Золото скіфів для Януковича, дари для Земляного Діда і три труни для Аттіли. Що знаходять в Україні "сірі" археологи 

Їх називають "пошуковцями" або "шукачами". Самі себе вони кличуть "камрадами".

Вони – це "сірі" археологи-аматори, які існують поруч з "білими" професіоналами, що роками працюють на городищах і могильниках, та "чорними" розкрадачами, що намагаються вивезти за кордон національні цінності.

Наша "біла" археологія часом нагадує паркового ексгібіціоніста – більшість часу він ховається у своєму внутрішньому світі, а час від часу "вистрибує" в медіа. Під плащем, окрім насправді унікальних знахідок і відкриттів, виявляються очевидні речі − брак фінансування експедицій, мізерні зарплати. 

"Сіра" археологія вважає за потрібне взагалі не "світитися", що найчастіше розцінюється як один із доказів її криміногенності. Власне, для закона, який на відміну від "камрадів" не розрізняє 50 відтінків сірого, вони і є криміналом.

Один із таких "шукачів" розповів "Українській правді" про закляту дружбу "білих", "чорних" і "сірих" археологів, підступних ютуберів, які самі собі підкидають артефакти, щоб потім "знайти" їх на камеру, пошуки скарбів часів розкуркулення, фейки, вигадані краєзнавцями та екскурсоводами для розваги туристів, і покровителя копарів діда Хабора. 

"Білі" починають і програють

Цей львівський паб вважається притулком "копарів" всіх відтінків сірого. У першій половині дня тут майже немає відвідувачів, і увійшовши, я відразу впізнаю свого візаві − на його голові фетровий капелюх, на поясі скручений у петлю батіг і потерта кобура з револьвером. Жартую, звісно.

Ні, він не схожий на Індіану Джонса. Невисокий, міцний, усміхнений, руки в татуюваннях − до війни з Росією таких переселенців, як він, у Львові толерантно називали "соціально привабливими хлопцями зі сходу". Друзі звуть його Сашком, а ось своє прізвище він просить не вказувати.

− Ти не ідентифікуєш себе ні з "білими" археологами, ні з "чорними". В такому випадку хто ти?

− Найчастіше нас називають "пошуковцями". На відміну від "чорних" археологів у нас немає мети збагатитися. Це хобі, а не спосіб заробити. Ми ніколи не копаємо на територіях давніх городищ або могильників, на руїнах замків, фортець і храмів. Ми копаємо лише там, де це дозволено. 

− А де дозволено?

− Наприклад, у полях, де артефакти знищуються або механічним шляхом, тобто, тракторами чи комбайнами, або хімічним, тобто добривами. І якщо ти з десятка предметів знаходиш хоча б один цілий і у більш-менш хорошому стані − це велике везіння.

− Що особисто тебе підштовхнуло до пошуку старожитностей? Історична освіта?

− Освіта в мене інженерна. Що підштовхнуло... Друг втягнув. Причому, не без користі − він був "безкінний" і не міг виїжджати в поля. Я впирався як міг – та не моє це, не цікаво мені! Але після першого виїзду... 

Я тоді знайшов свою першу монету, дві копійки 1758 року. Навіть не знаю, як описати ці відчуття. Ти піднімаєш із землі монету, яку 300 років тому загубив тут якийсь дядько у лосинах і жабо, проїжджаючи в кареті. Це заворожує. Не вартість знахідки, ні − цій монеті ціна гривень 50, а її історія, яку придумуєш, ґрунтуючись на знаннях про єлизаветинську епоху.

− Тобто, кургани ви не розкопуєте?

− Ніколи. "Камради" самі зацікавлені у тому, щоб їхнє хобі не асоціювалося з криміналом. Більш того, почувши про якусь нездорову активність біля курганів, наші хлопці відразу передають інформацію по мережі − там-то бачили машину і людей з лопатами. Менше ніж через годину на тому місці вже буде десь 20 автівок наших пошуковців. Проведемо громадське затримання і здамо порушників до поліції.

− Чому в такому разі вас настільки не люблять "білі" археологи? Ви ж не заходите на їхню територію.

