Місто, якого нема. Що відбувається в Чорнобилі і як тут живуть самосели
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
Ліна Костенко
Архаїчний регіон боліт і лісів, де радянський агітпроп виявився безсилим перед вірою в домовиків, лісовиків і русалок. Земля, де змішалися традиції язичників, іудеїв і християн різних гілок. Полісся.
– З цього киплячого котла з'явився типовий поліщук, – розповідає супроводжуючий Андрій Панасенко. – У поліщуків величезна тяга до життя. Вони завжди на позитиві. Сильна прихильність до своєї землі – одна з головних причин, через яку в Чорнобильську зону поверталися самосели.
В уявленні багатьох Чорнобиль – це і є атомна станція. Насправді – містечко з багатовіковою історією, в 30 кілометрах від ЧАЕС.
Після Всеукраїнського перепису в 2001 році Чорнобиль, як і більш відома Прип'ять, віднесли до "міст без населення". Цей дивний статус колишнього райцентру своїм малопомітним існуванням оскаржують 68 осіб, які колись повернулися додому після евакуації.
У 1988 році у всій зоні відчуження було 1245 самоселів. У 2001-му – 487. Сьогодні всього 100, і більше половини з них живуть саме в Чорнобилі. Ці люди – немов останні духи, що зберігають таємниці Полісся.
Чорнобиль у 21 столітті перетворився на місто-гуртожиток, куди на чотириденну або двотижневу вахту їдуть близько 2 700 працівників зони.
Тут є клуб, кілька магазинчиків, пара їдалень, два готелі, кафе, банкомати, лікарня, "швидка", поліція, СБУ та МНС. Тут хороші дороги і немає світлофорів.
У чому секрет довгожителів зони відчуження? Як виглядають будинки, віддані людиною природі? Чи є в місті дикі тварини? І що тримає в зоні її рідкісних мешканців? Репортаж УП з Чорнобиля.
Ленін і Альона
Напередодні 35-ї річниці аварії на ЧАЕС маляр-штукатур Альона Мила наводить марафет у чорнобильському будинку культури.
На значущість одноповерхової будівлі на перетині вулиць Радянська та Карла Маркса вказують тільки двосхилий дах над входом і чотири колони в непереконливому псевдоантичному стилі.
Влітку 1987 року в місцевому будинку культури у присутності радянських та іноземних журналістів провели показове виїзне засідання Верховного суду СРСР. В актовому залі, куди набилася пара сотень роззяв з ЧАЕС і ліквідаторів, засудили шістьох винуватців аварії, обраних владою.
Комунізм, віра в який випарувалася в роки "перебудови", в сучасному Чорнобилі частково настав. У будь-якому разі, для Альони і всіх, хто приїжджає в зону на вахту.
Безкоштовне триразове харчування та проживання протягом двох тижнів у місті, якого немає, роблять існування Альони, жительки сусіднього Славутича, стерпним. Але до рівня капіталістичного буття їй та іншим вахтовикам Чорнобиля далеко.
– Сын у меня в Польше, – розказує Мила. – 29 ему, семьи нет, сам себе балдеет. Работает на каре (навантажувачі – УП) на заводе, где машинки стиральные.
Ну а чё? Зарплата – полторы тысячи долларов. Не такая смешная, как у меня – ставка семь триста, по четвертому разряду.
За спиною Олени – тридцять років стажу, монетизованих у три з половиною тисячі гривень пенсії. В Чорнобилі Мила працює десять років. Приводить до ладу те, що без таких, як вона, давно б розвалилося.
До пам'ятника Леніну, застиглого навпроти клубу, руки малярки дійдуть трохи пізніше.
– На постамент пару мешков цемента уйдет, – каже робітниця.
Пікантності ситуації, немислимої для решти України, додає розташування вождя світового пролетаріату – між адмінбудинками СБУ і поліції.
Не так давно в центрі Чорнобиля стояли цілих два Леніна. В адміністрації вирішили, що це перебір, і відправили одного ідола на територію колишнього судноремонтного заводу.
