Частина електорату Порошенка починає з цікавістю дивитись на Зеленського – Вадим Васютинський
"В принципі Порошенку, як і всім політикам верхнього ряду, глибоко в душі, думаю, все одно, якою буде ця Україна" – розмірковує Вадим Васютинський, соціальний психолог, професор лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.
Разом з цим, він називає себе "ситуативним похороботом" і водночас пропонує не надто "паскудити", тобто сварити команду Зеленського за провал політики захисту країни від COVID-19.
Як психолог дозволяє суспільству "відвести душу" на новинах про блокування телеканалів Медведчука, які йому часто страшно слухати, і водночас – бути на сторожі.
В інтерв’ю "Українській правді" Васютинський пояснює, якого виборця втратив, а якого може знайти Зеленський після рішення заблокувати телеканали Медведчука, що сталось з рівнем ненависті в країні після завершення каденції Порошенка, коли проявляється суспільна гідність і як реагувати на цькування в соцмережах.
"Порохоботів надихає розчарування тих, хто голосував за Зеленського"
– За останні тижні Зеленський наважився на кілька радикальних кроків – блокування каналів Медведчука, пропозицію обмежити повноваження Окружного адмінсуду, підозру від СБУ Шарію. У найближчих опитуваннях ми побачимо зростання його рейтингу?
– Якщо у Зеленського ця політика не дуже ситуативна, тобто вона не зміниться через тиждень-два, то буде дрейф у бік правоцентристського електорату. Натомість він буде звільняти таке проросійське поле. Він переміг завдяки "всеїдності", бо за нього голосували і на Заході, і на Сході, всі трактували його як свого.
І тепер, коли він вчиняє, скажімо, "по-порошенківськи", то частина того електорату Порошенка, яка орієнтувалася на нього з патріотичних міркувань – а не тому, що він Порошенко – тепер починає з цікавістю дивитися на Зеленського.
Саме ця свідома патріотична частина суспільства робила тоді на виборах доволі нелегкий вибір. Бо не хотілося голосувати за Порошенка, який мав імідж "бариги", і не хотілося за Зеленського, бо він не видавався достатньо патріотичним.
До речі, ті, хто голосував за Зеленського (ідеться про патріотичну частину електорату Зеленського – УП), весь цей час відчували розчарування і переживали за свій вибір. Зараз вони мають певну сатисфакцію: дочекалися того часу, коли Зеленський справджує їхні очікування.
З іншого боку, очевидно, є велике наростаюче розчарування, бо за нього все ж таки голосували з того боку, більш проросійського.
– Південь, Схід.
– Так-так. Голосували як за людину, яка, по-перше, має припинити війну і припинити її не "по-порошенківськи", а піти на якісь поступки, почати переговори, щось визнати і т.д. Він цього, по суті, так і не зробив.
Певні зусилля, рухи в цьому напрямі були, але принципової зміни не відбулося. Окрім того, що він не ліг під Росію, під Путіна – хоча все показує на те, що він це може зробити. Сьогодні немає певності, що він цього не зробить.
Безумовно від нього відсахнувся електорат ОПЗЖ, який голосував за нього в другому турі, не маючи іншого вибору.
– Відсахнувся саме після блокування телеканалів?
– Так, через ці події. Зрозуміло, що (в електорату ОПЗЖ – УП) не було вибору, він же не буде голосувати за Порошенка.
А зараз… по-перше, самі лідери активно виступають проти Зеленського, обзивають його по-всякому, як тільки можуть. Це зрозуміло, він добряче їм залив сала за шкіру.
Електорат з другого боку, більш патріотичний – "порошенківський", "свободівський" – торжествує. Люди мають право на емоцію, у цьому немає нічого ганебного, хоча я думаю, що це трохи зарано, бо ж невідомо, як воно поверне.
