Конституція Орлика – це договір еліт, якого не існує в Україні навіть через 30 років незалежності – історик Олександр Алфьоров

Здається, немає теми нуднішої для пересічного громадянина, ніж тема Конституції. Зазвичай про неї згадують в двох випадках.

Коли вчергове палять шини біля Конституційного суду. Або в День Конституції, який з'явився в календарі після того, як 28 червня 1996 року депутати Верховної Ради ухвалили основний закон України.

Але "конституційна" історія почалася принаймні за кілька століть до цього дня. 5 квітня 1710 року новообраний гетьман Пилип Орлик в Бендерах підписав документ "Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького", який увійде в історію як "Конституція Орлика".

Латиномовну копію цього документа, яка зберігається в фондосховищі Національного архіву Швеції, можна буде побачити в серпні в Києві під час святкування 30-річчя незалежності України.

Інша копія конституції Орлика староукраїнською мовою зберігається в Російському архіві давніх актів, де її в 2008 році розшукав український історик Олександр Алфьоров.

Сьогодні разом з колегами він перекладає щоденники Пилипа Орлика. Це понад три тисячі сторінок, написаних польською мовою з вставками французькою, латиною, українською. 

"Цей проєкт – моя приватна ініціатива. Допомоги чекати нема звідки. Суспільству це не цікаво. Але ті записи містять колосальної ваги інформацію про Україну", – говорить Алфьоров.

Він розповів "Українській правді", в чому велич і трагедія життя Пилипа Орлика, як у 2008 році наркокур’єри у поїзді Москва – Київ мимоволі допомогли йому привезти в Україну фотоплівку з конституцією Орлика, чому українцям важливо припинити святкувати свої поразки, і чому для розуміння історичних подій важливо залізти в голову людини, яка творила ці події. 

"В щоденнику Орлика ці сюжети постійно повторюються: глорія і трагедія, велич і пастка життя" 

– Якщо спробувати зішкребти із постаті Пилипа Орлика нашарування гучних епітетів – "видатний", "героїчний", "шляхетний", "пророк", що за людина дала своє ім’я першій конституції України? 

– Так, він підписав конституцію, став гетьманом. Пардон, але це 1710-й рік. А далі що? "Політичний емігрант" – два слова в знаній для всіх біографії. А за цим стоїть величезна трагедія особистості.

Зараз я з колегами розпочав проєкт з перекладу щоденників Орлика. Це щоденники першого в українській історії політичного емігранта, що очолював державу у вигнанні. 

Це людина, яка щоденно мала зустрічі і справи, проєкти і прожекти. При цьому він був нещасним в багатьох речах, тому що змушений був уповати то на волю султана, то на волю шведського короля Карла XII.

Він постійно в пошуках грошей. Орлик, зрештою, навіть заклав гетьманську булаву, щоб прогодувати свою сім’ю. І от коли ми пишаємося тим, що син Пилипа Орлика – Григір – маршал Франції і дипломат на службі в короля Франції Людовіка XV, варто згадати: та він недоїдав цей Григір Орлик, коли в сім’ї почалася криза.

В щоденниках Пилипа Орлика багато цікавих епізодів, пов’язаних з його особистісним простором. От мені зараз згадалося, як він в 1720-х роках, святкує Великдень. Він іде на службу, потім зустрічається з приїжджим до Константинополя митрополитом, потім вони йдуть ще до когось, і між іншим, він описує: "от прийдуть і мене вітати, треба ж роздати срібні монети як подарунки духовенству".

Тут тобі і глорія − православне свято, афонські монахи, митрополит. І водночас трагедія − навіть до свята він не може дозволити собі нормально віддячити духовенству, не може проявити себе як людина, яку визнають тримачем гетьманської булави.

І в щоденнику Орлика ці сюжети постійно повторюються: глорія і трагедія, велич і пастка життя. 

Він постійно пише листи сину. І це теж трагедія батька, який начебто мав би бути генеральною старшиною, мати хорошу кар’єру. Повернися ти до Петра I, попроси вибачення, і буде син прилаштований, не матимеш проблем з грошима, отримаєш якусь посаду.