Дід Михайло і Каштанчик
Кілька років тому жалісливі волонтери з Америки кинулися рятувати в Чорнобилі бездомних тварин. Масову примусову стерилізацію пес Каштанчик розсудливо перечекав у своїй будці, у дворі будинку на вулиці Миру, 47.
За хвірткою з тризубом, розмальованою в жовто-блакитні кольори, під прапорцем Євросоюзу, що колихається біля входу в хату, коротає свій вік 83-річний Михайло Шилан – самотній, але бадьорий власник Каштанчика.
– Ой, хлопці! – вигукує старий, спираючись правою рукою на костур. – Такий в мене пес, що я вже собак заводить не буду. Зараз розкажу.
– Приїхали американці, і всіх скастріровали, – ділиться історією чорнобилець. – А мій паразіт лежав, з двора нікуда. А потім, як вони поїхали, всі там, пробачте мене, без яєць, а він вострєбований, понімаєш!
Всьо! Покинув хазяїна – і він вже там вожак стаї чорнобильської.
Відтоді до рідного дому Каштанчик приходив лише кілька разів, поки остаточно не оселився на пустельних вулицях.
Те, що так легко далося псу – зірватися з ланцюга й забути дорогу додому – у Шилана не вийшло. Та він і не хотів.
Корінний поліщук, на якого повісили знущальний ярлик "самосел", народився під Чорнобилем, в селі Кошівка. Працював учителем початкових класів у Красному і в Горочанах. У покинуте, закрите місто повернувся в 2000-му разом з дружиною.
Жінку, якої давно немає, пенсіонер і сьогодні називає з повагою – Паша Романівна.
– Взяв на десять років молодше, – згадує про неї. – Щоб на чужих баб не завідувати, от. Троє дітей в мене. Ось цю хату купив років за п’ять до аварії, щоб тут жити. Десь за сім тисяч п’ятсот рублів – тих, наших, совєцкіх.
Після смерті дружини Шилан шукати нову любов не став. Жартує, що вибору в Чорнобилі немає, одні "кислиці" залишилися.
– Так, кислиці! – сміється він. – Поїв кисле яблуко – оскома! Нашо мені такі?
Для нечастих гостей у діда Михайла своя культурна програма. У його дворі мінімузей, де під навісом покояться уламки минулого, знайдені в навколишніх хащах і річках.
Німецькі консервні банки, снігоступи, гільзи від снарядів, військові казанки, колеса від возів. Вініл Едіти П'єхи Апрелівського заводу грамплатівок. Радянські плакати і таблички.
Дід Михайло і сам як уламок. Уламок Полісся, де сильний і радісний будь-хто, хто твердо стоїть на землі і міцно вірить у вищі сили.
Одного разу Шилан взяв чужий вірш і переробив його на псалом. Він оповідає про біду, яка знищила майбутнє, і про бажання померти в рідному домі. Але навіть ця сумна лірика у виконанні діда Михайла перед журналістською камерою не звучить як капітуляція.
– Господи, сотвори із нами! І нехай ненавідящіє нас і нашу землю будуть осоромлені. Амінь! – хреститься чорнобилець.
Сопр
Не можна сідати і лягати на землю. Не можна їсти на відкритому повітрі. Не можна продавати алкоголь працівникам зони до сьомої вечора. Не можна їздити без спецдозволу на авто після восьмої і ходити по вулиці після десятої ночі.
Список заборон у Чорнобилі великий. Але для ревного дотримання внутрішніх законів бракує очей, рук, страху і свідомості. Слово "радіація" місцевих давно перестало лякати.
Лояльність адміністрації найбільше поширюється на самоселів. Їм дозволили вести звичне господарство, вирощувати овочі, фрукти. Збирати в лісі ягоди і гриби, ловити рибу – для себе, не для продажу.
Час від часу в їхні городи навідуються працівники "Екоцентру" з дозиметрами. Радіаційний фон в зоні різний.
