Київ говорить. Якою мовою, про що і з ким розмовляє місто

Плитка, якою вкрита стіна школи на київській вулиці Марини Цвєтаєвої, пофарбована в кремовий колір. Здалеку поверхня наче помережана чорними рисками. З кожним кроком візерунок проявляється, складається спочатку в літери, потім у слова. Я висмикую їх очима:

Хочу спать с тобой

Бог умер

Жизнь, посвященная боли

Дай сиськи потрогать…

Punks not dead

Відтоді, як з’явилися малюнки первісних людей у печерах, мало що змінилося. Наш вид продовжує залишати сліди на стінах. Лише символи інші.

Замість відбитків долонь, тарпанів, шерстистих носорогів та печерних левів – нові символи.

Щодня я видивляюсь нові експонати галереї, квитки до якої не купувала. Підслуховую, що каже стіна.

Місто говорить. Нелегально, анонімно, спонтанно і не дуже.

А я шукаю втаємничених перекладачів, хто може дати раду тому стоголоссю. Розтлумачити цю історію про колективну душу, карнавал, який завжди поруч, про стіни-психологи, непозбувного лоха та вічну молитву.

І несподівано для себе намагаюсь знайти свої слова для стіни. 

Секс, наркотики і рок-н-ролл

Ця історія бере початок зі стіни, на якій хтось написав: Антон дурак. Далі причепилося: Я не Антон и не дурак. Потім додалося: Все, кто пишет на стенах, дураки. І нарешті: Мы не дураки, но пишем на стенах. 

20 років тому переписка невідомих у власному під’їзді неабияк розвеселила Інну Головаху. Вона фольклористка, збирачка того, що зникає.

А потім Всесвіт почав підкидати те, за що зачепилась її свідомість. Приміром, статтю в американському журналі з промовистою назвою "І стіни мають вуха".

– В ній йшлося про підлітків, які роблять написи. Так вони озвучують складні для себе теми, які немає з ким обговорити. Мене ця думка зацікавила, тож я почала уважніше придивлятися до стін.

А згодом і фіксувати побачене. Вперше Інна сфотографувала графіті в 1999-му на вулиці Івана Франка, де жила. 

Інна бере один із своїх альбомів і відкриває навмання.

Захоплені фотокамерою в просторі і часі, графіті складаються в дещо подібне до підручника з історії в малюнках і написах.

Прості однокольорові "олівцеві" російськомовні написи, здалеку їх навіть не розгледіти, – таких графіті було багато наприкінці 1990-х.

"Fuck you", тюбик клею та листки марихуани, намальована і закреслена радянська символіка, значки атому, образи вбік ЛГБТ, антисемітські написи, посилання на Цоя, Metallica, Nirvana, загадковий "пентхауз" на дитячих майданчиках або просто "Игорь козел". Пройдешнє, що потроху зникало разом зі зміною порядку денного, та вічні цінності.

І, звісно, священа корова всіх часів – "лох" – найтрадиційніше для вітчизняних графіті слово-знак.

– "Ти лох", "Буш лох", "Андрей лох", "Кучма лох", "Кто писал не знаю, а я лох читаю", – перераховує Інна, сміючись. 

В американських дослідженнях вона читала, що написи можна розподілити по групах, пов’язаних з різними табу: наркотики, музика – та, яку не люблять слухати дорослі, секс, лайливий сленг, відносини зі школою чи з поліцією. 

У Києві вона бачила все те саме, приправлене рефлексіями вуличних філософів: 

Стань таким, каким ты не был, и останься тем, кем был

Death is life

Life is love

Love is sex

Sex is aids

Aids is death

На початку 2000-х все частіше в об’єктив почало потрапляти дещо інше. Інна показує чергові фотографії з малюнками і написами: Hip Hop – don’t stop, Rap – king of the music, Black graffiti like this are best.

Балонне графіті, яке зародилося в США в 1970-х роках як елемент хіп-хоп культури, заповнювало стіни Києва. У першу чергу тегами, короткими псевдонімами тих, хто малював, та назвами команд графітістів, від простих зображень до складних багатокольорових "кусків". 

– У Нью-Йорку графіті робили на потягах метро. І це було певне послання світові з бідних неблагополучних районів, яких ніхто не бачить. Потяг їде і каже: "Ось ми. Ми є".

