Професор із Гарварда Геннадій Фузайлов: Смерть – не найгірше, що може статися з людиною

"Навіщо ви все це робите?" ─ найчастіше запитують в Україні Геннадія Фузайлова, професора Гарвардської медичної школи та лікаря клініки Massachusetts General Hospital. З 2010-го він щороку прилітає з Бостона зі своєю командою, щоб безкоштовно лікувати дітей від опіків у країні, яка сама нагадує один суцільний опік.

"Тому що в Україні красиві жінки", ─ віджартовується Фузайлов, коли йому набридає розповідати про альтруїзм, філантропію і про те, що людина ─ це не лише хапальні рефлекси й процес травлення. 

Найкращий спосіб дізнатися все про дитячого лікаря ─ поговорити з батьками його пацієнтів.

Восени 2017 року з 18-річним сином киянки Ілони трапилася біда: його вдарило струмом, коли він робив селфі на даху електрички. Опік 90% шкіри, струс мозку, травми внутрішніх органів.

Три роки по тому, поки ми з Ілоною прогулюємося вздовж Русанівських каналів, вона розповідає про дев’ять днів, проведених на сходах між другим і третім поверхами київської лікарні, коли її не пускали до сина в реанімацію.

Про лікаря напідпитку, який розповідав їй, яка вона погана матір і як неправильно виховала сина.

Про іншого лікаря, який говорив їй під дверима реанімації: "Чого ти тут стоїш? Йди додому, він усе одно помре".

Про медсестру, яка вийшла з операційної на сходи і сказала принести ще один препарат, про який "забули" до операції: "Купіть це терміново. Допоки не принесете, він буде під наркозом і ми його не зашиємо".

Про те, як вона хапалася за кожен шанс на порятунок сина і написала "лікарю з Гарварда" без надії на відповідь.

Про те, як лікар відповів, що її сина готові безкоштовно лікувати, потрібно оплатити лише переліт.

Про те, як співробітники Shriners Hospitals вийшли у вихідний день на роботу, щоб прийняти важку дитину з Києва, і про те, як їй дозволили цілодобово перебувати з дитиною в палаті реанімації.

Далі були дифірамби "лікарю з Гарварда" ─ Геннадію Фузайлову.

Дифірамби людині, яка врятувала твою дитину, легко зрозуміти. 

Подяка лікарю, якому не вдалося зберегти життя твоїй дитині, зустрічається набагато рідше. 

Вони спілкуються і сьогодні ─ мати, яка втратила сина, і лікар, який зробив усе, щоб його врятувати...

Що таке опік, Фузайлов знає краще за інших. Не тільки в медичному значенні цього слова і не лише як лікар.

"Коли люди, з якими ти разом навчався і вважав друзями, кажуть, що тобі потрібно виїхати, бо ти не такий, як вони, ти не розумієш, як таке можливо. 

У мене немає ностальгії за Союзом. Це була штучна оболонка, куди нас загнали, а потім вона лопнула, як гнійник", ─ згадує він, як після розпаду Союзу разом із родиною емігрував до США з Узбекистану, де активно позбувалися "некорінного" населення.

У Гарвардській медичній школі він працює вже 20 років, до цього саме тут навчався. 

"Лише про дві речі ми шкодуватимемо на смертнім одрі ─ що мало любили та мало подорожували", ─ цитує він Марка Твена на своїй сторінці в соцмережі. 

У вільний від роботи в Гарварді час він багато подорожує по всьому світу ─ з лікарськими місіями. Фузайлов лікував дітей у Китаї, Колумбії, Гватемалі, на Гаїті, в країнах Африки. В Україні разом із американськими колегами проконсультував і прооперував понад тисячу дітей, які постраждали від опіків. 

У 2005 році всі українські медіа розповіли історію п’ятирічної Насті Овчар ─ дівчинки, яка врятувала молодшу сестру під час пожежі й отримала опіки майже 80% шкіри. Настя була першою українською пацієнткою лікаря Фузайлова в Shriners Hospitals. Всі витрати на лікування, а це близько мільйона доларів, госпіталь взяв на себе. 

Відтоді Геннадій прийняв у Бостоні більш ніж 60 дітей з України. За їхнє лікування Україна не заплатила жодного цента. 