Наприклад, ці всі чутки і фінти з Прямим каналом підтверджують, що наступ на свободу слова небезпечний в будь-якому напрямі. Хоча я не є прихильником цих трьох каналів (заблокованих – УП) – навпаки, я їх не дивився, мені часом було противно, часом страшнувато їх слухати – я не впевнений, що це був дуже правильний крок.
Було б набагато краще, якби цей процес почався, по-перше, раніше і був більш обґрунтований. Коли б (журналістів і гостей заблокованих телеканалів – УП) ловили на слові, юридично фіксували, для масової свідомості, щоб це йшло на загал – ось так говорити не можна, ось тут політик переходить певну межу. Це повинно було 5, 10, 20 разів прозвучати, а після цього вже брати їх за одне місце.
Тобто результат мені подобається – мені не подобається засіб. Мета виправдовує засіб.
Хоча, напевно, мета в Зеленського, і мета, яка б мене задовольнила, це вже різні цілі. От коли з одними це роблять в такий спосіб, з іншими це ж можуть зробити запросто. Тому як психолог я дозволяю (суспільству – УП) порадіти, відвести душу і водночас – застерігаю бути обачними, бути на сторожі.
– Ви говорите, що виборець Порошенка і "Свободи" тільки приглядається до Зеленського. Для зміни своїх політичних поглядів останніх рішень Зеленського йому поки що замало?
– Ви знаєте, у нас був Кравчук, якого обрали як більш лівого, а не правого – він еволюціонував у націоналіста, з погляду Москви. Був Кучма, якого теж обрали як лівого, проросійського – він еволюціонував в українського націоналіста, з погляду Москви. Був Янукович, який теж еволюціонував, але не так сильно, не знаю, чи розуму не вистачило… Тобто це ніби така гірка доля проросійських українських президентів.
Чи ступив на цей шлях Зеленський? Він дуже довго пручався.
Він же весь час і нашим, і вашим. Він заглядав в очі Путіну й намагався відводити війська – при чому я навіть не впевнений, що це було неправильно. З одного боку, мені це теж було прикро від такого рішення, з другого – якщо йдеться про припинення вогню, наскільки це можливо, напевно, якісь дрібні кроки можуть бути зроблені.
Але якщо ми робимо такі кроки, то треба мати аналогічні й з іншого боку (з боку Росії – УП) – тут я не впевнений, що він витримує цю пропорцію.
– Повернусь до рейтингу. Принаймні до останніх гучних рішень Зеленського всі соціологічні опитування показували, що його рейтинг таки падає. Що найбільше відвертає українців від президента Зеленського?
– Те, що відвернуло українців від усіх попередніх президентів, може за винятком Януковича – ефективність виявлялася не досить високою, принаймні, набагато нижчою від очікуваної. Це зниження рейтингу спостерігалось у всіх президентів – у когось швидше, у когось повільніше.
У нас суспільство ще доволі наївне, 2-3 покоління має пройти, щоб ми набули такого досвіду, такого тверезого розважливо політичного вибору, як це є в Західних країнах. У нас вибори привертають, я б сказав, надмірну увагу, принаймні тих двох третин суспільства, які йдуть і голосують…
Кожні наступні вибори – особливо президентські, хоча важливішими мали б бути парламентські – щось символізують, вони нас кудись ведуть, штовхають. Ми пішли сюди, спробували, нам не сподобалося, перейшли туди, наступні вибори... Розумієте? Ми так от кидаємося з боку в бік.
Та ж сама Америка: там 100-200 років перемагають або трохи лівіші демократи, або трохи правіші республіканці. Але трохи лівіші чи трохи правіші. У цьому сила двопартійної системи. У нас перемагають не трохи лівіші чи трохи правіші, а…
– Тотально різні.
– Навіть якщо їх вибирають як не дуже правих, то вони починають принаймні здаватися дуже правими. Або якщо обирають не дуже лівих, вони стають дуже лівими. У нас діапазон набагато більший. І тому наша система, навіть не державна, а суспільна, вона хитка, не стійка, з одного боку.