Мені здається, що в нас тоді відбулося щось подібне. Можливо, це бажання бути на одній хвилі зі світом, спроба вирватися з культурної ізоляції, особливо коли ми все ще глибоко сиділи в радянській парадигмі.

– Вам ніхто не казав, що дослідження графіті – несерйозне заняття? Його ж сприймають радше, як бруд на стінах.

– Це не більш несерйозне, ніж те, чим я займалася, – сміється Інна.

Вона працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології. Їздила по селах, записуючи "народну демонологію", – розповіді про відьом, домовиків, русалок. І спільного між графіті та народними оповідками побачила чимало.

– Якщо розглядати графіті як форму спілкування, а не лише як пошкодження стін, це ж міський фольклор, що отримує різну форму – закликів, протесту, віршів, малюнків.

Візьмемо фольклорний текст. На нього існує право колективу, будь-хто може його змінити. Немає якогось остаточного вихідного тексту, як, скажімо, не існує найправильнішого рецепту борщу.

Так само і з графіті. Неможливо закріпити своє право на малюнок на цій стіні, яким би красивим він не був. Стіна зруйнується, або зверху хтось щось ляпне, або комунальники зафарбують. Проте біля малюнку можна поставити свій підпис. Тобто ти – виконавець. Як і у фольклорній пісні. 

Анонімність, на думку Інни, – ще одна спільна риса фольклору і графіті. Коли люди розповідають історії етнографу, вони зрідка говорять від себе. Використовують конструкцію "мені сусідка сказала", "розповідали", посилаючись на третє джерело. А з себе оповідач знімає відповідальність.

– Я ніколи не бачила людину в момент нанесення малюнку. Є стіна і є той, хто малює. А ти фактично слухач, якому стіна переповідає повідомлення, – каже вона. 

І щоб хоча би приблизно його зрозуміти, потрібно знати контекст, як і у фольклорному тексті. 

Загалом Інна зібрала кілька десятків альбомів зі світлинами київських графіт. Попри те, що вона досліджувала графіті протягом багатьох років, чимало питань залишились для неї без відповіді.

З ким це спілкування? На кого чи на що воно спрямоване? Адже графіті є в місцях, яких дуже складно дістатися: в недобудовах, на дахах. Навіщо вони там? 

– Можливо, це бажання виплескати накопичене, – розмірковує вона. – І стіна, як психолог.

Або ж провідник? 

Вічна молитва

Ідучи вулицями Києва, Вячеслав Корнієнко за звичкою вихоплює поглядом написи навкруги. Не дивно. Він переніс зі стін на папір тисячі зображень. І ніколи не скаже, що то просто бруд.

…Це був польський напис: ім’я Богдан, а далі пошкоджене часом прізвище, що закінчувалось на "скі". І рік. 1626-й. 

Вячеслав Корнієнко тільки-но почав працювати в національному заповіднику "Софія Київська" і йому запропонували дослідити, чи не Богдан Хмельницький залишив "автограф" на стіні храму.

На той момент відомими були 311 графіті Софії, які розшифрував ще у минулому столітті археолог Сергій Висоцький. Скориставшись його методикою, Корнієнко зрештою прочитав прізвище – Кадинський.

Завдяки тому напису і з’явилась ідея, доповнити корпус графіті невідомими зображеннями. Роботу Вячеслав Корнієнко розпочав у 2006-му, вивчаючи всі доступні сантиметри храмових стін.

Їх вкривали вишкрябані молитви – чи то у вигляді хреста, або слова "Господи", або цілого речення. Чи просто "тут був Іван" або "писав Петро".

Формально вони нагадують сучасні та за суттю зовсім інші, бо є скороченим фрагментом молитви "Писав Іван, молячись Богу своєму, нехай позбавить мене від гріхів".

– Тематика написів у храмі й на паркані відрізняється. Але ми можемо проводити паралелі, – каже Вячеслав Корнієнко. – Як і сучасне графіті, середньовічне є формою діалогу. Тільки храмові написи адресувалися здебільшого не сучасникам і не нащадкам, а Богові.

Стіна ніби підсилювала прохання до Бога, робила їх голоснішими. 