У 2020 році, вперше за десятиріччя, Геннадій не приїжджав в Україну ─ через пандемію. В нинішньому році планує повернутися, цього разу в Дніпро. Він мріє про те, щоб в Україні його перестали сприймати як лікаря Айболита, який прилетить і самотужки всіх врятує.

"Я хочу поділитися своїм досвідом, аби українські лікарі зрозуміли, що медична реформа ─ це не лише про гроші та обладнання, але й про знання та людяність", ─ каже він.

Геннадій Фузайлов розповів "Українській правді" про своїх пацієнтів з України, про те, чому право на гідну смерть не менш важливе, ніж право на гідне життя, про "ефект чорної горили", про випадок, після якого йому хотілося піти з медицини, про те, чому нерозумно вважати, що іноземці зможуть реформувати медицину в Україні, й про те, чому вудка краща за рибу, а камені кращі за пісок.

Про еміграцію, старі граблі та життя з чистого аркуша

Після розвалу Союзу моя сім’я емігрувала до США з Узбекистану. Хоча для нас це була не еміграція, а евакуація.

В колишніх середньоазійських республіках СРСР в той час витискали все "некорінне" населення ─ вірмен, євреїв, росіян. Все руйнувалося. В Андіжані різали турків-месхетинців. Я тоді вперше побачив на вулицях трупи з різаними ранами шиї. Це важко забути… 

Батько завідував клінікою тропічних захворювань у Самарканді, йому прямо сказали: "Ви повинні звільнитися". 

Один з моїх братів працював хірургом. Його звинуватили в тому, що він проводить експерименти над людьми, й заборонили оперувати. "Якщо виникне якесь ускладнення, скажуть, що я умисно вбив пацієнта", ─ сказав він. І припинив оперувати. 

Ми вилітали у Штати з Шереметьєво. Пройшли паспортний контроль і виявилися ніким. Без паспортів, без громадянства. В залі, де ми чекали на виліт, не було ні їжі, ні води, ні стільців. Рейс відклали, й нас протримали там майже вісім годин. 

Батько був у пальто, костюмі й краватці ─ весь із себе такий інтелігент. Потім він зняв пальто, потім поклав його на підлогу, потім присів на це пальто і нарешті приліг… Отака трансформація, коли в людині поступово вбивають гідність.

Коли ми прилетіли до Америки, незнайомі люди зустрічали нас в аеропорту з плакатами: "Сім’я Фузайлових, Welcome to Baltimore!" Перше, що вони зробили ─ нагодували нас. Ми накинулися на їжу, наче вовченята. 

Потім нас привезли у квартиру, дали ключі. Там був забитий продуктами холодильник. Ми не могли повірити. Як таке можливо? Незнайомі люди витрачають на нас гроші й, головне, час. 

В Америці я не змінював ім’я й прізвище, як багато хто робить, аби почати нове життя. Коли мені говорили, що моє ім’я важко вимовити англійською, я цього не міг зрозуміти. Авжеж воно складніше, ніж Джон Сміт. Але ім’я ─ це твоя ідентифікація. І правильно назвати людину на ім’я ─ це половина успіху, якщо хочеш, аби людина тебе поважала.

Часто говорять: якби я міг відмотати життя назад, то не наступив би на ці граблі. Це маніпуляція. Людина, яка шкодує про щось у минулому, перекреслює частину себе. Адже в той момент тобі потрібні були ці граблі, на які ти наступив. Так дитина пізнає світ, у дорослих те саме.

Люди, які в Союзі були лікарями, потрапивши до Америки, часто змінювали професію. В мене є друзі, які пішли з медицини. Не думаю, що вони нещасливі через це. 

Статус, успіх, гроші ─ це антураж. Це про те, яким ти хочеш, щоб тебе бачили. Але якщо в тебе війна з собою, то ані статус, ані гроші не зроблять тебе щасливим. 

Про місію лікаря, амбітність і марнославство 

Лікар ─ це не просто людина з дипломом медичного університету. Після роботи ти приходиш додому, копирсаєшся в книгах, радишся з колегами. Це постійна дірка в голові, тому що від кожного твого рішення залежить чиєсь життя. Причому не метафорично, а буквально.

