Я не розбиралась, просто думала: тільки не в пакеті. Як і за скільки ховають жертв ковіду на другому році пандемії
13 березня 2020 року, в Україні офіційно зафіксували першу смерть від нового вірусу COVID-19.
Нового – на той момент. Рік потому статистика жертв пандемії стала звичною щоденною рутиною. Ми звикли до цих цифр і втомились їх боятись.
Однак від цієї втоми вбивчий вірус не зник. Кількість померлих в Україні сягнула вже 27,7 тисячі людей. 27,7 тисячі чиїхось трагедій. 27,7 тисячі особистих історій.
Ці історії завершуються не смертю. Поховання стає черговим випробуванням для родини, яка не завжди може попрощатись із померлим і змушена дотримуватись правил, продиктованих пандемією.
З квітня до серпня 2020 року правила передбачали обов’язкове поховання тіла у водонепроникному герметичному мішку. У серпні правила оновили – тепер мішок мають використовувати лише в тому випадку, якщо з тіла виділяється надмірна кількість рідини.
Померлих можуть і ховати, і кремувати. Однак і перше, і друге – у щільно закритій труні. Підпускати близьких до тіла можна після обробки дезінфекційним розчином. Торкатися, цілувати померлих заборонено.
Ці правила встановлює головний санлікар, виконують – місцеві лікарні та морги. Як показує практика, виконують по-різному.
Свою історію "Українській правді" розповіла киянка. Її батько був серед тих, про кого 3 березня відзвітували: "За минулу добу в Україні померло 185 людей".
Організовуючи похорон, дівчина зіштовхнулась з тим, про що мовчать паперові інструкції. Реалії обернулись на хабарі, неофіційні ритуальні послуги та оплату "безкоштовних" державних обіцянок.
Історія, яку ми публікуємо, може суттєво відрізнятись від того, з чим стикались інші українці. Але вона сталась на початку березня 2021 року – за рік після перших жертв у країні.
За цей рік у таких умовах опинялись тисячі людей. І держава досі не змогла забезпечити їм гідний похорон. Пандемія, як і інші лиха, не змінюють уявлення про гідну смерть. І не позбавляє людину права очікувати на повагу і людяність після смерті.
Розповідь дівчини ми публікуємо анонімно, не називаючи лікарню. Про останнє просила і сама героїня, яка з вдячністю говорила навіть про хабар. Адже цей хабар став для нею ціною останніх пів години з батьком.
Доба очікувань
Тато лежав у лікарні тривалий час, і в нього не було ковіду. Лежав у платній палаті, окремо, не контактував з іншими хворими.
Кожного дня всім у лікарні робили експрес-тест на ковід. У неділю він ще не показував ковід, але татові вже було погано. Вже у понеділок результат експрес-тесту був позитивний.
Лікарі особливо нічого не пояснювали і казали, що за протоколом його потрібно класти в реанімацію, потрібне штучне дихання. І відразу роблять ПЛР-тест. Але, не дочекавшись результатів ПЛР, вони кажуть: веземо в реанімацію до "ковідних".
До цього тато лікувався в хірургії, і лікарі давали виписку ліків, які потрібно купити. У реанімації, коли я давала їм ліки, сказали, що нічого з цього списку вже не потрібно.
В понеділок вранці його перевезли в реанімацію. І у вівторок о 05:45 (час змінено – УП) він помирає.
Ковід одразу ускладнює похоронний процес.
Нам сказали, що всі питання – до патологоанатома. Ми заходимо до патологоанатома, принесли костюм для похорону. А патологоанатом каже: тіло має пролежати добу, нічого не можемо зробити.
Добу тіло не можна відкривати. Воно закрите герметично, його взагалі не можна чіпати.
Тобто через те, що це "ковіднік", ти день нічого не можеш робити. Тобі потрібна довідка про смерть, щоб потім отримати свідоцтво про смерть, а тобі її не можуть видати. Довідка про смерть видається після огляду тіла, огляд тіла не відбувається, тому що потрібно почекати цей день.
Ще запитали: буде розтин тіла чи ні. Ми самі так і не зрозуміли, наче як "ковіднікам" розтин робити не потрібно. Але нам сказали: ви вирішуєте.
Папа лікувався спочатку не від ковіду, і лежав він не з ковідом, весь цей час йому було важко не через ковід. Ковід був підхоплений в лікарні, тому що більше не було де.
У довідці написали, що людина померла від ковіду, і взагалі не вказали діагнози, з якими він лежав.
Хабар за прощання
За протоколом, як нам спочатку сказали, тіло просто кладуть у пакет, пакет – у труну, одяг – поруч. І так людину відвозять. Прощатися не можна, не можна нормальні похорони провести. Просто забирають тіло, і все.
Приїжджає загальна велика машина, до якої вантажать окремо "ковідніков" – одразу багато тіл у трунах. І всі разом відвозять на кремацію. У перший же день нам сказали: ковід – це виключно кремація, навіть не розраховуйте на щось інше. Чому – не зрозуміло.
А тато в мене був вірянин і кожен день ходив до церкви. І тут патологоанатом попалася хороша жінка. Вона каже: я не боюся ковідних. Свого часу у неї близьку людину так забрали, каже, як собаку: просто в мішок, не дали побачити і відвезли.
І тому вона сказала: ви можете підійти до лікаря і "домовитися". Ми говорили із заступником головного лікаря. За те, щоб нам дали пів години, щоб ми могли попрощатися, ми заплатили 2 тисячі гривень.
Ну і патологоанатому заплатили 3 тисячі, але це за її роботу конкретно, за те, що вона миє, одягає і фарбує.
І нам кажуть: о 9 ранку (час змінено – УП) забирають "ковідних", у вас є час з 8:30, можете домовитися з батюшкою і попрощатися з татом.
