"Украинцев тут девочки не любят. Только русских". Окупація Криму очима матроса "Черкас", які чинили опір
"Увечері командир сказав написати рапорти, хто хоче зійти з корабля. І я спочатку написав рапорт", – пригадує березень 2014-го Михайло Воскобойник, матрос українського тральщика "Черкаси".
Сім років тому він міг стати одним з 17 моряків, які зійшли з борту "Черкас" та зрадили присязі. Але не став.
Якби його вибір впав на користь Росії, життя молодого матроса склалось би інакше. Він навряд чи поїхав би в АТО, познайомився зі своєю майбутньою дружиною, зіграв самого себе в українській стрічці "Черкаси" і працював таксистом у Польщі.
Єдине – хіба його морська хвороба й досі була б на місці.
На початку березня 2014-го, коли Крим уже захопили "зелені чоловічки", тральщик "Черкаси" вийшов з Новоозерного в Криму і потрапив в пастку – російський флот заблокував вихід із затоки Донузлав.
У відкритому морі, уздовж виходу з Донузлава, росіяни розставили свої кораблі на чолі з крейсером "Москва", а в проході затопили списаний 162-метровий бойовий корабель "Очаків". Заблокованими в затоці опинились 6 кораблів.
"Черкаси" були найсміливішими з усіх. На чолі з командиром Юрієм Федашем екіпаж двічі намагався прорватись у відкрите море й піти на Одесу. Обидва рази – безуспішно.
25 березня після кількох годин штурму російські військові захопили тральщик. На цьому спротив українського флоту російській окупації закінчився.
За 7 років після початку окупації "Українська правда" попросила Михайла Воскобойника пригадати, яким він пам’ятає Крим у 2014-му і чому він таки не став одним з тих 17 моряків, які зрадили Україну.
Романтика, зарплата і "русские, которых любят девочки"
Я сам з Павлограду Дніпропетровської області.
Як тільки виповнилося 18, одразу пішов в армію. Спочатку хотів на строкову службу, у десант, але мене не взяли. Батько помер від того, що забагато випив – у військкоматі це розцінили так, що я можу бути потенційним алкоголіком.
А потім сказали – та йди на контракт, тільки більше не кажи про батька, придумай щось. Я так і зробив.
Обирав між морською піхотою та десантом. Про морську піхоту тоді казали, що вони нічого не роблять: просто сидять у маленькому містечку. А на флоті і зарплата краща, і світ побачиш (сміється)! Мене це дуже підкупило, і я поїхав на контракт на корабель.
Дорогою в голові були картинки, як будемо по морях ходити, буде все так класно, романтично (сміється). Приїхав у жовтні 2011-го, усе навколо дуже сподобалось: вода, кораблі на причалі – у них світились палубні вогні. Це було гарно.
Спочатку була школа контрактників, після якої нас розподіляли на кораблі.
На "Черкаси" потрапив не одразу. Спочатку був такий корвет "Ужгород" – він уже дуже давно не ходив у море, був іржавим… Страшну і сумну картину побачив, як на нього прийшов. Я там послужив два дні, після чого мене перевели на базовий тральщик "Мелітополь". Там пробув два тижні.
Хлопці з "Черкас", які були зі мною у школі контрактників, казали: "У нас так класно, скоро в море йдемо!" А мені так сумно було, бо мій тральщик не ходив у море, і перспективи не було. Я домовився з командиром, щоб мене перевели на "Черкаси".
До окупації ми виходили у бойові чергування, десь на місяць часу. Виходили в море, щось патрулювали, але більше це було завдання на спостереження. От на бойових навчаннях і патрулюванні мені було дуже цікаво, адже там щось відбувається. Але було й трохи сумно, бо "Черкаси" були не повністю боєздатним. Тральщику було тоді понад 40 років, здається.
Загалом у Криму до окупації було спокійно, але були й неприємні випадки. Один з таких – ми йдемо по формі, а старенька жіночка: "А вы украинцы, да? Ну нет, украинцев тут девочки не любят. Только русских". Це було дуже неприємно. "Русских" люблять, бо в них зарплата була більша у два чи три рази.