У Гарвардській медичній школі я працюю вже 20 років, а до цього тут навчався. В мене чотири ліцензії ─ педіатрія, анестезіологія, дитяча анестезіологія, дитяча інтенсивна терапія. Все це роки навчання: педіатрія ― 3 роки, дитяча інтенсивна терапія ─ 3 роки, анестезіологія ─ 3 роки, дитяча анестезіологія ─ 1,5 року.

Сьогодні мій робочий час у Гарварді розподіляється так: 20% ─ викладання, я читаю лекції для студентів і резидентів, 70% ─ лікувальна практика в Massachusetts General Hospital, 10% ─ наукова робота. 

Такої концентрації медичних шкіл, як у Бостоні, немає в жодному місті світу. При Гарвардській школі є чотири шпиталі. Той, у якому я працюю, ─ найбільший. Це шалена брила. Просто дві цифри: 150 операційних і близько 800 операцій на день.

Операція на внутрішніх органах може тривати кілька годин. Полагодили пацієнта, виписали, забули. А опіки й дефіцит шкіри нікуди не зникають, хворого треба оперувати знову й знову, з року в рік ― і все одно дефект залишається. 

Лікування таких хворих ─ це не лише операції, а й реабілітація. Гострий період триває до 6-8 місяців, коли треба рятувати пацієнта. Потім ─ десятиліття реконструктивних операцій з відновлення функції. І аж тоді вже штрихи косметичних операцій. На відміну від України, в Америці результат лікування оцінюється лише після реабілітації. 

Клінічні протоколи не можуть замінити лікареві голову. Я знаю, що їх зараз активно впроваджують в Україні. Дій за протоколом і не думай. У нас теж є загальні рекомендації, ти повинен їх знати, а далі вчиняти відповідно до ситуації. Американський лікар на 20% керується у своїй роботі так званими guidelines. А 80% дій засновані на нашому індивідуальному рішенні.

Людина має бути амбітною, прагнути неможливого. Пам’ятаю одне інтерв’ю з чоловіком, який хотів потрапити до нас на тренінг. Він зайшов і сказав: "Я не знаю, чи зможу вступити до вас, це така велика медична школа ...". І в мене миттєво оскома: якщо не знаєш, навіщо прийшов? Я йому подякував: "Думаю, в тебе все вийде в іншому місці".

Амбітність і марнославство ─ за своєю природою різні якості. Амбітність спрямована на себе, це внутрішній стан, бажання максимально реалізуватися. Марнославство ─ це бажання утвердитися коштом інших, не маючи на це підстав.

"Знаєш, у чому головна відмінність між нами? ─ кажу я зараз своїм резидентам. ─ Ти розумніший за мене вдесятеро, тому що я закінчив медичну школу 27 років тому, а ти ─ три роки тому. Твій розум гнучкіший за мій. Але на відміну від тебе в мене є досвід. Я беру досвідом, а ти знаннями. Й ти приходиш до мене, щоб здобути цей досвід".

Під час процедур я часто асистую своїм студентам і резидентам. Випускник медичної школи в Гарварді повинен вміти все. Наша задача ─ якнайшвидше його підготувати до самостійної роботи й виштовхнути. 

А в Україні молодий лікар роками асистує професору. Так він ніколи не навчиться приймати рішення. В мене склалося враження, що в Україні професори не зацікавлені ділитися досвідом, вони вважають, що так можуть втратити свій шматок хліба з маслом.

Про пацієнтів з України

За 15 років ми привезли з України до Бостона понад 60 дітей. Для них лікування безкоштовне. Один день в реанімації в нас коштує 10 тисяч доларів.

Першою моєю пацієнткою з України була п’ятирічна Настя Овчар.

У березні 2005 року вона була вдома з молодшою сестрою. Будинок обігрівався дровами. Коли почалася пожежа, Настя витягла сестру з охопленого вогнем будинку й отримала опіки майже 80% шкіри. Завдяки журналістам ця історія набула розголосу. 

