Садок вишневий коло додзьо. Як буддист з Донецька змінив донбаські степи на карпатські гори 

"Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох…" – запевняв Редьярд Кіплінг.

Серйозно? Та гаразд! Вже зійшлися. Схід, стукаючи в буддійські барабани, нагрянув у Карпатські гори, причому неподалік від самого географічного центру Європи.

Як тобі це, Редьярде? Втім, зараз, коли "кіплінг" сприймається багатьма як різновид "булінга", "ріммінга" і "скролінга", це не має значення.

– Ніякого значення, – погоджується мій сталкер Чечель, проводячи долонею по самурайському пучку на своїй голові. – Ми пережили навіть моду на кухню в стилі "фьюжн", яка нахабно поєднувала елементи різних кулінарних традицій, і це було крутіше, ніж поява буддистів на Гуцульщині.

Чечель завжди добре готував і міг говорити про їжу годинами. Але зараз, коли у нього з'явилася ідея написати кулінарну книгу, він як з цепу зірвався − всюди фотографує затиснуті у руці гілочки розмарину або базиліка, ганяючись за ефектним фоном.

Власне, тому він і погодився відвезти мене до карпатського буддиста на своєму седані – вже чого-чого, а мальовничих краєвидів тут повно.

Ми сидимо на старому австрійському віадуці і п'ємо каву, зварену на примусі, вприкуску з гуцульськими сирними кониками, купленими у придорожній лавці на під'їзді до Ворохти.

Чечель витягує з рюкзака пучок зеленої шпараги, висмикує одне стебло і фотографує його на тлі гір. Втім, для місцевих це не гори, а просто високі пагорби. Гори далі, там, куди ми й прямуємо.

Чечель в деякому сенсі теж місцевий – в селі неподалік звідси досі стоїть будинок з кахельною піччю і різьбленими дверима, який його дід побудував власними руками.

Мій дід будинків не зводив – він будував ракетні шахти навколо Хмельницького. Ніхто не здогадувався, що цей підполковник з бурятським прізвищем – син буддійського лами, розстріляного більшовиками.

Саме завдяки йому я в юності фланірував вулицями, хизуючись зав'язаним навколо шиї "хадаком", ритуальним шовковим шарфом, що вважається одним з буддійських символів.

А тепер я їду в саме серце Гуцульщини, щоб зустрітися з буддійським ченцем з Донецька, який побудував храм на схилі гори Маковиця біля села Кривопілля.

Карма, не інакше.

Двоє на косогорі, якщо не рахувати дерева і коня

Наш седан ледве повзе вгору, відчуваючи сильну бортову качку – на цій ґрунтовій дорозі, схоже, проходили навчання саперів.

При цьому з обох сторін – гестхауси, в яких, згідно з рекламними оголошеннями, "всі номери облаштовані телевізором із супутниковими каналами, чайником і власною ванною кімнатою з безкоштовними туалетно-косметичними засобами та феном".

Незабаром нам доводиться залишити машину на узбіччі і далі йти пішки з рюкзаками на плечах. Орієнтир – стільникова вежа Київстару на вершині Маковиці.

Щоб скоротити шлях, ліземо навпростець по схилу, беззахисні для вітрів і радіохвиль. Вітер на вершині такий, що доводиться говорити на підвищених тонах – і все одно здається, що слова миттєво здуваються вітром кудись в бік Ворохти.

Перед нами хребет Кострич, а за ним, на горизонті снігова верхівка Петроса, освітлена сонцем.

– Є два типи людей, – віщує Чечель. – Одні залишаються, щоб приготувати на примусі яйце пашот, інші крокують по дорозі. Ти – йдеш по дорозі. А я або дочекаюсь тебе, або повернусь до автівки.

Крокуючи по хребту Маковиці, я шукаю очима самотню квітучу аличу – орієнтир, про який мені казав по телефону Сергій Філоненко, той самий буддійський монах, заради зустрічі з ким я і забрався у цю глушину.