− Не заходимо. При цьому "білі" археологи часто звертаються до нас за допомогою − хлопці, раптом у когось із вас є предмети тієї чи іншої епохи, потрібно конче!

Ми негайно робимо оголошення по групах у нашій внутрішній мережі. Звісно, одразу щось знаходиться, і ми їм приносимо або пересилаємо. І тоді ми для них хороші. А коли ми їм не потрібні, вони раптом перестають розрізняти "сірих" і "чорних" та починають всіх стригти під одну гребінку. 

− Колекціонувати старожитності − популярне хобі українських політиків. Зокрема, відомо, що Янукович любив скіфське золото, а Ющенко − трипільську кераміку. Правда, деякі археологи вважають, що артефакти з цих колекцій могли бути знайдені під час нелегальних розкопок пам’яток. Що тобі відомо про це? 

− Колись, ще за часів Януковича, ми з приятелями копали в Дніпропетровській області. А сімейство Януковичів тоді фінансувало розкопки скіфських курганів, але виключно для своїх персональних колекцій.

І ось приїжджаємо ми на свій "коп", а місцеві нас запитують: це ваші там на кургані риють? Дивимося − стоять намети, місце розкопок огороджено стрічкою, а неподалік припарковано кілька величезних чорних джипів. І я розумію, що це не археологи приїхали на таких тачках.

Коли ми наблизилися, нас одразу зустріли ці суворі дядьки з характерними інтонаціями і лексиконом.

Я їм кажу: за законодавством такі розкопки ніколи не ховають від людей. Нарешті вони привели справжнього освіченого археолога, який коректно пояснив нам, що знаходження поруч з цим місцем може негативно позначитися на нашому здоров'ї. І ми зрозуміли, що і для кого цей "біло-чорний" археолог тут копає. Потім мені розповіли, що подібні розкопки велися по всій країні. 

Прощавай, зброє

Офіційна українська археологія тримається на трьох джерелах фінансування. Це державне фінансування, яке різко зменшилося з розпадом СРСР. Це університетська археологія, тому що у всіх університетах світу на історичних факультетах студенти мають обов'язкову археологічну практику у експедиціях. І третє джерело фінансування розкопок − кошти закордонних колег.

Якщо закордонний археолог зацікавився скіфами або палеолітом України, він може їх дослідити, але не сам. Іноземець повинен знайти в Україні колегу, який отримає дозвіл на розкопки. 

Таким чином формуються міжнародні експедиції в Україні − гроші ваші, ліцензії наші. Це вигідно нашій країні, тому що артефакти все одно залишаються у нас, їх не можна вивезти, а публікація в науковому виданні робиться у співавторстві − іноземець і наш керівник експедиції, але за кошти того ж іноземця. 

У "сірої" археології інші способи виживання і функціонування. А ще "камрадів" ображає ставлення до них українських музейників.

− Переїжджаючи до Львова, − каже Сашко, − я звернувся до Дніпропетровського історичного музею і безоплатно запропонував їм все, що знайшов і відреставрував за шість років пошуків. А у відповідь почув: "Ой, це ж зараз треба буде морочитися з заповненням бланків, складанням актів. Ні, дякуємо гарно, але нам такий геморой не потрібен". 

Я був в шоці − дарую їм колекцію артефактів, а вони відмахуються від мене. Звісно, я не став їх вмовляти.

Познайомився з хлопцем, який співпрацює з Винниківським музеєм, що під Львовом. Їхня експозиція тоді переформувалася. Вони з радістю відібрали з моєї колекції все, що хотіли − 300 з гаком предметів взяли за актом, жодних проблем. А 8 предметів, серед яких давні сокири, хрести та фібули, відразу потрапили до музейної експозиції − це було настільки приємно, ти не уявляєш! Я усе ж таки не колекціонер, а пошуковець, і більше радію, коли від моїх знахідок палають очі у інших. 

− Якщо ти робиш подарунки музеям, то на що купуєш обладнання і бензин? Скидаєш окремі знахідки на чорний антикварний ринок?

