Лікар Юрій Андрашко – про безсмертя, рецепт щастя і таємниці нашої шкіри

"Що б не трапилося, завжди залишиться місце всередині тебе, куди ніхто не зможе дістатися", ─ говорить герой фільму "Шкіра, в якій я живу" Педро Альмодовара.

Саме вона, шкіра, боронить наш "внутрішній" світ від світу зовнішнього.

Ні, не лякайтесь, ми зараз не будемо заглиблюватися в процеси вироблення гіалуронової кислоти або колагену. Навпаки, вийдемо на поверхню.

Адже людська шкіра ─ це перш за все "поверхня". А ще це "межа" або "кордон". І "комунікація". І "соціальний маркер". І навіть ідентифікація людини ─ пам'ятаєте папілярні лінії, звані "відбитками пальців"?

Більш того, з медичної точки зору ми і є шкіра, а наші внутрішні органи ─ лише придатки, які ця шкіра сформувала для себе. 

Цей факт провокує багато питань ─ від філософських до теологічних.

На деякі з них "Українська правда" попросила відповісти доктора медичних наук, завідувача кафедри дерматовенерології Ужгородського національного університету Юрія Андрашка.

Чому саме його? Тому, що медичне співтовариство вважає 55-річного професора Андрашка одним з найкращих у цій галузі і відносить його до європейської дерматологічної еліти.

Доповідач на багатьох міжнародних конгресах, автор публікацій в найавторитетніших наукових журналах Європи та Америки, президент Євразійської асоціації дерматовенерологів ─ перераховувати титули Юрія Андрашка можна довго. 

Його майстер-клас у Самарканді в 2019 році змусив з'їхатися в це місто дерматологів з усього Близького Сходу, а його лекція з дивною назвою "Шкіра ─ зростаюча душа" на одному з міжнародних конгресів під живий акомпанемент джазового роялю, викликала бурю емоцій у світових експертів.

Спочатку ми з Юрієм для розминки обговорюємо вино, розлите по келихах, і картини художника Владислава Габди, що прикрашають стіни будинку родини Андрашко в Ужгороді.

Потім говоримо про його предків, серед яких по батьківській лінії чотири покоління греко-католицьких священиків, а по лінії матері ─ патріарший екзарх в США, Канаді і на Алеутських островах. 

Згадуємо Параджанова і Стуса, які свого часу неодноразово бували в батьківському київському будинку.

І лише після цього приступаємо до бесіди, теми якої виходять далеко за межі традиційної дерматології.

Спойлер для войовничих атеїстів, а також фанатів доказової медицини: обережно, в тексті згадується Божественна Свідомість і Вищий Розум.

Лікар-брахман і салон на Саксаганського

Незважаючи на гучні академічні титули, Андрашко вважає себе перш за все практикуючим лікарем. За 30 років роботи кількість його пацієнтів перевалила за сто тисяч, серед них були хворі зі Словаччини, Угорщини, Австрії, Німеччини, Італії, Швейцарії.

Професор Андрашко стверджує, що лікарем можна лише народитися. Через що колеги дорікають йому у снобізмі.

─ Звичайно, ремісничу частину професії можна отримати шляхом набутого досвіду, ─ говорить він. ─ Але в усьому іншому... Брахманом можна тільки народитися ─ ти не можеш ним стати.

Ми заходимо до гаражу, щоб узяти дров для гриля, встановленого на задньому дворі будинку ─ на вечерю плануються стейки.

Поки розжарюється поверхня грилю, загорнувшись у пледи, ми п'ємо чилійський "карменер" і я розпитую Юрія про його генеалогію і богемний салон у київській квартирі батьків на початку 1960-х.

─ У Києві ми спочатку жили біля цирку, а потім перебралися на Саксаганського, ─ розповідає Андрашко. ─ Як говорила моя мама, ми принесли до радянського Києва дещо "західний" спосіб життя.

Батько Юрія теж був лікарем, причому настільки талановитим, що академік Микола Бакшеєв, головний гінеколог України, забрав його до себе у Київ з Ужгорода. Він знав три іноземні мови і ще наприкінці 1950-х організував в університеті джазовий гурт. Гурт успішно виступав, хоча у ті часи джаз не дуже дозволяли на офіційному рівні.

