Ви не розумієте, що означає пройти через все це – Рустем Скибін, перший переселенець із окупованого Криму
Рустем Скибін – найвідоміший сучасний кримськотатарський художник-кераміст і дизайнер.
У 1990-х роках він з Самарканду переїхав до Криму, де почав вчитися традиційному гончарному мистецтву. Він збирав, аналізував, відновлював технології виготовлення кримськотатарської гончарної кераміки, співпрацював з українськими художниками та модельєрами.
В Сімферополі Рустем заснував ремісничий центр і школу El-Cheber (з кримськотатарської – "Країна майстрів").
Після анексії Криму Рустем став першим вимушеним переселенцем – вже 2 березня 2014 року за допомогою громадської організації "КримSOS" він вивіз свою родину до Києва. Через рік після переїзду йому вдалося відкрити у Києві власну творчу майстерню. Але його сім’я була змушена повернутись до Криму.
Рустем Скибін розповів "Українській правді" про перші дні російської окупації Криму, патрулювання разом з друзями вулиць рідного селища, і про те, що його найбільше обурює в Києві.
Я добре пам’ятаю свій емоційний стан, коли на початку 20-х чисел лютого 2014 року в Криму почались антиукраїнські виступи. Тоді я був занурений у події київського Майдану, брав участь у сімферопольському Майдані, а тому все, що відбувалося, сприймав як відлуння або продовження подій у столиці України. Було натхнення, була надія, що нарешті щось зміниться на краще. А ще було величезне напруження.
Я тоді був вдома з сім'єю – в передмісті Сімферополя, район Кам'янки. І просто не виходив з-за комп'ютера, дивився всі прямі трансляції, цілодобово, безперервно спостерігав, коментував.
Але вже 23 лютого в Севастополі відбувся "народний" мітинг, на якому міським головою було зненацька проголошено громадянина Росії (Олексія Чалого – УП). Навколо міста з’явились блокпости та російські БТР. А коли і в інших містах Криму почали з’являтися переодягнені російські військові та бійці так званої "самооборони", стало зрозумілим, що треба чекати чогось дуже недоброго.
Читати більше: "Це моє особисте пекло". Як окупували Крим: новини, які ми (майже) не помітили в лютому 2014-го
Останні надії розвіялись після реакції на мітинг проукраїнських сил у Верховної Ради Криму 26 лютого. Більшість мітингуючих складали якраз кримські татари – дуже багато моїх друзів і знайомих брали у цьому участь. Сам я, на жаль, не міг бути присутнім, але спостерігав за всім завдяки прямій трансляції АТR.
27 лютого ми прокинулись і побачили, що ніякої реакції на наші вимоги і протести від кримської влади нема, а уряд захопили російські спецпризначенці без знаків розрізнення. Тоді ми зрозуміли, що все дуже серйозно. Ніяких ілюзій, що нібито це випадково або тимчасово, вже не лишилось. Це був початок окупації, і вже після полудня над Верховною Радою Криму майоріли російські прапори.
А потім почалась гаряча стадія окупації – нам повідомили, що захоплено аеропорт "Бельбек", зупинена поромна переправа в Керчі, заблоковані українські військові частини та кораблі на всьому півострові, а на в'їздах в Крим на Чонгарі і Перекопі встановлені блокпости.
Що я відчув? Страх, відчай, паніку – всього потроху. Ми розуміли, що ніякого захисту з боку кримських силових структур – міліції чи інших держслужбовців – які ще учора носили українську форму, не буде. Якщо українські військові на півострові не чинять ніякого збройного опору, то відповідно їх командири перейшли на бік окупантів.
І ми самоорганізувались – почали з друзями та сусідами патрулювати вулиці нашого селища, чергувати вночі, змінюючи один одного. Все чоловіче населення чергувало на вулиці цілодобово, всі були на зв'язку один з одним. Біля селища стояли російські БТРи, а по трасі пересувалась військова техніка.
Ми усвідомлювали, що офіційної війни між Україною і Росією не буде, тому що Україна знекровлена. Президента немає, нова влада ще не сформована. Але ми побоювались, що Крим може стати гарячою точкою. І ще боялися, що окупанти почнуть репресії щодо кримських татар і проукраїнські налаштованих громадян. Але це я зараз так кажу, а тоді все відбувалось настільки несподівано, що насправді ніхто не міг сформулювати свої відчуття і побоювання.
З кожним днем все більше нагніталася обстановка, почались залякування. Ми чули, що до Криму з Росії були перекинуті групи людей, які у будь-який момент могли спровокувати конфлікт на міжнаціональному або міжрелігійному ґрунті.
В перших числах березня я перевіз свою сім’ю до Києва. Нам допомогли виїхати друзі з організації КримSOS. Запрацювала "гаряча лінія", волонтери та інші небайдужі люди зустрічали біженців, допомагали їм з тимчасовим житлом.
Перші тижні ми з родиною жили у друзів. Мені тоді ще здавалось, що цей переїзд – тимчасовий. В Криму залишались рідні і близькі, залишався будинок, майстерня. Через деякий час моя родина повернулася до Криму, і я повернувся разом з ними. Але побачивши ситуацію, – 18 березня Путіним вже був підписаний Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії, зрозумів, що не зможу вести свою мистецьку та просвітницьку діяльність як раніше. Тому я повернувся до Києва, орендував маленьку квартиру і почав облаштовуватися.
Якщо хтось в Києві каже, що всі кримські татари, які залишились в Криму, є колаборантами, я дуже обурююсь. У багатьох з тих людей, що залишились на окупованих територіях, були різні причини залишитись. У когось старі батьки, які не витримають ще однієї депортації. У когось просто немає коштів на переїзд.
Кримські татари, що зараз знаходяться в Криму, мають чітку проукраїнську позицію, лише одиниці перейшли на бік росіян і усвідомлено з ними співпрацюють. Ви навіть не розумієте, що означає пройти через все це і продовжувати жити у постійному стресі, під цілодобовим пресингом. Бачити навколо себе всю цю недолугу російську пропаганду і не мати можливості виїхати звідти.
Українська держава нічим не може допомогти переселенцям, а радити "просто киньте там все і їдьте з окупованих територій!" я вважаю абсолютно недоречним. Кримські татари, на мою думку, показали себе патріотами та громадянами України. Хоча Україна до 2014 року була іншою, і, відповідно, політика щодо кримських татар була зовсім не такою, як зараз.
До корінного народу Криму і їхніх вимог у Києві відносились з деяким побоюванням. Кучма ветував закон "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою", Ющенко також не дуже поспішав приймати цей закон. Тому у владних і силових структурах кримські татари були представлені мінімально і ніяк не могли впливати на ситуацію в Криму. Це була політика поділу. І цим дуже добре скористалась Росія.
Час плине і люди звикають, але якщо казати саме про моє коло спілкування, то усі мої друзі продовжують вірити, що одного дня Крим знову стане українським не тільки де-юре, але й де-факто.
І коли мене питають, про що я сумую найбільше з того, що залишив у Криму, я завжди відповідаю – я сумую за людьми. За родиною, за друзями, за живим спілкуванням з ними. Так, звісно, і за деякими місцями, з якими у мене пов’язані ті чи інші почуття, але у першу чергу – саме за людьми.
Записав Андрій Тараненко, для УП
