"Він говорив: мамуська, ми ж з тобою партизани". Мама Павла Шеремета про сина і надію на правосуддя
Сьогодні восьмі роковини від дня вбивства Павла Шеремета. У цей день "Українська правда" вирішила нагадати про інтерв'ю, яке брали у матері Павла напередодні п'ятої річниці загибелі.
Вже шостий рік "Українська правда" починає 20 липня з тих самих слів.
"Цього дня наш колега та друг Павло Шеремет вийшов із дому та поїхав на ранковий радіоефір. За кілька хвилин його автомобіль підірвали в центрі Києва. Павло загинув".
Змінюється кількість років, що минули від дня вбивства. Але в розслідуванні, як і раніше, залишається багато питань. Головне з яких: хто вбив Павла?
Воно із резонансом лунало як в Україні, так і за кордоном. Однак згодом рідні, друзі та колеги Шеремета залишилися фактично віч-на-віч зі слідством.
Воно, своєю чергою, ставало дедалі закритішим. Відсутність результатів, запити, залишені без відповідей, та звинувачення у спекуляціях – таким тривалий час була відповідь влади на справедливу вимогу знайти вбивць.
На четвертому році розслідування поліція заявила про просування. У причетності до вбивства звинуватили військового музиканта, медика-волонтера та медсестру-добровольця. З цього моменту справа Шеремета знову стала однією з найрезонансніших. Тепер за рахунок громадського спротиву офіційній версії.
УП неодноразово писала, що версія слідства викликає чимало питань. І ми не можемо домогтися відповідей – наші прохання про інтерв'ю правоохоронців поки що не мали успіху.
Без відповідей і сім'я Павла. У Білорусі, де він народився, та в Росії, де якийсь час він жив і працював, вони продовжують чекати правди від України.
Перед п'ятими роковинами вбивства ми поговорили з мамою Павла – Людмилою Станіславівною. Не просто про її сина, але про людину, яку друзі згадують по гумору та любові до життя. Про журналіста, який говорив правду у небезпечних для журналістів державах. Про особистість, пам'ять про яку зберігають у трьох країнах. І про розслідування, за яким суспільство уважно стежить з різними емоціями.
– Людмило Станіславівно, як це – бути мамою Павла Шеремета?
– Просто бути мамою Павла Шеремета. Просто бути мамою дуже хорошого хлопчика, якого я любила і берегла своє життя. Я ставилася до нього просто як до свого сина, як до дуже хорошого хлопчика, як до дуже доброї людини. А далі – гідному, який має свою позицію і цю позицію він ніколи не зраджував.
– Коли ми прилітали до вас на річницю до Мінська, у 2017 році, мене вразило, як ви розповідали про його народження, про те, як він прийшов у цей світ. Можете розповісти нашим читачам також?
– Коли він прийшов, він відсалютував цьому світові. Він народився з піднятою вгору рукою. Вона була в нього над головою. І мені так і сказали лікарі, акушерка, яка приймала, каже – ну ось ваш син відсалютував світові, що він з'явився. І я заплакала від щастя.
– Ви згадали про позицію Павла та відстоювання цієї позиції. Це прагнення до справедливості та правди, хто у нього виховав?
– У нас уся родина така. Вся сім'я і з боку батька Павла, і моя сім'я – всі завжди стояли на боці правди і боролися за неї і відстоювали, як могли. І Павло таким же народився.
– У Павла у соціальних мережах написано, що він син партизана, онук партизана та сам партизан. Це також сімейна історія? Можете її розповісти?
– У Павла дідусь був партизан по лінії батька, і мій батько теж був партизан, і писали про нього в газетах.
Прабабуся Павла була повішена німцями на площі в центрі Осиповичів (місто в Білорусі – УП). Зібрали багато народу на цю показову страту як матері партизана, яка лікувала поранених, допомагала партизанам, як могла.
Батько мав її забрати вранці, але не встиг. А коли прийшов за нею, вона вже була повішена в центрі міста. І звичайно, він ніс цей біль через все своє життя.
Вона – прабабуся Павла, Пелагея Тарасівна – патріотка Білорусі, записана у всіх книгах, анналах. Вулиця в Осиповичах названа її ім'ям, і село, де вона жила, де згодом жив дідусь Павла, де батько Павла народився, там також названа її ім'ям – Козловської Пелагеї Тарасівни.
Тому так, Павло – правнук, онук партизана, сам партизан. І коли ми з ним розмовляли, він завжди мені казав: "Мамуська, – ну, щоб я не ставила зайвих питань, – мамуська, ми ж з тобою партизани?" Я говорю: "Так, синку". Тож зайвих розмов у нас по телефону ніколи не було.