А з другого – стійка, бо, фактично, ми періодично задовольняємо настрої майже всіх потрохи. Напевно, це виправдано історично.
До речі, цим шляхом неминуче підуть росіяни і білоруси. Приблизно таким шляхом.
– Як скоро?
– Важко сказати. Розумієте, ми безумовно вирвалися вперед, тому що ми відразу були поділені на дві України. Це особливо проявилося у 2004 році – помаранчева половина і не помаранчева. Ми весь час шукаємо рівновагу між цими двома половинами.
У Росії немає такого поділу, якщо якийсь поділ і є, то це величезна російсько-путінсько-імперська більшість і невеличка меншість – 15-20%, це всі антиімперці плюс етнічні народності. У Білорусі теж не було цього поділу, Білорусь теж була доволі однорідна.
– Запитаю про інший електорат. Як прихильники ОПЗЖ і Медведчука реагують на блокування телеканалів – як на команду "фас", треба рятувати своїх, чи хоча б як малесенький привід переглянути свої політичні погляди?
– Не думаю. У нас відбулася дуже сильна політична поляризація, особливо після 14-го року. Хоча вона була й раніше, проявилася у 1991 році, потім у 2004 році. Після того ще був досить сильним "центр" – тобто люди, скажімо так, двомовні, які за компроміс, "давайте жить дружно".
У 2014-му цей центр порідшав, люди розсунулися. Більша частина перейшла в бік проукраїнських, антимосковських, менша частина перейшла туди (у бік проросійських – УП). І ця позиція зацементувалася.
Після 2016 року вона потрошки почала розмиватися знову, але все одно залишається дуже сильна. Гарячі політичні дискусії не розхитують "порохоботів".
Можливо, дискусії можуть вплинути на "центр" (людей, які не мають стійких політичних уподобань – УП), який вагається і який ще не визначився. Але "центр", як правило, цих дискусій і уникає.
А от щодо правих і лівих – їх дискусії тільки загартовують, ще більш утверджують. Коли націоналісти борються проти комуністів, це нічого не дає. І навпаки – коли комуністи борються проти націоналіста, вони жодного з них не переконають. Усі ці дискусії – це більше для емоційної розрядки.
Є канал "Прямий", там ставлять запитання – ви за щось чи проти чогось. Якщо запитання в російсько-українському дискурсі – про мову чи про війну на Сході – 90% "за" решта "проти". На каналі "Наш" чи на якомусь там 112 на ті ж самі запитання отримуємо протилежні результати голосування.
Коли я дивлюся "Прямий", я розумію, що ніхто ні в чому мене там не переконає. Я просто дивлюся для того, щоб покайфувати, щоб пересвідчитися, що так, я правильно думаю, щоб емоційно розрядитися – що я не одинокий, є люди, канал цілий, який так думає, як я, наприклад.
– Чому, на вашу думку, Порошенко не наважувався на такі радикальні кроки в боротьбі з "русским миром", як Зеленський?
– На його виправдання можна сказати дуже багато чого. Тоді ж ішлося досить активно про те, що не треба ділити суспільство, якщо суспільство об’єдналося, нехай ситуативно об’єдналося, в цьому своєму патріотичному пориві, то навіщо ж його ділити?
– Але ж Порошенко був тією людиною, яка дуже добре ділила українське суспільство, особливо під кінець своєї каденції.
– Не зовсім. Помилки Порошенка – це окрема тема.
У 2015, 2016, 2017 роках я їздив на Донбас, брав інтерв’ю. І я пам’ятаю, у 2016 році – у 2015-му цього ще не було – я опитав 50 людей в Маріуполі, а потім поїхав і 50 таких самих інтерв’ю зробив у Львові. Тема була – що може об’єднати Схід і Захід.
У Маріуполі я сподівався на більше російські настрої – а ні, вони були доволі патріотичні, без надмірного азарту, помірковані, але доволі проукраїнські. І була така відчутна нелюбов, часом ненависть до Порошенка і до київської влади. У них поєднувалося це все тоді – проукраїнські настрої з нелюбов’ю до української влади.
