Гладіатор у місті левів. Як Маркіян Іващишин будував свою драбину до небес

Ми продовжуємо спецпроєкт "Дон Кіхоти" про людей, яких називають "білими воронами", "геніями місця", "агентами змін". Не тих швидких змін, що творяться указами зверху або революціями знизу, і так само швидко йдуть в пісок. Інших — які непомітно, не відразу, змінюють середовище. 

Біографія багатьох із таких людей з'єднана з географією. Вони люди-легенди, які складають душу і дух наших міст. Саме вони можуть розповісти про наші міста і нас самих більше, ніж історичні камені або статистичні викладки. 

Ми просимо допомоги у читачів. Якщо ви знаєте таких людей, розкажіть нам про них — в коментарях під цим текстом або на сторінках "Української правди" в соцмережах.

Ми хочемо, щоб про таких людей знали. 

Маркіяном Іващишиним прийнято захоплюватися. І водночас казати про його досягнення з неприхованою поблажливістю.

Ну так, очолював Студентське братство у Львові і був лідером "Революції на граніті" 1990-го, активістом партій "Реформи і порядок" і "Пора", а в 2004-му ─ довіреною особою кандидата в президенти України Віктора Ющенка. Але у великій політиці не закорінився.

Так, був співзасновником знаменитого мистецького об’єднання "Дзиґа", а також власником клубів і кав'ярень "Лялька", "Вавілон-20", "За кулісами", "Під Клепсидрою". Але усі вони, попри всю популярність, не стали комерційно успішними.

Так, був організатором потужних фестивалів "Вивих" і "Jazz Bez", але вони, попри всю свою потужність, виявилися збитковими.

Багато хто щедрим жестом запише у список "виразних невдач" чи не половину музичних проєктів Іващишина, продюсером яких він був.

Але коли у контексті Львова йдеться про поняття "genius loci" ─ "геній місця", згадують саме Маркіяна. Особливо у річницю його смерті ─ 21 травня. 

Автобус до Рахова

Квітень 2019 року. Львів. Вулиця Вірменська. На терасі кафе, притулившись спинкою стільця до поїденої часом стіни Домініканського монастиря, сидить чоловік. 

Він непримітний, як "Титанік" в порту Саутгемптона. Величезний, бородатий ─ здається, що він народився не в тому столітті. Йому б бойовим молотом зносити голови ворогів на полі битви, а не випробовувати на міцність хисткий стілець, злегка похитуючись на ньому. 

Навколо, як мурахи на кавуновій кірці, кишать туристи ─ їм важливо зачекінитись на території легендарної "Дзиґи", яка стала символом Львова, немов кафе "У Ріка" з фільму "Касабланка". Вони скоса поглядають на похмурого чоловіка, на його кулаки колишнього регбіста, але не впізнають його. 

Коли в 1989 році Георгій Гонгадзе приїхав до Львова, ─ а тут вже усі знали, що повинен приїхати активіст Народного фронту Грузії, ─ і привіз Маркіяну у подарунок капелюх "сванурі", який той, звичайно ж, відразу начепив, то саме Іващишина вітали "гамарджоба", приймаючи за великого кудлатого грузинського революціонера.

Маркіяну Іващишину подобається залишатися невпізнанним. У всякому разі, цими чужинцями-одноденками, що приймають його похмурий вигляд за похмілля. Звідки їм знати, що похмілля буває не тільки від спиртного і жінок, але і від занадто сильної віри в ідеали.

Маркіян Іващишин ─ людина, що свідомо вибрала to be a rock and not a roll. Врости валуном в цю землю подібно кам'яній брилі-менгіру, а не котитися далі, як щебінь з гори. Дехто з його оточення, ті, з ким він в 1990-ті разом починав, докотилися до високих чиновницьких кабінетів у Києві, але так і не втримались у кріслах — час сплинув. На зміну їм прийшли більш цинічні, більш моторні.