− Ні, навіщо нам чорний ринок, коли є інтернет-аукціон Violity, де пасуться всі приватні колекціонери і археологи всіх відтінків. На цьому аукціоні я продаю те, від чого відмовляються музеї − нехай краще ці предмети будуть у чиїхось приватних колекціях, ніж їх знищать трактори та хімічні добрива. За 6 років пошуку я з продажу отримав загалом приблизно 150 тисяч.

− Доларів чи євро?

− Гривень. Тільки треба враховувати, що за цей самий період я на пошуки витратив близько 200 тисяч − ремонт автомобіля, бензин, обладнання і так далі. Безглуздо говорити про те, що пошук приносить якісь гроші. 

Так, були люди, які змогли заробити на продажу знайдених предметів. Але це було в 1990-х. А зараз вже настільки все перерито, що про заробіток можна забути від слова "зовсім".

От дідько, а я сподівався, що розмовляю з підпільним мільйонером. Коли читаєш біографії Мела Фішера, який підняв із затонулого іспанського галеона скарбів на суму в 450 мільйонів доларів, Берта Уеббера, якому шукання скарбів принесло 14 мільйонів, або Террі Герберта, який отримав за Стаффордширський скарб скромні 2,6 мільйона, хочеться вірити, що і у нашій країні можливі подібні історії.

− Про наше хобі роблять висновки по рекламним роликам Violity, − каже Сашко, − в яких, щоб зацікавити людей, показують золоті і срібні знахідки. Причому, подається це в найкращих традиціях реклами − я пішов і одразу знайшов скарб.

Не буває такого. За мої останні 10 виїздів я взагалі нічого путнього не знайшов. 10 виїздів по 10 годин. Тобто 100 витрачених годин без цікавих знахідок. А люди вважають, що з кожної поїздки ти привозиш скарби.

Те, що ви бачите в роликах на YouTube − це нарізки найяскравіших знахідок за дуже багато виїздів. Більш того, близько 80% ютуберскіх роликів − це фейкові постановки заради кількості переглядів і ажіотажу. Такі постановники через підставних людей купують на Violity цінні предмети і підкидають їх собі ж. А наївні новачки думають − вау, тут постійно хтось знаходить то мечі вікінгів, то рідкісні монети. 

З моїх близько знайомих "камрадів", а це десь 30 людей, за останні кілька років меч знайшов лише один. Та й то цей меч був у сильній віковій корозії і поламаний.

Подібними "постановками" займаються не тільки ютубери, а й підприємці, які відкривають у старовинних будинках магазини або заклади громадського харчування. Їм також реклама не завадить. 2 роки тому львівська журналісти писали про середньовічний меч, який "випадково" знайшовся під час проведення комунікацій у підвалі на площі Ринок, 5. Потім виявилося, що "унікальна знахідка" була знайдена зовсім в іншому місці і просто "підкладена" для журналістів.

− А що за меч хоч був? Ну той, що в корозії і поламаний.

− Меч 14-15 сторіччя, точніше, перехідний зразок від меча до шаблі. Такий, знаєш, з гардою у формі латинської S. І в нього, ясна річ, був обламаний кінчик клинка.

− А чому ясна річ?

− Як усі зазвичай думають − от була битва і на тому місці залишилося сотні мечів порозкиданих. Сучасні люди орієнтуються на фільми, де після кожного бою залишаються гори трупів і ліси зброї, що стирчить із землі.

Але насправді ніхто не розкидав зброю. Після кожного бою зброю завжди збирали. Максимум що можна знайти в землі – це поламану зброю, там гарди немає, там клинок навпіл. Знайти цілий меч − це велика рідкість і неймовірна удача. 

Карти, гроші, три труни

− Чи звертаються до тебе приватні колекціонери для пошуку конкретних артефактів? Ну там, спис Лонгіна, Святий Грааль і все таке − як відомо, всі легендарні артефакти заховані десь на території України.

− Ні, такого ніколи не було. Ми не шукачі конкретних скарбів.

Колись як подарунок друзям я зібрав три колекції монет Російської імперії, кожного номіналу по одній штуці. Зрозуміло, що в цих колекціях не було якихось раритетних монет. Деякі думають, що монета 1700 року коштує купу грошей, а їй ціна 10 гривень. Або, наприклад, є така монета, яку називають "цариця полів" − це 2 копійки 1811-1820 років. Їх карбували тиражем в 200 мільйонів штук. Ясна річ, що ця монета взагалі нічого не коштує.