– Прийшов, помолився. Молитва прозвучала, ти пішов, і вона більше не звучить. А в уявленнях людей того часу молитва написана – вічна молитва. 

Читай також: Серце України, або Як Софійський собор став головним храмом країни

Цього року Вячеслав Корнієнко презентував останню десяту частину проєкту, що тривав 15 років, – "Корпус графіті Софії Київської". Дванадцять томів вмістили майже 7500 написів та малюнків храму.

Те, що зараз здається псуванням, потім може розповідати історії про нас минулих нам майбутнім. 

Про щось подібне кілька років тому напевно подумали Андрій Онищенко і Валерія Дідківська.

Я вам пишу

DISCO. Великий кострубатий напис десь на рівні сьомого поверху житлового будинку ліз в очі.

– Хтось же видерся туди, щоб написати те криве слово, – пригадує Валерія, з чого власне взялася ідея проаналізувати зображення на стінах Києва. 

У 2018-му Андрій Онищенко та Валерія Дідківська фотографували, рахували, класифікували, архівували нелегальне вуличне мистецтво і зрештою створили віртуальну мапу з графіті. Проєкт реалізували в рамках лабораторії інтервізуальності від BigIdea.

Масштаби задачі команда зрозуміла не одразу. Спочатку хотіли проаналізувати графіті цілого району. Та зрештою дослідницький полігон довелося скоротити до половини одного кварталу Лісового масиву. Але і цього вистачило, щоб здивуватися. Іноді зображення вкривали стіни в кілька шарів. 

Приміром, на фасадах однієї зі шкіл та її господарських будівлях Андрій та Валерія знайшли майже три сотні зображень. Загалом вони зафіксували понад дві з половиною тисячі малюнків і написів. Житлові будинки, бойлерні, будиночки двірників виявилися найкоментованішими гілками цього величезного районного форуму.

За їхні стіни конкурували політагітація, написи-повідомлення, що залишились без відповіді, або й цілі діалоги, реклама, теги, абстрактні малюнки. Такі категорії виокремили Андрій та Валерія.

І якщо аналізувати структуру зображень, то більшість з них – теги, підписи графітістів-початківців або ж районних "гуру". Далі за ними – найрізноманітніші написи-повідомлення. Судячи з усього, літери все ж таки перемогли малюнки. 

Зазвичай прості, не деталізовані зображення, стислі написи, намальовані нашвидкуруч балончиком чи маркером, вони вкривають тіло спального району. Комунальники не встигають за їх появою. Зафарбованих графіті виявилося менше десятої частини.

– Люди пишуть, тому що можуть писати, подобається це іншим чи ні, – каже Андрій. – Як на мене, це елемент демократичності і відкритості суспільства.

Кожен має право на стіну.

Ім’я, сестро, ім’я

Навіщо пишуть на стінах? – питання не йде з голови.

Особливо тут, в нетрях Подолу, де написи від маленьких до гігантських вистрибують з сірих стін. Найбільше – ETC. Воно вкриває поверхні навіть там, де здається це фізично неможливо.

Для звичайних перехожих то незрозуміла абревіатура. Для тих, хто в курсі, – назва київської команди райтерів. У ETC є різні тлумачення. Enjoy the city або нинішнє Erase the city.

– Якщо в тебе є кілька літер, можна придумати будь-яку розшифровку. Не треба шукати сенси, – каже мій співрозмовник, який погодився поговорити за умови анонімності. 

Він – графіті райтер зі стажем. Почав малювати в 1990-ті, після того як побачив розмальовані стіни та потяги в західних фільмах. 

Колись він був одним з тих, хто створював цю субкультуру в Україні. Тоді в Києві малювали кілька команд і з десяток райтерів. Наразі ситуація інша. З появою інтернету все стало доступнішим. І годі дивуватися, що теги захопили більшість поверхонь Києва.

– Відкривай, копіюй, наслідуй, кого хочеш, роби свій стиль. Виробники фарби рекламують її. Компанії залучають новачків. У цю сферу приходить багато людей. Спробуйте, до речі.

Я сміюсь. Насправді помітно, що йому не так вже й подобається те, яким доступним стало графіті, і як на нього впливають сучасні технології.