"Безкоштовна" труна і транспорт "вчорну"
Довідку про смерть ми отримали на другий день, у середу. Поїхали до відділу державної реєстрації смерті, де отримують свідоцтво.
А там у середу свідоцтва видаються виключно з 2 години дня. Вони це ніяк не обгрунтовують, чому. Просто табличка: в середу видаємо з 14 годин.
А люди ж вмирають – що тут зробити? І всі йдуть на 2 годину. Поруч, у сусідньому віконечку – організація самого похорону. Весь натовп потім йде туди.
І людям все рівно на соціальну дистанцію. Ми стояли в черзі за оформленням похорону, і якась жінка дихала мені просто в спину. Я кажу: відійдіть від мене. І вона відповідає: ой, не бійся мене, у мене антитіла. Ну не в антитілах же справа!
Коли організовуєш сам похорон, тобі кажуть: для "ковідніков" все безкоштовно. Безкоштовний трансфер – вантажівка забирає тіла. І нібито взагалі держава безкоштовно ховає, тобто кремація безкоштовна.
Але при цьому труна – вже 900 гривень. І це просто коробка, яка виглядає як труна, але жахлива. І я думаю: а раптом вона вже використовувалась? Тобто 900 гривень за якусь коробку з ганчіркою.
Ми взяли іншу труну – платну, щоб у тата подушка була, щоб його вкрили. Тому що зазвичай людину просто кладуть в труну – закрили і понесли.
Труну ми взяли за 3100 гривень, більш-менш звичну. Нам одразу сказали, що, так як людину кремують, немає сенсу брати якусь лакову, за 8-10 тисяч.
Це все залежить виключно від можливостей людини. Якщо немає можливостей, платите 900 гривень, і як є – так і буде.
Ми сказали, що хочемо окрему машину, яка буде везти тіло. За це ми заплатили ще 6 тисяч гривень. Просто щоб в один кінець людину довезли.
Цю послугу не пробивають офіційно, але організовують. Потім тобі видають чек, де нічого не вказано про окрему машину.
Коли я організовувала машину, поруч зі мною інша сім'я теж цим займалася. Вони безкоштовно все робили, за рахунок держави. І їм кажуть: якщо забирати загальною машиною для "ковідних", то вона приїде в п'ятницю. А це все було в середу.
У них, логічно, людина теж померла або в середу, або у вівторок. І ти чекай до п'ятниці, а тіло нехай лежить в морзі...
Кремація
Нам сказали, що далі потрібно їхати на Байкове кладовище, організовувати кремацію. Там є 4 вікна: 2 для ковідних, 2 для звичайного похорону.
У підсумку працює тільки 1 віконце з усіх 4. А людей дуже багато. Стоять катафалки в ряд, штук 10 або більше, і ти розумієш, що це все люди з трупами, які незрозуміло скільки вже стоять.
Я заходжу туди для оформлення – в масці, у мене на руках – документи стосовно ковіду. І перше, що мені каже охоронець: ти ковідна. І починає на мене кричати. Каже, руки оброби і не підходь до мене.
Я розумію, що людина досить цинічна, тому що там працює. Але я була в шоці.
Кремацію оформляють безкоштовно. Але потрібно платити за посудину, де буде лежати прах. Тобі ж не видадуть його в руках. Найдешевша, яку я бачила на Байковому, коштувала тисячу гривень.
Сам прах можна забрати через 10 днів після кремації. Думаю, що це правило для всіх.
(Насправді, за правилами користування крематоріями, урну мають видавати через 3 робочі дні – УП).
Таємне прощання
Прощалися ми з татом на третій день, у дворі при морзі, в закритому місці. Це щось на зразок гаража, куди завозять машину до патологоанатома, не приміщення, а як огороджений двір.
Люди, які приходили в лікарню, не бачили, що ми прощаємося. Все дуже тихо відбулось.
Лікарів ми взагалі не бачили, не контактували з ними. Тільки патологоанатом вийшла.
Нам сказали, що в мішок "ковідних" кладуть в будь-якому випадку. Навіть при тому, що ми доплатили.
За правилами, начебто, цей мішок має бути закритий. Тато був у пакеті, але коли ми вийшли попрощатися, пакет був захований внизу, під тілом. Коли всі попрощалися і вийшли, патологоанатом закрила мішок.
Нам дали 45 хвилин. Приїхав батюшка, нам відкрили труну, ми попрощалися. Кількість людей ніхто ніяк не обмежував, хто хотів – той прийшов. Торкатись тіла не забороняли.
Священик – це залежить від людини, але в нашому випадку він ковіду не боявся. На початку він був у масці, коли читав молитву, а потім зняв. Підійшов до тіла, спокійно його торкався. Спокійно розв'язав руки і ноги (їх трупам пов'язують, щоб не розповзлися), тому що так по-церковному треба було.
Якщо дивитися цинічно на ситуацію: людям не дають прощатися на благо більшій кількості людей. Це палиця на два кінці.
Але важко, що немає прощання. Тому що це емоційно дуже важливо, у тебе мозок не розуміє до кінця. Тільки коли бачиш візуально, ти усвідомлюєш, що сталося.
Читайте також: Катерина Булавінова: Ковід не про легку перемогу. Він про дорого, надовго і багато-багато метушні
Ну і важко, коли ти сидиш і уявляєш, що він лежить в морзі добу. І його там тримають у мішку.
До того ж все це мало обґрунтовують. Просто кажуть: "так за протоколом". Я не розбиралася, чи правду нам говорили про протокол, мені було не до цього.
Я просто думала: тільки не в пакеті, будь ласка.
Соня Лукашова, УП