З російським флотом я перетинався у Севастополі, бухта Куряча, здається. Ми там поруч стояли, нас якихось метрів 100 розділяли. Кілька разів мали спільні навчання, одне, пам’ятаю, було з росіянами, болгарами, румунами та турками.
17 зрад і один напівкрочок до зради
"Зелених чоловічків" уперше побачив наприкінці лютого 2014-го, тоді почало відбуватись щось дивне. Нам треба було зійти з корабля в магазин, найближчий був за 3 кілометри, у самому Новоозерному. Ми туди пішли і відчули щось неладне – уже вивісили російські прапорці, їздила машина, з якої казали: "Остерігайтесь". Бо було таке, що люди виходять, а їх викрадають. Саме українських моряків.
На початку березня ми мусили вийти в море, але в останню мить нас зупинили. Зупинив командир бригади, який виявився зрадником – він зробив це навмисне. Ми не вийшли, стали, а наступного ранку уже були були заблоковані бонові ворота.
Чесно кажучи, я на той момент не дуже розумів, що відбувається. Яке завдання перед нами стоїть? Що ми мусимо зробити? Яка наша кінцева ціль? Але виходимо – слухаюсь.
Відчував, що відбувається окупація, що Крим от-от стане Росією, на цьому самому місці будуть російські прапори. Але чітке усвідомлення початку окупації прийшло дещо пізніше – коли росіяни почали блокувати кораблі в Севастополі, у Стрілецькій і Курячій бухтах. Ми прокинулись, а командувач каже – всі кораблі заблоковані.
І другий момент, коли наш командир усіх вишикував на кормі "Черкас" і сказав: хто сходить на берег – на лівий борт, хто лишається – на правий. На борту нас було до 60 осіб. Зійшли 17 з них: спочатку 12, а потім ще 5, у два підходи, так сказати.
Увечері перед тим шикуванням командир сказав написати рапорти, хто хоче зійти з корабля. Я спочатку написав рапорт.
А потім, за 5 хвилин, може менше, повернувся і зрозумів: ні-ні, це крок до зради. Я не зношу зраду. І лише коли сам зробив півкрочок у той бік… написавши цей рапорт, усвідомив, що я зробив. Це проти моїх внутрішніх принципів. Я порвав цей рапорт.
Того вечора для себе визначив, що українці та росіяни – не один народ.
На шикуванні найбільше здивувало рішення першого помічника командира, навіть не пам’ятаю, як його звали (сміється). Увечері попереднього дня він казав, що не збирається змінювати прапор, не збирається "перекрашиваться". А на наступний день – усе, до побачення.
Комусь потрібні були гроші та престиж, хтось уже мав родину, будинок і лишився, комусь дружина заборонила боронити Україну…
Усі обговорювали окупацію по-різному, але всі хотіли, щоб це скоріше закінчилось. Хоч якось.
World of Ships у Донузлаві
Найважче було від того, що ти не знаєш, що робити. Ніби й мусимо стріляти, а командування каже: "Тримайтесь". Усю інформацію від командування нам передавав наш командир, з ним тримав зв’язок командувач флоту, може ще хтось з Сил спеціальних операцій.
Самостійне рішення командира – відтягнути один із затоплених кораблів і спробувати прорватись у відкрите море.
Від виходу в море ми стояли далеко: вихід від самого причалу і до боневих воріт займав хвилин 45. Точніше, 45 хвилин на те, щоб приготувати корабель, і 45 хвилин на вихід. Але коли ми відійшли від причалу, 2 чи 3 березня, вже не повертались. Ми постійно ходили по озеру, по колу.
Удень ми курсували, щоб диверсанти не забрались на корабель – на курсуючий корабель дуже важко забратись. А вночі стояли на місці й кидали гранати у воду: якщо пливуть диверсанти, граната їх або глушить, або вбиває.
З "Черкас" ми бачили інші заблоковані в Донузлаві кораблі й затоплений "Очаків".
Між заблокованими кораблями зв’язок тримали через World of Tanks, це така онлайн-гра за гроші. На тральщику в танки часто грали люди, які не мали чим зайнятись (посміхається). Вони спілкувались у World of Tanks, як по радіо, щоб не було перехвату. Ну бо інакше усе можна було прослухати, це ж радянські кораблі, їх усі можна розкодувати.
