Фешн-експертка – про підробки в Раді, вбрання Олени Зеленської, Юлії Тимошенко, Марини Порошенко і про костюми президентів
"Одяг – майже миттєвий і зрозумілий соціальний коментар до дійсності", – говорить одна з найкращих українських фешн-оглядачів Тетяна Соловей, шеф-редакторка BURO Ukraine.
За плечима Тетяни Соловей вісім років роботи в українському Vogue, авторський онлайн-курс "100 років моди за 100 хвилин", лекції, модерація дискусій, кураторство у Музеї Івана Гончара.
Тетяна із задоволенням спостерігає за зовнішнім виглядом українців на вулицях, у транспорті, на ТБ, у Верховній Раді та чиновницьких кабінетах. Він може розповісти багато про що.
Про травми минулого, громадські табу та страхи. Про корупцію і примітивне розуміння політиками своєї ролі в державі. Про стан економіки та розміри середньостатистичних гаманців. І про прагнення до краси.
"Мода – певне зусилля, коли ти починаєш перебирати, вирішувати, яка смужка сьогодні відобразить твою індивідуальність більше. – зазначає Тетяна Соловей. – Таке бажання зазвичай виникає, коли закриті первинні потреби. Але в нашій країні потреби з житлом, з харчуванням, здоров'ям часто не закриті".
У бесіді з журналістом УП експертка пояснює, які меседжі передають вбрання Олени Зеленської, Марини Порошенко і Юлії Тимошенко. Розмірковує, чому у Петра Порошенка є проблеми з посадкою костюмів. Розповідає, чим костюми Володимира Зеленського відрізняються від костюмів Дональда Трампа. І пояснює, чому іноземці в захваті від наших заштопаних колгот і балконів.
Вулиці
Слава богу, я пройшла стадію виразу обличчя нашої людини, що прилетіла з Європи до Києва: "Боже мій, фу-у-у!". Страшенно люблю спостерігати, як одягаються люди. Причому ті, хто ходять, наприклад, по Хрещатику, і ті, хто ходять по Рейтарській, абсолютно по-різному виглядають.
Рейтарська стає таким "новим Soho", "новим Greenwich Village", "новим всім" (сміється), де тусується модненька молодь. Де зосереджені якісь галереї, барчики, магазини преміум-масмаркету. Де люди певних креативних професій відчувають себе в одній зграї.
Майдан – більш різнорідний. Там рідше зустрінеш людей у коротких білих джинсах з пошарпаними краями, в грубих черевиках і чорних пуховиках, які часто зустрінеш на Рейтарській. Але за Майданом теж цікаво спостерігати.
Прогулявшись кілька разів, наприклад, набережною на Оболоні, я розумію, що там є негласний код забезпечених людей, які люблять жити не в центрі, з видом на річку. Там такий розслаблений casual – кросівки, спортивні костюми. Одяг, який не виглядає очевидно спортивним. Зроблений так, що ти йдеш із комфортом по місту, але при цьому не схожий на атлета, який втік із тренування
У Goodwine найбагатші кошики (з продуктами – УП) саме у людей, які взимку одягнені в темні окуляри, кросівки Dior, брендові пуховики дорожче тисячі-півтори євро. І в якийсь спортивний костюм, не Loro Piana – це вже зовсім лакшери – а якийсь, скажімо, з кашеміру. Цей злегка спортивний образ, звичайно ж, буде відрізнятися від спортивного образу біля АТБ десь на Троєщині. Але дивитися однаково цікаво як на тих, так і на інших.
Захоплююче спостерігати за тим, у чому і як ми живемо. І як це щось про нас сигналізує. Наприклад, кількість "бровярен", "нігтярен" і всіх ці б'юті-засобів. Страшенно улюблене заняття дівчат чесати локони, якось чепуритися багато в чому говорить про те, що ми живемо в країні бідній, де легше зробити манікюр і шелак, аніж купити якусь кофтинку.
З іншого боку, наше суспільство патріархальне. Всім відомо, який у цьому суспільстві розклад. Зовнішня краса є необхідним ввідним у формулі успішних матримоніальних планів (що відносяться до заміжжя, шлюбу – УП).