– Тут сейчас 28 микрорентген в час при норме в 30, – показує 24-річний Андрій Панасенко на невелике електронне табло на фасаді будівлі, де раніше була пошта.
– По всей зоне есть пункты автоматических систем контроля, информация с которых поступает на этот экран, – пояснює Андрій. – Вот, смотрите, где-то датчик показывает 728 микрорентген в час (в районі водоохоронних споруд, приблизно в 30 км від Чорнобиля – УП).
Андрій Панасенко закінчив КПІ, але за фахом інженера працювати не став. Перший раз в зону потрапив в 2015-му, коли йому було 18. Зробив це "через колючку", як нелегальний турист. Потім став розсудливим і влаштувався офіційним супроводжуючим – "сопром", як кажуть на місцевому сленгу.
Для таких, як Андрій, зона краще за ліки.
– Здесь спокойно, здесь все по-другому, – розповідає він. – Находишься один на один с природой.
Покинуті будинки і вулиці Чорнобиля схожі на давнє місто в джунглях, в обіймах ліан. Після аварії на ЧАЕС природа швидко відвоювала кинутий людьми простір.
Заборона на прогулянки Чорнобилем після десятої ночі пов'язана в тому числі і з ймовірністю наштовхнутися на диких тварин.
У розмовах з самоселами обов'язково спливуть історії про зустріч з дикими кабанами та навіть риссю.
– Сейчас безопаснее, – заспокоює Андрій Панасенко. – Людей и шума больше. Кабан ушел отсюда. Но, тем не менее, в зоне и волки есть, и медведя даже видели, пару раз попадал на камеру.
Я знаю одного работника, который взял себе рысь, еще маленькой. Вырастил, отпустил в дикую природу, но там она долго не прожила – охотники убили.
Трудовик
Для 83-річного Євгена Маркевича, який живе з дружиною на вулиці Шкільній, слово "самосел" звучить образливо. Він хоч і народився в Києві, але з юності осів у Чорнобилі, в просторій дідівській хаті, побудованій на початку минулого століття.
– Дед на помещика работал, лесами заведовал. Следил, чтобы никакая зараза сосонку не срубила и не утащила, – розповідає він.
За сім з половиною десятків років, прожитих в цих краях, Євген Маркевич, колишній учитель праці, встиг стати справжнім поліщуком. Сильним, бадьорим, веселим.
– І москалять нас хвацько "самосели" – древлян поліщуків, чорнобилян, – старанно цитує він уїдливі рядки одного з місцевих поетів.
У своїй картатій кепці, купленій за копійки в секонд-хенді в містечку Іванків, він схожий на того самого Леніна, застиглого біля місцевого клубу.
У 1937-му батька Євгена, капітана Дніпровського пароплавства, розстріляли. Після війни Маркевич з мамою і сестрою поїхали з Києва до Чорнобиля.
– Потому что жрать было нечего, загибались от голода, – згадує син "ворога народу".
Всерйоз Чорнобиль Маркевич залишав лише двічі – один раз, коли служив на флоті. Другий – після аварії на ЧАЕС. Сів на мотоцикл і поїхав, але повернувся в тому ж, 1986-му році.
Про сумні та тривожні речі Євген Маркевич, загартований навколишніми лісами, говорить жартома і з посмішкою.
– Собаки тут на страже родины, – киває він на своїх псів Грача і Кузю. – На Черниговщине россияне, заразы, хотят проникнуть, а мы сюда оборону строим.
– Дочка у меня в Москве, с мужем. Он служил на Тихоокеанском флоте. Квартиру ему там дали, а потом забрали в штаб. Короче, враг украинского народа.
Его мама из села Залесье, а он сам в Чернобыле родился. Хороший хлопец. Капитан подводной лодки. Первого ранга. Стихи писал классные, – посміхається Маркевич.
У його городі картопля, помідори, огірки. Коло будинка – гігантська абрикоса, посаджена за пару років до аварії на ЧАЕС.
– Растет и растет, – дивується хазяїн. – Вкусная очень. У нас все вкусное.
