Один для всіх. Як створюють культ Зеленського
"Не треба оце "Володимир Олександрович". Я не монумент і не пам’ятник", – так говорив про себе Зеленський при знайомстві з журналістами "Української правди" перед першим туром президентських виборів.
Те, що відбувається навколо особи Зеленського останні півтора роки, є повною протилежністю сказаного ним тоді.
Із свого хлопця і відкритого бізнесмена президент перетворився на типового закритого політика: кортежі, кулуарні домовленості, режимна держдача під постійним захистом держохорони.
Доступ до нього має максимально обмежене коло осіб, прізвища яких можна порахувати на пальцях.
Зміна в образі Зеленського досить показово проглядається у тому, як про нього говорять і пишуть підлеглі. У публічних виступах Зе!Команди уже сформувався певний алгоритм величання свого лідера.
Особливо надприродна любов до президента проступає на сторінках представників команди у соцмережах: що б не сталось хорошого – це все Володимир Олександрович.
"Спостерігати за тим, як одна сильна особистість протистоїть системі – це дуже потужне відчуття. І хоч система пручається і протестує, я точно знаю, що наш Президент, як завжди, переможе. Тому що він перемагає у всьому, за що береться", – не стримував себе у фейсбучних компліментах голова ОПУ Андрій Єрмак після пресконференції Зеленського.
Може здаватися, що глава Офісу дещо перебирає міру на емоціях після заходу.
Але така стилістика – цілком усталена для представників команди Зеленського, які згадують президента у незмінно піднесених тонах, дякують за реформи, дороги, дитячі садочки, щасливе сьогодення і світле майбутнє.
По суті, на наших очах зароджується щось схоже до справжнього культу особистості, новий ленінізм, чи то пак Зе!ленінізм.
У причинах і особливостях цього явища розбиралась "Українська правда".
Президент у коконі: усіма люблений президент Зеленський
За останні півтора роки показова лояльність до президента стала умовою виживання у владі. Той, хто її не демонструє – має всі шанси стати ворогом.
Безумовна відданість Зеленському є одним із ключових принципів його кадрової політики. Сьогодні в оточенні президента майже неможливо знайти людину, яка може сказати йому "ні".
Навпаки люди, які мають власну думку і не вміють пристосувати її до президентської, поступово вибувають із обойми влади. Так сталося з Андрієм Богданом, з Олександром Данилюком, з Русланом Рябошапкою, з Вадимом Пристайком, з Яковом Смолієм, з Юлією Ковалів і врешті з Андрієм Коболєвим.
Завдяки показовому вихвалянню, оточення Зеленського навчилося акуратно маніпулювати президентом.
"Єрмак ніколи не перечить Вові, він його ні в чому особливо не переконує, не переламує ситуацію чи щось схоже. Навпаки – Андрій йому підтакує і лише погоджується", – на умовах анонімності розповідає один із членів Зе!команди.
"От була ситуація, що президент мав серйозні претензії до роботи Подоляка. І хоч Єрмак сам привів Мішу, він його не захищав, а навпаки казав: "Так, Міша – це щось взагалі, треба щось робити". Він так робить постійно. Але в кінцевому результаті отримує все, що йому треба, і його люди нікуди не діваються", – додає співрозмовник.
Люди, які не готові возвеличувати Зеленського і хочуть бути самостійними політичними гравцями, в очах оточення президента сприймаються точками опору.
Як приклад, до цього табору потрапив голова Верховної Ради Дмитро Разумков, мер Києва Віталій Кличко, який по лінії КМДА підзвітний президенту, залишений "під відповідальність Зеленського" глава МВС Арсен Аваков.
Схоже, що завдяки своїй публічній активності, незабаром в опалу може потрапити й секретар РНБО Олексій Данілов.
"На Банковій алергія на суб’єктність. Там не люблять непідконтрольних чи сильних. Якщо тебе неможливо проконтролювати – значить ти не наш і з тобою треба воювати", – пояснює один з впливових представників нинішньої влади.
Війна – особлива тема для Володимира Олександровича. І йдеться не лише про Росію. Мова і про внутрішні конфлікти, в яких президент постійно вариться.
Він живе в режимі "облоги", знаходить усе нових і нових ворогів, починає нові війни, не доводячи до пуття уже початі. Як наслідок, Зеленський воює як не з Медведчуком, то з далекобійниками, як не з Порошенком, то з "ворами" в законі чи контрабандистами, як не з мерами, то з олігархами…
У цьому виснажливому емоційному стані "постійної облоги" Зеленський і стає дуже чутливим до самостійних ігор своїх соратників. Коли хтось починає працювати не на Володимира Олександровича, а на себе, це сприймається як особиста зрада.
