Час дорослішати
У 1857 році шотландський письменник Роберт Баллантайн видав свій найвідоміший роман "Кораловий острів". Написана в дусі робінзонади книжка розповідала про пригоди трьох школярів на безлюдному острові, які, долаючи випробування та поневіряння, стають кращими. На ідеалістичному "романі виховання" Баллантайна виросли декілька поколінь англійців.
100 років і дві Світові війни потому Вільям Ґолдінґ випустив книгу-відповідь з аналогічним сюжетом. Усе ті ж англійські діти на безлюдному острові. Тільки ось свобода, що впала на їхні плечі, перетворює їх на банду дикунів, оголюючи всі найстрашніші людські пороки. Ґолдінґ дотошно, майстерно описує людську природу, яка в умовах відсутності стримувальної сили та особистої відповідальності опускається до найжорстокіших злочинів. Закономірно, "Володар мух" завершується великою трагедією та каяттям.
Тридцять років незалежності подарували українському суспільству декілька сюжетів, у яких за аналогіями з героями книги Баллантайна, у нас були всі шанси створити цивілізовані правила життя на безлюдному острові. І щоразу ми приходили до сумної розв’язки – через неспроможність домовитись один з одним і оцінити наслідки своїх вчинків.
Суботній мітинг на Банковій, під час якого прибічники активіста Сергія Стерненка розмалювали будівлю Офісу президента образливими фразами, мав усі шанси потонути в українській інформаційній безодні.
Замість цього він підняв з дна накопичений роками мул і запитання без відповідей: про вибіркове правосуддя, особисту відповідальність, допустимі методі боротьби "за добру справу" і про те, чим взагалі сьогодні є держава Україна.
Чи є більш точна ілюстрація незрілості як української влади, так і громадянського суспільства, у якій і перші, і другі до болі нагадують головних героїв книжки Ґолдінґа, ніж це графіті на вулиці Банковій?
У відповідь на докори про вандалізм ви почуєте, що на війні всі засоби годяться. Оскільки в країні, де ситуація з вибірковістю правосуддя настільки критична, це єдиний спосіб привернути до себе увагу.
Так, можливо.
Той, хто економить на школах, буде будувати в’язниці, сказав колись Бісмарк.
Влада, яка не реформувала прогнилі суди – в умовах очевидного запиту суспільства на справедливість, що в минулому привів до двох Майданів – закономірно пожинає громадські протести.
Тільки в цій історії є одне велике АЛЕ. Разом з десакралізацією влади відбувається і десакралізація права на протест.
Тому що за своєю суттю вся історія української незалежності – це одна суцільна делегітимізація політичної еліти.
Леонід Кучма на своєму другому терміні став вигнанцем для цивілізованого світу через справу Гонгадзе і "касетний скандал".
На кінець президентського терміну мало хто серйозно сприймав надію Помаранчевої революції, а тепер "почесного пасічника" Віктора Ющенка. Янукович був президентом-зеком, Порошенка висміювали за його любов до грошей.
Зеленський узагалі прийшов до влади на хвилі її абсолютної десакралізації, позиціонуючи себе як кандидата-клоуна.
Що нового може додати в цю скарбничку вулична творчість прибічників Стерненка?
А тепер згадайте, з чого починалась реалізація права на протест у ще не існуючій на той момент Україні в 1990 році? З голодування та акції протесту студентів, яка отримала назву Революції на граніті. Згадайте трагедію лютого 2014 року.
Порівняно з нею, розписаний образливими кричалками і свастикою граніт ОП, який "усе стерпить" – це сліди того самого диявола, який починається з піни на губах ангела, що пішов у бій за святу справу.
Нам усім потрібно заново навчитись називати речі своїми іменами.
Треба визнати, що ми досі живемо в країні, де змагальність судового процесу відбувається не в залі суду, а поза ним. І змагаються сторони не в силі своїх доводів, а в сумах хабарів.
У таких умовах люди, які не можуть або не хочуть мати доступ до такого виду змагальності, не мають іншого способу досягнення своєї позиції, окрім вуличного протесту.
Якщо ж гарант їхніх прав залишається тотально глухим до їхніх голосів, протест вимушений віднайти такі форми, які не можливо буде проігнорувати. Це неминуче.
Якщо був вандалізм, то ми повинні говорити про нього як про вандалізм. Бо не може бути "вандалізму заради блага" – у його основі завжди лежить насильство.
Хтось скаже, що цього джина з пляшки випустив саме Майдан.
Але тут доречно згадати слова французького філософа та письменника Альбера Камю про те, що в кожному складному виборі ти маєш бути на стороні жертви і не виправдовувати насильника. І не має значення, якої національності кат чи його жертва.
Жертвами у 2014 році якраз були люди, проти яких застосували насильство, проти яких стояв озброєний до зубів спецназ, у яких стріляли бойовими патронами снайпери.
Чи доречно порівнювати цю ситуацію з березнем 2021 року?
Право на протест, реалізоване на Майдані у 2004 році, а потім у 2014 породило ілюзію, що тільки такі методи досягнення цілей і працюють в Україні. Так, тоді вдалось вирішити задачу тактичного характеру: добитись проведення третього туру виборів чи вигнати з країни недодиктатора.
З реформуванням судової системи куди складніше. На це треба політична воля, час, людські ресурси. А з огляду на їхню відсутність суди як і раніше керуються ззовні – через телефонне право та хабарі. І вулиця такий же "зовнішній" інструмент. Єдиний доступний інструмент у руках жертви.
Протест не раз приводив українців до тактичних перемог. Але чи почали ми після цього жити у більш справедливому суспільстві? Відповідь очевидна. І вона мало кому сподобається.
Не вирішить проблему і відмитий фасад, і відремонтовані двері Офісу президента на Банковій. Адже косметичного ремонту вже давно недостатньо для похиленого за роки фундаменту держави Україна.
Держави, у якій чинного працівника Офісу президента і фігуранта справи НАБУ про корупцію, демонстративно захищають через Офіс генерального прокурора.
Держави, у якій при цьому активісту присуджують сім років за розбійний напад, а за мученицьку смерть дівчини виконавці злочину отримують лише по шість років.
Держави, у якій за два Майдани запит суспільства на справедливе правосуддя так і не вдоволений.
І якщо чинна влада хоче досидіти свій термін на Банковій і померти природною, тихою і не ганебною смертю на наступних виборах, вона повинна робити швидкі висновки.
Єдиний шлях – створювати рівні правила та умови гри в суспільстві, що має надчутливість до будь-якої несправедливості.
Сидіти повинні всі злочинці – пропорційно до тяжкості їхнього злочину, незалежно від того, за кого вони та якого кольору – зелені, червоні чи білі.
Урешті решт, нам як суспільству та державі доведеться найближчим часом відповісти на головне питання: хто ми і який наш шлях.
Ми – зрілий Робінзон Крузо, який опинившись на безлюдному острові один на один з небезпеками, крок за кроком будує цивілізацію навколо? Чи все таки діти з "Володаря мух", які, опинившись у схожій ситуації, швидко пустили на вітер увесь досвід людства – усе нажите історією, відвойоване кров’ю – повернулись до варварства, інстинктів і закінчили трагедією?
Час дорослішати.