Сьогодні Маркіяну наснився сон. Нібито їхав він до рідного гуцульського Рахова, де мешкала його бабуся, де народилася його мати, де навіть "при совєтах" на свята ходив вертеп, бо ніхто не бажав зв’язуватися з мешканцями цього найвисокогірнішого міста. Ще б пак – саме тут колись зародився опришківський рух. 

І їде Маркіян до Рахова у автобусі. І нікого, крім нього, у цьому автобусі немає. Лише великий кудлатий собака, що сидить біля дверей і дивиться на Маркіяна. Про цей сон Іващишин розповідає дівчині-офіціантці. "Коли сняться сни — це добре, — каже він. — Це означає, що я ще живий".

Зараз, коли його туберкульоз знову увійшов в стадію загострення, саме час шкодувати про втрачені можливості і тужити за суничними полянами дитинства, проведеного на Гуцульщині. Але Маркіяну Іващишину не до жалю ─ попереду ще багато джазу. 

Ось тільки туберкульоз, шляк би його трафив, ускладнює життя. Рекомендації лікарів ─ ніякого алкоголю, ніякої кави, ніяких сигарет. Згадуючи про це, Іващишин прикурює чергову цигарку, допиває еспресо і просить офіціанта принести йому ще одну чарку коньяку.

"Він був складною натурою, — згодом скаже про нього його перша дружина, відома дизайнерка і колекціонерка Роксоляна Шимчук. — Ніколи не слухав поради лікарів. Люди, які були до нього близькими, переймалися цим. Але він… Він хотів отримувати задоволення від життя".

Час від часу до його столика підходять друзі. Ну або принаймні ті, кому дозволено називати його Мареком. Вони журяться, що після того, як в 2018 році він продав "Дзиґу" холдингу "!FEST", вона вже "не та". Іващишин стомлено відповідає їм фразою, яку він сформулював ще в той час, коли закривалася не менш легендарна "Лялька": "Все має свій період. Краще не реанімувати того, що не реанімується".

52-річний Марек помре за місяць. 24 травня 2019 року на свою останню прогулянку рідним містом він вирушить з "Дзиґи" — парастас за ним відбудеться у галереї цього закладу. 

Як колись співав Сергій Кузьмінський, лідер легендарного рок-гурту "Брати Гадюкіни": "Боже, не дай дотягнути до пенсії".

А "Дзиґа" зараз вже й справді зовсім "не та". 

Солдат, що не вірить у перемогу

Квітень 2021 року. Львів. Вулиця Вірменська. Фасад львівської реальності, який так люблять туристи — кава по-східному, сирники з андрутами, крафтове пиво, кам’яниця "Пори Року" з Хроносом і знаками Зодіаку.

Прийшовши трохи раніше на зустріч з Влодком Кауфманом, львівським художником і арт-директором "Дзиґи", з яким Іващишин працював із початку 1990-х, я згадую слова Марека щодо нього.

"В нашій компанії є талісман — художник Влодко Кауфман, — казав Іващишин. — Він людина непрактична, але ми його зробили одним із засновників усіх наших бізнесових структур, аби він своїм романтизмом не давав нам "скурвитися". 

До Кауфмана я поспілкувався з багатьма людьми, хто знав Маркіяна, але з цих розмов, що найчастіше зводилися до пишномовних банальностей, майже все було скинуто до корзини зі сміттям. Іншим "марекознавцям" було все якось незручно говорити про нього — немає часу, немає бажання. Він й справді дуже незручна фігура, яка не вписується в чорно-біле сприйняття світу. 

Читайте також: Пригоди у країні Хіпляндія. Як львівські "діти квітів" руйнували СРСР

Я стою під дощем, що мрячить біля закритої "Дзиґи", і розглядаю меморіальну скляну табличку з портретом Маркіяна Іващишина, вмонтовану в стіну Домініканського монастиря над тим самим місцем, де стояв улюблений столик Марека. 

Львів на той момент знову опинився в "червоній зоні", кафе закриті, ніяких терас з туристами, з вуличних сповіщувачів періодично лунають попередження про небезпеку "корони". 