Але я собі не пробачу, якщо буду зневажливо дивитися на дівчат, які посилено чешуть, лакують, нарощують в собі все, що можна. Просто вони ростуть у такій реальності.
Парламент
Питання про стильних людей у Верховній Раді відповідає нашій дійсності та характеризує її, як досить дивну. Я навіть десь у пресі побачила геніальне слово "брендоносиця" (сміється).
Критика зводиться до питань, за які доходи ви купуєте свою "Дольче і Габбану" або годинник Ulysse Nardin (від декількох десятків до декількох сотень тисяч доларів – УП)? Звідки у вас сумка Birkin? Все це – частина розслідування корупційної механіки української політики. Декларували одне, але незрозуміло як стали власниками розкішних гардеробів.
Мене дивує реакція нардепів на те, що ЗМІ влаштовують модний вирок їх речам і вираховують цінник. Виходить, у них є відчуття, що, пішовши в політику, вони мають право на якийсь особистий простір, коли вони будуть з'являтися на публіці, але не будуть засуджені цією публікою як політичні діячі.
Як жінки, всі вони мають право купувати Dolce & Gabbana, та що завгодно! Але ви обрали таку професію, де навіть плаття є жестом політичним, і ваш одяг – репутаційне питання.
Мені страшно сподобалася феєрична історія з невісткою Оксани Білозір – Ларисою. Її запримітили з дуже дорогою, відмінною, буржуазною сумкою Hermes Kelly, що коштує шалених грошей (не менше десяти тисяч доларів – УП).
Лариса сказала, що купила її десь у Вінниці, за сім тисяч гривень. Дивно, як людина з такою професією може дозволити, щоб в семантичному, смисловому полі навколо неї з'являлося слово "підробка". Тоді цілком закономірне запитання: "А де ви ще любите підробляти?".
Наведу приклад з Керрі Сімондс, нареченою прем'єра Британії Бориса Джонсона. В день його входження на Даунінг-стріт, 10 вона була у сукні масмаркет-бренду за 200 фунтів. Сімондс, як людина з upper class (вищий клас – УП), могла дозволити собі плаття не за 200, а за дві тисячі фунтів. Але вона розуміла, що медійна увага буде прикута не тільки до Бориса Джонсона.
Виходить, ціна питання що у Сімондс, що у Білозір одна й та сама, приблизно 200 фунтів (понад сім тисяч гривень – УП), але який різний репутаційний фідбек!
Цінності
Всі зміни потрібно починати з мізків. Цінності нашого патріархального суспільства досить токсичні не тільки для жінок, але і для чоловіків. Не тільки жінки повинні щось там біля вогнища зберігати і займатися, як писала Соломія Павличко, "домашньою, жіночою роботою".
На хлопчиків і чоловіків теж проектуються очікування: бути здобувачем, бійцем тощо. Є і спадщина СРСР – чоловік взагалі не турбується про свою доглянутість. Пам'ятаю, мені моя тітка говорила, що справжній чоловік має бути п'яним і смердючим – якось так. І я подумала: "Охо-хо! Як же хочеться заміж, просто зараз!" (сміється).
Ще це зневажливе ставлення до зовнішності – спаплюжена, пережована спадщина психоаналізу. Фрейд писав, що нарцисизм – ознака жіночої, а не чоловічої натури. І він допоміг наламати дров.
Моя улюблена історія – дивитися, як штани гармошкою падають до туфель на костюмах випускників. Сидять ці костюми так, як ніби їх їм вибирав Дональд Трамп: і плечі великі, і колір викликає питання.
Костюм поганої посадки – якраз через те, що виросло покоління людей, які звикли думати: "Ну, костюм і костюм. В сенсі по фігурі?".
Є якісь скрєпи: мужики ось так не носять, ось у це не одягаються. Кодекс того, що не можна, величезний. Є навіть якийсь мораторій на колір, на комбінації, на посадку одягу. Я вже мовчу про фенечки, намиста.