– Зараз багатьох райтерів оцінюють не за стилем, а по кількості підписників в інсті: ось дивіться, нова фотозона в місті. Усе це его. Ще більше людей побачать. Раніше була пряма комунікація, зараз – через мережу.

А ще його неабияк дратує мішанина зі всього на стінах, яка призводить до плутанини в головах.

– Графіті – це ім’я, назва команди. Фактично неймрайтінг. Теги, троу-апи (малюнок із заливкою – УП), куски. Все інше не сприймаю як графіті. 

Якщо людям треба створити перформанс, щоб підходили, питали, робили світлини з художником, то це не про графіті. Це вже стріт-арт. 

А стріт-арт – попса, спроба загравати з суспільством. Воно має всім подобатися. Інколи зустрічаються цікаві роботи, але я його не люблю. Але нікому не навязую цю думку.

– Я проходжу повз замальовані тегами стіни і намагаюсь зрозуміти, про що ця історія?

– Частіше за все, вона має прості пояснення – це для себе і для таких само, як ти. Графіті побудовано на абсолютному егоїзмі. Я так хочу і все.

– Але ж, малюючи в публічному просторі, ви так чи інакше втягуєте в це перехожих.

– Ви, приміром, втягуєтесь. Більшість взагалі не помічає, що коїться навкруги. А ті, хто бачать… когось графіті дратує, комусь байдуже, хтось пивом пригощає, а хтось пропонує "постояти на шухєрі, щоб мєнти не злапали".

Графіті – це такий нічний стиль життя, для тих, хто може собі його дозволити. У кишені маркер, фотокамера, на плечі сумка з балонами, наплічник. Одним важливо щось комусь довести. Іншим – розмалювати більше потягів або зробити напис на найвиднішому місці, чи відмітитись у всіх заулках свого міста, а може написати своє ім’я в чужому.

– Щодо мене, то у різні періоди життя, я проходив різні стадії малювання графіті. Наразі роблю це for fun, отримую кайф від самого процесу.

– І зрештою залишаєте свій слід?

– Можна і так сказати. Але це для мене не є ціллю. Я не вважаю, що навкруги має бути суцільне графіті. Але в певних місцях воно не зайве. Хоча краще було б менше, але краще.

Недоречно, коли райтери-початківці, що ще не опанували ні техніку, ні стиль, лізуть "поперед батька в пекло". Але вони хочуть самоствердитися. Це нормальний процес. 

– "Ось піду, напишу своє ім’я, і нехай вони знають, що я ще живий", – згадую я цитату з фільму Style wars про нью-йоркське графіті.

Мій співрозмовник мовчки усміхається.

Кинута жартома його фраза про "взяти балончик і спробувати щось написати", несподівано міцно вчепилася в мій мозок.

Написи розповідають

"Тут сидів Остапко" – нашкрябано у віконній проймі Кирилівської церкви. Вочевидь це був майстер, що розписував орнаментами вікно. На стіні ж попросив про похвалу. І крім неї ще "локтя золотнік". А якщо не заплатять, то "трясця оточе", застеріг він.

– Цей напис цікавий, тому що принаймні одного художника, який розписував Кирилівську церкву, ми знаємо на ім’я, – розповідає на лекції Вячеслав Корнієнко, який досліджував ще й графіті Кирилівської церкви.

За допомогою графіті можна простежити, що хвилювало людей в той чи інший період.

Уважно роздивившись графіті Софії, можна дізнатися, що колись жителів древнього Києва неабияк хвилював кінець світу. Принаймні три дати, пов’язані з його розрахунком, розкидані в різних частинах собору. Востаннє на катаклізм очікували 1492 року.

– До речі вважається, що тоді відбувся ментальний злам, який ми фіксуємо в графіті. Якщо до XV-XVI століття молитви переважно мали вигляд "Господи, поможи рабу своєму…", тобто були націлені на земне життя, то вже з XVI століття на перше місце виходять молитви спасіння, поминання, помилування. Люди почали орієнтуватися здебільшого на потойбічне життя, – говорить Вячеслав Корнієнко.

Але цінність графіті не тільки в цьому. За літописним текстом людини не видно. А от графіті дозволяють побачити за літерами людське.

– Приміром, переживання людини: "Купріяне, гарний же ти, скільки мені ще даремно розпалятися". Або "того не пиши, того не проклинай, а Івану погано". Читаю, а у мене перед очима старий буркун, який всім незадоволений і навіть нашкрябати йому не дають, тож він жаліється.

