Після крила президента. Як складалась кар'єра попередників Єрмака
Адміністрація президента в Україні – дуже особлива структура.
Формально це найбільша канцелярія, яка має просто забезпечувати роботу президента – розклад, зустрічі, промови, координація всіх процесів. Реально – центр ухвалення рішень, спосіб примноження статків і величезна кузня кадрів.
Потрапити в АП на високу посаду означає отримати доступ всіх важливих людей в країні, ефіри топових телеканалів та, з високою ймовірністю, прихильність президента.
Очолити АП означає отримати все.
За всі роки незалежності в Україні було і є 16 голів Адміністрацій, Секретаріатів та Офісів президента. Серед них були й такі природжені апаратчики як Ігор Райнін, що змушували заступників подавати щотижневі письмові звіти, так і такі мастадонти як Сергій Льовочкін, що використовували посаду "на повну".
Також були такі амбіційні як Віктор Медведчук, на противагу яким президенти брали собі перших помічників. І такі як Володимир Литвин, що з перших помічників виростали до голів АП.
І навіть такі, як Віктор Балога, про яких президент Ющенко казав депутатам: "Балога – це я!"
Для кожного з них крісло голови АП було височезним трампліном у світ української політики. Посадою на виріст.
Хтось цим трампліном зміг скористатись, щоб піти далі – створити чи долучитись до партії, а хтось – тихо бовтнувся у воду.
"Українська правда" розповідає історії тих, для кого посада голови АП стала першою на кар’єрній драбині або першою публічною на ній. І нагадує, як ці люди скористались тим самим трампліном.
У пошуках визнання. Дмитро Табачник – голова АП під час першого терміну Леоніда Кучми, 1994-1996 років
Табачник – приклад голови АП, якого погубив смертний гріх зажерливості. Прийшовши в Адміністрацію Кучми ніким і отримавши все, він погорів на дрібному фальшивому підвищенні.
Табачник потрапив в АП 30-річним чиновником середньої ланки з дипломом історика та щойно відпрацьованими президентськими виборами на боці Кучми.
На Банковій він одразу взявся за людей – звільнення та призначення високопосадовців, зокрема міністрів. Особливо за людей освіти та культури – бо це нібито була та ніша, на якій не знався Кучма. Президент більше був по директорах заводів та інженерах.
Тим часом за стінами Банкової про масштаби його впливу ходили жарти: це не Табачник працює в Адміністрації президента Кучми, це Кучма працює президентом в Адміністрації Табачника! За багато років схожі фрази лунатимуть у бік Володимира Зеленського та його "першого Андрія".
В АП Табачнику вдається протитриматись не дуже довго – за два роки, у 1996, його звільняють.
Як напише згодом у своїх мемуарах Володимир Горбулін, тодішній глава РНБО – усе через безпідставне отримання звання полковника. Щоб відновити справедливість, Табачника офіційно "понизили" до лейтенанта запасу.
Звільнення з Банкової не стало хрестом на політичній кар’єрі Табачника, але так високо йому вже ніколи не вдасться стрибнути.
Хоча й за наступні 16 років він встигне чимало: відсидіти три скликання у Верховній Раді, одне скликання у ВР Криму, обійняти посаду віцепрем’єра та врешті міністра освіти. Перші кілька років після звільнення Табачник ще збереже статус радника Кучми і допоможе йому переобратись на другий термін у 1999, але його діяльність ставатиме дедалі самостійнішою і набуватиме біло-блакитного окрасу.
З майбутніми регіоналами він почав зближуватись у Верховній Раді, куди вперше пройшов у 1998. Депутатська група "Відродження регіонів" – членство в "Трудовій Україні" Тігіпка – балотування до ВР в одному блоці з Партією регіонів "За єдину Україну" – крісло віцепрем’єра в уряді Януковича – вибори в Криму під прапором "Блоку Януковича" – вибори до ВР вже від "Партії регіонів" і міністерське крісло після перемоги Януковича на виборах 2010-го.
