Перемагають ті, хто пам'ятає правду
Сьогодні в Україні фактично змагаються дві моделі пам’яті про Другу світову війну – європейська та дещо видозмінена путінською Росією радянська.
Кожну із них представляє певне гасло, яке вказує на головний смисловий акцент. Європейській моделі із усталеним гаслом "Ніколи знову" характерні стриманість та міркування про цінність миру, а от радянсько-російська все більше тяжіє до лозунгу "Можем повторіть" із нотками реваншизму, мілітаризму та казенного пафосу.
Як вибудовує власну традицію пам’ятання сучасна Україна і над чим варто подумати напередодні Дня пам’яті та примирення (8 травня) та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (9 травня) запрошую поміркувати разом.
"Ніколи знову"
Історія цього гасла та загалом однойменної моделі пам’ятання налічує вже понад століття. Все почалося з того, що цю фразу сказав відомий своїми пацифістськими поглядами Папа Римський Бенедикт XV (1914-1922), чий понтифікат припав на роки Першої світової війни та після неї. Сама фраза тоді не стала загальноєвропейським трендом, але знайшла відгук у європейців, і не лише у політиків.
Наприклад, у 1924 році популярна німецька експресіоністка і перша жінка-художниця Пруської академії мистецтв Кете Кольвіц, відома своїми антивоєнними творами, зробила знаковий плакат під назвою "Ніколи знову війна".
Втім глобального поширення і визнання гасло та відповідна традиція пошанування, яка за ним стоїть, набули максимального поширення вже після жахів Другої світової війни і теж із легкої руки іншого єпископа Риму. У 1965 році її використав у своєму зверненні до ООН понтифік Павло VI.
"…хіба не метою заснування Організації Об’єднаних Націй є боротьба за мир і проти війни? Почуймо ж чіткі слова великої людини, якої тепер уже немає з нами, Джона Кеннеді, який сказав чотири роки тому: "Людство повинно покласти край війні, інакше війна покладе край людству". Немає жодної необхідності у тривалих дискусіях, щоб назвати головну мету цієї організації. Достатньо згадати, що кров мільйонів людей, незліченні нечувані страждання, марнотна різанина та руїни санкціонували угоду та обітницю, яка об’єднує вас заради зміни майбутньої історії світу: ніколи більше не має бути війни, ніколи знову війна! Саме мир має стати провідником долі для націй всього людства!".
В цих словах і виражена суть цієї моделі пам’ятання.
Загалом вона полягає у: примиренні, відмові від ворожнечі і конкуренції між народами (в тому числі конкуренції у кого більше жертв, чий внесок у перемогу головний), згадуванні та вшануванні всіх загиблих під час війни, а також у відмові від мілітаризму, агресивної риторики та реваншизму.
Плекання миру і розбудова порозуміння здійснюється через пам’ять про жахи Другої світової війни 1939-1945 років.
Таке відповідальне пам’ятання слугує запобіжником від майбутніх конфліктів.
Ще тут важливо додати, що категорично і безапеляційно засуджується нацизм як людиноненависницький тоталітарний режим, що став розпалювачем найстрашнішої війни в історії. Саме перемога над цією ідеологією, а не одних націй над іншими, має найбільшу цінність.
Практики вшанування під гаслами "Ніколи знову", це молитовні заходи, покладання квітів, мистецькі інсталяції, різноманітні події, направлені на збереження сімейної пам’яті. Вони характеризуються спокійною та непафосною урочистістю та спонукають до міркування про злагоду, порозуміння та цінність миру.
Саме у такій парадигмі повоєнна Німеччина та інші колишні союзники Гітлера пройшли складний шлях осмислення провини, спокути, засудження злочинів нацизму та фашизму, а також компенсації шкоди, створення інфраструктури чесної пам’яті – відкритих архівів, музеїв, меморіалів, цифрових бібліотек документів, відповідних програм для постраждалих народів і освітніх проєктів власної молоді.
"Можемо повторити"
Інша модель пам’ятання, яку означимо під гаслом "Можемо повторити", нашому суспільству доволі відома, бо виникла на ґрунті офіційних практик святкування Дня перемоги часів радянського застою та сучасним агресивно-нав’язливим традиціям путінської Росії.
Вона є доволі проблематичною в усіх аспектах, починаючи від назви й хронології війни і закінчуючи акцентом на перемозі замість примирення та порозуміння.
Перш за все одразу помітно, що радянсько-російська модель пропонує акцентувати не на всій Другій світовій війні, а на її частині – "Великій вітчизняній війні" (де-факто – німецько-радянській війні 1941-1945 років). Завдяки цьому відводиться увага від незручної для Росії теми "братньої" співпраці СРСР з нацистською Німеччиною та узгоджена ними окупація сусідніх країн у 1939-1941 роках.
Це ж призводить до своєрідного привласнення війни, коли основний акцент робиться на своїй історії, а решта світового контексту наче випадає. Між іншим, це сприяє тому, що окремі безвідповідальні політики взагалі стверджують, що змогли б перемогти у війні без допомоги інших народів. Не дивно, що подібні заяви провокують конфлікти і суперечки.
Втім, із цієї пам’яті випадає не тільки ширша картинка, а взагалі все, що у той чи інший спосіб кидає тінь на Червону армію та комуністичний тоталітарний режим. Масове мародерство у Європі, злочини проти цивільного населення, відверте фальшування історії (чого варті лише скандальні випадки із "Молодою гвардією", "28 панфілівцями" чи різноманітні міфи про "Подвиг льотчика Гастелло"), "діяльність" декількох російських дивізій СС, козачого корпусу СС та чи не найбільшої колабораціоністської армії у світі… Все це на найвищому політичному рівні або не підсвічується, або виправдовується, або продовжує фальшуватися.