Якось знайшов 5 рублів золотих миколаївських. Людям, які не цікавляться нумізматикою, здається, що це велика важка монета. А це крихітна монетка 4,3 грама розміром трохи більше радянських 2 копійок.

Велика цінна річ, але не в кургані – це неймовірна рідкість. Зазвичай "камради" знаходять якісь дрібні золоті підвісочки, причому капітально пожовані й порубані тракторами. Коштують вони копійки – ціна золота плюс 10-15 відсотків.

− Як ти шукаєш місце для виїзду? Купуєш старовинні карти?

− Є кілька варіантів. Новачки, як правило, користуються сайтами на кшталт etomesto, на яких зібрані старовинні карти з прив'язкою до карт сучасних. Також у вільному доступі є археологічні описи давніх поселень, які перенесені на топографічні додатки по сучасним областям. 

Хтось сідає за історичну літературу і студіює все, що має відношення до того чи іншого регіону – тобто, що й де відбувалося, що й де могло відбуватися.

А ще є так звана "карта Шуберта" − детальна карта західної частини Російської імперії другої половини 19 століття. Ця "трьохверстовка", пов’язана з військовим топографом генерал-лейтенантом Федором Шубертом, довгий час вважалася найдетальнішою.

Але особисто я просто вибираю ту чи іншу річку. Причому заздалегідь звіряю по картах, як змінювалося її русло впродовж різних періодів. Адже бувають такі русла, де вже давним-давно ніяка річка не тече через радянську програму меліорації. Сотні річок в нас так пропало. 

Так ось, я вибираю собі річку і починаю досліджувати її берега у пошуках зниклих поселень. Залежно від того, яку культуру я хочу знайти, я обчислюю ту чи іншу відстань від річки − давніші культури селилися ближче до води, пізніші віддалялися від неї, піднімалися вище.

А ще потрібно дивитися старі карти, щоб розуміти якої ширини була ця річка. А то іноді вештаєшся берегом тієї чи іншої річки − і взагалі ніяких знахідок. Думаєш − такого не може бути. А потім звіряєш зі старими картами, а там ширина цієї річки вказана як 200 метрів. Тобто, зараз її ширина 2 метри, а тоді вона була у 100 разів ширше. Виходить, що ти просто ходиш по старому дну річки, а не по берегу.

Тільки-но Сашко почав розповідати про річки, я згадав про Тису, на дні якої, згідно з легендою, знаходиться гробниця Аттіли, правителя гунів. Точніше, тіло Аттіли поклали у три труни: золоту, срібну і залізну; і цю труну зарили в руслі Тиси, для чого вода була відведена з річки, а потім знову випущена у старе русло. 

Але якщо враховувати, що гуни не були великими інженерами, то перекрити русло Тиси вони могли тільки на тій ділянці річки, де вона найменш широка і глибока. Тобто, на території нинішньої України. Ось тільки Тиса могла вже багато разів за цей час змінити русло.

− Так, про це важливо дізнаватися заздалегідь. Наприклад, у Дніпропетровській області є одне місце в степу − там на невеликій відстані одна від другої розташовані три балки. По дну однієї тече потічок, в інших місцеві відгородили ставки. Я почав заглиблюватися в історію цих місць, і виявилося, що колись усі ці три балки були рукавами однієї річки, причому судноплавними. А один з цих рукавів називався Безоднею, бо глибина його в певному місці сягала 20 метрів. Місцеві ту балку до сих пір так називають. 

Тому перед тим як шукати труну Аттіли, необхідно вивчити старі карти, хоча б 15-16 століття.

− А ви скарби шукаєте?

− Так, тільки без таємничих шифрів у дусі "Золотого жука" Едгара По та драматизму "Острова скарбів". Є певні періоди, коли на наших теренах закопували скарби. Найпізніший і найближчий до нас за часом період − це так зване "розкуркулення" 1930-х. У той період скарби зазвичай закопували десь у дворах, в госпбудівлях або в будинку. Ось якраз один із двох знайдених мною скарбів я виявив саме в госпбудівлі − у сараї.