Але він не пішов на це. Він жив за зовсім іншою історією і в іншому внутрішньому просторі, який важко усвідомити із шкільних підручників.

– Пилип Орлик, який багато років служив генеральним писарем при Мазепі, не дуже вписується в звичний образ доблесного гетьмана з шаблею в руках. Що сформувало його особистість до еміграції?

– У українців є така дивна риса: ми намагаємося за будь-яку ціну героїзувати, якось ушляхетнити наших діячів. Мабуть, це такий механізм підвищення самооцінки.

Наприклад, відкриваємо умовну сторінку Вікіпедії, і читаємо, що Орлики мають баронське походження, титули чи тому подібне.

Орлик – це дрібна шляхта. Таких людей у той час була неймовірна кількість.

Але він був один з небагатьох, хто зміг отримати якісну освіту. Починав канцеляристом, але вибився за рахунок того, що мав дуже хорошу пам'ять, знав кілька мов.

Ми не бачимо його як доблесного вояка, не бачимо людиною, яка розмахувала б шаблею. Це гетьман-інтелектуал, реформатор, освічений монарх.

І ще ми маємо розуміти, що довгий час він був тінню Мазепи. І от його посада генерального писаря при Мазепі, це теж певний відбиток на особистості Орлика. 

– Який історичний контекст потрібно знати для розуміння суті конституції Орлика, латинську копію якої ми побачимо в Софії Київській до 30-річчя незалежності України?

– По-перше, треба розуміти, що таке Гетьманщина. Ми до цих пір користуємося міфами. "Запорожці пишуть листа турецькому султану" і весь цей карнавал.

Насправді Гетьманщина – це буржуазна країна, яка розвивалася неймовірними темпами. Це не була країна хліборобів. Це була країна, яка продукувала чисту валюту, монети за рахунок зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

І Гетьманщина була просвіченою країною з величезним вмістом в ній інтелектуалів. Уявіть собі, що територія тодішньої Гетьманщини в сьогоднішніх географічних реаліях – це Київська, Чернігівська і Полтавська області. Маленька країна, яка продукує щороку для того суспільства десь тисячу інтелектуалів для роботи в канцеляріях, в митрополичих дворах, в церквах. 

Козаки – це історія не лише про вуса і шаблю, а про те, що вони п’ють каву, французьке та німецьке вино, грають в більярд – от що таке Гетьманщина.

І зрозуміло, що для Московського царства це було таке своєрідне Ельдорадо в понятті культури, грошей і поведінки.

Петро I усвідомив необхідність реформ не після того, як поїхав подивився на світ в Голландію. А тоді, коли вперше побачив перед собою неймовірно красиву статну людину, одягнену в вишуканий стрій, який міг процитувати латиною, написати вірша, розповісти про пригоди та зіграти на старосвітській бандурі. Це я про день, коли він побачив перед собою Мазепу.

Реформи Московського царства почалися з того дня, коли Петро побачив, хто такий сусідній правитель, який ходить під його ласкою.

Конституція Орлика – це документ для держави, яку нам треба ще зрозуміти.

− Якщо подивитися на конституцію Орлика не як на пам’ятку історії, а як на документ, що випередив свій час, які в ній закладені ідеї, актуальні до цих пір? 

− Конституція Орлика − це суспільний договір, який склали основні гравці епохи Гетьманщини: гетьман, старшина, запорожці і духовенство.

Сьогодні ми живемо в незалежній Україні вже 30 років і до цих пір у нас не існує справжнього, а не декларативного договору еліт, який окреслював би правила гри. 

А в 1710 році ті хлопці між собою домовилися. І це не бандитські договірняки 1990-х, не загальнонаціональні круглі столи-симулякри 2000-х. Конституція Орлика − це реальний закон, підґрунтям якого був саме договір між елітами.

Це документ із величезною кількістю самообмежень всіх учасників політичного процесу.

Гетьман не може брати кошти з державної скарбниці, для цього існує його власний земельний наділ. Старшина не може брати надлишкове з козацьких дворів. Не може використовувати козаків для своїх приватних потреб.