Хтось довіряв стіні свої мрії: Свята Софія, допоможи мені стати художником.

Або прокльони: Козьма тать – ти вкрав м'ясо. Бодай тобі ноги сплутало. Амінь!

Чи викриття: Господи, поможи, Боже, Йосипу, який даремно звів наклеп на Варлаама.

Окрема історія – графіті, що залишили діти, як вважається, відвідувачі школи при Софії. Приміром, хлопчик Лазар, який намалював Христа на віслюку і приписав поруч ІА. Або ж інший дитячий малюнок – вишкрябана фігурка вчителя, який диктує учням склади.

– Дослідження цих графіті свідчать, що діти мали розвинуту уяву і абстрактне мислення. Хоча існує міф, що в Середньовіччі люди загалом і діти, зокрема, були затуркані, працювали ледь не зранку до ночі з думкою лиш про те, як прогодувати себе. Насправді ж вони мали час і на розваги, – каже Вячеслав Корнієнко і цитує древню лічилку, яку діти залишили на стіні храму:

ані ані

мані мані

пука кріва

полкі кікі

Науковий феномен

Зося прийшла зі школи і застрягла перед дверима квартири, копирсаючись в портфелі. Ключі забула вдома, батьки на роботі. Вона ще трохи постояла, роздумуючи, що робити далі, і пішла на балкон. 

Було нестерпно нудно. Тож дістала з портфеля олівець і вперше в житті написала на стіні. 

Queen. Ace of Base. Army of lovers.

Стіна покірливо пережила акт вандалізму, не коментуючи музичні уподобання 8-річної дівчинки.

Здавалося, що на цьому історія з малюванням на стінах для Зосі Кайс закінчиться. Але ні. Багато років потому вона захистить дисертацію, присвячену міським графіті.

Та спочатку буде знайомство, яке напевне і запустить хід історії в цьому напрямку. У 19 років Зося зустріне хлопця, який не розлучався з маркером і постійно ставив свій підпис на стінах.

Згодом Зося і сама почне писати своє ім’я.

– Мені дуже подобалося. Я відчувала такий адреналін. Але цілковито розслабитися заважало моє "обліко морале". Як це я і пишу на стінах?! – усміхається вона.

Тож з практиків Зося перейшла у дослідники. Протягом десяти років вона вивчала тему. А захистилась у 2015-му. Саме тоді в Києві стартував муральний проект Arts united artist Гео Лероса.

– Тільки завдяки цим муралам, я змогла говорити про графіті, і люди хоча б приблизно розуміли, про що йдеться. А до того, тема сприймалася академічною спільнотою аж надто маргінальною, – всміхається Зося.

Приміром, коли вона вступила до аспірантури, то чи не перше, що там почула: "Ну що, нічна малювальнице, от взяти б тебе голою сракою в кропиву посадити, щоб знала як малювати". Бо є такий міф, що тільки невіглас через низький інтелектуальний рівень може "плюндрувати" стіни. 

– Це графіті? – питаю в Зосі, тицяючи пальцем вбік кульки, намальованої білим на дереві. Кулька дивиться на нас застиглими очима-крапками.

Ми гуляємо в Сирецькому парку. Через брак зручних для малювання поверхонь зображення визирають в прямому сенсі із-за кущів.

– Це чийсь персонаж. Він достатньо впізнаваний. Простий, щоб швидко намалювати і не попастися. Думаю, це графіті. Але не намагайтеся класифікувати, бо застрягнете вже на початку, – сміється Зося. – Той, хто малює теги, скаже, що тільки це і можна називати графіті. 

Субкультурне графіті більш спонтанне і вандальне. Графітоси не думають про естетику і прикрашання. Вони живуть тим, хто кого перемалює – за технікою, стилем, кількістю зайнятих поверхонь. І зазвичай це така командна конкуренція, яка не зрозуміла людям поза спільнотою. 

Кольорові складні картинки, то вже справа рук стріт-артистів. Це здебільшого одинокі митці. Вони певним чином переосмислюють простір, вписують в нього своє повідомлення. Те, що існує поза рамкам цього — справжня народна творчість, прагнення до миттєвої фіксації досвіду, як селфі на фоні Ейфелевої вежі. Або ж необхідність обнулитися, вийти з рутини. Це близько до карнавалу, коли дозволяєш собі більше, ніж зазвичай.