Щоб вгамувати паніку, яка наростає кожного разу, коли голос із рупора називає кількість померлих від ковіда за останню добу, я дивлюсь на драбину, спрямовану до неба, що й досі стоїть на даху "Дзиґи". 

To be a rock and not a roll ─ це ж як раз з "Stairway to Heaven" гурту Led Zeppelin. Чи про цю пісню згадував Маркіян, декоруючи дах свого закладу таким красномовним символом? Або це біблійна драбина Якова, якою, немов стюарди на океанському лайнері, снували янголи? А чому нас вчить Біблія? Тому, як не треба писати репортажі. 

Від дозвільних роздумів мене відриває поява Влодка Кауфмана, який виглядає як протилежність Маркіяна ─ худорлявий, невеликий на зріст, з м’якими рисами обличчя. Це завдяки йому "Дзиґа" колись перетворилась на своєрідний центр сучасного мистецтва. До всього іншого, він був другом Марека. 

─ Другом? ─ перепитує Влодко, коли ми заходимо до "Дзиґи" і сідаємо за стіл в порожньому залі. ─ Зараз у Маркіяна зненацька виявилося дуже багато друзів. Де всі ці друзі були, коли він був живим? А зараз вони дуже хочуть поставити йому пам’ятник на цвинтарі, тому що вже пора. Причому розглядають такі проєкти, від яких самого Маркіяна би знудило. 

У Львові з пам’ятниками взагалі погано. Той самий Бандера ─ це ж типово радянський пам’ятник, щось середнє між Косіором і Дзержинським. Але як пояснити більшості людей, що то погано? Бо коли ти кажеш, що пам’ятник Бандері паскудний, тебе одразу звинувачують у непатріотизмі. Ти одразу "не наш". І переконати людей, що то не пам’ятник видатній людині, а якесь невігластво, неможливо. Мислення, ментальність так і залишилися "совковими".

Що є, то є. У певному сенсі, саме пам'ятники, чия стилістика навіть через 30 років незалежності викликає ті ж самі радянські асоціації, нагадують сумну істину, що суть системи залишилася колишньою, а всі зміни ─ не більше, ніж косметичний ремонт.

"Радянська Україна так і збереглася радянською, ─ згадую сумні слова Іващишина. ─ А "рагулізм" у владі, бізнесі, побуті так і залишився "рагулізмом". Кожна держава виборює свою нішу. Але наша держава нічого не виборює; це карта, яку розігрують інші".

Може, ми так любимо слово "революція", тому що її у нас не сталося жодного разу? Після кожної "революції" система завжди залишалася незмінною.

"Революція на граніті" ─ знакова подія, унікальна для радянського простору. І Маркіян Іващишин був одним з її лідерів. Можливо, самим полум'яним, тому що саме Студентське братство, яке він очолював, й стало ініціатором цієї акції протесту, під час якої студенти оголосили голодування на площі Жовтневої революції в Києві. Вимагали відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, націоналізації майна компартії України, право для українських солдатів служити на батьківщині, переобрання Верховної Ради Радянської України на багатопартійній основі.

Так, Масол пішов у відставку, студентам пообіцяли дострокові парламентські вибори, а за рік Радянський Союз остаточно розвалився. Україна стала незалежною. До влади прийшли компартійні функціонери і "червоні директори", а так звана "націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ" перетворилася на стартовий капітал для банків і комерційних фірм, що стали належати вже перефарбованим партійним і комсомольським лідерам.

Читайте також: Борхес проти Кернеса. Про Харків здорової людини і людину, якій більше за всіх треба

Можливо, саме розчарування результатами "Революції на граніті" й змусило Марека переглянути свої погляди і політичні устремління. Він усвідомлював, хто править бал. Революціонери-ідеалісти швидко виявилися не при справах ─ це були політичні гладіатори, чужі як новим патриціям, так і новому плебсу, що відкрив для себе щастя кабельного телебачення. 