Дівчинку спочатку лікували в Києві. Потім у ситуацію втрутився Ющенко. Вирішили, що її потрібно відправити на лікування за кордон. Було кілька варіантів: Німеччина, Ізраїль, Америка. У Німеччині та Ізраїлі просили грошей, наш госпіталь у Бостоні погодився лікувати її безкоштовно. Літаків, обладнаних для трансатлантичного перельоту з такими пацієнтами, в Україні не було. Тоді свій літак запропонував президент іншої країни. 

За кілька років на одній із конференцій у Швейцарії я познайомився з професором із Києва Георгієм Козинцем, який справив на мене гарне враження. Він сказав, що знає про те, як рятували Настю Овчар, і запросив приїхати в Україну.

Люди люблять створювати героїв і чіпляти ярлики рятувальників. У нас весь госпіталь рятував Настю. Сьогодні одна людина в медицині нічого не вирішує. Це не XI століття, коли приходив Авіценна і травами всіх зцілював.

Я відразу спитав: "В Україну віза потрібна?" І коли мені сказали, що не потрібна, подумав: "Вау, прекрасно! Їду".

Коли ми приїжджаємо в Україну і здійснюємо обходи в костюмах і краватках, місцеві дивуються, що лікарі при такому параді. В Америці ця звичка вишколюється роками. Пацієнти повинні бачити тебе виголеним, напахченим і причесаним. Це не примха, а знак поваги до пацієнтів і професійна етика.

У лікарів не повинно бути особистих уподобань щодо пацієнтів. Але всі ми люди й іноді робимо не те, що потрібно. 

Мені запам’ятався хлопчина з України ─ Володя. Щоб звернути на себе увагу, він підпалив сіно в сараї та не зміг із нього вибратися ─ отримав серйозні опіки. Ми його ледве вивезли на лікування в Бостон. У вас тоді були вибори, й уся увага була прикута до них. Головою вашого МОЗ на той час був Олег Мусій. Він відгукнувся на моє прохання про допомогу.

Запам’ятався мій перший досвід перевезення важких хворих з України через Атлантику без участі президентів.

Історія така. Бабуся, дідусь, мати й троє дітей грілися в якійсь підсобці. Вона зайнялася. Дідусь із бабусею почали витягати дітей із полум’я. Коли мені сказали відсоток опіків бабусі й дідуся, я порадив одразу вводити їм морфін ― опіки були несумісні з життям. Вони померли протягом 6-8 годин, мати ─ через 10 годин.

Для перевезення дітей знадобився спеціально обладнаний літак. Усього кілька компаній здійснювали такі перевезення. Мені треба було дізнатися багато нового: дальність польоту, кількість посадок, кількість хворих на борту і, звичайно, вартість. Літак на двох пацієнтів коштував 80 тисяч доларів, одномісний ─ близько 50 тисяч. Я почав шукати гроші. Навіть мій син-підліток запропонував допомогу: "Тато, в мене є 600 доларів, бери".

Губернатор Львівської області влаштував марафон і за 2-3 дні зміг зібрати суму, вдвічі більшу за необхідну.

Це був лютий, ожеледь, 25 градусів морозу. Пілоти говорили, що зможуть летіти тільки через три дні. Але ми не могли чекати три дні, час був би змарнований. І власник компанії знайшов вихід: літак вилетів в Україну через день.

Потім з’ясувалося, що пілоти після перельоту через океан мають відпочивати щонайменше 12 годин. Цього часу в нас теж не було. Знайшли компроміс ─ на борт взяли другий склад пілотів.

До Львова полетіла і моя команда. Коли літак приземлився, мені в паніці дзвонить помічниця: "Нас зустрічають військові, зараз вони мене заарештують, і я більше ніколи не повернуся додому!" Я її заспокоїв, пояснив, що зустрічають військові, бо в таку погоду цивільні в аеропорті не працюють.

Потім вона знов телефонує: "Літак обмерзнув. Нас не випускають!" Знову втрутилися губернатор і військові. Вони спеціальними установками розморожували літак. І створили опалюваний пластиковий коридор з кімнатною температурою для переміщення хворого зі шпиталю до карети швидкої допомоги.

Потім виявилося, що потрібно будувати рукав від будівлі аеропорту до літака ─ пацієнта з опіком не можна возити вулицею по 25-градусному морозу. Побудували рукав і нагнітали в нього гаряче повітря, щоб провезти дитину.

Поки все це відбувалося, двоє з трьох дітей померли у Львові.