Мати Юрія і в театрі грала, і на телебаченні виступала, і на радіо. Олесь Гончар присвятив їй книгу через те, як вона декламувала його твори у Кошицькому університеті. До речі, вона організовувала перші концерти югославських поп-зірок Радміли Караклаїч і Джордже Мар'яновича в Союзі.

─ Навколо батьків і утворився цей, як ти кажеш, своєрідний салон, ─ продовжує Андрашко. ─ До нас в будинок часто приходили Василь Стус, Сергій Параджанов та його друг Ечі Семан, чиї картини прикрашали мою дитячу кімнату, авіаконструктор Олег Антонов, адже він теж захоплювався живописом і писав вірші, оперні співаки Юрій Гуляєв і Костянтин Огнєвий, художник Михайло Романишин. По хаті гуляв літературний самвидав та західні вінілові пластинки.

─ А чому ваша сім'я згодом все ж переїхала зі столиці назад в Закарпаття?

─ У свої 30 років батько вважався одним з найуспішніших гінекологів на кафедрі у Бакшеєва. Але згодом в нього спрацював синдром справжнього закарпатця ─ це трапляється з тутешніми локал-патріотами. 

Батько усвідомив, що хоче додому. Тим більше, тоді як раз померла бабуся, дід прийняв чернецтво, величезний будинок у Мукачеві залишився порожнім. І батькові запропонували очолити філію Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології. Причому батько був мало не єдиним у СРСР директором НДІ, який не перебував у лавах комуністичної партії.

Поки він очолював цю філію, там було захищено чотири докторських. А після смерті батька ─ він помер у 49 років ─ її практично розформували, тому що з самого початку вона була створена саме під нього. До речі, батькові пропонували очолити Інститут генетики у Будапешті, але він вже нікуди не хотів переїжджати з Мукачева. Справжній локал-патріот.

─ І в Мукачеві у вас теж утворився богемний салон?

─ Так, вся закарпатська тусовка приходила до нас. Як досі згадують мої друзі, такої смачної кави, як варили у нас вдома, більше ніде не готували.

Знову було читання віршів, філософські та теологічні дискусії, концерти в саду або у вітальні ─ там стояв величезний концертний рояль. На імпровізовані джем-сейшени до нас приходили пограти такі породисті, знаєш, освічені роми. І разом з ними за рояль міг сісти якійсь московський фізик-ядерник, що приїхав в гості до мого батька.

Деда Іван, листи Ніксона і ґудзик шведської королеви

Ми відносимо приготовані стейки до будинку, і поки вони відпочивають під фольгою, я мимохідь розглядаю інтер'єри сімейного будинку Юрія Андрашка. На почесному місці висить портрет православного священика Івана Кополовича, архієпископа Іонафана, діда Юрія. 

Біографія архієпископа Іонафана гідна окремої книги. Він закінчив теологічну школу у Сербії, у Новому Саді познайомився з майбутньою дружиною Вірою Міліч, одружився, став священиком Мукачівської православної єпархії.

Коли Закарпаття стало частиною Радянського Союзу, Іван Кополович був відправлений збирати приходи в Угорщині і фактично об’єднав усіх православних ортодоксів Будапешта.

Після смерті дружини він приймає чернецтво, через кілька років отримує сан єпископа, вирушає у Відень і у Берлін, стає екзархом православної церкви Західної і Центральної Європи. 

Потім його відправляють у Нью-Йорк, висвячують патріаршим екзархом США і Канади. Далі його відрядили у Кишинів, він став архієпископом Кишинівським і всієї Молдавії. У кінці 80-х Іонафан попросився додому на пенсію, помер і похований у Мукачівському монастирі.

─ Я кликав його по-сербськи ─ "деда", ─ каже Юрій, бачачи, що я розглядаю портрет його діда. ─ Ти не уявляєш, як його любили мої друзі! Коли вони були дітьми, він захоплював їх розповідями про далекі країни, вчив основам астрономії, а коли стали підлітками, обговорював з ними перебіг футбольних матчів або сипав семінаристськимі приколами, іноді навіть на межі фолу.