Снігова вершина на горизонті, самотнє дерево, кінь, що пасеться біля самої стежки, пронизливий вітер. Як на мене, дуже доречні декорації для появи просвітленої істоти.

Вдалині я помічаю силует людини і мимоволі зупиняюся, вдивляючись. Людина теж зупиняється, дивлячись на мене. Чомусь згадується фраза "зустрінеш Будду, вбий Будду". Мається на увазі, що для розкриття природи Будди необхідно "вбити" догмати у самому собі.

А взагалі цю сцену потрібно знімати в дусі американських вестернів – максимально великі плани облич, фокусування на примружених очах, кінь, що злякано відходить в сторону від дороги.

Ми з Сергієм опиняємося на відстані простягнутої руки.

– Намумехооренгекіо! – вітає мене він.

– Ом мані… кхе... Падме Хум, – бурмочу я у відповідь, абсолютно недоречно поминаючи "перлину, сяючу у квітці лотоса".

На ньому потерта коричнева шкіряна куртка і щось на зразок трикотажної шапки-біні, як у Жака-Іва Кусто або доглядача маяка. Худий, скоріше, навіть крихкий.

– Біля цього дерева, – Сергій вказує на аличу, що згинається під вітром, – ми часто влаштовуємо церемонії сходу і заходу сонця.  

Ми спускаємося по косогору до будинку, що ідеально вписується у навколишній ландшафт.

– Тут раніше стояла розвалена гуцульська хата, – каже Сергій. – Полагодити її було неможливо, а тому, купивши цю ділянку, ми розібрали руїни і на їхньому місці звели новий будинок.

Тут красиві гори, але вітер... іноді здається, що він ось-ось зірве з будинку дах. Тут я часто згадую рідні донецькі степи... Я дуже люблю степ.

Сергій Філоненко народився в Донецькій області, в селі Нижня Кринка, яке колись було козацької заставою, а пізніше прославилося як місце народження Олександра Ханжонкова, одного з піонерів європейського кінематографа.

Філоненка також можна назвати одним з піонерів, тільки буддизму в Україні. Помандрувавши світом, подивившись на його світлі і темні сторони, неодноразово спробувавши змінити хід подій на краще, Сергій опинився в Карпатах і навіть встиг стати тут своїм серед чужих. 

– Ви цим будете фотографувати? – трохи розчаровано каже Сергій, вказуючи на мій шостий айфон. І одразу пояснює: – Просто краєвиди тут дуже красиві, а ось світла в похмуру погоду не вистачає.

Я розумію, що він має на увазі світло як електромагнітне випромінювання у фізичній оптиці, але чомусь зісковзую думкою з фізичного до метафізичного значення цього слова – fiat lux – "хай станеться світло". 

Знявши взуття, ми проходимо в будинок. Сергій, скидає куртку, надягає традиційну для японських буддійських ченців помаранчеву накидку "ангса". Я цікавлюся, як правильно називати це місце – "храмом" або "монастирем".

– Скоріше, монастирем, – відповідає Сергій. – Якщо є монахи, відповідно, монастир. Але ми називаємо його "додзьо" – "місцем Шляху". "Дзьо" – це "місце", а "до", тобто "дао" – "шлях". Ви не проти, якщо перед бесідою, я прочитаю коротку молитву?

Ми заходимо в молитовну кімнату, де знаходиться споруджений ступінчастий вівтар зі сувоями, свічниками, східними пахощами. Сергій читає молитву, постукуючи в гучну "співаючу чашу".

– Це мантра Лотосової сутри, – каже Сергій. – Вона називається "Про квітку лотоса чудової Дхарми".

Я хочу справити враження людини, яка "в темі", а тому зображаю свою глибоку обізнаність: 

– Колись буддизм розпався на три течії – махаянську, теравадську і дзен. До якої течії належить ваше додзьо?

