Силовики чи правоохоронці? Що загрожує закону і порядку в Україні під час пандемії
Палаючі барикади на вулицях Сантьяго в Чилі. Погроми поліційних відділків в американському Сіетлі та Чикаго, та штурм Капітолію у Вашингтоні.
Кривавий розгін мирних багатотисячних протестів у Гонконзі, Мінську та Москві. Спроби повалення обраних урядів у Перу та Вірменії. Розмальовані двері президентського офісу в Києві.
Це все – ілюстрації заворушень, які сталися з березня 2020 по березень 2021 року.
Спалах пандемії коронавірусу спровокував не лише економічне потрясіння по всьому світу. Вже зараз можна сказати, що стресові умови загострили почуття соціальної несправедливості, зумовленої різноманітними чинниками – від расових до політичних.
У цих умовах надзвичайно зросла роль інститутів, покликаних захищати закон і порядок.
Гарантувати прикладне застосування принципу верховенства права, рівності всіх перед законом та захищеності фундаментальних прав. Врешті-решт, застосовувати силу для того, щоб суспільство не поглинув вир неконтрольованого насильства.
Проте Україна бачила й інший бік медалі. Коли весь ланцюжок правоохоронних органів, від патрульних і слідчих, до прокурорів та суддів став на бік тирана. А закони "16 січня" стали прикриттям для переслідувань і позасудових розправ.
Шок, який зазнало суспільство від коронавірусу, і незагоєна травма від поліцейського свавілля під час Революції Гідності спонукають нас уважно подивитися на те, як змінюється суспільна довіра та підтримка правоохоронних органів.
Визначити проблеми, які найбільше турбують громадян у сфері боротьби із злочинністю. І головне – зрозуміти, що загрожує безпеці громадян та легітимності всієї правоохоронної системи.
Політизація довіри
Рік тому, у липні 2020, опитування показало високу суспільну недовіру до всіх правоохоронних органів. На загальному тлі дещо "краще" виглядали Національна поліція та Служба безпеки.
Через погіршення економічної ситуації в країні ми очікували на зниження довіри та зростання розриву між суспільством та правоохоронними структурами.
На щастя, ці побоювання не справдилися. Проте з’явилися й нові, неочікувані проблеми.
Опитування у травні 2021 показало, що баланс довіри/недовіри дещо покращився для МВС, НАБУ, ДБР, Прокуратури та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. СБУ і Нацполіція лишилися структурами з найменшими від’ємними показниками. Втім, із літа 2020 обидві структури суттєво втратили у довірі.
Наше припущення як дослідників: саме СБУ та Нацполіція активно переслідували учасників протестів проти судового свавілля, корупції та засудження активістів. Опосередковано на це вказує падіння довіри до СБУ і Нацполіції в західному макрорегіоні. Адже саме в цьому макрорегіоні ми зафіксували й найвищу підтримку вимог протестів на Банковій.
Тим часом, найбільший приріст по довірі має Національне антикорупційне бюро. На нашу думку, це зумовлено не лише антикорупційними розслідуваннями, а й розголосом навколо рішень Конституційного суду та спроб у парламенті, які були спрямовані на знищення незалежності цього органу.
Громадяни могли просто негативно відреагувати на такі атаки: якщо на НАБУ "наїжджають", тоді воно чогось варте, комусь у владі "прищемили хвоста" – значить можна їх і підтримати. Проте важко сказати, наскільки тривкими можуть бути такі настрої.
Бо українці уважно стежать за результатами роботи та їхнім висвітленням у медіях. І про це свідчить динаміка оцінок, які за останній рік отримали керівники правоохоронних органів
Тут маємо дві новини. Попри певне зниження суспільного невдоволення діями керівників, всі мають негативні оцінки. Проте на тлі падіння довіри до СБУ покращилася оцінки голови Івана Баканова. Баланс оцінок Артема Ситника та Ірини Венедіктової також суттєво кращий за баланс довіри до НАБУ та прокуратури відповідно.
А от оцінка діяльності Арсена Авакова гірша за рівень довіри до МВС. На тлі падіння довіри до Нацполіції, на нашу думку, – це тривожний дзвінок для президента і, особливо, для голови Верховної Ради, який вважає, що попри такі показники міністр знаходиться на своєму місці.
Проте, аналізуючи дані дослідження, ми натрапили на цікаву тенденцію, яка може пояснити терплячість політиків, які себе асоціюють із партією "Слуга народу".
Справа у тому, що з літа 2020 виборці "слуг" були єдиною соціальною групою, яка різко змінила на краще ставлення до всіх "силовиків".
Зокрема, із негативного на позитивний змінився баланс оцінки Івана Баканова (СБУ) та Ірини Венедіктової (ОГП). Навіть Арсен Аваков максимально наблизився до позитивної оцінки. А от зміна оцінки дій Артема Ситника виборцями "Слуги народу" була найменшої.
З цієї точки зору, можна перебачити два сценарії розвитку подій.