Я мав перев’язати затоплений корабель, щоб відбуксирувати його, і відкрити прохід у море – здається, це був корабель розвідки. Ми підійшли до нього кормою, я перестрибнув, закинув канат, перев’язав і повернувся на тральщик.
У фільмі "Черкаси" є сцена, де я стрибаю на затоплений корабель, а наступна сцена – де ми його вже відтягуємо. І я дуже часто чую питання – а що далі? Ти стрибнув і що?
Для мене особисто це був такий адреналін… Коли я стрибнув на корабель, я, по-перше, зачепився, впав досить непогано і мусив там трохи повигинатись, щоб пролізти. Ну і так трохи стрьомно було, страшно тобто, бо мені кричать: "Обережно, там на косі снайпери повилазили!" У фільмі є це, видно, що снайпери вигружаються з КАМАЗів.
Цей затоплений корабель був маленький, менший за "Черкаси", але його не вдалось відтягнути, бо він глибоко сів. Тральщик – це ж не буксир, йому просто не вистачило потужності. Була пропозиція до такого ж корабля, як "Черкаси", "Чернігів", щоб відтягнути удвох, але командир "Чернігова" відмовився.
Як ми збирались вийти, якщо російський флот весь час курсував у морі? Не знаю. Може вдалось би нам, ми просто пробували щось робити, щоб не стояти на місці. Щоб просто так не здаватися. Це була наша перша спроба прориву.
А друга – коли росіяни затопили третій корабель. Розвідка сказала, що там усе ж таки є прохід для тральщика. Тральщик був 10,5 метра, а проходу було, здається 11, до 12 метрів. Ми пробували, пробували, уже майже пройшли, і нас затаранив російський буксир.
Важний і нікчемний Березовський
На кораблі в нас були запаси продовольства. Перед тим, як усе почалося, на базі все забрали й порозпихали по кораблях, так що було що їсти. Узагалі з їжею було трохи краще, ніж у звичайні будні – усього було достатньо, ми могли собі і сир дозволити. Кримські татари катером передавали домашнє вино.
Гірше було з водою. На воді і без води.
На борту був телевізор та інтернет – пам’ятаю новини про Майдан. Нас ніхто не змушував дивитись, хто хотів, той дивився. Пам’ятаю, як показували контрадмірала Березовського. Він мене вразив найбільше.
Березовський приходив до нас на корабель з серйозними перевірками – був такий весь важний, статний, серйозний. А коли я побачив по телевізору, як приймає присягу – він був такий нікчемний, понурий, ніби як принижений. Неприємно стало, я поусміхався з нього. Людина зробила свій вибір, а на обличчі все видно – самому від цього вибору некомфортно.
Я з тральщика тримав зв’язок з мамою, дядьком, сестрами, братом. Вони переймались, казали: "Тримайся, ми бачили все по телевізору!" Мамі казав: "Не переживай, усе буде добре". Не знаю, чи вона вірила.
Звичайно, я думав, що можу не повернутись живим на сушу. Особливо коли ми вночі стояли на вахті на палубі й вимикали палубне освітлення, щоб нас не було видно – я все одно розумів, що є ж тепловізори, прилади нічного бачення. Відсутність світла не допоможе. Я розумів, що в будь-який момент можу просто впасти мертвий. Намагався собі якось це пояснити, від цього одразу стає легше. Коли ти це приймаєш, то перестає бути страшно.
Чому росіяни нас не наважились розстріляти? Вони хотіли створити картинку, ніби всі самі здались, погодились, без жодного пострілу. Що це не було силове захоплення, силова окупація – це просто об’єднання. Вони хотіли, щоб це так виглядало для всього світу.
Чужий причал і останній поїзд з Сімферополя
25 березня починалось як звичайний день, нічого особливого, а коли ми зрозуміли, що нас взяли на буксир, то було трошки кепсько.
Момент штурму я не бачив, бо більшість була в кубриках, ми позакривались там. Пішла команда від командира: "Усім закритись". Ми загерметизувались і сиділи. Зійшли з корабля ввечері 25-го, так само пішла команда: "Швидко зібратись і вийти".