Коли третю дитину привезли до Бостона, вона була дуже важка і за два тижні померла. Це один із двох дітей з України, яким ми за весь час не змогли допомогти.

Про право на гідну смерть

Звикнути до смерті неможливо. Якщо хтось із лікарів скаже вам, що звик до смерті, це блеф. Навіть якщо це смерть людини дуже похилого віку. Навіть якщо ти вдаєш, що звик до цього.

Коли болить нога, людина відразу починає пити знеболювальне. Коли ж виникає психічна травма, людина говорить собі: "Я що слинько? Хіба я не можу самотужки впоратися?" Не можеш. Ця травма визначає поведінку людини на десятиліття, і без допомоги професіоналів не обійтися. Якщо цього не відбувається, проблема наростає, як снігова куля. 

Лікарі-початківці часто сприймають смерть пацієнта як свою помилку. Я лише десять років тому, коли працював у реанімації, став інакше до цього ставитися. Коли бачиш, що нічого вже не вдієш, смерть ─ не найгірше, що може статися з людиною.

Клятву Гіппократа придумали, коли людина жила до 25 років. Коли ніхто не вмирав від раку, від гіпертонії, від хронічних захворювань. Жінки гинули під час пологів, чоловіки ─ в боях. Лікували тільки тих, хто мав шанси вижити. 

Сьогодні медичні технології дозволяють роками штучно підтримувати життя пацієнта. Колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон вісім років провів у комі, під’єднаний до апаратів, що підтримують життя. Хіба можна назвати це життям?

Кілька років тому в мене був пацієнт з України, 18-річний хлопчина. Він чіплявся за вагони поїздів і робив фотографії. Його вдарило струмом 27 тисяч вольтів — опік 90% шкіри. Вдалося переправити його з мамою в Бостон. Коли ми його роздягли... Я такого ніколи в житті не бачив.

Ми чесно билися до останнього, але ушкодження були несумісні з життям. Хлопець повільно помирав і, щоб підтримати роботу серця, за алгоритмом треба було перемикати його на штучний кровообіг як міст для боротьби з сепсисом. Але пошкодження не давали ніякої надії, що ми впораємося. Ми б просто продовжили життя на пару тижнів.

Через два тижні після довгих розмов із матір’ю ми отримали від неї дозвіл зупинитися.

"Ми маємо право на гідне життя й гідну смерть, ─ сказав я їй тоді. ─ Якби він був притомний, то сказав би: "Мамо, вбий мене". Але він без свідомості, тож лише ви можете дозволити нам це зробити. Ми можемо продовжувати його лікувати, але якщо ви мені вірите і спитаєте, чи хотів би я такого життя для себе, скажу ─ ні".

Це була дуже складна розмова. Мені було важко дивитися їй в очі та визнати поразку. Вона цілодобово була з сином і бачила наші зусилля. Досі пам’ятаю вираз її обличчя.

Вона погодилась, я попросив медсестер вийти з палати, і разом з нею ми від’єднали монітори й засоби підтримки. Щоб прийняти таке рішення, їй знадобилося багато мужності та справжньої, не егоїстичної любові.

Коли хлопець помер, мої колеги-лікарі дивувалися: "Як ти зміг їй це сказати? Це перший випадок у нашій практиці". Я їм відповів: "Добре, що ви не розумієте російської мови".

Я не збагну, чому в Україні обмежують доступ батьків до дитини в реанімації. Кілька років тому мені з Києва написав у вайбер батько хлопця з сильними опіками. За описанням я зрозумів, що травма несумісна з життям. Наступного дня я йому зателефонував і сказав: "Хочете пораду?" Він каже: "Так" — "Попросіть лікаря про одну річ — аби вас пустили до сина у реанімацію. Якщо не будуть погоджуватися, дайте хабар, робіть що завгодно, але будьте з сином". 

Дитина померла, коли батько був поряд. Потім батько дзвонив мені, плакав і дякував за те, що в останні хвилини життя сина був із ним.

У мене було багато випадків, коли я почувався у безвиході. Було отруєння дитини препаратом заліза — ми розпізнали це занадто пізно. І в той час не могли нічого зробити. Після цього я пішов з дитячої реанімації.