Благо, в оточенні президента є кому і вказати на "зрадників", і позбутися їх.
Якщо узагальнити, можна вивести готовий алгоритм, за яким люди випадають з президентської обойми.
Перший етап – обмеження "доступу до тіла". Навіть якщо ви обіймаєте котрусь із найвищих посад в країні, це не гарантує вам можливості потрапити до президента. І не тільки до президента, але й до голови ОПУ чи його заступників. Завдяки новим правилам, без попередніх домовленостей ніхто не може проникнути в Офіс за межі турнікетів – навіть якщо ви депутат "Слуги народу".
Після втрати прямого особистого контакту з президентом неугодні втрачають і публічну складову стосунків із ним. Їх розводять у часі на публічних заходах, а чиновників нижчої ланки просто викреслюють зі складу делегацій чи списку учасників заходів.
Наприклад, якщо поспостерігати за відвідинами урочистих заходів Зеленським та Разумковим, то за деякими винятками, ці соратники і дві перші людини країни майже не перетинаються.
Наприклад, спробуйте знайти спікера на сайті ОПУ на фото хоч із якогось публічного заходу за участі президента за останній два-три місяці.
Коли кокон навколо президента стає для котрогось із "зрадників" непробивним, саме час готуватись до хвилі дискредитації через підконтрольних блогерів та соціальні мережі. Особливо – через Telegram-канали, на які підписаний Зеленський.
Про таке, наприклад, міг би багато розповісти колишній міністр інфраструктури Криклій, якого останній рік регулярно "полоскали" різні "блоги" і Tg-канали.
Наслідок таких спецоперацій зазвичай один і той самий – звільнення. Врешті, як і сталось з Криклієм. Навіть сам Зеленський не зміг пояснити, за що конкретно звільнили міністра. Просто відправили у відставку.
На фоні "зради" віддалених соратників ближнє коло команди президента мусило навчитись демонструвати начальнику власну "ефективність".
Для цього в Єрмака є цілих 20 радників, завдяки яким він залучений у всі можливі процеси. Серед них – колишній нардеп від фракції БПП Сергій Куніцин, політтехнолог Михайло Подоляк, прессекретарка голови ОПУ Дарія Зарівна, колишній міністр розвитку економіки Тимофій Милованов, спікер ТКГ Олексій Арестович, син засновника телеканалу 1+1, російського телепродюсера Олександр Роднянський-молодший.
"Андрій сильний завдяки своїм радникам. Коли відбувається якийсь процес – будь-де – він ставить когось з радників, щоб бути дотичним до успіху. Типу все зробили його люди. А якщо щось не вдається – то він умиває руки, мовляв, винуватий хтось інший", – пояснює УП впливовий член Зе!Команди.
Ще один приклад – перший заступник голови ОПУ Кирил Тимошенко, який навчився не просто співіснувати з Єрмаком, але й протягувати своїх друзів на важливі посади в уряді – Олександра Кубракова в міністерство інфраструктури та Віктора Ляшка у МОЗ.
Таку змогу він отримав після того, як показав свою ефективність у ході "Великого будівництва", віддаючи всю честь і хвалу головному "будівничому" – Володимиру Олександровичу.
Володар персня всевладдя: принципи влади Зеленський
Останні 30 років українська політика нагадувала "Володар перснів" Толкіна.
Угрупування типу силовиків, урядовців, депутатів, суддів, подібно до "царств" у романі, десятиріччями існували як самодостатні системи, керовані власниками кількох "малих перснів". А суть політичного процесу зводилась до пошуку втраченого "персня всевладдя", який би підкорив самостійні царства.
Як би не старались українські правителі, нічого їм не вдавалось. Аж до весни 2021 року.
Історично так склалося, що Рада нацбезпеки і оборони була місцем, де збирались для годиться володарі усіх "малих перснів".
Але небачена електоральна підтримка, яку отримав Зеленський і його партія у 2019-му, стала силою, яка змусила їх коритися волі однієї людини.
"Я виконую свої конституційні обов’язки. І не з якоюсь кучкою людей. В РНБО входять всі інституції: як правоохоронці, так і Кабмін, так і прем’єр, і голова Верховної Ради, інституція президента України. Це не диктатура і не монархія. Там всі представлені", – пояснював на останній пресконференції Зеленський.
