставити точність ходу годинника. Я почав робити вежові годинники у 2000 році, коли ще не мав мобільного телефону, і тому був змушений налаштовувати їх, використовуючи "Електроніку-55".
Втім, зі своєю професійною самотністю Олексій Бурнаєв розлучатися не поспішає. Принаймні, на запитання, чи не планує він відкрити власну школу і виховати учнів, відповідає так:
– Ще до ковіду поляки запропонували мені в одному з їхніх університетів взяти на себе спеціальність "реставрація вежових годинників". Я зв’язався з французами, щоб порадитись, а вони кажуть – ти за рік підготуєш собі 100 конкурентів. Тобі це потрібно? Ти опісля не зробиш жодної роботи. Ринок у цій галузі дуже малий, максимум 2-3 об’єкти в рік – то які можуть бути учні?
Розмова зненацька перескакує на тему "зимового" та "літнього" часу. Олексій негативно ставиться до відміни сезонного переведення годинників кожні півроку. На його думку, чим менше денного світла ввечері, тим більше ми споживаємо електроенергії, а відповідно, тим більше багатіють корпорації, які продають електроенергію. Час – це гроші, в цьому випадку буквально.
Ба більше, корпорації все одно залишаться в виграші, незалежно від того, відмовиться Україна від переходу на "літній" час чи ні. Бо завжди можна підняти ціни. Тому, міркувати щодо протидії корпораціям – дарма вбивати час.
А час, як відомо, дуже не любить, коли його вбивають, ще й дарма.
– Час... – задумливо промовляє Олексій, немов пробуючи слово на смак. – Час – це ілюзія. Лише годинники роблять час реальністю. Минає не час – минаємо ми. І саме завдяки годинникам та календарям людина відчуває, наскільки швидко минає її життя.
Я хотів щось сказати про "стрілу часу", про те, що з точки зору більшості людей час направлений вперед, хоча у південноамериканського народу аймара минуле, навпаки, попереду, а майбутнє ззаду. Згадати про умовність літочислення, бо наша з Олексієм зустріч відбувається одночасно у 2021 році від Різдва Христова, у п’ятому році від різдва Тік Току, у другому від пришестя ковіду та за 100 секунд до всесвітньої опівночі, якщо орієнтуватись на Годинник Судного дня.
Однак закінчувати розповідь про кампаніста подібними мудруваннями – не найкраща ідея, за таке свавілля редактори зазвичай ламають пальці.
Андрій Тараненко, для УП