Найбільш травматична для мене помилка трапилася під час лікарської місії в Китаї. Медсестра ввела препарат для місцевого знеболення не підшкірно, а внутрішньовенно. Я подумав, що вбив людину. Хоч це була не моя помилка, а медсестри, але я це прогледів. Нам вдалося врятувати хворого, але я вже був готовий до того, що, якщо пацієнт помре, я покину медицину. 

Я часто повторюю своїм студентам: якщо ваша помилка призведе до смерті пацієнта, найбільшим покаранням стане не те, що вас осудять інші, а те, що ви самі собі не дасте спокою. 

Про розбір помилок і "ефект чорної горили" 

У випадку смерті пацієнта або якихось ускладнень ми проводимо детальний розбір. Не для того, щоб знайти винуватих. Ми повинні знати, що можна було зробити інакше. Чи можна було взагалі зробити інакше? І навіть якби ми зробили інакше, яким би міг бути результат.

Уявіть, що ви нарізаєте сир тонкими скибочками й кладете слайси один на інший. Десь дірки будуть наскрізними — це слабке місце. Та варто лише розвернути кілька скибок — і дірки зникнуть. Це називається swiss cheese effect — "ефект швейцарського сиру". Найскладніше — знайти слабке місце. Для цього й потрібен розбір.

Щороку в Гарварді ми проходимо тренінг. Трьох-чотирьох лікарів запускають у кімнату з прозорими стінами, на кожного спрямовані відеокамери.

Спеціально запрошені актори інсценують якийсь кейс. У кожного з них навушник, вони чують вказівки ведучого, що потрібно робити за сценарієм. Їхнє завдання "розгойдати корабель", щоб подивитися, як лікарі реагуватимуть. Потім ми сидимо з психологами, дивимося запис і розповідаємо, чому зробили або сказали те чи інше. 

Знаєте, що таке "ефект чорної горили"? На тренінгу нам кажуть: "Ви повинні імітувати двома руками масаж серця. Паралельно ми покажемо вам відео. На ньому — дві команди по чотири людини. Одна команда — в білому, інша — в чорному. Гравці передають один одному м’яч. Ви повинні здійснювати рухи, як при масажі серця, дивитися відео і рахувати, скільки разів ці люди передали один одному м’яч".

Потім запис зупиняють і питають в учасників тренінгу, скільки разів гравці передали м’яч. Хтось каже, що 6 разів, хтось — 8, хтось — 12. Зазвичай цифри різні. А тоді запитують: "Ви ще щось бачили?" Ніхто нічого не бачив.

"Тепер знову перегляньте відео", — кажуть нам. І ми бачимо, що якоїсь миті в кадрі з’являється людина в костюмі чорної горили, б’є себе в груди, як Кінг-Конг, і йде собі. І ніхто її не помічає. Скажіть, як це можливо?!

Який висновок, знаєте? Ми були сфокусовані на масажі й підрахунку того, скільки разів гравці передали м’яч. Ми не помітили Кінг-Конга, помилилися у підрахунках, і немає гарантії, що правильно робили масаж. Людина, що керує якимось процесом, не повинна бути всередині цього процесу, бо не помітить чорної горили.

Ми постійно просимо одне одного про допомогу. Не тому, що хтось дурніший, а хтось розумніший. А тому що я розумію: якщо починаю щось робити й у мене не виходить, отже роблю неправильно. Я можу продовжувати тупити, тоді хворий помре. А можу сказати: "Стоп. Мені потрібна допомога". Бо я, напевно, в цей момент не бачу чорної горили.

На жаль, такого немає в Україні. До помилок ставляться інакше: якщо помилився, ти дурень. Мої лекції були побудовані на розборі кейсів, і в професури просто дах зносило. Вони думали, що я особисто їм у чомусь дорікаю. А я лише говорив: "Панове, у вас одна й та сама помилка. І зі сторони її видно".

Скажімо, помер пацієнт: у нього розвинула шлункова кровотеча — рідкісне ускладнення при опіковому шоку, яке називається стресова виразка. Два літри крові втратив — уявляєте цей жах? Я кажу: "Призначайте препарати, які запобігають цьому ускладненню". Вони говорять: "Ми призначаємо". То може варто вдвічі збільшити дозування? Може те, що ти робиш, не працює? З якоїсь причини пацієнт же помер.