Пірсинг у вухах досі викликає багато запитань. Стільки трактувальників знаходяться, які з пірсингу щось зчитують. Ця ситуація несвободи сильно не сучасна по суті.
Юлія Тимошенко
Юлія Тимошенко – прекрасний риторик. Тим, як вона говорила, вже закохувала в себе велику кількість людей. Досить нерозумно питати: "Чого це доросла жінка стала носити колосок на голові?". Це її перевтілення теж було комунікацією, правильним транслюванням смислів. Як і позування, складені в сакральних жестах руки.
Тимошенко з косою вписувалася в цілу міфологему жінки-берегині, яка візьме і захистить весь український народ.
Я так розумію, що частина її мейковера (перетворення – УП) сталася, коли її знімав Elle для обкладинки. Наскільки я знаю, стилісти, які добре наряджали її на ту зйомку, допомогли зрозуміти, які фасони для неї гарні.
Відтоді Тимошенко є однією з найбільших прихильниць Louis Vuitton, який їй насправді пасує. Саме одяг, а не сумки. Такі костюмчики, які не настільки буржуазні та модні, як Chanel. Але досить буржуазні, ідеально скроєні та дорогі, щоби балансувати між таким одягом і зачіскою. На рівні міжнародної політики це працювало окей.
Якщо б Тимошенко була одягнена з ніг до голови, як панянка-селянка з косою, у вишиванці, в коралах, я важко уявляю, як би її сприймали на заході. В її образі були збалансовані необхідна доза дорогого одягу і дуже фольклорної деталі.
Юлія Тимошенко була "і нашим, і вашим". Спочатку люди помічали її косу, а потім вже починалися срачі з приводу вартості її жакетів Louis Vuitton.
Зараз Тимошенко вже не видно серйозно в політиці. Коли ЗМІ продовжують писати про те, в чому вона прийшла в Верховну Раду, – це залишки колишньої слави, як політика.
Юлія Тимошенко – більше не релевантний політичний лідер, а медійний персонаж, на який клікають за старою пам’яттю. У політичному сенсі про неї більше нема чого писати, тому всі досі продовжують перебирати її вбрання.
Виходить, що зараз це єдиний її соціальний капітал. Тимошенко стала модним інфлюенсером в Раді (сміється). Може, вона це розуміє. Я б на місці брендів, надсилала їй безкоштовні сумки (сміється), щоб вона приходила в Раду і ставила їх на огляд.
Нова жіночність
У моді ми прийшли до історії – і карантин це добре показав – що залишилася невелика сфера дуже формального протокольного одягу. В іншому за одягом вже не стоїть таке клішоване очікування.
Тепер розкішна лисяча шуба – не обов'язково одяг дружини дипломата. Зараз це, взагалі-то, на вулицях Києва – одяг хіпстера, який поїхав на Лісовий, купив її за недорого. І носить у богемному стильку 70-80-х, виглядає таким авангардно-модним.
З тим же успіхом якісь супер-мінісукні можуть носити феміністки або фітнес-активістки, але не обов'язково "трофейні дружини", головне завдання яких вийти заміж за старого мільярдера і бути розкішним генетичним фоном для його незліченних багатств.
Дизайнер-візіонер Фібі Файло з модного будинку Celine, плеяда жінок на кшталт Стелли Маккартні, Вікторії Бекхем, на кшталт сестер Олсен, Надеж Ване-Цибульської, почали робити одяг, в якій жінки вже нікому нічого не винні. Те, що потім назвали "новою жіночністю".
Це одяг суперкомфортний, одного тону, ідеально скроєний, з хороших тканин. Не агресивно сексуальний, що підкреслює все, що тобі дала природа. Більше не потрібно розповідати, що ти люта кар'єристка або жадібна містресс (утриманка – УП).
Біркеншток, обшиті хутром, з'явилися в колекції Celine. Потворне таке взуття, але суперзручне. Воно як раз вписувалося в необов'язковість бути жінкою на шпильках. Коли зручно ходити у взутті, в тілі з'являється пластика відмінна від тієї, коли дівчина дереться по вулицях Києва у величезних платформах.