– О, насправді шкіл буддизму набагато більше трьох. Але основні гілки дві – Велика Колісниця, тобто "Махаяна", і Мала Колісниця – "Хінаяна". Чому Колісниця? Колісниці переправляють істот через сансару на берег нірвани. Ми належимо до навчання Великої Колісниці. Велика – це значить "порятунок всіх". Не тільки людей, а взагалі всього живого.

У Сергія скупа міміка, яка при цьому ані на секунду не обертається відчуженістю. Приготувавши мені чай, він сідає за стіл на тлі сувою з зображенням Конфуція.

Розмова якось сама виводить на філософа Еміля Чорана, який спочатку щиро співчував легіонерам з румунської "Залізної гвардії" – ультранаціоналістичного руху, а пізніше захопився буддизмом. У нього є фраза: "Людина – це покалічена тварина, вона вичерпала всі наївні сподівання, їй потрібна не чергова казка, а справжнє спасіння. У цьому відношенні християнство не настільки дієво, як буддизм, західна мудрість поступається східній".

– Чорана називають "великим песимістом". Та й перша з "чотирьох благородних істин" Будди каже, що "життя – це страждання". Звідки ж береться світло? – підступно намагаюсь я розворушити Сергія. 

– Але ви забуваєте про третю істину – "припинення страждання можна досягти". Песимізм... Ні, це неправда. Я б сказав, що, скоріше, навпаки. Адже йдеться про порятунок всіх, і буддисти вірять, що це можливо. Немає правовірних і невірних, які, авжеж, завжди погані і злі, немає пекла і раю, немає поділу, розумієте?

Японський вчитель і Шевченко-вогнеборець

– А як особисто ви прийшли до буддизму? – питаю я, схаменувшись, що нас обох занесло кудись ну дуже далеко від репортажного жанру.

– Я дитя перебудови, – посміхається Сергій. – А в той час всі щось шукали. Доктрини комунізму тоді вже пішли тріщинами, і всім хотілося знайти якийсь новий духовний сенс. 

Одні кинулися до церкви, інші – до книг Кастанеди, треті захопилися Сходом – Блаватська, Реріх, Крішна. Я теж шукав. Довго шукав, перш ніж спромігся прийняти рішення. Це все карма. Навіть зустріч з вчителем. Адже це вчитель приїхав до СРСР, а не я до нього.

Вчитель Сергія Філоненка – Дзюнсей Терасава, буддійський монах з Японії, який належить до Ордену Ніппонздан Мьоходзі.

У пошуках відповідей на духовні питання Терасава підіймався на схили Дхаулагирі в Гімалаях, практикував семиденне сухе голодування на могилі Карла Маркса на лондонському кладовищі Хайгейт, будував Пагоду Миру в англійському місті Мілтон Кінсі, перед якою потім з молитвою про мир спалив фалангу свого вказівного пальця, вручав святі мощі Будди Михайлу Горбачову в Кремлі, люто критикував Путіна, за що вже багато років вважається в Росії персоною нон грата.

– Був такий журнал "Наука і релігія", – продовжує Сергій. – І там була замітка про Петербурзький буддійський храм Гунзечойней. На той час я вже трохи був знайомий з вченням Дхарми. І я написав листа – в журналі було вказано поштову адресу дацану. Уявляєте, скільки листів туди приходило з усього Союзу?

Але – карма! Вона звела мене з моїм першим "добрим знайомим" – так ми називаємо людей, завдяки яким в нашому житті відкривається щось нове і важливе.

Звали його Олександр Шевченко. Він був з України, але працював в Петербурзі пожежником метрополітену, а у вільний час допомагав розбирати архіви в дацані. І він побачив гору нерозкритих листів, надісланих з усіх кінців Союзу. Ці листи ніхто не читав і, відповідно, не відповідав на них. Шевченко попросив дати йому листи з України, щоб він сам міг на них відповісти. Так він і прочитав мого листа.

Відповідь була короткою – приїжджай. І ми з дружиною – молоді тоді були, мені 25, їй 20, вже дочка у нас народилася – зібралися і поїхали до Петербурга. Кілька днів тулилися в гуртожитській кімнаті Олександра – це було літо, білі ночі, романтика. Зустрілися з настоятелем храму – він нас і присвятив в буддисти. І сказав – ви повинні заснувати громаду, я пришлю вам вірчого листа. Так почався мій шлях.