Дід говорив і читав на 15 мовах, в тому числі арамейською та на івриті… Саме він пояснив мені свого часу теорію кварків і теорію відносності, розклав по поличках у моїй голові всі основні філософські концепції. А ще він мав оперний бас-баритон, міг запросто взяти гітару і заспівати мені старовинний сербський романс.

Знаєш, що за скарби зберігав мій дід? Листи президента Ніксона і запрошення до Білого дому та ґудзик з костюма шведської королеви ─ вона втратила його під час аудієнції, і дід зберігав цей ґудзик в старовинній цукорниці.

До речі, коли йому запропонували стати митрополитом Київським і патріаршим екзархом всієї України, він відмовився і обрав закордонні місії, щоб не брати участь в тутешніх чварах, не йти на компроміси з радянською владою. І митрополитом Київським став Філарет.

Якесь зовсім не радянське дитинство було у професора, думаю я про себе. І питаю, чи відчувалась напруга у його сім'ї щодо конфесій, адже окрім архієпископа РПЦ Іонафана він має ще й чотири покоління греко-католицьких священиків у роду.

─ Поміркуй сам: якщо було благословлено вінчання двох молодих людей ─ моєї матері, дочки православного священика, і мого батька, внучатого племінника кардинала Іоанна Лявинця, папського нунція, про які міжконфесіональні проблеми може йтися?

Не було жодних проблем. Просто так склалася історія, що мій дід продовжив свою місію не в Сербській православній церкви, а в Руській, що розвивалася в умовах СРСР. Більш того, дід навіть у Народну Раду входив, коли закарпатці плекали надію на автономію Підкарпатської Русі в рамках Союзу. Так що... 

Проблеми на Закарпатті завжди створювалися чужими людьми і зовнішніми силами.

А до чого тут душа?

Після смачної вечері ми п'ємо каву і місцеву слив'янку. Від захоплюючих родинних історій настає час перейти до інших тем. Ближче до тіла, тобто шкіри.

─ В ембріональний період все починається зі шкіри, точніше, з трьох її відгалужень: ектодерми ─ зовнішньої шкіри, мезодерми ─ середній шкіри; ентодерми ─ внутрішньої шкіри. А ще шкіра самий багатофункціональний орган нашого організму, в тому числі головний орган імунної системи і життєво важливий орган дихання.

─ Так-так, я дивився фільми про Джеймса Бонда...

─ У сенсі?

─ Ну там лиходії люблять вбивати дівчат, покриваючи їх з ніг до голови то золотою фарбою, то нафтою… 

─ Зрозуміло, ─ сміється Юрій. ─ "Бездиханна шкіра". Треба якось переглянути ці фільми.

Він продовжує співати оду шкірі, яка, здається, триватиме вічність.

Я дізнаюся про те, що слизові оболонки, волосся, нігті, навіть очі ─ все це шкіра, так чи інакше видозмінена.

Що шкіра по-своєму чує, бачить, відчуває запахи і смаки. Після народження дитини саме шкіра першою реєструє абсолютно усі подразники зовнішнього світу.

Що шкіра ─ один з основних джерел стовбурових клітин, які здатні надати можливість з'явитися будь-якій клітині людського організму.

─ Те, що всередині, під шкірою ─ чиста механіка, ─ продовжує Андрашко. ─ Тільки маючи оболонку, мильна бульбашка є чимось, втрачаючи оболонку ─ вона ніщо. Тому що, якщо руйнується оболонка, зникає життя.

─ Тобто, людина ─ це лише біологічна система, що життєзабезпечує розвиток ектодерми?

─ Не так все просто. Перетворення ектодерми як первинної тканини у повноцінний людський організм супроводжується ще одним, можливо, найважливішим фактором. Дух Божий наділяє цю плоть іскрою, тією самою "псі" ─ душею.

Я спантеличено дивлюся на співрозмовника. Може, це жарт? Відомий лікар, вчений-медик, космічні кораблі борознять простори всесвіту, Юрій Гагарін літав у космос і бога не зустрів.