Легкою ходою простіше йти в таких біркенштоках. Такі шльопанці відразу стають чимось супермодним, їх носять тільки супермодні чувихи. Носять так красиво в своїх багатомільйонних інстаграмах або просто на стрітстайл-звітах, що тренд починає проникати далі. Стає масмаркетом, копіюється будь-яким безбожним способом. І це – певне резонування з соціальним порядком денним.
Марина Порошенко
В українців є особливість, я сама цим страждаю, сидіти, говорити: "Господи, ну в що він, вона там одяглися?!". Але треба розуміти, що зовнішнім виглядом політики комунікують певні історії. Їх поява на публіці – це меседж.
І у Марини Порошенко, і у нинішньої першої леді є набір крутих, правильних виходів. По тому, як вони вдягаються, зрозуміла їхня політична амбіція. Я насилу уявляю, що Олена Зеленська залишиться в політиці, коли закінчиться каденція чоловіка. Вона сама каже, що роль першої леді – вимушена. Повторює, що їй важко бути в світлі уваги.
У Марини Порошенко були політичні амбіції і різкі виходи. Їй подобалася увага. На День Незалежності в 2015-му вона вдягла сукню Ольги Навроцької, українського бренду Navro.
Українцям не потрібно було налагоджувати оптику, щоб бачити принт кропу. Це було зрозумілим, ідеальним висловлюванням, дрескодом політичної програми чоловіка, яка перетворилася потім на "Армія, мова, віра". Армія – вже точно. Це був такий оммаж (жест поваги – УП) воїнам АТО, яких називали "укропи".
Або, наприклад, на інавгурацію Петра Порошенка Ліля Пустовіт пошила сукню, яка нібито нагадувала, що Марина закуталась в український прапор. Прекрасна дизайнерська історія і яскравий політичний жест патріотизму, сто відсотків.
Навіть намиста на її шиї були якимись етнічними, але не з коралів, а з баламутів, річкових перлів. Це була така стилістична тонкість, гра в коди українського традиційного костюму, але менш очевидна і тому виглядала свіжою.
Зеленські
Бажання Олени Зеленської не бути різкою і не сильно виділятися читається в її одязі – спокійному, елегантному. Вона любить тиху розкіш. Найкраще у неї виходить з українським брендом SIX: ідеально скроєні брючні однотонні двійки, в яких вона любить навіть по кілька разів з'являтися на публіці.
Одяг Зеленської відображає те, як вона себе позиціонує: дружина, що підтримує чоловіка, але не має політичних амбіцій.
У бренді SIX Олена Зеленська була, наприклад, коли вони з чоловіком зустрічалися з Кейт Міддлтон і принцом Вільямом. Під час недавнього візиту в ОАЕ вона теж була в цьому бренді. Завжди виглядає добротно, добре, в чомусь навіть елегантно і молодо. Плюс до всього навіть вписується в політичну програму чоловіка.
Я ніколи не бачила, щоби Володимир Зеленський топив за якісь очевидно українські цінності, які у нас по наївності пов'язують з вишиванками тощо. Його відповідь Порошенку – він більш глобальний, інтегрований в світовий контекст лідер.
У вбранні Зеленської на інавгурації чоловіка була якась вишивка по білому. Але перш за все, це був гідний, білий костюм, в якому був присутній момент ідентичності, милий серцю українців, пов'язаний з шиттям. Але він не кидався в очі.
Є завжди питання до того, чи добре підібрані туфлі до костюму перших леді. Але, якщо за "гамбурзьким рахунком" стилістики, таке запитання можна поставити всім людям в Україні. Хоча політики і перші леді їдуть з візитами в якості лідерів, а не приватного Васі, Петі, Юлі або Олени, які можуть дозволити собі все, що завгодно. І мені радісно бачити, що вони все ж намагаються справлятися з покладеними на них обов'язками.
Президенти
Преса порівняла якось костюми Петра Порошенка і Дональда Трампа, коли вони зустрічалися. На двох вони огидно сиділи. Я так розумію, Порошенко не дуже піклувався про те, щоби костюм був ідеальної посадки.