Повернувшись до Донецька і дочекавшись листа, Сергій пішов до комітету у справах релігії. І знову карма. Начальником обласного відділу у той час був Ігор Козловський, вчений-релігієзнавець, що у 2017 році був звільнений з полону "ДНР", де перебував майже два роки і піддавався тортурам за свою проукраїнську позицію. 

Козловський сказав Сергію: "Та ми просто мріяли про буддистів! Давайте!".

– Так ми разом з дружиною та друзями створили громаду, яка стала справжнім буддистським центром в Україні.

Авжеж, до нас приходили й люди, які прагнули підняти особисту значимість шляхом приналежності до чого-небудь "езотеричного" та "екзотичного". Але, як правило, люди з подібною мотивацією швидко втрачають інтерес до буддизму.

– Бути просто буддистом – це одне, але буддійським ченцем... Як ваша дружина це сприйняла?

– Чесно кажучи, не дуже... У нас була чудова сім'я, ми дуже любили один одного. І коли я вирішив стати монахом, вона... ми розлучилися. Так вже сталося, я ні про що не шкодую. Просто, напевно, треба було якось поступово підводити її до мого рішення, не рубати з плеча, згладити кути. А зараз ... Час минув, все закінчилося.

– Коли в Донецьк прийшла війна, ви, напевно, розгубилися?

– Ні, зовсім. До 2014 року у нас за плечима був вже великий досвід щодо військових конфліктів.

Коли почалася Перша чеченська війна, ми організували Марш материнського співчуття разом з Комітетом солдатських матерів Росії. Матері солдатів їздили на фронт забирати звідти своїх синів. І ми вирушили разом з ними, поїхали через всю Росію – Саратов, Волгоград, Астрахань – і далі на Кавказ.

Одного дня всіх учасників Маршу материнського співчуття заарештували і вислали до Москви. Але буддисти знову повернулися до Чечні. Дзюнсей Терасава, який до цього встиг зустрітися практично з усіма польовими командирами, організував на вулицях чеченської столиці багатотисячну мирну демонстрацію. Такого нахабства вже не прощають. Цього разу буддистів відправили в фільтраційний табір.

– Тоді ми вже були по-справжньому налякані, – говорить Сергій. – Ми були там п’ять днів, а здалося, що п’ять століть. Потім нас все ж звільнили завдяки чеченцям, які підняли такий галас, що навіть мати вчителя в Японії дізналася, що він арештований росіянами. Нас були змушені звільнити.

Філоненко з Терасавою подорожували і по іншим зонам конфліктів. У 2002 році, коли через Кашмір виник конфлікт між Індією і Пакистаном, Терасава організував піший молитовний марш через ці обидві країни. У 2003-му він з монахами приїхав до Іраку – вони бажали пробитися до Саддама, щоб той відмовився від влади. Це врятувало б дуже багато життів. Але до Хусейна вони так і не дійшли.

– Коли щось схоже почалось в Донецьку, наша громада мешкала прямо в центрі міста, – каже Сергій. – У Донецьку ми на той час вже почали будувати храм, а під Луганськом на березі Сіверського Донця – велику "ступу" (ритуальне буддистське спорудження – УП). Іноді я думаю, що, можливо, якби ми встигли закінчити будівництво, це якось захистило б країну. Але ми не встигли.

Буддистська практика семиденного голодування, що традиційно проходить в грудні, у Сергія з іншими ченцями Ніппонздан Мьоходзі збіглася у 2013 році з подіями Євромайдану. Вони весь час перебували серед наметів і барикад. А молитися ходили на Володимирську гірку.