− Сарай в розораному поле?

− Зараз покажу. Бачиш, це знімок із супутника. А ось обриси фундаментів. Цього хутора немає на карті Шуберта, але є на карті 1932 року. Тому я очікував виявити лише ранню радянську монетку. Але скарб виявився царським. 

Хоча скарб − занадто гучне визначення. Швидше, це була якась заначка. Там було близько 100 срібних монет, причому в дуже ходовому стані. Зазвичай у людей слово "скарб" викликає асоціації з величезними грошима і багатством. Я продав цей скарб за 10 тисяч.

− Хоча б на цей раз − доларів?

− Ні, все тих самих гривень. Щоб отримати 10 000 доларів, потрібно знайти або золото, або якісь рідкісні та унікальні монети. А ходові потерті монети майже нічого не варті.

Скарб, знайдений мною, був розораний. Мені довелося просіювати землю. За відсутності кераміки і достатку господарських інструментів, я зрозумів, що це був фундамент сараю. 

Як я і говорив, скарби того періоду майже завжди ховали неподалік від будинку. Просто тому, що не вистачало часу підшукати якесь інше місце − люди дізнавалися, що їх будуть розкуркулювати, буквально за півгодини до арешту. Тому часто і в колодязь кидали, і у силосну яму − просто, щоб не дісталося більшовикам.

Розповідав мені один "камрад", що в одному селі повідали йому легенду про тутешнього заможного селянина: коли його прийшли розкуркулювати, він просто схопив все з собою і побіг. І поки біг, розкидував монети. Ця легенда жила в тому селі 100 років. Ясна річ, спочатку "камрад" не повірив в цю байку, а потім став про всяк випадок розпитувати, звідки і в якому напрямку втікав той селянин. Ну і пройшовся по тих місцях.

− І?

− І справді знайшов срібні монети, розкидані поспіхом.

− А ви взагалі часто звертаєте увагу на локальні легенди?

− Звертаємо. Але ось у чому проблема − згідно з цими легендами в кожному нашому селі приховані карета Катерини II, десять бочок золота, танк.

− Танк німецький?

− Обов'язково німецький і майже завжди "Тигр". Причому розповідаючи вам, немов під копірку, ці легенди, місцеві жителі завжди будуть посилатися на сусіда, який в дитинстві пірнав у річку і розбив голову об дуло танка, бочку або колесо карети. Так що всі ці локальні байки потрібно дуже серйозно фільтрувати.

Є одні хлопці з Києва, які вже довгий час займаються пошуками виключно танків Другої світової на території України. І вони всі подібні легенди ретельно перевіряють. Так ось, за досить довгий період пошуків вони не знайшли жодного танка.

− Руйнівники легенд. 

− Саме так. Єдине, що вони знайшли, грунтуючись на легенді − і це був фурор! − підірвану і скинуту у яр німецьку гармату.

− А легенди про золото Довбуша, скарби Вишневецького, тайники Мазепи?

− На них ніхто не звертає уваги. Це все фейки, придумані краєзнавцями та екскурсоводами для розваги туристів.

Natural Born Сomrade

− Які області України найрясніші щодо культурних шарів та знахідок?

− Я копав в 11 областях України і найбільш благодатний регіон − це Західна Україна. Я переїхав сюди два роки тому і дотепер дивуюся, наскільки тут в усі віки було щільне заселення території. 

На сході України є території, на яких по 500 років взагалі ніхто не жив. Ну тобто, колись там жили скіфи, а потім вже лише поселенці часів Катерини II або Олександра I. Знахідок інших періодів там просто немає.

− Що потрібно, аби виїжджати на розкопки, крім карти Шуберта і знань з історії?

− По-перше, лопата типу "фіскарс". Це найпоширеніший тип серед копарів. Звичайна штикова лопата, що застосовується в господарстві, зламається на другому ж "копі".

По-друге, потрібен прилад. Тільки не міношукач, а металодетектор − він не просто визначає наявність металу в землі, а здатний розрізняти різні види металів, а також визначати розмір предмета. Прилад початкового рівня коштує від 5 до 8 тисяч гривень. Я користуюся більш просунутим, але він вже коштує 1200 доларів.