Щоб отримати посаду міністра, Табачник підключив усі свої зв’язки, зокрема й першого шефа Кучму. А далі – "антиТабачна кампанія", "підручниковий скандал", численні, у своїй більшості абсурдні, антиукраїнські заяви, погрози учасникам Євромайдану.
Політична кар’єра Табачника, з підмоченою після АП репутацією, розбилась об перемогу Революції Гідності. І ні тобі більше посад, ні звань, ні грамот.
Замість любої серцю Росії колишній глава АП чомусь обрав Ізраїль. А в Україні від його постаті залишилось хіба прізвище, яке вже давно стало лайкою поміж освітян.
Заплямована репутація. Володимир Литвин – один з голів Адміністрації Кучми під час його другого терміну (1999-2002)
Литвин став тим головою Адміністрації, який замазався об політику найбільше. А шукаючи шляхи відступу з АП, зокрема у Верховній Раді, обляпався ще й там – зокрема курячими яйцями.
Насправді ж кар’єра Литвина почалась з того, що він опинився в потрібному місці в потрібний час: майбутній політик читав лекцію в Союзі промисловців і підприємців, де його побачив Кучма і запам’ятав перший помічник Кучми Олександр Разумков, батько нинішнього спікера парламенту Дмитра Разумкова.
Разумков був одним з перших і загалом небагатьох перших помічників президентів в українській історії. Він мав бути таким собі альтернативним головою АП – відповідати за графік і смислове наповнення зустрічей гаранта. Однак такий розклад справ не підійшов тогочасному "основному" главі АП Табачнику.
Так на місце Разумкова, тобто першого помічника президента, а згодом і самого Табачника прийшов Литвин. 38-річний викладач історичного факультету з досвідом "менеджера" в МОН УРСР і ЦК Компартії.
І на цьому везіння Литвина закінчується.
На першому ж році роботи він втрапляє в одну з найганебніших історій в політичній історії Україні під назвою "касетний скандал". Саме з Литвином у Кучми відбувся сумнозвісний діалогів, що потрапив на "плівки Мельниченка" – про засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе.
"Кучма: Добрий день.
Литвин: Добрий день.
Кучма: І ти мені давай це саме, по "Українській Правді"… Та будем вирішувати, шо з ним робити. Він (Гонгадзе - УП) просто абарзєл же ж".
Читайте також: Плівки Мельниченка. П'єса у 5 діях, 20 роках і мільйонах людських доль
У 2013, засуджений на довічне ув’язнення за вбивство Гонгадзе Олексій Пукач на запитання суді на запитання, чи зрозумілий йому вирок, відповість: "Він буде зрозумілим тоді, коли Кучма і Литвин будуть поряд зі мною".
За два роки після "касетного скандалу" Литвин втрапив в історію з плагіатом – глава АП видав чужу статтю за свою і навіть офіційно це визнав, прикрившись заявами про "відреферований текст американця".
Врешті у 2002 перебування в АП для Литвина стало нестерпним і він знаходить спосіб красиво утекти з Банкової – пішов на вибори першим номером провладного блоку "За єдину Україну", у списку якого, до речі, зустрівся зі своїм попередником Табачником.
Попри те, що Кучмівський блок показує лише третій результат на виборах, "донецькі" депутати-мажоритарники, комуністи, позафракційні і навіть кілька депутатів з "Нашої України" Ющенка допомогли Литвину вперше стати головою Верховної Ради.
Загалом Литвин після гіркого досвіду в АП чотири рази проходив до Верховної Ради та дві каденції провів там у ролі спікера.
Але й під час роботи в Раді Литвина не полишили скандали. У 2010 він проштовхував через парламент Харківські угоди, за що отримав яйцем в око, у 2012 підписав мовний закон Ківалова-Колесніченка, хоча обіцяв цього не робити, у 2014 – підтримав закони "16 січня".