У авторів можуть бути різні цілі, але об’єднує їх те, що на стіні вони знаходять найкращу платформу. Цю думку Зося обстоювала в дисертації.

– Ми, як і первісні люди, звертаємось до наскельного живопису, прагнучи заявити про себе, умовно кажучи, через той всім відомий відбиток руки. Але первісна людина комунікує через стіни, тому що не має альтернативи. А ми навпаки – через перенасиченість нашого життя різними інформаційними каналами.

Люди, які зараз малюють на стінах, обирають їх як найефективніший і найоптимальніший візуальний канал серед багатьох інших, щоб одразу потрапити в ціль.

Тобто мені в очі. Треба визнати, що їм це вдається. Я говорю зі стінами, як колись моя бабуся говорила з депутатами під час трансляцій засідань Верховної Ради по брехунцю.

– Мені у графіті найцікавіші індивідуальні смисли, які людина випускає в публічний простір. Що вона хоче сказати, чому значення, вдягнуті саме в цей "одяг"? – каже Зося.

– Відповіді є?

Зося сміється:

– Їх можна отримати лише у автора. Фактично ми приречені не розуміти, про що говорять стіни. Ми хочемо, щоб графіті мало якийсь сенс. Ми його шукаємо в усьому. Але зрештою можемо в написи вкладати тільки свої власні значення.

А це вже інша історія.

Поза цензурою

У Софійському соборі залишали написи люди різного віку і різного стану. Схоже, це вважалося нормою, хоча церковний устав прямо забороняв шкрябати стіни. Та жодної інформації про покарання дослідники не знайшли.

Цікаво, що велика кількість графіті розташована, приміром, у вівтарних частинах. Тож маємо певну загадку. З одного боку, діє заборона, а з іншого її порушують всі верстви населення від дружинників до ченців і попів.

Разом з тим закреслені або затерті написи на стінах храму все ж таки є. І раніше дослідники вважали, що вони можуть свідчити на користь своєрідної церковної цензури. Та після того, як у Софії вдалося відновити частину таких написів, виявилося, що то були звичайні молитви.

– Погодьтеся, дивно, що на фресці є напис Марка, Семена і їх ніхто не чіпав, а є запис Петра і його закреслили, – каже Вячеслав Корнієнко. – Схоже на якесь індивідуальне несприйняття молитви Петра. У храмі Спаса на Берестовому, приміром, є звичайна молитва "Спаси Господи раба свого Кирила" і хтось перед молитвою написав "не".

Загалом затертих і закреслених графіті в Софії дуже мало: п’ятнадцять із семи з половиною тисяч.

– Люди, які писали на стінах храму, не усвідомлювали, що роблять щось погане. Зараз же графіті – певний виклик, з яким так чи інакше намагаються боротися.

Тож життя сучасного напису може обірватися дуже швидко на відміну від молитви Івана, що звучить віки. 

Місто індивідуальних сенсів

Біля арки Дружби народів – зграйки випускників. Мені все ще млосно після пережитих локдаунів і карантинів від кількості людей. Але я крокую вниз до Європейської площі, і дуже пишаюсь своєю сміливістю.

"Вселенная, я стараюсь", – каже стіна підземного переходу.

У Києва особливе почуття гумору.

"Я правда стараюсь", – думаю, читаючи напис.

На мене чекають Катя Римарук і Настя Яницька. Зрештою є шанс побачити, чиїми власне голосами говорить місто. 

– Це наше, – Катя показує на стікер з написом, наліплений на стіну, десь на вулиці Ярославській. Ми зупиняємось.

В течение нашей жизни мы нередко оказываемся в раю. Но помним только изгнание

За кількасот метрів звертаємо в арку. Жовтий будинок родини Сікорських дивиться порожніми очима-вікнами. Ні живий, ні мертвий. Напівзруйнований, зі слідами чорних опіків від пожеж. Це наш пункт призначення.

Катя і Настя писатимуть на стіні.

– Ни одно дерево не может дорасти ветвями до рая, не достигнув корнями ада, – цитує Катя майбутній напис.