– Потім ми провели проукраїнський марш у захопленому сепаратистами Донецьку. Найняли автобус, висунулися з київського Майдану і поїхали через півкраїни – Канів, Черкаси, Дніпро, Запоріжжя, Миколаїв, Одеса, Херсон... А потім і у Донецьк. Ми були учасниками тієї проукраїнської демонстрації, коли порізали активістів. Разом з нами були учні Дзюнсея Терасаві з Індії та Непалу.

Тверді гуцули і олень, що вказує місце

Зрозуміло, що після чітко заявленої проукраїнської позиції, залишатися буддистам на окупованих територіях вже було неможливо. Вони були змушені покинути ті краї. Але при цьому Сергій не відчуває ненависті до тих, хто забрав "його Донбас" і мрії про зведення храму. Він не називає їх ворогами, а відноситься до них як дерматолог до хворих на псоріаз, що не бажають виліковуватися.

– А як ви знайшли саме це місце в Карпатах?

– Вчитель сказав, що потрібно знайти два місця – одне десь на Дніпрі, священній річці, а інше в Карпатах.

Спочатку ми купили будинок в селі під Черкасами, а потім я цілий рік жив у Львові, знімаючи квартири, і робив вилазки до Карпат.

Приїхав вчитель, поїздив з нами і каже – шукайте на відрізку від Ворохти до Верховини.

Якось ми з ним їхали в черговий раз, і тут на Кривопільському перевалі перед нашою автівкою на дорогу вибіг великий олень. Вчитель каже: "Це знак. Дух тутешніх гір вказує нам місце. Шукайте біля перевалу". 

Так ми і знайшли це місце на Маковиці. Спочатку приїхали, подивилися на цей косогор, що продувається всіма вітрами, і поїхали – не сподобалося. А на наступний день повернулися. Карма.

Ох вже ці дороговказні олені – то вони предків мадяр призводять з Азії на нову батьківщину, то запалюють між рогів свічки і хрести, являючись князям і майбутнім святим.

Тим часом Сергій водить мене по дому, показуючи кімнати – тут спальня монахів, тут – вчителя, коли він приїжджає. Інтер'єри аскетичні, але при цьому дуже затишні.

– Часто я мешкаю тут один, – каже Сергій. – Основна частина громади надає перевагу "додзьо" в Черкаській області. Час від часу до мене приїжджає ще пару ченців. А коли приїжджає вчитель, тут збирається вже 10-15 людей.

Щоденний розпорядок дня Сергія включає не тільки церемонії у самотньої аличі і ритуал Лотосової сутри, але і обов'язкові пару годин для індивідуального навчання. Вивчення іноземних мов або читання наукових праць – біля ліжка бачу книги Теодора Адорно і Бориса Гройса.

– Звісно, й роботи по дому вистачає. То одне виходить з ладу, то інше. А ще я висаджую дерева… Колись навколо будинку розквітне справжній сад.

– А послушники є у вашій традиції?

– Ми нікому не відмовляємо. Хтось потім йде і ми більше ніколи його не бачимо, а хтось повертається. Рік тому з нами жила дівчина з Хмельницького – закінчила школу із золотою медаллю, кілька мов знає, але кинула інститут і приїхала в "додзьо". Вона і піч розтоплювала, і прибиранням займалася, і за продуктами ходила. Правда, готувати зовсім не вміла. Але ми навчили. Вона прожила з нами 10 місяців. Це набагато більше, ніж те, на що вистачає багатьох чоловіків, що приходять до нас.

В Ордені Ніппонздан Мьоходзі немає жорстких обмежень у харчуванні. У кожній з буддистських громад існують різні правила щодо їжі, але тут, на Маковиці, можна їсти все, включаючи м'ясо. Сергій Філоненко шість років був вегетаріанцем, а потім знову перейшов на звичайний раціон.

– А ось стати на шлях ченця... – продовжує він. – Тільки вчитель може вирішити, треба вам це чи ні. Він може порадити займатися балетом, як у випадку з одним молодим алтайським хлопцем – той хотів бути монахом, а вчитель порадив йому вступити до балетної школи, і зараз він успішно розвивається в цьому напрямку.