Одного разу в гості до Маркевича зайшов японський журналіст. Заклопотаний вибухом на АЕС в Фукусімі, де залишилися його батьки, іноземець запитав: "У чому секрет вашого здоров'я?".
Відповідь чорнобильця була знущально простою: правильне харчування і вітаміни.
– Я оптимист очень большой, но осторожный, – сміється він. – 14 лет после аварии дозиметристом был.
Эх, нет у меня сейчас прибора. Сейчас бы вам показал одну трубочку. Вы бы попрыгали, хе-хе-хе.
У меня кусок твэловской трубки (ТВЕЛ, тепловидільний елемент з активної зони ядерного реактора - УП). Я ее заховал, чтобы никого не облучала, хе-хе-хе. Там такой сплав, хорошо из нее блесны на удочку делать.
– І сильно фонить?
– До чертиков! – відповідає господар двору. – Ладно, ребятки, давайте, не болейте! Переживайте этот поганый ковид-шмовид.
Одкровення Іоанна і явлення Богородиці
Іллінська церква Чорнобиля за останні століття пережила кілька катаклізмів. Дерев'яна будівля згоріла в другій половині 18 століття. На її місці побудували нову. Історія з пожежею повторилася через сто років, і в 1877 році тут звели кам'яний храм, що стоїть досі.
Есхатологічний погляд на життя у чорнобильців остаточно сформувався з вибухом на ЧАЕС. Після квітня 1986-го у головах побожних людей склалися всі пазли. Люди згадали Новий Завіт, Апокаліпсис Іоанна Богослова. І явлення Богородиці, про яке навіть писали в місцевій газеті, висміюючи "казки релігійних фанатиків".
Відому містичну історію на свій лад черниця Раїса розповідає під дзижчання журналістського дрона, який завис над маківками церкви.
– Пресвятая Богородица явилась там, где часовня, лет за десять до аварии, – каже Раїса, дивлячись на дрон з переляком і недовірою. – В руках Матерь Божия держала полынь, которую рассыпала на землю.
Чутки про знамення колективна пам'ять воскресила в 1986-му. Хтось згадав про рядки в Новому Завіті, де розповідається про те, як з неба впала велика зірка на ім'я "Полин", що отруїла річки і погубила багатьох.
Побожного трепету перед цим прогнозом додає той факт, що назва міста Чорнобиль, куди зійшла Богородиця, походить від "чорнобильник" - однієї з назв полину.
Чудеса, за словами черниці Раїси, були і в ніч аварії. За півгодини до вибуху на ЧАЕС спалах яскравого світла осяяв Іллінську церкву.
– Батюшка аж проснулся, подумал, что храм горит, ага. В окно смотрит, а к нему торопится какой-то старец взволнованный.
Старец кричит прям, кхм-кхм: "Не время спать! Бегом на молитву!". Потом старец исчез, а батюшка пошел, встал на молитву. В это время и взорвалась станция, – ділиться черниця.
Правду переказує Раїса чи ні, але для жителів цієї частини Полісся аварія на ЧАЕС стала справжнім кінцем їх власного світу. Ця думка максимально очевидна, коли знаходишся в місцевому музеї.
Відмінні столяри, гончарі, вправні мисливці, рибалки, турботливі мами і вмілі майстрині – колекція поліських предметів побуту, знайдених в покинутих будинках, розповідає багато про поліщуків.
51-річний Анатолій Лазаренко, завідувач Центру культурної спадщини, згадує, як швидко після аварії спорожніло його рідне село Ямпіль: "Люди по-комуністичному зібралися всі, поздавали домашню худобу та поїхали".
Анатолій народився в дідівській, типовій дерев'яній хатині. Сім'я побудувала нову на початку 1980-х, але довго пожити в ній не встигла.
Через 35 років, пам'ять про предків Лазаренко оберігає в холодних приміщеннях музею в Чорнобилі. І ще на кладовищі, в покинутому Ямполі, де лежать його рідні, і куди він навідується щороку.