І цілком міг би додати: "Всі представлені, і майже всі слухаються".
Врешті навіть сам президент не приховував своєї радості, що він "зумів знайти механізм", який дозволив йому в обхід правоохоронної і судової систем карати "ворогів держави". Механізм прямої і миттєвої дії.
У теперішній матриці влади Радбез, по суті, став новим органом влади, квазі-судовим і силовим центром прийняття надважливих рішень.
Відповідно секретар Олексій Данілов автоматично перейшов у статус дуже впливових чиновників. І майже так само автоматично отримав конфлікт з главою ОПУ Єрмаком, на якого будь-яка суб’єктивація діє, як червона ганчірка.
І недооцінювати силу впливу, який матиме цей факт на подальшу історію, не варто.
До того, в українській олігархічно-клановій системі на Зеленського дивились як на цікавий збій, вірус, який скоро мине і навряд чи зможе серйозно нашкодити.
Тепер, після переосмислення ролі РНБО змінилась сама рушійна сила політики – місце кланового балансу зайняла політична воля однієї людини.
В один момент представники старих еліт, чий вплив тримався завжди на можливості гарантувати безпеку своїм васалам, втратили можливість навіть захистити самі себе. НІхто не знає, проти кого наступного надумає запровадити санкції РНБО.
Уже в перші тижні Зеленський не побоявся пустити під роздачу інтереси дуже серйозних гравців, рівня кума Путіна Віктора Медведчука чи "королів контрабанди".
З одного боку, така ситуація надає багато можливостей Зеленському. З іншого – несе нечувані небезпеки як для президента, так і для країни.
Волюнтаризм, коли державна політика продиктована волею однієї людини, має небагато спільного з розбудовою держави.
Навпаки, він провокує величезні ризики скочування в популізм і пошук "простих" рішень.
Акурат таких, як накладання санкцій замість судового переслідування, ручне регулювання цін на газ чи обмеження цін на пальне.
Коли влада починає з подолання наслідків кризи (високих цін), а не її причин (монополії, картельної змови, тіньових схем), то це не вирішення проблем, а імітація. Особливо небезпечно, коли така фікція йде разом із підміною понять "закон" і "справедливість".
"Хіба справедливо, що люди платять такі ціни на газ/пальне?", – запитують прихильники дій Зеленського і його уряду.
Відповідь очевидна: ні. Але саме формулювання питання неприйнятне. Високі ціни бачать всі, і відчуття несправедливості теж загальне. Власне, завдяки йому Зеленський і став президентом.
Але державного діяча від домогосподарки, яка за нього голосує, відрізняє те, що він не продукує одноразові рішення, а готовий іти важким шляхом побудови інституцій держави, бороти монополії, викорінювати тіньову економіку, балансувати ринок і створювати умови для реальної конкуренції, а не "знижувати ціни" в ручному режимі.
Інакше, це банальний популізм, який на тлі віри у власну непогрішимість і всевладдя може стати фатальним.
Свого часу подібну помилку зробили автори закону про люстрацію. Не до кінця продумані формулювання дали змогу десяткам люстрованих чиновників судитись із державою, вигравати у неї, поновлюватись на посадах і здирати божевільні фінансові компенсації.
Володимир Зеленський, зайшовши у формат накладання санкцій зі слабким юридичним прикриттям, ризикує повторити помилку люстраторів. Щоправда, в значно більших масштабах.
Президент і РНБО санкціями не лише притискають певні економічні угрупування, але й займаються моделюванням електорального і медійного поля. Переслідування Медведчука має явний вихід на Порошенка.
Адже Медведчук зумів взяти під контроль націоналізовану раніше частину нафтопродуктопроводу "Самара-Західний напрямок" саме у часи правління Порошенка. І без відома Петра Олексійовича це навряд чи могло статися.
Але якщо ця вибіркова гра президента почне пробуксовувати і нинішні жертви зможуть зняти санкції/повернути канали/відновити вплив, то на двох крайніх електоральних полюсах – проросійському і проукраїнському – слід готуватись до медійного вибуху.
І його жертвою стане не тільки президент Зеленський. Під ударом опиниться сама цілісність країни.
Якщо ж спроба швидкого усунення політичних конкурентів матиме успіх, то хто чи що вбереже країну від бажання і далі "перетрахивать" опозицію чи "мочить их в сортирах"?
Роман Романюк, Роман Кравець, УП