– А яким би ви хотіли, щоб його пам'ятали?
– Я просто хочу, щоб його пам'ятали. Щоб його пам'ятали як людину, яка боролася за справедливість і пронесла через все життя ось ці слова: "Сила не в силі, а сила в правді". Те, що правду вбити неможливо. Можна вбити, але все одно вона переможе. Отак мені здається.
– Чи розрізняєте ви роль Павла в Білорусі, в Росії та в Україні? Пам'ять про нього у трьох цих країнах – різна?
– Звичайно, оскільки ситуація зараз непроста у моїй країні, і вона дуже відрізняється від ситуації, яка в Україні. В Україні хоч він там прожив недовго, але за 5 років він, мабуть, зробив стільки, що люди його пам'ятають досі. І в Білорусі пам'ятають, і в Росії, бо мені дзвонять і кажуть – ось він такий був.
Я ці всі великі слова сприймаю з легким гумором, бо це мій син. Я кажу – так, дякую, дякую. Просто, певне, голосно про це заявити ще не час.
– Яку роль він грав в Україні, якою ви її бачили і як ви її бачите зараз?
- Так само, як і скрізь. Він виборював правду. Мені дуже подобалося, коли він працював на Громадському телебаченні Росії та говорив про події, що відбуваються в Україні.
І коли починали з ним сперечатися, він казав: а ви були там? І це були відповідальні люди. Вони кажуть: ні, але я читав та чув. Він каже: ну, так, а я щойно там був і знаю.
Він ніс справжню, щиру правду, за це боровся і поплатився тим, що його звільнили. Він, звичайно, переживав, але чесно робив свою справу.
І мені дуже подобалося, як він працював в Україні. Я щоранку дивилася онлайн-трансляцію радіо "Вісті" і прислухалася до того, як він розмовляв. Мені подобалося. Не тому, що це мій син. Він, правда, дуже гідно працював. Гідно працював на благо України, на майбутнє.
– А що він вам розповідав про Україну, про те, що відбувається?
– Він дуже любив Київ. Коли я приїжджала, він мене водив цими вуличками та закутками. Навіть ворони – він мені показував, які вони цікаві. Він був щиро закоханий у цю країну, і навіть мову починав вчити. І в нього були такі плани, але не збулося.
– Зараз пам'ять про нього у Білорусі живе?
– Живе. Приходять до Павла на могилу. Я, коли приїжджаю, завжди бачу, що хтось був, значить, пам'ятають.
– Завжди бачите на могилі квіти живі?
– Так, квіти бачу. І в розмовах і люди похилого віку, і молодші – пам'ятають.
– Я ніколи не забуду кількість людей, які прийшли на прощання у Мінську – воно тривало кілька годин.
– Не побоялися. До того ж, я хочу сказати, це ж не просто...
– Як ви вважаєте, як би Павло реагував на те, що зараз відбувається в Білорусі?
– Дуже важко. Це було б складно, звісно, пережити. Дуже важко реагував би – як усі гідні люди.
– Я думаю, він би не міг мовчати точно.
– Ні, ні, ну як? Як можна? Ні звичайно.
– Хочеться трохи поговорити про розслідування вбивства. Наприкінці 2019 року на брифінгу, присвяченому цій справі, президент Зеленський сказав, що багато хто почув відповіді на питання, які всіх турбували 4 роки. Ви особисто ці відповіді отримали?
– Ні.
– А чому? Що вас бентежить?
– А які відповіді? Якщо звинувачують людей, якщо їх заарештовують, то треба мати якісь дуже вагомі підстави для цього. А люди вже стільки сидять... Два роки триває це, і все те саме.
– А ви дивилися той брифінг?
– Так, звичайно. Я тільки говорю про те, щоб не постраждали невинні люди.
– А у вас склалося якесь ставлення, позиція щодо цих людей, яких затримали?
– Яке у мене може бути ставлення? Це мають робити правоохоронні органи, суд, прокуратура. Як я можу взагалі навіть у думках щось тримати? Це з мого боку було б просто злочинним. Винні, невинні? Для цього є відповідні органи та докази. Суд іде. А в мене немає жодного: ні поганого, ні хорошого відношення.
– Ви вірите в український суд? Його вердикту ви довіритеся?
– Я не знаю. Мені дуже хотілося б вірити, щоб люди не постраждали даремно. Для цього ж і йде суд – щоб показати, що так, вони винні, чи навпаки, виправдати людей, щоб люди невинні не постраждали.