Я завжди кажу своїм студентам: "Ти зробив помилку, це чудово!" Вони запитують: "Чому?" — "Бо тепер ти знаєш, як не треба робити. Ти навчишся більшому, коли помилишся й розбереш свою помилку, ніж коли випадково все зробиш правильно. Коли граєш у теніс, краще пропустити м’яч, до якого не готовий, аніж відбити як попало. Бо тоді й далі будеш відбивати м’ячі абияк".

Про рибу, вудку, олігархів і медреформу

Поїздки в Україну для мене не бізнес, а філантропія. Більше, ніж Гарвардська школа, мені ніхто не заплатить. Тому немає сенсу кудись їхати, десь пнутися в незвичних умовах без персоналу, з яким ти звик працювати.

Раніше мені було важко знайти гроші на поїздки нашої місії до України, зараз легше. По-перше, в мене свій фонд. По-друге, утворилося коло друзів, бізнесменів. Коли ти опиняєшся в філантропічному світі й робиш усе чесно, люди тобі вірять.

Фонд я створив десять років тому. Почалося все з того, що мені треба було знайти гроші, аби привезти до Бостона пацієнта з України. До цього я взагалі не знав, як діставати гроші. Я зробив близько сотні дзвінків можливим донорам. Один чоловік ─ власник лікеро-горілчаних мереж по всій Новій Англії, виписав мені чек на 50 тисяч доларів. Я не знав, що з цим чеком робити. Лікар у нас не має права приймати пожертви на свій банківський рахунок. Тоді адвокати порадили мені відкрити благодійний фонд.

До цього я їздив світом з лікарськими місіями. Ми приїжджали, лікували та їхали. Якщо приїжджаємо й усе робимо самі, можемо допомогти 50 або 70 пацієнтам. Це теж добре. Але я зрозумів, що ми можемо зробити більше.

Є два способи допомогти ─ дати людині рибу або навчити ловити рибу. Другий ─ ефективніший. Важливо не лише допомагати хворим, а й впливати на медичну інфраструктуру країни, куди приїжджаєш. Для цього необхідно взаємодіяти з наявною системою. Якою б вона не була ― поганою чи хорошою ― вона працює. 

В Україні ми шукаємо талановитих людей, щоб ваші лікарі, медсестри, студенти в майбутньому могли робити те саме, що й ми. Безглуздо думати, що, приїхавши кудись, ти зможеш сам усе зробити.

Мене часто запитують: навіщо ви, успішна людина, витрачаєте свій час на всю цю філантропію? Спочатку я намагався пояснювати, що в кожній людині закладений альтруїзм. Хтось пожертвує мільйон, а хтось допоможе бабусі перейти дорогу. 

Але згодом я зрозумів, що таке пояснення не працює. Люди краще сприймають більш зрозумілі речі. Тепер я відповідаю, що приїжджаю в Україну, бо тут гарні жінки. До того ж це допомагає зруйнувати образ героя, який мені тут ліплять.

Я знаю, що в Україні не люблять заможних людей. Вважається, що якщо ваші олігархи роблять щось хороше, вони піаряться і відмивають репутацію. Безглузда концепція. 

Можна знайти негатив у будь-якій допомозі. Я до цього інакше ставлюся. Якщо людина має кошти та вибирає спрямувати їх на допомогу дітям, я дуже вдячний. Вона дійсно врятує чиєсь життя. І про це потрібно чесно розповідати. 

В Україні часто політизують добрі справи. Кажуть: "Як ви могли обговорювати якісь справи з цією людиною? Це ж грабіжник і злодій". В мене немає терезів, на одну чашу яких я кладу принципи, а на іншу ─ життя конкретних дітей. Я не можу пояснити їхнім батькам, що дитина померла або залишилася інвалідом на все життя, тому що лікар Фузайлов натягнув білі рукавички й відмовився потиснути руку цій негідній людині.