Як казав один з персонажів книг Реймонда Чандлера: "Для того, щоб займатися політикою, потрібні порядні люди. Але в ній немає нічого, що могло б привернути порядних людей".

Іващишин відчує новий приплив сил під час Помаранчевої революції 2004-го, але швидко усвідомить, що це все ті ж старі граблі. Те ж саме відбудеться й у 2014-му.

"Щоразу після чергової революції нас накриває розчарування, ─ казав він тоді, ─ але є відчуття, що зараз українці як ніколи прокинулися".

Вже в 2015-му він змінить думку щодо "прокинулися". 

"Якесь невичерпне рагульство знов призвело до того, що у нас майже не залишилось перспектив для майбутнього", ─ скаже він. І повторить за філософом Бернаром-Анрі Леві: "Тепер я солдат, що не вірить в перемогу". 

─ Маркіян дуже довго борсався у політиці, – каже Влодко Кауфман. ─ Він штовхався, бився, мав би всі перспективи піднятися на політичний олімп. Але у якийсь момент навіть в ньому щось зламалось. Він зрозумів, що є деякі речі, в яких він не зможе поступитися принципами, не зможе перетнути якусь етичну межу. Тому що у нас чим далі, тим політика стає все більш безсоромнішою.

"Дзиґа": сліпий експеримент

Певно, в країні, де політична гігієна ─ привід для жартів, спертися можна тільки на якусь співдружність, спорідненість душ. Так, власне, і виникла ідея "Дзиґи".

─ Ми познайомилися в 1992 році на фестивалі "Вивих", ─ розповідає Кауфман. ─ Сергій Проскурня був режисером, а мене запросили як художника. Завдяки цій роботі ми й зблизилися с Маркіяном. І коли після "Вивиху" постало логічне питання "А що далі?", виникла ідея зробити щось таке, що продовжило б дослідження сучасного мистецтва і усієї, як тоді казали, маргінальної культури.

Це було неоране поле. Зрозуміло було, що "Дзиґа" мала стати таким собі "сліпим експериментом", тому що багато речей робилося справді наосліп і вперше.

Звісно, вся ця діяльність супроводжувалася безліччю непорозумінь, неузгоджень і сварок. Кожен відстоював власну точку зору на речі, які взагалі до того ніхто не досліджував у контексті міста. Тому й змінялось коло засновників, але Марек завжди залишався лідером. 

Завзяте культрегерство Іващишина теж виглядало якось по-гладіаторськи, тому що ніяких нових усвідомлених естетичних цінностей в країні не виникло. Та й етичних теж. Єдиною цінністю стала "успішність", підмінивши радянське поняття "вміє жити". Тому Марек досить агресивно реагував на питання журналістів, чи вважає він себе успішною людиною. Подібний критерій був йому огидний. Він не ліпив міф з особистих досягнень або з власних бід, а вперто продовжував свій "сліпий експеримент".

─ Маркіян вмів тягнути за мільйон шнурочків, ─ каже Влодко Кауфман, ─ якось дивовижно об’єднуючи політику, бізнес і культуру. І відчувати, як воно там реагує на кінці кожного шнурочка.

Це дуже складно. Ще й питання вибору його постійно мордувало ─ чим більше він схилявся у бік сучасної культури, тим складніше було існувати "Дзизі". Ентузіазм початку 1990-х закінчився, і вже багато людей, до яких він звертався по допомогу ─ підприємці, бізнесмени, депутати ─ почали його вважати більмом в оці. Але в Марека була ціль, його штормило від ідей.

Дивна ілюзія, хіба ні? Нібито політикою можна займатись, не йдучи на компроміси з совістю, бізнесом ─ не скочуючись у гонитву за прибутком, культурою ─ залишаючись елітарними. Тим паче, що та сама "чуйка" Іващишина ніколи його не підводила. 