Що ще треба знати? Якщо збираєшся копати в лісі, навчися хоча б азам орієнтування. Є люди, які примудряються заблукати буквально через 50 метрів.

Також потрібно звертати увагу на диких тварин. Я пару раз зіткнувся з кабанами, добре, що вітер був на мене, а не від мене. Коли вони лякаються здалеку, то тікають, якщо поблизу − можуть напасти. Тому, йдучи по лісу, потрібно шуміти. 

− Кого потрібно побоюватися, окрім кабанів − поліцію, бандитів?

− Фермерів. Точніше, їх потрібно не побоюватись, а просто правильно поводитися з ними. Щоб займатися пошуком на полях, тобі необхідно хоча б мінімально розбиратися в елементарних правилах агрокультури. 

Коли засівається поле, як удобрюється, коли з'являються сходи. Ці знання допоможуть тобі не нарватися на праведний гнів фермерів. Вони на вирощування агрокультур витрачають досить великі гроші, і якщо ти станеш ходити по засіяному або удобреному полю, то ні до чого хорошого це не призведе. Є, звичайно, і такі фермери, які принципово не пускають на свої поля навіть коли воно нічим не засіяно. 

Ну і шануй земляного діда Хабора.

− Це хто такий?

− Покровитель копарів (сміється). Без благословення діда Хабора нічого не знайдеш. Тому, перед тим як приступати до пошуку, його треба задобрити. Хтось закопує цукерку. Хтось сто грамів наллє в ямку. Хтось сучасні монети в землю покладе в надії, що Земляний дід натомість дасть старовинних. Такі ритуали.

− Чому Хабор?

− Хабор − це будь-яка знахідка копаря. Багате на знахідки місце називається "хаборним".

− А за кордон ти на пошуки ніколи не виїжджав?

− Ні. У деяких країнах пошук заборонений. А в деяких необхідні лише ліцензія і дозвіл власника землі. Наприклад, в Англії. Там усі знайдені артефакти, яким більше ніж сто років, ти зобов'язаний принести до музею або викликати працівників музею на місце "копа". 

При цьому ні держава, ні хтось інший на ці знахідки не претендує. Якщо ти знайшов скарб на землі, що належить умовному Джону Сміту − це знахідка ваша з ним навпіл. Якщо музей визнає знахідку історичною цінністю і у нього виникне бажання викупити цей артефакт, то музейники його викуповують за повну вартість за остаточною оцінкою, проведеною експертами. А якщо бажаючих придбати артефакт кілька, то організовується аукціон. І вартість виплачується навпіл тобі і власнику землі.

Тобто, ти просто приносиш скарб до музею, вони його оцінюють, описують і купують згідно власної ж оцінці. Держава не намагається тебе обдурити. Оце був би у нас такий закон, як в Англії, якби я міг офіційно отримувати за пошук гроші, я б тільки цим і займався. І я б знайшов для вас купу всього, хоч копальні царя Соломона. 

***

Чи можна назвати Сашка і подібних йому "камрадів" авантюристами? Звісно. Вся світова археологія спочатку була однією суцільною авантюрою. І Генріх Шліман з його Троєю. І Говард Картер з його Тутанхамоном. І Отто Ран з його тамплієрами. І Вікентій Хвойка з його Трипіллям.

До того ж варто нагадати: для українського законодавства "сірі" археологи існують лише в уяві тих, хто так себе називає. Існуючий закон "Про охорону археологічної спадщини" передбачає, що усі знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень, є державною власністю. А знищення, руйнування або пошкодження пам’яток − об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам’ятці караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. 

Що жодним чином не зупиняє "шукачів". "Сірі" археологи мають ентузіазм, багато в чому втрачений "білими", і в той же час не засліплені жадібністю, як "чорні". 

А залишаючи львівський паб після розмови з одним із "камрадів", пригадую слова Індіани Джонса: "Археологія − це пошук фактів, а не істини. Якщо вас цікавить істина, кабінет філософії далі по коридору". 

Андрій Тараненко, для УП