Поки нас тягнули, ми всі стіни всередині корабля розмалювали зеленкою. Ватою писали "Слава Україні! Героям слава!", "Слава вам, українським морякам!", тризуби малювали.
А хлопці ще мачту намазали. Залізли на неї, на самий верх, прив’язали прапор, кінці зрізали – вийшло так, що за мотузки прапор неможливо спустити, треба тільки лізти. А поки злазили, то обмазали солідолом мачту.
На берег ми сходили в цивільному, розуміли, що в формі може бути небезпечно.
Як зійшов з тральщика, то відчув, що причал, до якого я звик, різко став чужим. Добре пам’ятаю це відчуття. Нас відвезли в поселення, Новоозерне – там не знали, звідки ми повернулись, ми ж без форми вже були. Ми розділились між собою, хто там знімав житло, квартира в кого була, порозходились, переночували і зранку нас орендованим автобусом відвезли в Сімферополь. А з Сімферополя вже поїздом виїхав.
У поїзді ні з ким не говорив. Узагалі два дні ні з ким не говорив. Приїхав додому, як в інший світ. Не розумів, де я і серед кого. Не знав, всі навколо – друзі чи вороги? Чи хто вони всі? Дуже добре пам’ятаю це відчуття, ніби ніколи не бачив цих людей, ніколи з ними не був. Важко, мабуть, передати словами.
Польща, морська хвороба і Hardkiss
Місяць я був удома, ми всі в принципі місяць були вдома. Потім нас перевели в Очаків, там є порт. Туди притягнули кораблі, які нам повіддавали росіяни, найгірші кораблі – і ми на них служили. Я трохи послужив в Очакові, потім перевівся в Миколаїв.
Хотів поїхати в АТО з морською піхотою, перевівся там у штаб, пробував, з півроку пробивався, щоб туди поїхати. Урешті поїхав в АТО, майже в кінці ротації почав спілкуватися зі своєю дружиною.
Потім поїхав на зйомки "Черкас", а після них звільнився.
У фільмі майже не старався, чесно кажучи, бо майже не було що грати – усього пару моментів. Зізнаюся, мені цікавіше було грати в приквелі "Лев" – це короткометражний фільм, який зняли перед "Черкасами". Там я саме грав, виконував акторські задачі. Мав роль Василя – хлопчини з села, який їздив на мотоциклі.
Як завершились зйомки, хотів лишатись на службі, але після АТО вже відпало бажання. На той момент уже не було активних бойових дій, тому я так собі подумав: окей, я вже не хочу військової кар’єри, весь романтизм пропав. Але я залишив для себе такий пункт – у разі чого я повернусь.
Далі байдикував два місяці, потім знов продовжилися зйомки, а потім пішов на роботу столяром – ми в Миколаєві робили ікони під старовину. А тоді мені запропонували поїхати в Польщу, спробувати трошки заробити. Я їхав з ціллю: ну, на три місяці, мабуть, а потім лишився. Зараз я працюю на таксі (сміється).
Польща мені дуже допомогла відновити психіку після армії, після 6 років служби, АТО, трохи врівноважитись, віднайти себе, прийняти себе, перш за все. Бо мені було з цим важко.
За морем я не сумую, у мене весь час була морська хвороба, яку я не подолав. А за Україною сумую. Хочу приїхати в травні додому і в Київ, у Києві буде концерт групи Hardkiss на їхнє десятиріччя, вони мені дуже подобаються. Юля Саніна не розчарувала мене, як деякі, тримає проукраїнську позицію, співає українською.
Чи вірю я в повернення Криму? Усе залежатиме від політичної волі… взагалі – вірю, звичайно. Ми можемо це зробити. Обов’язково поїду в Крим після деокупації. Мені, чесно кажучи, і зараз хотілося б поїхати, просто подивитись на ці обличчя і побачити – задоволені вони чи ні.
Свій перший день у вільному Криму я уявляю в Севастополі, на набережній. Ще можна поїхати в таке місце як мис Фіолент, дуже гарне. Воно мене захоплює. Приходиш, стаєш згори – не знаю, скільки там метрів – дивишся з гори вниз і видно дно, мілину. Усе, як на картинці.
Ольга Кириленко, УП