Антикорупційна складова – це один із дуже цікавих елементів. Тому що в конституції Орлика фіксується, хто, що і коли сплачує.

Це історія про те, що нарешті право сили поступається місцем силі права.

В конституції Орлика є розподіл на три гілки влади: судову, виконавчу та законодавчу. Це перший прецедент в Європі, коли судову гілку влади забрали у феодала. Бо до цього ти, якщо живеш у якогось барона, він твій суддя. Король – вищий суддя. Судову гілку виокремили. І це дійсно прецедент в європейському праві.

Водночас це величезний соціальний проєкт. Тут є соціальний захист − старих козаків, удов козачих, малолітніх дітей. Держава не просто створює шестерні для обслуговування самої себе, ми бачимо, що ця держава піклується про свій народ. Звісно, що в межах розуміння тієї епохи, коли народом вважалося не все населення, а саме панівний стан – козацтво.

І нарешті, в преамбулі конституції ми читаємо, що є політична воля повернути Київську митрополію до складу Патріархату Константинопольського. Власне, в 1710 році думали і говорили про те, що відбулося в січні 2019-го, коли в Стамбулі був підписаний томос. Хоча на той момент Київська митрополія знаходилася у складі Московського патріархату лише 24 роки. 

Тут, до речі, зауважу, що тогочасна Київська митрополія – це і значна частина нинішньої Білорусі. У наших сусідів є шанс розпочати процес унезалежнення власної церкви не з Москви, а з Києва. 

− Що являє собою написаний латиною оригінал конституції Орлика із Національного архіву Швеції, який ми побачимо в серпні в Києві? 

− У людей є здатність шукати першоджерело, коли йдеться про історичні документи. Коли згадуємо про конституцію Орлика, ми говоримо – оригінал латиною зберігається в Швеції, оригінал староукраїнською – в російському архіві.

Що таке взагалі оригінал в цьому контексті? Скільки було цих підписаних Орликом документів, невідомо, тому говорити про оригінал конституції – справа невдячна.

Латиномовний документ, який ми побачимо невдовзі, дійсно має цікаву історію. Він не зберігався в чиїсь бібліотеці, чи в приватній колекції. Цей текст був знайдений в Швеції – в горщику під час сільськогосподарських робіт.

Знахідка вразила археологів, вона стала національною спадщиною Швеції. Ступінь захисту шведською державою цього документа надзвичайно великий. Документ зберігається разом з іншими унікальними пам’ятками історії в фондосховищі Національного архіву Швеції, яке може витримати навіть бомбардування.

− Розкажіть історію ваших пошуків копії конституції Орлика староукраїнською мовою?

− В 2008 році я поїхав в Російський архів давніх актів за грантом від Canadian Institute of Ukrainian Studies.

Коли готувався до поїздки, ознайомився з тим, що там може лежати. 50-60 років тому в московських архівах, де зберігається величезна кількість українських документів, описи були відзняті на плівки. І передані в Центральний державний історичний архів України в Києві. В спеціальних апаратах можна було подивитися назви документів, які зберігаються в Москві. Я побачив, що там є документ з цікавою назвою – "Договір війська Запорізького з Карлом XII", чи щось подібне.

В московському архіві замовив цю справу, і коли її побачив, то, якщо чесно, сльоза скотилась. Відчуття були колосальні. Я сформувався в тому середовищі, де конституція Орлика вважалася легендою. І побачити, що вона насправді існує, було для мене справжнім шоком.

Я замовив тоді в архіві фотокопії на плівках, отримав два чи три дозвільних документів на вивіз цих плівок із Росії.

І ось повертаюсь потягом в Україну. Вночі була митниця. До мене в купе зайшли: "Що везете?" Я показую дозволи на перевезення. Митник починає нести якусь нісенітницю: "У вас немає дозволу на дозвіл від дозвільної служби на вивіз культурних цінностей з РФ". Якось так сформулював.

Мене починають знімати з потягу. І ось зненацька у цього митника спрацювала рація. Його терміново викликали в сусідній вагон. Ніколи не забуду цього митника, який на мене дивиться і каже: "Ну, тебе повезло".