Журналісти з'ясували, що Порошенко часто вдягається в Brioni. Дорогий бренд, без питань. Але є нюанс в посадці.
Зрозуміло, Порошенко – людина, що формувалася в Радянському Союзі. Можливо, в його політичному кодексі залишилася ось ця історія: "А чого це я буду сидіти в ідеально випрасуваному?". Можливо, це і спадщина СРСР, і вихованість на тому, що всі члени політбюро ходили в таких ось квадратних костюмах.
Можливо, образ політичного лідера, людини, яка не хизується, "людини в футлярі" теж вплинув на Порошенка. Ну і плюс: "Не чоловіча це доблесть думати про те, щоб талію на два пальця зменшити, і тоді взагалі буде посадочка, як у італійського мафіозі!".
Я так розумію, що і Трампу це фіолетово. Він, в принципі, не політкоректний чувак. Так і одягався – в дорогі, але дивних фасонів костюми. Носив безглузді помаранчеві краватки. Це було таке пранкерство. Так треба? Я не буду, як треба! Треба поважати чиїсь права? Ні! Паризькі екологічні угоди? Ми виходимо! Сюди ж вписується і його неувага до одягу.
Зеленський на цьому тлі виглядає більш модно. Як у людини з шоу-бізнесу, у нього, мабуть, вже була вправність в сучасному одязі.
Зеленський, наскільки я помічала, величезних проколів в зовнішньому вигляді в цілому не робив. На ньому костюми погано не сидять. Але, з іншого боку, Зеленський – не Еммануель Макрон, на якому всі костюми сидять ідеально.
Вишиванка
Вишиванка – тема всіх тем, постійних етичних скандалів в Україні. Майдан остаточно виплеснув наше все, вишиванку, в побутову практику носіння її з будь-якого патріотичного приводу.
У нас є зайва сакралізація того, що має бути не сакралізоване, а вивчене.
Вишиванка в міському середовищі давно стала політичним висловлюванням, набагато раніше в історії, ніж Майдан. Вона стала таким висловлюванням для передової київської інтелігенції кінця 19 – початку 20 століть, яка була незадоволена утисками української культури і мови в Російській імперії. Інтелігенції, яка топила за наше культурне відродження.
Якось музей Франка у Львові запустив мем про те, що Франко був автором так званого "депутатського лука", коли під цивільний костюм надягають вишиванку. І це стало дуже зручним жестом наших професійних патріотів у політиці.
Але виявилося, що не Франко. Виявилося, що першим був Михайло Драгоманов. Вишиванка була політичним висловлюванням і для Олени Пчілки (сестра Драгоманова – УП) і для її доньки, Лесі Українки. А коли Уляна Супрун носить вишиванку своєї бабусі з першого покоління еміграції – це теж жест, транслювання причетності до українського етносу.
Коли трапився Радянський Союз, нічого хорошого з вишиванкою не відбулося. Формальне заохочення культур республік було виконано в ерзацному стилі спрощення. Були нескінченні танці, пісні народів, але все багатство і стилістичне розмаїття костюмів звели до формули "віночок, червоні чобітки".
Народна фігура зводилася до водевільних, комічних персонажів. Він – оселедець, шаровари, завжди п'яний. Вона – грудаста матрона, мачуха гоголівського штибу.
Водевільна репрезентація традиційної культури призвела до того, що у нас більшість тих, хто коли потрапляє в музей Івана Гончара, розуміють, що взагалі нічого не знали про народний костюм. Що не уявляли, як дійсно виглядають речі навіть сторічної давнини.
Ми були виховані на радянському кітчі, який став новою нормою. Врешті на виході маємо дуже спрощене уявлення про вишиванку. У нас збиті радари в розумінні того, що є автентика, а що – продукт радянської ідеології.
Кількість брендів, які так чи інакше виготовляють вишиванки, як зірок на небі. Made in Ukraine після Майдану продається дуже добре. Є Віта Кін. Вона почала розвивати свій бренд синхронно з Революцією Гідності.