Деякі з музичних проєктів ─ "Океан Ельзи", "Піккардійська терція" або Руслана, які починали за його підтримки, згодом стали успішними і прибутковими. Чому ж "Дзиґа" не зайняла почесне місце у вітчизняному шоу-бізнесі?

─ Ідеологія "Дзиґи" ─ це стартовий майданчик, ─ пояснює Кауфман, ─ а не продюсерський або кураторський центр. Саме тут багато музикантів та художників засвітилося вперше. Це було місце, де тобі обов’язково дадуть спробувати. Стартанув музикант чи художник ─ і пішов собі далі.

"Дзиґа" ніколи не претендувала на те, щоб маркувати митців чи музикантів як "свій продукт", бо "ми ж тебе відкрили, тепер будемо тобою опікуватись, займатися менеджерством". Це був вільний експериментальний майданчик. Але коли ентузіазм не монетизується, багато людей починають вести себе дуже обережно ─ тобто, якщо проєкт не в змозі принести швидкі гроші, навіщо їм взагалі займатись.

Читайте також: Як захистити себе і світ від смерті того, у що віриш – режисер театру "Будьмо" Сергій Ененберг

Таким чином, все стало на свої місця ─ бюрократія, меркантильність і комерціалізація перемогли. А Маркіян продовжував боротися. Він завжди шукав нестандартні речі, його це запалювало. Він діставав бізнесменів, діставав депутатів, вони нили, не хотіли давати, нарікали на збитковість його проєктів.

─ Після його смерті вони всі раптом стали "старими друзями Марека", ─ каже Кауфман. ─ Чому ж ви тоді не були йому друзями, коли він вас просив, вмовляв, чому ви казали, що все це фігня? Тут справа навіть не в тому, що люди у Львові погані ─ просто світ так існує.

Це правда ─ світ так існує. Що стало з Незалежним союзом студентів Пекіна, який ініціював у 1989 році протести на площі Тяньаньмень? Про нього всі забули. Що стало з "Рухом 22 березня" після "червоного травня" 1968-го? Про нього не згадують навіть у Франції. Що стало з Альянсом молодих демократів "Фідес"? Віктор Орбан вже давно на підтанцьовках у Путіна. Саме на ці молодіжні рухи орієнтувалось Студентське братство, коли розпочали голодування на площі Жовтневої революції у Києві.

І, здавалося б, усе має термін, і можна погодитися з думкою, що життя повне зрад і розчарувань, і що навіть кращим з нас наприкінці довгого і чесного життєвого шляху доведеться вислуховувати безглузді почесті, перемішані з докорами в егоїзмі.

Але як казав один з персонажів фільму "Одержимість": "Справжній Чарлі Паркер ніколи не зламається". Тому що Чарлі Паркер ─ це джаз.

Маркіян Іващишин ─ це теж джаз.

Все буде джаз

Фестиваль "Jazz Bez" ─ одне з найсерйозніших його досягнень. Він знав за які шнурочки тягнути ─ у Львові давні джазові традиції, ще у 1950-х роках тут існував легендарний гурт "Медікус".

─ Jazz Bez ─ колосальний механізм, колосальна ідея, ─ каже Влодко Кауфман. ─ Концепція обміну музикантами. Наші музиканти грають у Польщі, поляки приїжджають до нас. Джаз без кордонів.

Потім почали долучатися інші країни, інші міста. І там вже такий складний механізм створився, така заплутана і цікава конструкція, що окрім Марека ніхто з нею взагалі не міг дати раду. Всю цю схему він тримав у своїй голові, удосконалюючи і відточуючи, хоча вона не ставала від того простішою. Але чим більше Jazz Bez ставав цікавішим сам по собі, тим менше він цікавив "піпл". Адже "піпл" любить яскраві упаковки. І ідеї, замішані на великих грошах. 

Jazz Bez створив унікальну джазову атмосферу у місті, але потім у Львові з’явився Alfa Jazz Fest, і кисню для обох фестивалів перестало вистачати.