Врешті колись всемогутнього "сірого кардинала" Кучми чекала політична розплата: програний у 2019 році безіменному "слузі народу" рідний, роками "прикормлений" округ на Житомирщині та навіть програні ректорські вибори в КНУ Шевченка у 2021-му.
Литвин – ще один приклад того, як після кар’єрного злету, з десятками скандалів навколо себе можна ще тривалий час утримуватись на плаву. Хоча в якийсь момент переконувати виборців, що "країні потрібен Литвин", більше не вийде.
Непотоплюваний. Сергій Львочкін – керівник АП майже весь президентський термін Віктора Януковича, 2010-2014 років
Якщо в цьому світі і є людина, яка на повну котушку використала свою роботу в АП, то це Сергій Льовочкін.
У 1999 він прийшов на Банкову 27-річним науковим консультантом Кучми, за плечима якого було кілька років у банківському бізнесі, і поступово захоплював усе більше впливу. Поки не вийшов звідти головою Адміністрації.
У Льовочкіна був відомий тато – Володимир Льовочкін, який за два роки після приходу сина в АП очолив Департамент виконання покарань. Утім хто кому допоміг зробити кар’єрний стрибок з жердиною: тато сину чи син тату – достеменно невідомо.
Сам політик запевняє: на роботу його приймав Литвин, а Литвину його радили двоє – Янукович, радником якого він був, коли той тільки-но бував кар’єру й очолював Донецьку ОДА, і Чернявський, керівник служби протоколу Кучми.
В АП Льовочкін стрімко рухався від рядового консультанта до члена наглядових рад, зокрема Ощадбанку, помічника Кучми, першого помічника Кучми та помічника Литвина, який тоді головував у Раді.
До речі, посада першого помічника Кучми у 2002 дісталась Льовочкіну не просто так, а з приміткою: запобігти надмірній концентрації повноважень у руках нового голови АП Віктора Медведчука. Медведчук тоді взяв під опіку безпеку, оборонку та губернаторів, а Льовочкін – реформи, виступи та робочий графік Кучми.
Крім офіційних "підопічних" сфер за Кучми, Льовочкін мав ще одну, найбільшу та добре приховану – газ. Він був пов’язаний зі скандальною компанією RosUkrEnergo, яка у 2004 році стала новим посередником у газових відносинах між українським НАК "Нафтогаз" і російським Газпромом. 90% "українського" пакету акцій RosUkrEnergo належали бізнесмену та майбутньому олігарху-втікачу Дмитру Фірташу.
У 2010 році країна отримала нового президента – Віктора Януковича, а Льовочкін – президентську адміністрацію. Це був апогей його політичної кар’єри і, звісно ж, час нарощування активів.
Уже в наступному 2011 році пов’язана з Льовочкіним кіпрська компанія Epic telecom invest ltd стала ключовою в приватизації Укртелекому – дивним дивом її єдину допустили до конкурсу.
А за два роки, на початку 2013, Льовочкін разом зі своїм "газовим партнером" Фірташем купив "Інтер" у Валерія Хорошковського. Остаточні деталі угоди голова АП полетів з’ясовувати з Хорошковським аж у Відень – одразу після Давосу-2013, де два роки тому Янукович не зміг вимовити гасло України.
У 2013 році у кар’єрі, беззаперечно, надуспішного Льовочкіна – бо неуспішна людина навряд дозволить собі віллу в Ніцці на держслужбі – з’явився Майдан. Голова АП заявив, що подав у відставку після розгону протестувальників у листопаді 2013-го, але офіційно пішов з посади тільки на початку наступного року.
За пару років Льовочкіна звинуватили в розгоні того самого Майдану – це зробив Арсен Аваков та навіть колишній шеф Янукович – але він їх, очікувано, відкинув.
На відміну від багатьох регіоналів, які після Майдану пішли на "дошку ганьби" української історії, Льовочкін зумів втриматись на плаву. У 2014 ексглава Банкової в її найтемніші часи пішов у список "Опоблоку", а в 2019 – у список ОПЗЖ. І от вже восьмий рік нібито просто є рядовим депутатом.