Потім я прочитав, що в цьому потягу на кордоні затримали велику контрабанду наркотиків.

"Якщо ти слабкий, в тебе забирають твою історію"

− Ви сказали, що конституція Орлика – документ для держави, яку нам треба ще зрозуміти. Можливо, це важко зробити ще й тому, що ми не дуже розуміємо себе сьогоднішніх?

− А як ми можемо себе сьогоднішніх зрозуміти, якщо у нас зламаний хребет?

Голодомор, війна, репресії зламали хребет українській нації. Більшовики, НКВС діяли дуже просто: якщо хочеш дізнатися, чи допомагає ця людина повстанцям, не треба його катувати, він помре геройською смертю. Краще запитай у малого, який під хатою сидить: "А що, твій тато ходить вночі в ліс?". І тому наші з вами предки нічого не говорили дітям.

Не хочеш, щоб твою сім’ю знищили, не говори з дітьми, не передавай їм інформацію. І це величезне зло, яке нам просто переломило хребет. І як його відновити?

Колись іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет написав книжку "Безхребетна Іспанія". Щось подібне описував. Але Іспанія, перепрошую, була ще тим хребтом Європи в ХХ столітті. А ми тут маємо абсолютно безхребетну Україну.

Зв’язок часів перервався, і відновити його вкрай важко. Тому що гуманітарна війна – це очевидно найстрашніша війна, яка перетворює, перемелює, яка здатна зробити з людини носія інших цінностей. 

− Що відбувається зараз на фронтах цієї гуманітарної війни?

− Історію пишуть переможці. Це відома фраза. Я навіть перефразував би і сказав, що історію пишуть сильні. Слабкі історію не пишуть, вони її переписують у сильних.

Наприклад, історію Київської Русі ми абсолютно програли, і лише зараз намагаємося щось з цим робити.

Сьогодні історія Київської Русі на величезний відсоток монополізована Росією, і почалося це не в 2014 році.

Подивіться каталог монет-срібників 1983 року. Яку він має назву? "Тысячелетие древнейших монет России". Тобто срібники, які карбувалися в Києві Володимиром та Святополком, вже за часів Радянського Союзу названі "древнейшими монетами России". І оця от монополізація, вона присутня на всіх рівнях.

Якщо ти слабкий, в тебе забирають твою історію.

Нещодавно я писав великий англомовний текст, де "мав необачність" англійською транслітерувати ім’я князя Володимира. Це був скандал із кількома знаними в Європі істориками, які впевнені − треба писати Владімір. Ти маєш писати Владімір. Ну, може, Владімір Владімірович їм там підказує це.

Я кажу, окей, я україномовний, я пишу англійською, я пишу так, як транслітерується. 

– Яку історію ми пишемо сьогодні і зараз?

– Довгий час ми писали історію переможених, де українці – нація-жертва. І навіть сьогодні продовжуємо це робити – за інерцією або традицією. Більше того, ми навіть навчилися святкувати свої поразки.

Битва під Берестечком – це програна битва, це величезна поразка. Але у нас є фестиваль битви під Берестечком. Всі приїжджають і варять куліш. Ми святкуємо поразку.

Або, наприклад, битва під Крутами. Це позиціонується як трагедія. А давайте просто подивимося: хлопці виконали бойове завдання. У них не було задачі стояти на смерть. У них не було завдання в кількасот багнетів розбити армію Муравйова. У них була задача зупинити і відступити. Вони зупинили і відступили, на чотири дні зв’язавши руки більшовикам. За цей час уряд УНР заключив у Бресті договір з Німеччиною.

Здається, перемога очевидна: хлопці виконали завдання, не маючи бойового досвіду, і майже всі повернулися живими. Але чомусь ми сприймаємо це виключно як трагедію, цей суцільний плач навколо. І вся героїка наша перетворюється на плач.

Вибачте, ну як нація-жертва могла народити Святослава Хороброго, як нація-жертва народила Богдана Хмельницького, як нація-жертва народила конституцію Орлика? 

"В Україну прийшла та беззуба стара смерть, яка косила Європу на початку ХХ століття"

– Що дало вам знання історичного бекграунду в 2014 році під час Революції гідності, російської окупації Криму та частини Донбасу?