─ Коли вже був полігон, була велика кількість шанувальників, вихованих на джазі, ─ каже Кауфман, ─ у львівський простір в’їхав Фрідман (Михайло Фрідман ─ російський бізнесмен, уродженець Львову, з 2011 року проводив у цьому місті щорічний джаз-фестиваль ─ УП) з величезним баблом і запросив найдорожчих музикантів з різних країн. Звісно, коли в тебе такі бюджети, то твій фестиваль дуже скоро входить у першу десятку джаз-фестивалів світу. А Альфа-джаз за один рік перекривав по бюджету усі "джаз-бези" за 20 років.

Але атмосфера на Альфа-джазі була іншою ─ зникли нюанси, тонкощі. Якщо Jazz Bez ─ це джем-сейшни у Пороховій вежі, клубна атмосфера, спілкування у вільному форматі, то Альфа ─ це велике і багатолюдне шоу. Зовсім інший формат.

─ Формат інший, ─ погоджується Кауфман. ─ Але Маркіяну почали дорікати ─ що то за маловідомі хлопці якісь до тебе приїхали, от на Альфа-джазі – там справжні зірки!.

Він пробував переконати ─ ось за цим майбутнє. "Та навіщо нам майбутнє? ─ відповідали йому. ─ Зроби щось простіше і зрозуміліше, без оцієї вишуканості, так, щоб багато народу прийшло, щоб прибутки були".

Так, Jazz Bez був збитковим фестивалем. Але він пробивав стежку. Показував напрямок. І Марек не зупинявся, продовжував шукати можливості для втілення ідей. Він робив те, що ніхто до нього не робив.

Я не кажу, що у світі, а у нас тут, у Львові. Те, що нормально або навіть буденно сприймається у Нью-Йорку або Парижі, у нас це подвиг. Візіонерство. Але хтось повинен цю драбину будувати, щоб вилізти з ями. І Маркіян саме це робив. Розбурхував навколо себе ситуацію, як шмат дріжджів, кинутий у навколишній світ, у міське середовище.

Але хіба професіонал від дилетанта відрізняється не тим, що перший знайде спосіб монетизувати свою мрію, а другий ─ ні?

─ Марек не був дилетантом, ─ заперечує Кауфман. ─ Тому що, як казав про нас усіх Проскурня – ми не дилетанти, ми невігласи.

Так, у багатьох речах Маркіян був справжнім невігласом, але йому і не треба було заглиблюватись, тому що коли він заглиблювався у щось одне, то не бачив загальної картини. Можна досконально знати, як функціонує хобот слона, але при цьому ніколи не побачити слона цілком. Так от Маркіян завжди бачив всього слона.

І ще він дуже класно відчував конструкцію ─ що і як з чим пов’язано, як працюють ці шестерні. У конструкції Jazz Bez ніхто навіть не може оцінити, куди його занесло ─ стільки там тонкощів. Він був авантюристом у доброму значенні цього слова, але міг бути і бульдозером, і деспотом ─ все це покривало те, на що він виходив наприкінці. 

Він розумів, що у нашому соціумі треба вигризати можливості для реалізації творчих ідей. Але чим більше він занурювався в джаз, ─ це був його останній спалах, ─ тим менше його цікавило все решта. 

Як казала мені Роксоляна Шимчук (до речі, саме через їх з Маркіяном весілля "Революція на граніті" почалася на день пізніше): "Навколишній світ змінився. І змінився не в найкращий бік. А Маркіян залишився у своїй капсулі з принципів та ідеалів. У цьому новому світі він був занадто великим у всьому ─ від статури до вчинків".

Людина на своєму місці

Світ змінився. І "Дзиґа" вже була "не тою".

─ От тільки не треба драматизувати продаж "Дзиґи", ─ дратується Влодко Кауфман. ─ Коли починаються ось ці балачки – "Львів поховав "Дзиґу", тепер тут лише туристи, а я колись ходив сюди як до церкви" ─ мені одразу кортить спитати: "А багато ти на таці залишав у тій церкві?".