Однак, найбільшу проблему та настороженість викликають саме практики відзначення.
Адже, в основі цієї моделі пам’ятання лежить сентимент за величчю та значимістю, ностальгія за часом, коли завдяки військовій потужності комуністичний тоталітарний режим зміг вигнати нацистських окупантів та докластися до розгрому Третього Рейху, принагідно звільнивши, а потім одразу окупувавши половину Європи.
Тобто приводом для національної гордості обираються подвиги різних народів, який був здійснений понад три чверті століття тому. Все це подається під пафосним гаслом "Можемо повторити", яке пишуть на автомобілях рядові громадяни і повторюють на телебаченні лідери РФ.
І це в той час, як їм не те, що ніхто не загрожує, а вони самі розв’язують війни, окуповують території сусідніх країн та з федеральних каналів погрожуть перетворити світ на радіоактивний попіл.
Так неофіційне гасло "Можемо повторити" стає небезпечним мейнстрімом, а культ перемоги саме конкретного народу над усіма іншими затуляє собою жахи війни і необхідність пам’ятати всі її обставини.
Звідки ж це гасло бере свій початок?
Все банально – із напису на стіні. Він зафіксований у знаменитому кадрі 1945 року, який показує зруйнований Рейхстаг у Берліні. Напис зроблений, вочевидь, російським військовим і має такий зміст:
"За налеты на Москву, за обстрел Ленинграда за Тихвин и Сталинград. Помните и не забывайте. А то можем и повторить"
Пізніше у 1955 році в Радянському союзі також виходить відома кінострічка "Максим Перепелиця", в якій вперше виконується пісня "В дорогу" (інша назва "Солдатська пісня") Василя Соловйова-Сєдого на слова Михайла Дудіна. В цій пісні також є відповідний рядок:
"…
Пусть враги запомнят это,
Не грозим, а говорим,
Мы прошли, прошли с тобой полсвета,
Если надо повторим.
…"
Так поступово і ненав’язливо це гасло "проростає" у радянській культурі і стає стійкою ідеологемою.
Справедливості заради потрібно сказати, що спочатку воно не було агресивно-наступальним, а скоріше було застереженням, мовляв, не нападайте на нас, бо можемо дати відсіч.
Але в останні десятиліття ці слова стають дедалі популярніші саме у токсичному аранжуванні, вириваються із контексту і поступово змінюють свою тональність.
Все частіше у російському суспільстві звучить думка, що "можем повторіть" у відповідь на санкції, за ставлення до Росії без поваги, за спротив російським стратегічним інтересам, або якщо хтось вказує на її злочини.
Такі загрозливі тенденції до агресивного реваншизму та мілітаризму в РФ призвели до великої дискусії, ініційованої Володимиром Познером у 2018 році. Однак вона не змогла суттєво змінити тенденції до зростання популярності Дня перемоги як головного свята країни і зменшити кількість любителів фантомної величі та брязкання зброєю.
Їх в РФ залишається доволі багато і головним святом країни де-факто є перемога 76 літньої давнини з парадом військової техніки та різноманітними урочистостями, які постійно політизуються, незважаючи навіть на спроби зробити щось аполітичне та зосереджене на вшануванні окремих людей.
Найнебезпечніше у цьому всьому, що Москва не лише сама промотує через держпропаганду подібні моделі пам’ятання, але поширює їх на сусідні країни, претендуючи на представлення "спільної ідентичності" та намагається мобілізувати за її допомогою людей для боротьби за "русский мир".
Риторика "боротьби із фашизмом", пам’ять про дідів-воїнів, використання георгіївської стрічки, зокрема, проросійськими бойовиками, перетворюється Росією на інструмент боротьби, зокрема проти України, та виправдання військової агресії.
"Пам’ятаємо. Перемагаємо"
Різниця перших двох моделей очевидна, тому не дивно, що Україна тяжіє до моделі європейської, але шукає свою. Це з 2015 року чітко зафіксовано у нашому законодавстві та вже закріплюється у суспільній практиці.
Саме на перетині згаданих двох моделей поступово формується власна українська традиція пам’ятання, яка сьогодні відома під гаслом "1939-1945 Пам’ятаємо. Перемагаємо".
Смислові акценти цього гасла не тільки об’єднують важливий для нашого суспільства зміст перемоги над нацизмом й пошанування понад 8 млн українців, які загинули у Другій світовій війні, але також цілком західноєвропейський ракурс на рівноцінній значимості миру, порозуміння, аналізу складних проблем минулого і примирення між людьми.
Адже драма війни полягала у тому, що українці не мали власної політичної суб’єктності і здебільшого воювали не за свою свободу і незалежність, а за виживання й інтереси різних політичних систем, включно із нацистським та комуністичним тоталітарними режимами. Не кажучи вже про те, що після війни так само були частиною держави, яка силою насаджувала комунізм і на довгі десятиліття окупувала половину Європи.
Цей пошук власної традиції пам’ятання та вшанування не швидкий і ускладнений спадщиною тоталітаризму, російсько-українською війною, геополітичною турбулентністю та економічними труднощами, але ми як суспільство не складаємо рук.
Саме тому відзначення 8 травня – Дня пам’яті та примирення, для нас не менш важливе, ніж 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Адже, ми добре пам’ятаємо, що у тій війні хоч і були переможці, але насправді програли всі.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, для УП