– Як історик я розумів те, що більшість населення не готова була усвідомити. Деякі люди і зараз не розуміють, що Росія не може не воювати. Росія – це остання імперія в світі. І вона не може існувати, не завойовуючи інші території.

Події 2014-го мені як історику чітко демонстрували, що до нас прийшла революція. Не "помаранчева", не "кольорова". Це прийшла та беззуба смерть, яка косила Європу на початку ХХ століття. Що саме та революція до нас повернулася, як та пошесть у Альбера Камю. 

Ця кровожерлива стара європейська революція, яка призводить до колосальних змін, де є жертви, є втрати території, є кардинальні зміни у владі, в релігійному середовищі. Я розумів, що почнеться анексія, що зміняться еліти і до влади прийдуть не кращі люди.

– З яким періодом в історії України ви порівняли би те, що відбувається сьогодні?

– Це повторення сторічного кола. Звичайно, це визвольні змагання 1917-20 років. Це і неусвідомлення народа, де його власні кордони. 

Як і тоді, у нас існує опозиція, але не існує культури опозиції. Існує влада, але не існує культури влади. У нас є парламент, але корпоративної етики в парламенті теж не існує. 

І агресор той самий, що був 100 років тому. Тоді це були більшовики, зараз це необільшовики. Тоді були ті самі союзники, які багато чого обіцяли і висловлювали глибоке занепокоєння.

Знаєте, українці настільки егоцентричні, що нам здається: все, що у нас робиться – це дуже важливо всьому світові. Український егоцентризм не дозволяє нам зрозуміти, що не ми є пупом землі, а поки ми слабкі, ми є ще й розмінною монетою. 

– Які історичні міфи з’явилися в Україні після 2014 року?

– Один з міфів, який посилився після окупації Росією частини країни, це героїка козацької доби.

Ми повернулися на роздоріжжя 1990-х, коли незалежна держава шукає своє коріння ідентичності. Ми вирішили вважати себе нащадками козаків, розвивався такий собі козацький культ. З одного боку, на превелике щастя, з іншого – на превеликий жаль, бо таким чином ми віддаємо все, що було до козацької епохи.

Ми є спадкоємцями не тільки козаків. Ми є спадкоємцями Великого князівства Литовського, ми є спадкоємцями Київської Русі, наших предків, що проживали на цій території, які залишили тут свою генетику, культуру, свої ментальні коди.

Нам треба навіть не розбивати ці державницькі міфи, а працювати з ними. І це справа істориків.

Сьогодні необхідно підходити ближче до аудиторії, яку, на превеликий жаль, ми багато в чому втратили

Я нещодавно був ведучим у телепроєкті "Культові українці: позначені гривнею" на UA:Культура – про людей, яких зображено на грошах. По кожній персоні, від князя Володимира до Вернадського, я робив опитування на вулиці. 

І тільки там, на вулиці, коли півтори-дві години запитуєш у перехожих, хто такий Володимир, хто такий Мазепа, хто такий Хмельницький, я – професійний історик – зрозумів, що насправді живу в іншому світі. Виявляється, люди в більшості не здатні назвати три факти про Володимира, про Ярослава, про Франка, про Хмельницького.

Найкласичніші відповіді, коли біля пам’ятника Ярославу Мудрому казали: "Ну це президент тоді був – перший факт. Другий факт – він на гривнях. Третій факт – хороші вуса має".

І це люди, які гарно одягнені, вони десь, мабуть, в офісах працюють – радять в соцмережах як керувати країною, армією і медициною... Люди не знають, що тризуб – це знак Володимира, просто не знають. І ти шокуєшся тим, що у нас настільки мінімальне історичне знання.

Очевидно, це проблема не суспільства. Це проблема тих фахівців, хто має зрозумілою мовою "годувати" співвітчизників нашою історією – в легкій і зрозумілій формі. Саме для цього я завів на Ютубі канал – знімаю і монтую сам. Начебто "заходить". 

− Мабуть, починати "годувати" треба ще в школі. Але саме там зазвичай починається вбивство історії.