– Ви стежите за тим, що зараз відбувається у судовому процесі?
– Так. Але він такий повільний. Я, звичайно, дивлюся, але іноді мені набридає і я вимикаю. Там є наші адвокати.
Мені дуже хочеться, щоб це все проходило гідно, щоби адвокати з того боку не хамили адвокатам нашим. Тому що ми не зацікавлені – я принаймні точно не зацікавлена – у тому, щоб постраждали невинні.
– Коли востаннє з вами зустрічався хтось із влади української – раніше це був Порошенко – чи представників слідства? Або коли пропонували зустрітись?
– Ні, ніхто не звертався до мене. Єдине, я вдячна Порошенку за те, що він нас приймав двічі. І коли ми були на джазовому фестивалі два роки тому – він не був президентом, проте він підійшов до мене і висловив свою повагу, а я йому. І за це я йому вдячна.
– Наразі якась комунікація з вами ведеться з боку влади, правоохоронних органів?
– Ні.
– А ви хотіли б поговорити?
– Ні.
– Чому?
– Ну, про що я можу говорити? І так всі все знають – треба проводити розслідування. Це вже справа усередині держави. Що я можу просити? Проведіть справу, розслідуйте? Я розумію, що це дуже складна справа і що справді все не так просто, і я бачу, що щось робиться. Про що я можу говорити, коли стільки страждає матерів? І не лише я.
– Ви стали б спілкуватися про це розслідування з білоруською чи російською владою? Чи були такі контакти?
– Ні.
– Вони не виявляли жодного інтересу?
– Звичайно. Якби вони виявили інтерес, принаймні я щось відповіла б. Але ні, жодної зацікавленості не було.
Читайте також: Вбивство Шеремета. Що відбувається зі справою, відкриті питання та відповіді
– На початку року весь інформаційний простір сколихнула публікація аудіозаписів, на яких керівники КДБ Білорусі обговорювали стеження за Павлом та його фізичне усунення. Ви, напевно, знаєте, про що мова йде, і, напевно, слухали ці аудіозаписи. Вони для вас стали якоюсь несподіванкою? І що ви думаєте взагалі про цю можливу версію?
– Була така версія – що, можливо, це білоруські спецслужби. Я слухала аудіозаписи, звісно. У той час, коли таке відбувалося в країні, для мене це не стало особливою несподіванкою.
Єдине, що мене, звичайно, вбило, це коли з таким цинізмом каже: треба так підірвати, щоб руки та ноги розлетілися у різні боки. Я одразу навіть це не почула. Мене зовсім це вразило, я досить довго не могла прийти до тями.
Ось тільки все це треба довести. Це все потребує доказів.
– Є якась версія, якій ви найбільше вірите?
– Я ні у що не вірю, ні у що. Павла мого нема. І сьогодні мають розслідувати та доводити ті, хто зацікавлений у тому, щоб показати, що вони справді влада, що вони здатні захистити своїх людей. І не лише в Україні. От і все.
– Ви вірите в те, що ви дізнаєтеся, хто це зробив і чому?
– Я можу вірити лише неспростовним доказам, щоб не гадати на кавовій гущі.
– Ви спочатку згадували гасло, з яким жив Павло: "Сила не в силі, а сила в правді". За весь цей час через 5 років, коли суспільство досі цю правду так і не почуло, ви не розчарувалися в цих словах?
– У цих словах я не розчарувалася. Люди, які боролися за правду віками, це не один рік і не 5 років, і не сторіччя. І все-таки правда перемагала, нехай не так скоро, але колись переможе. Може, мене вже не буде.
– Що б ви зараз хотіли сказати президенту України і людям, які очолюють правоохоронні органи, які називали розслідування вбивства Шеремета справою честі?
- Справою честі, так, називали. Ну, що я можу сказати: боріться за правду, і пане президенте, і правоохоронні органи. Робіть чесно свою справу і боріться за правду до кінця. Ось і все. Не тільки в розслідуванні вбивства мого Павла, а в усьому будьте чесні та справедливі.
"Українська правда" вкотре закликає представників Міністерства внутрішніх справ відгукнутися на прохання про інтерв'ю та відповісти на запитання, які викликає офіційна версія слідства.
Інтерв'ю двох обвинувачених у вбивстві, які погодилися відповісти УП, читайте тут: Юлії Кузьменко та Андрія Антоненка.
Севгіль Мусаєва, Соня Лукашова, УП