Якщо президент і його партія керуватимуться міркуваннями національної політики та ставитимуть за ціль продовжувати реформи у правоохоронній сфері, міністр Аваков не має жодних шансів продовжити кар’єру. Проте й решта керівників навряд чи втримається на посадах, якщо у наступні 8-10 місяців не доведе свою професійну придатність.
Якщо президент і його партія піклуватимуться виключно про переобрання та свій рейтинг, тоді на вихід швидше попросять Артема Ситника. А глави МВС, СБУ і прокуратури отримають ще один "випробувальний строк" – аж до наступних виборів.
Обидва сценарії будуть важливими політичними меседжами для правоохоронців. Якщо влада обере перший – система політичної протекції та лояльності почне ламатися. Злам буде супроводжуватися опором, але з’явиться шанс проявити себе більш професійним виконавцям без політичних амбіцій.
Якщо історія піде другим шляхом – виконання політичних замовлень, вибіркове правосуддя стане таким самим фірмовим стилем силовиків, яким так запам’яталися 2010-2013 роки…Отож, як сказав "класик": ДумайТЕ.
Більше стабільності, але проблем не менше
Проте поки "нагорі" точаться політичні баталії, життя "внизу" продовжується. Людей цікавить безпека рідних, порядок на вулицях і поблизу помешкань.
Дослідження показало, що для більшості українців важкий ковідний рік з двома епідемічними хвилями, восени 2020 і навесні 2021, був більш спокійним ніж рік після президентських виборів 2019 року.
З липня 2020 по травень 2021 дещо впала частка тих, хто помітив погіршення ситуації в країні: з 44% до 38%. Водночас варто звернути увагу на певне зростання позитивних оцінок безпеки у громадах проживання та поблизу особистих помешкань.
Ці тенденції ще чекають на своє пояснення. І, можливо, зробити певні висновки з цього приводу вдасться лише наступного року.
Тим часом, дослідження показало, що громадяни не побачили суттєвих змін із тим, як поліція справляється із повсякденною злочинністю.
Зокрема, не зменшилися скарги на поширення наркотиків, порушення правил дорожнього руху п’яними водіями, безкарність корупціонерів. І, на жаль, зросла занепокоєність через такі злочини, як пограбування помешкань, шахрайство, а також виготовлення і продаж неякісних ліків, невиплата заробітної плати та незаконне звільнення з роботи. Так само зріс розрив між стурбованістю громадян та їхньою оцінкою роботи правоохоронців із припинення зазначених злочинів.
І це теж могло стати причиною зниження суспільної довіри до Нацполіції в цілому по країні. Але чи стане це підставою для ухвалення кадрових рішень?
Запобіжники від диктатури та заколоту
У минулорічному дослідженні ми приділили спеціальну увагу причинам, які штовхають силовиків на злочини. Було сподівання, що керівництво країни та й самих правоохоронних органів зважатиме на думку платників податків та буде боротися з корупцією та круговою порукою в своїх лавах.
Цього разу, зважаючи на наслідки заворушень у інших країнах та на протистояння протестувальників й поліції в Україні, ми вирішили подивитися, що про це думають українці.
А результати виявилися вартими уваги.
По-перше, громадяни, незважаючи на високу недовіру та низьку оцінку дій правоохоронців, все таки зрозуміють, якщо поліція застосує силу, щоб захистити себе та інших громадян від неспровокованого насильства.
Але суспільство ніколи не підтримає владу, яка за власним бажанням дає наказ розігнати мітинг, чи якій не подобається перекриття вулиць чи мирна облога адмінбудівель. Натомість для влади такі дій громадян мають стати чітким індикатором – пора домовлятися і йти на поступки.
Водночас майже третина опитаних вважає, що поліція за будь-яких обставин має утримуватися від силових методів. Більшість таких громадян категорично проти й насильства з боку учасників протестів.
Важко сказати, чи можуть такі респонденти активно захищати свої права. Проте так само їх важко явити опорою для авторитарного правління.
По-друге, застосування вогнепальної зброї під час протестів узагалі протипоказане для будь-якої української влади. Якщо це станеться, це стане її кінцем, незалежно від прізвищ та назв партій.
І, по-третє, 36% українців вважають, що мають право на збройне повстання у разі окупації. Ще чверть причиною для таких дій бачить спробу перевороту чи вчинення політичною верхівкою державної зради. Це доволі потужний меседж і для Кремля, який все ще не відмовився від намірів підкорити Україну, і для осіб, які можуть посприяти такому сценарію.
Це і добра пожива для роздумів самих правоохоронців. Спроба стати окремою, привілейованою кастою "силовиків" на службі політичних – це шлях до розкладу, занепаду, втрати поваги з боку громадян та професіоналізму.
Це хибний вибір в умовах війни. Якщо ж вони будуть виконувати свої прямі обов’язки, суспільна недовіра зміниться на підтримку, а поділ на "ми" та "вони" зникне.
Петро Бурковський, для УП