Насправді ж Льовочкін має значно більший вплив, ніж здається. Імовірно, саме він є автором війни Офісу президента проти свого вимушеного однопартійця Віктора Медведчука – блокування телеканалів, санкції, обшуки, підозра в держзраді.
Його депутати ніби знехотя захищали своїх підсанкційних колег, а на вимогу Рабіновича зробити "Інтер" голосом опору опозиції, Льовочкін, за даними УП, відповів відмовою.
Чимало людей рядового складу ОП Зеленського – набрані або перепризначені саме в часи Януковича-Льовочкіна. Деякі ключові особи, як от Михайло Подоляк чи Олег Татаров, справу проти якого розслідує НАБУ – працювали з Льовочкіним та у МВС часів Януковича відповідно.
Які б політичні катаклізми не ставались в країні, Льовочкін продовжує нарощувати свій вплив, стерегти активи Фірташа та контролювати чи не єдиний канал, який після блокування 112, NewsOne та Zik, зможе показувати в телевізорі кожної квартири "Телемарафон до Дня перемоги", "Слово предстоятеля" від УПЦ МП та, звісно, боротьбу ОПЗЖ за мир.
Бізнес-партнер. Борис Ложкін – перший голова Адміністрації Петра Порошенка, 2014-2016 роки
Борис Ложкін, як і його наступник Ігор Райнін, виглядали відверто дрібними та непомітними на тлі своїх попередників – "випускників школи Кучми" чи ваговика Льовочкіна. Їх можна назвати людьми, яким було найменше треба, і які в політичному підсумку – найменше з цієї посади й отримали.
Ложкін був першим головою АП, який прийшов з великого бізнесу. За це його і поважали – на перемовинах з бізнесом та олігархами на нього дивились як на рівного.
За плечима 42-річного бізнесмена був один з найуспішніших медіахолдингів у країні – UMH group на близько 50 медіа, серед яких Forbes, Vogue, "Комсомольская правда в Украине", "Корреспондент" та "Теленеделя".
А також – бізнес-партнери, серед яких його новий шеф Порошенко. У 2011 вони удвох придбали один з найстаріших українських медіахолдингів KP Media, заснований американцем Джедом Санденом – так у власності майбутнього президента та голови АП опинився вже згаданий топовий тогочасний журнал "Корреспондент".
Незадовго до походу на держслужбу Ложкін розпрощався зі своїм дітищем UMH group – у 2013 він продав його Сергію Курченку, майбутньому бізнесмену-втікачу з "сім’ї Януковича". Ціна питання могла бути близько 400 мільйонів доларів – а з часом, за деякими даними, викликала занепокоєння в австрійських правоохоронців.
Серед причин свого походу в АП Ложкін називав три: повага до Порошенка ("я розумів, що потрібно на цьому етапі підставити плече"), менеджерський виклик і "сплеск патріотизму".
Він старався підходити до держслужби як до бізнесу – без зайвих папірячок, з постійним обговоренням ідей в команді та заохоченням людей проявляти про себе. Про його наступника і його креатуру на посаді голови АП Райніна вже казатимуть зовсім інше і жартуватимуть, що за Ложкіна на Банковій була Адміністрація, а за Райніна – канцелярія.
Саме Ложкін вирішив запрошувати на державні посади іноземців на кшталт Наталки Яресько чи Айвараса Абромавичуса.
Втім президентська Адміністрація виявилась взагалі не його парафією – за 2,5 роки Ложкін подав у відставку і пішов у політичне затишшя. За пару років, восени 2019 співрозмовники УП розповідали, що Ложкін значну частину часу проводить у Монако, де має податкове резидентство і переховується від Коломойського.
Сам Ложкін тоді розповів, що займається бізнесом, зокрема інвестує в ІТ, та європейськими проектами. Один з таких – єврейське поселення Анатевка під Києвом.