Чи є люди, в яких я не візьму грошей? Я дуже обережний у спробах виносити вироки. Якщо людина вчинила злочин, її мають судити. Є держава, щоб таку людину покарати. А якщо ці механізми не працюють, якщо люди, які повинні змусити цю особу понести покарання, не виконують свою роботу, не треба робити це чужими руками. Це намагання маніпулювати, і я в цьому не беру участі. Якщо ваші олігархи ─ злочинці, ви повинні розбиратися з ними самі. 

Я не думаю, що медицину в Україні можуть реформувати іноземці. Вони тут не виживуть, оскільки не знають, як працює зсередини система, яку хочуть змінити. Навіть якщо в них буде чудовий план, це буде чудовий план на папері. Їм тоді треба привезти команду своїх людей і розставити на всіх керівних посадах ― і в Києві, і в регіонах. Крім того, що це технічно неможливо, це ще й неправильно ідеологічно. Для українців це те саме, що розписатися в неспроможності навести порядок удома. І це плювок в обличчя вашим талановитим людям, яким не дають нічого зробити в себе на батьківщині.

За ці десять років, що я приїжджаю в Україну зі своєю командою хірургів, анестезіологів, медсестер, бачу тут просто колосальні зміни. З’явилися молоді талановиті лікарі, змінилися підходи до лікування. Ви цього не усвідомлюєте, бо варитеся всередині й не можете подивитися на себе зі сторони. 

У 2021 році я хочу приїхати в Україну та читати лекції ─ для студентів старших курсів, інтернів, яких ще можна чогось навчити. Але я не хочу давати мертві знання, які вони й без мене знайдуть. 

Я хочу, щоб люди навчилися мислити, мати свою думку й захищати її, вступати в діалог. Якщо в тебе немає своєї думки, як ти лікуватимеш? 

Про культуру спілкування, агресію і особистий простір 

Спілкування в Америці й на пострадянському просторі дуже відрізняється. В Америці зайти в ліфт і запитати незнайому людину, як у неї справи ─ це нормально. Якщо я це зроблю у вас, людина вирішить, що я від неї чогось хочу. 

У нас знайомство або розмова в барі чи ресторані ─ це нормально. Я можу в барі запропонувати дівчині бренді, і це не означає, що хочу з нею познайомитися. Це означає лише те, що я виявляю маленький знак уваги. На цьому все й закінчується, продовження немає.

На пострадянському просторі виховувалося пуританство, стриманість в емоціях, стриманість у всьому. Притому у вас вважається нормальним фізично порушити особистий простір незнайомої людини: штовхнути в метро, наступити на ногу. 

Одного разу я їхав у таксі та простягнув водієві 200 або 500 грн, щоб розплатитися. Він каже: "У мене розміну немає, йди розміняй". У мене й щелепа впала. Кажу: "Ти хочеш, щоб я вийшов із машини в дощ, пішов розміняв і тобі приніс?! Це твої проблеми, не хочеш ─ вези безкоштовно. Або візьми долари. Візьми кредитну картку". Він каже: "Ти не в Америці".

Я не зміг би з цим ужитися. Як не зміг би ужитися з тим, що лікар вставляє двері та фарбує стіни в своєму відділенні. Коли це побачив, запитав: "А хто буде людей лікувати?"

Конфліктність і агресія ─ це майже завжди прояв невпевненості людини, незадоволеності. Гарячкують, підвищують голос найчастіше ті, хто вважає, що інакше їм не вдасться достукатися до інших, що інакше їх не почують. 

Про великі камені і пісочні замки

Є історія про те, як професор філософії взяв у руки скляну банку, наповнив її великими каменями й запитав студентів, чи повна вона. Ті відповіли: так.

Тоді він узяв маленькі камені й став наповнювати ними банку. Вони зайняли вільне місце між великими. І знову запитав студентів, чи повна банка. Ті знову відповіли ствердно.

Тоді він став сипати пісок у банку. Той повністю зайняв вільне місце. Студенти відповіли, що тепер уже банка точно заповнена. 

Знаєте, який висновок? Якщо ви з самого початку заповните банку піском, великі камені туди не помістяться. Так і з життям ― не заповнюйте його піском.

Найбільші камені ― це точки опори: сім’я, батьки й цінності. Менші камені ― робота, дім, друзі. Пісок ― усе решта. Коли люди роблять точкою опори пісок, все розсипається, як пісочний замок.

Михайло Кригель, УП