На перших сторінках європейських ЗМІ неслась інформація про Майдан, на останніх – про Паризький тиждень моди. І там, в розділі культура, люди почали вчити це слово з важкою фонетичною комбінацією – "вишиванка". Тоді, завдяки Кін, про українську вишиванку дізнався весь модний світ.
Штопання
Іноземцям цікаво те, як у нас розвинені відносини з секонд-хендом. Вони приїжджають і дивляться з виряченими очима, як у нас досі поширене штопання одягу. Для зарубіжних соціологів, культурологів, – це історія, яку ми самі часто не бачимо.
Пам'ятаю, як спілкувалася з однією голландською дослідницею теми сталого розвитку. Її привозили до Києва на форум. Вона вже знала звідкись, що у нас на рівні бабусі, мами неймовірна кількість скілів, як полагодити щось, заштопати одяг.
Вона про це міркувала як про якусь практику опору загальній глобалізації, умовному глобальному масмаркету капіталістичної системи (сміється), який хоче продати якомога більше товарів у всіх частинах світу.
З іншого боку, їй це було цікаво, як якесь розуміння того, в яких історичних умовах формувалася побутова практика в Радянському Союзі, як це штопання стало базовою прошивкою.
А з третього, вона дивувалася, чому у нас на вулиці немає баків для збору вторинного, непотрібного одягу. Можна задіяти умільців, створити робочі групи жінок, які будуть лагодити одяг. Зробити такий соціально стійкий бізнес. У них буде заробіток, ми не будемо плодити звалища, а для тих, хто не може дозволити собі новий одяг, це теж буде виходом.
Іноземців, умовно кажучи, захоплюють наші штопані колготки, а мене досі лякають, тому що нагадують про часи, коли грошей ні у кого не було. Для мене це ознака бідності, а для європейців – креативного мислення.
Балкони
Нам завжди хочеться бути в Європі. Це помітно по тому, як на "Французькій весні" (фестиваль в Україні – УП) дівчата починають носити берети з червоними помадами. Ця ідея приваблива, але яка насправді Європа? Вона теж дуже неоднорідна.
Стає ясно, що Європа – це концепт, що тріщить по швах навіть на рівні політичної організації, не кажучи вже про те, як вона зовні виглядає.
Ми виросли в досить убогому візуальному оточенні. Але "убогому" з точки зору кого? Я от дивлюся зараз у вікно, на обшитий вагонкою пластиковий балкон – це убого? Хтось приїжджає, і каже: "Ох-ти, клас!".
Як людина, яка знімає квартиру, я мала кілька розмов з орендодавцями, боязко цікавлячись, чи не можна вагонку нах*й? На мене дивилися як на кончєну. В нашій невдалій комунікації крім "зручності" слово "красиво" теж звучало (сміється).
Часто чую ідею, що ми – "не надивлені", виросли в якійсь бідній візуальній різноманітності. У нас ар-нуво, ар-деко, історичні епохи – мало, а ще й зруйновано.
Туга за тим, що нам би людей "більш надивлених", існує, мені здається, в якійсь дуже маленькій групі, яка вже змирилася з тим, що ми живемо в іншій історії. Особливо завдяки інтуристам, які приїжджають до Києва, і, на наш подив, їдуть на Троєщину.
Вони не ходять по трьох наших прекрасних барокових церквах, а кажуть: "Нє-нє-нє, нам, будь ласка, на Троєщину! Туди, де Юрген Теллер (німецький фотограф – УП) знімав. У Гідропарк, ось в цю вашу качалку. Поїхали туди, будь ласка!". І далі цих пенатів за весь свій візит до Києва не виїжджають. Ходять, шукають ось цю сиру фактуру. Радіють від наших балконів.
Через глобальну схожість світу з’являється інтерес до локальної автентичності. Тому ми така цікава для всіх країна, де є багато абсолютно дивовижних речей. Іноземці вважають, що в них більше правди.
Можливо, варто вже переглянути цю візуальну бідність, яка породила балкони, і зрозуміті, що це і є наш скарб.
Євген Руденко. УП