Ми виходимо на терасу, я закурюю, дивлючись на хребет Кострич, що здіймається на тій стороні долини. На одному зі схилів – свіжа залисина.

– Місцева банда вирубала ліс два роки тому, – сумно повідомляє Сергій, спіймавши мій погляд. – Сусідка так плакала за старими смереками, під якими ще її мати маленькою гуляла. 

Я питаю, чи зуміли тутешні буддисти знайти спільну мову з місцевими мешканцями.

– Місцеві люди доволі толерантні, – відповідає Сергій. – Коли вони дізналися нас ближче, зрозуміли, що люди ми мирні і переманювати паству з місцевих церковних парафій не збираємося.

Правда, стався невеликий конфлікт з одним місцевим християнським фанатиком, якого обурювало, що ми молимося, постукуючи у барабани. Але навіть він вже заспокоївся.

Ми купуємо у місцевих продукти, а сусідам дозволяємо косити траву на нашій ділянці. Нам трава не потрібна, а в них господарства з вівцями і козами. Господарюють як можуть, мешкають без електрики.

В горах взагалі з кожним роком гуцулів стає все менше – більшість з них спускається в долину, там хоч якась робота є. Але наші сусіди – "тверді гуцули". Вони гір не покинуть.

Коли я прощаюсь, Сергій несподівано каже:

– Наш вчитель – великий оптиміст, але я вважаю, що ми вже втратили цю планету.

Невже людина, яка пройшла такий довгий шлях до аличі на карпатському косогорі, може відчувати відчай у своєму серці?

– Просто я не вірю в цивілізацію, – каже Сергій. – Але я вірю в людину. Вірю, що у нас залишився час для просвітлення, для пробудження. Хоча ми занадто сп'янілі від віри у прогрес, занадто легко піддаємось на ідеологічні приманки і сліпо віримо у політичні доктрини. Втім ще є світло…

Не перемикайте канал

Світло… Якого замало для фотозйомки шостим айфоном, але вистачає, щоб всупереч усьому зберігати віру в людей, які товпляться у черзі до атракціону "Чортове колесо сансари".

Я знову деруся вгору до самотньої аличі. Чечель надсилає мені фото приготованого їм яйця пашот на листках базиліка і посипаного меленим чорним перцем, а також повідомляє, що вже чекає мене в машині.

– Як розмова? Фото гарні вийшли? – питає Чечель, коли я сідаю у автівку.

– Світла замало, – відповідаю я. – Зробив, що зміг.

– Такий шлях, – каже він.

Я витріщаюсь на нього – до мене не одразу доходить, що Чечель просто цитує головного героя серіалу "Мандалорець".

– Заводь вже свою малу колісницю, – отямившись, кажу я йому. 

Ми спускаємось з гори накатом, Чечель розповідає про мистецтво приготування яйця пашот на примусі, а я думаю про Сергія.

Упевнений, що навіть якщо його віра в людину не виправдається, якщо після смерті він буде на самоті трястися у Великій Колісниці, як бродяги з романів Керуака в кузовах вантажівок, у його серці так само не буде відчаю.

Відчай – це для нас, розумників. Адже ми знаємо, що померлих не воскресити, живих не переробити, а світ – лише великий валютообмінник. Ніхто з нас так і не вийшов з платонівської печери – ми лише навчилися перемикати тіні на стіні. Ну знаєте, булінг, зеппінг, скролінг й все таке.

І ось тут, по ідеї, повинні піти нескінченні титри, що роз'яснюють, хто кого грав в цьому фільмі про карпатського буддиста, хто стояв за камерою, хто відповідав за звук та декорації з краєвидами. А глядач, хмикнувши, повинен вже потягнутися до телевізійного пульта.

І лише Будда залишиться сидіти нерухомо перед екраном, як у відомій інсталяції корейського художника Нам Джун Пайка. Тому що, згідно з вченням Дхарми, тільки Будда існує в реальності, а не уві сні, який люди називають життям. 

Андрій Тараненко, для УП