– Це Юнг, – додає Настя.

Катя зафарбовує балончиком з червоною фарбою фон для майбутнього дерева. Я спостерігаю за рухами її руки і трохи заздрю.

Мені і самій кортить спробувати. Але застрягла.

Що я хочу сказати? – ось власне у чому питання. Озвучую дівчатам думку і цієї миті виокремлюю графіті по сусідству. Читаю вголос:

Vandalism is more fun when u know what to write

Ми сміємось. Місто говорить до всіх, хто уважний.

– Якщо постійно варитися у своїх думках, то звісно можна прийти до якихось інсайтів. Але цього недостатньо. Потрібне вливання свіжої інформації ззовні. Це нам забезпечує місто. Оскільки ми сповідуємо магічний реалізм, – сміється Настя, – то і місто у нас більш одухотворене.

– Як жива істота, – пояснює Катя.

– І який Київ на вигляд?

– Це завжди він. Пару тисяч років тому йому виповнилося 43, – перераховує Настя. – Почасти він сноб, ходить самовдоволений, але трішечки розхристаний. Ти звертаєшся до нього з певним запитом, чуєш уривки розмов на вулицях, бачиш написи. З них складаєш для себе якісь відповіді. Ти у потоці, тут і зараз, щось вихоплюєш. Так ніби він вклинюється тобі в думки.

– Звучить, як гадання по книзі. 

– Щось схоже. І це захоплююче. Є відчуття живого спілкування. Тому неможливо до міста відноситися лиш як до крапки на карті. Це наш союзник.

Катя і Настя познайомилися у 2013-му, тоді ж і зробили свій перший напис. Тут, біля будинку Сікорського.

– Це була така суміш почуттів. З одного боку, страх, що порушуємо певні норми, робимо щось заборонене, і за це нас покарають. З іншого боку, захват від того, що змогли порушити правило. Це спрацювало як звільнення від того, що над нами тяжіло, і що ми навіть не усвідомлювали.

Бо ти все життя правильна дівчинка: не засмучувати старших, не підвести родину. Та й взагалі, що може дозволити собі 30-річна жінка? Чи може вона дозволити собі писати на стіні? Може!

– Женщины варят борщ, а не пишут на стенах, – усміхається Катя, пригадуючи колись побачений на стіні напис. – Терапевтична сила фарби направду працювала на нас вражаюче.

Від того першого графіті дівчата ледь не щотижня робили новий напис. Зараз рідше. Але в місті повно їхніх слів.

– Для чого і для кого це? – питаю подруг.

– Це маячки, які ми залишаємо собі, – пояснює Катя.

– І про що вони?

– Про те, що ми виживемо, – усміхається Настя. 

– Коли я бачу написи, у мене постійно виникає одне й те саме питання: що хотіла сказати людина?

– Написи – це завжди індивідуальна історія, – каже Катя. – Умберто Еко писав, що книга створюється двічі. Коли пише автор, з’являється одна. Але тієї миті, коли її починає читати читач, з’являється інша. 

Тут те саме. Ми пишемо текст, який важливий і зрозумілий нам. Аби напис набув тіло, він має зачепити нас обох. Але коли його читаєте ви, то це вже інший текст і ваша історія.

Або ж історія про вас.

– Загалом не так важливо, чи зрозуміли ви задумку автора. Комунікація відбулась. Новий Всесвіт народився. У цьому вся магія, – продовжує Катя. 

Малювання на стінах їх змінило. По-перше, вони перестали бути перфекціоністками. Коли у тебе кожна літера крива, фарба потекла, рядок кудись поповз, вчишся з цим миритися. По-друге, це хороший досвід боротьби зі страхами.

– І кожного разу це вивільнення чогось глибинного, – додає Настя.

– А далі слова живуть своїм життям, – підхоплює Катя. – Коротким життям. Бо вуличне мистецтво – не пам’ятник. Скороминущість – його важлива характеристика. 

Тільки встигай помічати.

Прикро визнавати, але схоже, мої пошуки слів для стіни наразі зайшли в глухий завулок. Це виявилося складнішою задачею.

Напевно, варто перефразувати і увіковічнити: не можеш писати – не пиши.

Або ж лупати цю стіну далі. 

Олена Струк, для УП