Скандаліст. Андрій Богдан – перший голова Офісу президента Володимира Зеленського, 2019-2020 роки.
На тлі двої своїх непримітних попередників, що працювали на Порошенка, Богдан на позиції голови Офісу президента виглядав просто зіркою. І як і годиться зірці, його призначення зустрічали чимось на кшталт "овацій" – адже на посаду голови ОП заступав адвокат олігарха Коломойського.
Насправді, окрім статусу адвоката Коломойського (та ще Корбана), Богдан мав ще кілька.
До свого призначення один з найскандальніших глав АП пробував зайти до ВР від блоку "Наша Україна – Народна самооборона" Юрія Луценка у 2007, був заступником міністра юстиції в уряді Тимошенко впродовж 2007-2010, помічником Портнова, коли той був депутатом від БЮТу, радником Коломойського, коли той очолював Дніпровську ОДА, і навіть балотувався до ВР від Блоку Порошенка у 2014.
Але одна з найцікавіших сторінок біографії Богдана відкрилась уже після його призначення в АП. За день до зміни європейського курсу України у листопаді 2013-го Богдан разом з прем’єром Азаровим літав на перемовини в Петергоф, а у розпал Майдану – отримував від нього грамоту Кабміну.
На той час він обіймав посаду урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики та радника Азарова.
У команді Зеленського, яку Богдан почав консультувати ще до виборів, він чи не найбільше запам’ятався скандалами – переформатування Адміністрації президента на Офіс для уникнення люстрації, фейкова заява про звільнення, обзивання журналістів "журна*люхами". А також близькістю до самого президента – Богдан супроводжував Зеленського в поїздках, у спортзалі та навіть на пляжі, за що отримав жартівливий статус "першої леді".
Богдан пішов з ОП на тлі всіх скандалів і наростаючої важливості іншої Андрія в Зе!команді – Андрія Єрмака, який і посяде крісло Богдана. За яке вже півтора роки тримається дуже міцно.
Читайте також: Турборежим Богдана. Як увірвався в команду Зеленського та пішов ексглава ОПУ
Після звільнення Богдана колишній голова ОП та Зеленський обмінялись ще кількома заявами через ЗМІ та Facebook, і врешті – кожен пішов своєю дорогою. Дорога Богдана почалась з відвертих інтерв’ю українським і навіть російським журналістам про Зеленського, а далі, як заявляє сам ексголова ОП, продовжиться його поверненням до адвокатури.
"Я ніколи не повернусь в Офіс президента Зеленського. І допомагати чи співпрацювати з ним не збираюсь", – відрізав Богдан після звільнення.
***
Історія ще одного голови ОП поки що недописана.
У ній вже є зав’язка – прихід в ОП відомого у вузьких колах кінопродюсера та перетягування прихильності Зеленського від Андрія Богдана.
Розвиток дії – перший тиск з боку Джуліані та перші обіцянки з боку голови ОП, активне включення в перемовини з Росією, Америкою та інвесторами, кадрова робота, перший корупційний скандал, перша злита спецоперація та врешті зростання впізнаваності (з 43,5% громадян, які в лютому 2020 не знали, хто це, до 22,8% в березні).
Паралельно чинному главі ОП за півтора роки вдалось монополізувати вплив на президента, нагородивши його своєю постійною присутністю.
Він намагається відвідувати 95% Зеленського, контролювати всіх "нетипових" відвідувачів ОП – йому доповідають, хто і до кого приходить на Банкову. Відрізає доступ і вплив голови Ради Дмитра Разумкова на президента. Його політтехнологи посувають раніше призначених членів Зе!Команди.
З останнього – він заборонив депутатам приходити в ОП без попередження і взяв під контроль питання в’їздів на територію ОП на особистому транспорті.
Але в цій історії немає кульмінації та розв'язки.
В Андрія Єрмака це поки що попереду.
Ольга Кириленко, УП