Всі користалися цим майданчиком, але нікого не хвилювало, як він взагалі існує. А існувала "Дзиґа" дуже болісно і важко, постійно винаходились механізми, щоб хоча б якимось чином утримати її на плаву, тому що на першому місці стояла реалізація культурних проєктів, а не ресторація.

Це не була попса. Ми не працювали як галерея, розкручуючи 10 художників і продаючи їхні роботи. І ніколи в нас не було платних експозицій. Ніхто чомусь про це не думає, а лише волає. Усі хотіли виставитися у "Дзизі", але нікому в голову не приходило, що за це потрібно якось заплатити. Якась така національна риса ─ прагнення халяви.

Але ми багато чого встигли зробити. Тиждень сучасного мистецтва ─ кров’ю харкали, але робили. Дні перформансу ─ фестиваль, що існує й досі, найкрутіший з регулярних в Україні, який знають і шанують на Заході. Вихована ціла плеяда митців і декілька генерацій глядачів. І кожен раз Марек знаходив якусь нову чуму, з якою йому хотілося позмагатися.

Читайте також: Дон Кіхот з Малої Житомирської. Як київський математик не дав розвалити садибу Мурашка і залишився жити в руїнах

Життя Маркіяна Іващишина ─ не загадка, яку потрібно неодмінно розгадати. Його імені нема ані серед тих, хто виграв, ані серед тих, хто програв.

Як і годиться гладіаторові, він інколи соромився показати слабкість. Як, наприклад, під час їзди по горах на нартах. Роксоляна Шимчук згадувала, що Маркіян не бачив себе у цьому. Якщо інші, невеликі на зріст, їхали, падали, тріпалися від снігу та їхали знов, то Маркіян розумів ─ якщо впаде він, то на це буде привернуто багато зайвої уваги. Він не хотів, щоб хтось помітив його невпевненість. 

А Львів був йому до лиця. Як джаз, чарка коньяку з кавою, сигарета. Навіть смерть. Політика? Не впевнений. Політикою нехай займаються інші, чиє прізвище не Іващишин, чия доля ─ не революційний роман у віршах, а стопки брехливих декларацій про доходи і прикритих кримінальних справ. 

─ Геній місця ─ це занадто спрощена постановка питання, ─ впевнений Влодко Кауфман. ─ Кому Маркіян був потрібен в цьому місті за великим рахунком? Владі? Шоу-бізнесу? Так, маленькій купці митців, музикантів та інтелектуалів з порожніми гаманцями. 

Коли ми зібралися у "Дзизі", щоб проводити Марека в останній шлях, прийшли музиканти ─ я кажу, хлопці, зіграйте для нього джаз. "Ой, ні, то так випадає з традиції похорон". Так і Маркіян, кажу, випадає з традиції. Ні, краще битися показово головою об стінку, нарікати на щось, скорботно казати "ми втратили видатну людину".

Не треба його згадувати зі сльозами, соплями і посипанням голови попелом. Я маю надію, що ми нічого не втратили ─ просто необхідно все, що він зробив, використати правильно. Оце і буде діло, краще ніж ходити і співати йому гімни. Тоді ми точно втратимо його. Спробуйте думати, як він. Зрозумійте, чому він так робив.

Слово "гладіатор" означає "мечоносець", від "gladius" ─ "меч". І Маркіяна Іващишина дуже легко уявити з мечем на арені, хоча він, мабуть, дуже сміявся б з цього архаїчного і пафосного образу.

Так, він був гладіатором на різних аренах ─ політика, бізнес, мистецтво, музика, але ніколи не жив героїчним минулим. Більше того ─ він не вважав своє минуле "героїчним". 

"Я не знаю, що дало голодування на граніті нашому суспільству і Україні, ─ казав він. ─ Але я був і залишаюсь на своєму місці".

"Genius loci" ─ не більше і не менше.

Ось на цих словах Маркіян точно скривився б. 

Андрій Тараненко, для УП