− Вся шкільна програма базується на трьох китах: ти маєш запам’ятати дати, події, прізвища. Далі написати контрольні, скласти іспити, – і забути про все це. Для дітей це насправді вбивство історії.

Історія – це річище, і нам необхідно знати не про камінці на дні, які інколи стопорять. Ми повинні розуміти, що передувало цій події, які люди були під час цієї події, на що ця подія вплинула в майбутньому.

І для мене дуже важливо, щоб історики відходили від тумблерного сприйняття історії, як це було в Союзі. Компартія голосує і одностайно схвалює, або не схвалює. І зараз залишаються такі от тумблеровані відповіді – так/ні, погане/хороше.

Якщо Центральна Рада УНР обрала Грушевського умовно "першим президентом" України, то Скоропадський, який здійснив державний переворот, повинен бути поганим, бо Грушевський хороший. Той, хто переміг Скоропадського, буде хорошим, бо він переміг поганого.

Богдан Хмельницький боровся за Україну? Так. А Ярема Вишневецький? Він вважається зрадником. Але він теж боровся за свою Україну, він хотів стати королем цієї країни.

Історія не має чорно-білих зебр, вона завжди має безліч відтінків. Тому, коли говоримо про якусь подію, я завжди намагаюся залізти в голову людини, яка творила цю подію – а що, а як, хто були батьки, де він народився, які мови він знав, які у нього був світогляд, ким він був за віросповіданням, чи були в нього конфлікти з духовенством.

− Як побачити за персонажами з підручників історії живих людей?

− У нас є традиція – дивитися на історичну персону на піку її слави, в глорії: став великим князем, об’єднав, завоював.

А можна дивитися на ці персони в інші часи і з іншого боку. От, наприклад, Ярослав Мудрий – видатний князь, просвітитель. Але ж ніхто не згадує, що він шкутильгав і його в сім’ї зневажливо називали "хромим".

Що він відчував, коли щодня бачив воєвод, дружинників, і всі вони знали, що його матір – Рогнеду зґвалтував його батько Володимир на очах у вмираючого діда та дядьок?

Я спеціально через це радився з фахівцям з інших наукових сфер. Так от, психологи говорять, що Ярослав Мудрий пише Руську правду не лише тому, що він просвітник. 

Руська правда – це наслідок того, що він, переступивши закон батька і зрадивши Володимира, перестав йому платити данину і почав готуватися до війни з ним. Що він насправді творить новий закон, щоб оновити не просто державу, а легітимізувати себе. Він демонстративно показує свою вищість над батьком, перезавантажує механізм.

Ще приклад. Коли ми говоримо про Рюриковичів, уява малює таких кремезних мужиків з бородами та вусами. Але мало хто згадує, що першого Рюриковича, Ігора, правити до Києва привіз Олег в трирічному чи дворічному віці. Його син Святослав у цьому ж віці стає правителем. А онук Володимир Великий став князем Новгородським десь у 10 років. І так саме було з дітьми Володимира, онуками і далі. 

Ніхто не замислюється, що Рюриковичі – це дитяча династія. Династія, правителі якої починали свій шлях, навіть не усвідомлюючи, як називається їхня країна.

Ще один приклад – з історії XX сторіччя.

Василь Вишиваний, за народженням Вільгельм фон Габсбург, якому, до речі, в травні цього року нарешті відкрили пам’ятник в Києві. Для того, щоб усвідомити його місце в подіях визвольної боротьби 1918-20 років, варто враховувати, наскільки його ненавиділи соціалісти, навіть з проукраїнським світоглядом.

Тому що він був внучатим племінником імператора Австро-Угорщини. І тому що, наприклад, на відміну від діячів Української центральної ради, Василь Вишиваний міг спокійно зайти в будь-який кабінет будь-якої держави – просто за правом народження.

Дуже багато речей ми маємо врахувати, щоб зрозуміти логіку подій в історії – чому все відбувається так, а не інакше. 

Хоча я все більше усвідомлюю, що логіки в історії немає – її творять неординарні, користуються невдячні, а байдужі забувають. 

Михайло Кригель, Ельдар Сарахман, УП