─ Стривай... Ти здатний розібрати людину на найдрібніші частинки, але при цьому віриш в існування вищого розуму?

─ А ти бачиш у цьому якесь протиріччя? Хіба сучасні фізики з їх теорією суперструн заперечують існування Вищого Розуму? Згадай Мічіо Каку, найбільшого сучасного вченого-фізика ─ що він казав? "В нас є кандидат на Божественну Свідомість. Ми віримо, що ця Свідомість ─ космічна музика, музика струн, які резонують у 11-вимірному гіперпросторі".

Так, я вірю в Бога. Але дуже рідко ходжу до церкви. Віра і церква ─ це різні речі... Богу не потрібен інтерфейс. Точніше, ми, люди, і є його інтерфейсом.

Коли виховувався в родині, де вірі надається по-справжньому глибокий сенс, ти перестаєш думати примітивними критеріями на кшталт "ходити чи не ходити до церкви", "тримати або не тримати пост", "хреститися або не хреститися на кожен побачений хрест". 

Моя віра ─ глибоко у душі. Адже молитва ─ річ інтровертивна. Щоб молитися, людині не обов'язкова додаткова візуалізація.

─ Мені завжди здавалося, що дерматологія і віра ─ це площини, які не перетинаються.

─ Навпаки! Шкіра не випадково фігурує у всіх провідних прадавніх текстах, а це Тора, Веди, Біблія. Перш ніж Авраам входить до землі Ханаанської, Бог укладає з ним договір, і щоб скріпити цей договір, вимагає символічного жертвоприношення ─ обрізання крайньої плоті. А що є крайня плоть? Шкіра.

У багатьох культурах величезне значення надавалося гімену, або дівочій пліви, як символу чистоти. А що є гімен? Складка шкіри.

Або, наприклад, виганяючи Адама і Єву з Едему, Бог "зробив їм одяг зі шкіри". Тобто, одягнув перших людей у шкіру, тим самим відгородивши себе від створених ним істот, адже після вигнання з райського саду люди вже не могли споглядати Бога.

При цьому і слово "шкіра", і слово "світло" арамейською вимовляються дуже схоже ─ "ор". Тобто, шкіра ─ це світло, в той час як сама людина ─ всього лише глина.

Я вже не кажу про різні ритуальні дії, що пов'язані зі шкірою ─ від скальпування, яке практикували ще скіфи, до здирання шкіри, описане у давніх легендах про Марсія і Аполлона або Камбіса і Сісамна.

У ацтеків одним з найбільш могутніх богів, що відповідав за круговорот життя і смерті, був Шипе-Тотек, тобто "той, що зі знятою шкірою" ─ за легендами, цей бог колись здер з себе шкіру, щоб нагодувати людей.

─ Або ритуальне нанесення татуювань і шрамів у багатьох культурах.

─ Так, і це теж! До того ж первинне захворювання людського організму ─ це псоріаз, який в Торі називається "цараат".

У євреїв перераховуються десять гріхів або проступків, за які людину вражає цараат. Ці гріхи були настільки серйозні, що спокутувати їх каяттям було неможливо. До речі, псоріаз ─ це захворювання не шкіри, а всього організму, просто саме шкіра бере активну участь в прояві цієї хвороби.

Тобто, навіть у ті далекі часи жерці знали, що шкіра ─ це суть людини як біологічного виду.

─ Але до чого тут душа, та сама "іскра Божа", про яку ти говорив?

─ Пам'ятаєш філософський парадокс, який називається "корабель Тесея"? Тесей, давньогрецький герой, котрий вбив Мінотавра, залишив свій корабель у Афінах. При ремонті на цьому кораблі поступово замінювали дошки ─ до тих пір, поки серед філософів не виникла суперечка, чи той це взагалі ще корабель або вже зовсім інший, новий. Тобто, якщо всі складові частини початкового об'єкту були замінені, чи залишається цей об'єкт тим самим об'єктом, що був на початку?