Пророк
Земля, де одного разу збулося пророцтво, зростила нових пророків.
Через рідкісних гостей, журналістів і туристів дід Михайло Шилан намагається донести своє послання Україні. Поліщук підвищує голос, силкується здаватися зліше і грізніше, ніж він є насправді.
– Добрі люди, не буде миру, поки не відродиться чорнобильська земля! Елемент смерті і ненависті знаходиться в цій землі! – попереджає він.
– Це тільки подлєц, який не шкодує себе, своє потомство, може держать цю зону вже 35 років, – продовжує віщати старий. – Треба, щоб вернулися сюди жителі. А вони звозять зі всієї України, з Росії радіоактивні відходи. Вся ця мразь буде текти в Прип’ять, в Дніпро, в Чорне море, потім – в Середземне.
Пророчий тон діда Михайла спочатку викликає посмішку. Але під час бесіди зріє питання, до якого підштовхує побачене і почуте в Чорнобилі: чи не стане вся Україна зоною відчуження? Зі знищеною природою, порожніми селами, корупцією і стертою пам'яттю про предків. Або, може, вже стала?
– Яка це держава? – продовжує обурюватися Михайло Шилан. – Знущаються над собою, над фінансами, крадуть гроші. Нещасні, обкрадені розумом і долею люди. Треба, треба відроджувати Чорнобиль. Заради вас, заради майбутнього дітей!
На безлюдній вулиці з покинутими будинками, де жили сотні людей, 83-річний поліщук веде до свого гаражу – хтось вирвав металеві ворота разом з луткою і відвіз у невідомому напрямку.
– Покажіть це тварям, які вас сюди послали! – обурюється дід, по-старому вважаючи, що журналістів на завдання відправляють чиновники. – Взяло воно крана, вирвало, погрузило і вивезло. В хатах батареї повирізали. Ось вам КПП – ніхто не бачив, дураками прикидаються. Ось що це таке – Чорнобиль!
Нема держави! Є гидота при владі. Їм Чорнобиль без чорнобильців треба, країна без українців, Крим без кримських татар, Донбас без донеччан. Тварюки, що ти думаєш?!
Із лицемірством представників влади самосели зустрічалися неодноразово. Колишній вчитель Євген Маркевич розповідає: коли законник на річці зустрічає місцевого рибалку, то кожен раз нагадує про те, що ловити тут рибу не можна.
– А когда появится такой набомбленный катер и начинает током лупить, то этих браконьеров милиция не видит.
Я бы их с пулемета – та-та-та! Як ото бандеровцы расстреливали наших энкавэдэшников, так и этих паразитов, – сміється Маркевич.
Гумор, не товще англійського, залишається головною опорою поліщуків. І їхня земля. Свідоцтва про людей, яких вона загартувала, скоро остаточно перекочують в гігабайти мультимедійних файлів.
У центральному місці, над ліжком в будинку Михайла Шилана, на стіні в чорній рамці висить розмите кольорове фото. На ньому пейзаж, яких в Україні мільйон: дерева і річка. Але для господаря хати це центральне полотно його життя.
– Рідна Кошівка, річечка Вовчик, – пояснює він. – Кусочок родіни. Лучше моєї землі чорнобильської нема. Я не хочу нікуди йти. Хочу тут померти, тварюки провладні.
Знявши кепку і надівши окуляри, дід Михайло сідає на стілець.
– О, синочок, у тебе зажигалка є? Запалі свічечку, пожалуйста. Запалі, котік, одну і другу. Не мене більше фотографуйте, а свічечки, – просить він журналіста.
Налаштувавши баян, старий затягує плачевну оду загиблим ліквідаторам. Віддавши їм данину, він умить, з поліською легкістю, переходить з мінорного на мажорний лад.
На зустріч з праотцями він не поспішає.
– Всього доброго вам, хлопці! Приїжджайте восени. Пригощу вас виноградом чорнобильським.
Євген Руденко, Дмитро Ларін, Назарій Мазилюк, Ельдар Сарахман, УП