Але чому подібне питання не виникає щодо людини ─ адже його біологічний організм також поступово змінюється? Чому 40-річний чоловік ─ це та сама людина, якою він був і у трирічному віці?

─ Чому?

─ Тому що у корабля немає душі, а в людини вона є! І це єдине, що у людини незмінно, тому що нематеріальне.

Шкіра і політична дерматологія

Гаразд, ─ думаю я про себе, ─ треба йти з цієї території, надто тонкий лід.

Та й важко сперечатися з лікарем, який з легкістю переходить від людської фізіології до "іскри Божої" і людини як "ідеї". Тим більше, що у "людини-ідеї" немає окреслених меж. До речі, про межу...

─ Чи можемо ми говорити про шкіру людини як про таку собі межу або кордон?

─ Умовно кажучи, так. Ми звикли сприймати шкіру, у якій живемо, як кордон з оточуючим світом. Але я вважаю, що це не стільки кордон, скільки фронтир, де відбуваються постійні взаємодії.

─ З мікробами?

─ Так. Навколишній світ населений величезною кількістю мікроорганізмів ─ у повітрі, воді, ґрунті. Навіть у Мертвому морі і льодах Арктики. І всі ці мікроорганізми невпинно взаємодіють з нашим власним мікробіомом.

─ Вибач, мікробіом ─ це що?

─ Це мікросвіт, який живе разом з нами. Багатоклітинний організм, що включає в себе бактерії, віруси і гриби. Причому цей організм з'явився на сотні тисяч років раніше людини. 

Наш геном ─ лише один відсоток цього організму. Мікробіом разом з геномом передається у спадок, наділяючи нас мікробіологічною індивідуальністю, персоналізуючи нашу шкіру. А явища, що відбуваються на нашій шкірі, цілком можна порівняти з тими, що відбуваються у макросвіті.

─ Тобто, людина та інші живі істоти ─ це такий мікробіом на тілі планети?

─ Саме так, як би алегорично це не звучало. Ми лише складна і багатогранна мікробна флора на тілі Землі. Причому, нашу шкіру мікроби також заселяють вкрай неоднорідно ─ є області, які виглядають як напівпустелі, а є й досить перенаселені області, де виникають конфлікти.

Макросвіт нічим принципово не відрізняться від мікросвіту. А тому багато висновків, зроблених під час спостереження за мікробіомом, можна перенести і на світ людей.

─ А приклади подібної екстраполяції можеш навести?

─ Коли відбувається порушення гармонії між геномом і мікробіомом або десь накопичується більше бактерій, ніж потрібно, це місце починає запалюватися.

Расові заворушення в США, наприклад, це добре ілюструють. Колір шкіри у людини визначається, переважно, коричневим пігментом меланіном. І як дивно, що речовина, яку виробляють меланоцити, ці спеціалізовані клітини шкіри, й досі є причиною чвар.

До речі, у древніх греків колір шкіри вважався не расовим, а гендерним маркером. Світла, біла шкіра була притаманна жінкам, причому чим блідіше дама, тим вона вважалася знатнішою. Але спробував би хтось назвати білошкірим чоловіка ─ це була б образа! Чоловікові відповідала смаглява шкіра; засмага ─ ось що вважалося символом справжньої мужності. Тому мelas ("чорний") і leukos ("білий") вважалися гендерно маркованими прикметниками.

─ А якщо повернутися з Давньої Греції до сьогодення, які ще паралелі між життям шкіри і соціумом можеш навести?

─ Якщо наша шкіра лущиться ─ це показник майбутнього захворювання. Лущення на Донбасі чи в Криму було вже давно. Але наша влада чомусь вирішила, що хвороба якось сама собою пройде. Дочекалися, поки на цих ділянках усе запузирилося.

Зрозуміло, що я зараз все дуже спрощую для наочності. Але для Творця, швидше за все, усе це й виглядає саме так, спрощено. Вмикаються імунні механізми планети, а ми сприймаємо це як землетруси, потопи, епідемії. 

Навіть війни ─ ми пояснюємо їх політичними чи економічними заворушеннями, а для Бога усі ці катаклізми лише хвилювання на рівні мікробіома.

І те, що політики називають революціями, кризами, сепаратизмом або тероризмом, для Творця, можливо, всього лише дисбактеріоз, порушення співіснування мікроорганізмів, які між собою не домовилися і не хочуть разом бути.

─ Може, в такому випадку, політикам слід вибирати собі консультантів не лише серед економістів, а й серед дерматологів? І виробити загальну термінологію, щоб усім було зрозуміло, що мається на увазі під "політичними акне" або "економічною екземою". Зрештою, і медицина, і політика ─ це, кажучи словами Бернарда Шоу, "змова професіоналів проти непосвячених".

─ Я був би поганим порадником з точки зору ідеології, ─ сміється Юрій. ─ Тому що я лікар-практик, а ідеологія ─ конструкт штучний і умоглядний.

Наприклад, я міг би сказати ─ те, що ми маємо на Донбасі, це анаеробна інфекція, яка викликає гангрену кінцівки. Як можна врятувати у цьому випадку ще відносно здорове тіло? За допомогою сильних антибіотиків перевести мокру фазу, гниючу, в фазу суху. Коли інфекція зупиниться і уражена частина кінцівки омертвіє, необхідно відступити на п’ять сантиметрів і без коливань ампутувати гільйотиною цю заражену кінцівку. Інакше з часом інфекція пошириться і загине весь організм.

Однак, подібна аналогія неодмінно викличе гнів у громадськості, особливо у "диванних патріотів", які вважатимуть цю метафору демагогічною та пораженською.

─ Мікробіологи, які займаються формами життя бактерій і вірусів, стверджують, що всі організми взаємозалежні і поняття домінування там не існує. Але людина уявляє себе господарем планети. І, до речі, ключову роль у цьому зіграла саме релігія, надавши концепцію "іскри Божої" і людини як "вінця творіння".

─ Може наразі нам і була дана ця "іскра Божа", щоб ми навчилися усвідомлено прагнути до гармонії. Саме гармонія з навколишнім світом ─ і з космосом і з мікробіомом повинна стати обов'язковим критерієм нашої присутності на цій планеті. А що ми випромінюємо замість цього? Бруд!

─ Чому ти в своїй лекції назвав шкіру "зростаючою душею"? Ти сам кажеш про душу як про нематеріальну субстанцію, а шкіра матеріальна від початку до кінця.

─ Чудовий філософ Густав Густавович Шпет, один з великих киян, знищених радянською владою, в одній зі своїх праць писав: "Реальність, дійсність визначається тільки зовнішністю. Тільки зовнішність ─ безпосередньо естетична… Жир, м'язи, черево ─ естетичні тільки обтягнуті шкірою. А що вірно естетично, має бути вірно і у житті".

А потім наш добрий Шпет ставить питання, на яке я вже багато років шукаю відповідь: "Чи не тому філософам і психологам не вдавалося знайти "притулок душі", що шукали його всередині, тоді як вся вона, душа, зовні, м'яким повітряним покровом огортає "нас". Душа є зовнішність. Людина живе, поки в неї є зовнішність. І особистість є зовнішністю. Проблема безсмертя була б вирішена, якби була вирішена проблема безсмертного "озовнешнення". Краще вже просто не скажеш!"

...Вже відкриваючи двері таксі, я прошу Юрія вербалізувати наостанок який-небудь потужний терапевтичний посил для людства.

─ Ось так, на ходу? ─ сміється він. ─ Навіть не знаю. Я ж не джерело афоризмів.

─ Може, щось про життєву місію... Так чи інакше розмова пішла від "поверхні" вглиб. 

─ Знаєш, марно гнатися за якоюсь абстрактною місією в житті. Мені здається, замість цього потрібно шукати цілі відповідно до того стиля життя, що ти хочеш вести. Тобто прагнути, щоб мета відповідала особистості, а не особистість меті.

А все інше з нашим організмом зробить вдячна шкіра. І тоді не потрібно буде з нею окремо домовлятися за допомогою лікарів, препаратів і процедур.

Аж зі шкіри пнувся Андрій Тараненко, для УП