Приїжджаю до Львова, опитую – точно те саме: просто патріотизм сильніший, такий затятий галицький, а нелюбов до Порошенка така сама. Мене це дуже здивувало. Я тоді навіть десь іронічно говорив в інтерв'ю: "Що може найбільше об’єднати Україну? Ненависть до київської влади, до Порошенка".
Це було в 2016-му році, і далі воно наростало. І чому влада, Порошенко, на це не реагували ніяк, я не знаю. Це була їхня помилка.
А потім за три місяці до виборів вони почали рятувати ситуацію, і коли Порошенко не мав на що спертися, він почав спиратися на цей патріотичний електорат. Бо в принципі Порошенку, як і всім політикам верхнього ряду, глибоко в душі, думаю, все одно, якою буде ця Україна.
– У країні знизився рівень ненависті і ворожнечі після того, як Порошенко пішов з посади президента України?
– Так. Передвиборна боротьба завжди загострює ці всі ситуації, а коли проходять вибори, і проходять демократично, то вони знімають напруження на певний час.
Але оскільки ситуація з політичного погляду складна, то в так званої патріотичної частини суспільства, звичайно ж, залишились підстави бути напруженими й агресивними. Вони зазнали поразки, практично відчули це як певне приниження. На певний час були знеохочені, дезорієнтовані, деморалізовані…
З другого боку, більшість тих, хто голосував за Зеленського, не мали сильно хвилюватися і переживати. Чому? Тому що перемогли, "баригу" прогнали, зараз все буде добре, ціни на газ обіцяють знизити в два рази і т.д. Тут теж була підстава розслабитися.
Але поступово, коли Зеленський почав проявляти свою безпорадність, порохоботи і їхній азарт потихеньку-потихеньку відроджувалися.
Вони весь час були в ситуації, коли треба стежити за владою, щоб вона не переходила ту червону лінію. Тобто вони були в певному стані мобілізації, плюс їх надихає та спонукає до активності розчарування тих, хто голосував за Зеленського.
Тому в принципі напруження зростає. І відповідно, зростає ця ненависть, насамперед – взаємна ненависть.
– А що об’єднує і підживлює електорат Зеленського?
– Напевно, проблиски надії, якісь ознаки того, що ця влада робить те, чого від неї очікували. Не можна сказати, що вона зовсім нічого не робить, що вона зовсім безпорадна, зовсім ніяка.
Наприклад, я б їх не дуже паскудив за політику щодо коронавірусу. Вони намагаються діяти, будучи більш-менш зрозумілими для народу. Вибачте, де є в світі більш ефективна влада, яка справилася з коронавірусом? Тому я б не сказав, що в них тут повний провал, для нашої бідної країни – більш-менш, є якісь проблиски.
Безумовно, досягнення всієї влади Зеленського в тому, що на Донбасі гинути стали менше. Ми розуміємо, якою ціною, ми розуміємо, що це зовсім не гарантія, що це не мир як такий. Але те, що в 3-4 рази менше (стали гинути – УП) – це факт для багатьох людей, для яких не зовсім важливо, за що люди гинуть, а просто важливо, щоб люди не гинули. Я теж це сприймаю як позитивний факт.
От такі проблиски якоїсь ефективності саме в тих моментах, де від них чогось очікують, це, напевно, додає певної надії. Хоча загалом все ж таки домінує таке розчарування і знеохочення. Удруге так змобілізувати електорат найближчим часом Зеленському, звичайно, не вдасться.
"Наші антиукраїнські співвітчизники сприймають мовну українізацію як посягання на свою гідність"
– Ви згадували про сильну поляризацію суспільства з 2014 року. Після Революції Гідності українці поділились на кілька більш-менш чітких груп, найпростіше з яких назвати дві – ті, хто бачать Україну в ЄС, і ті, хто все одно тягнуться до дружби з Росією. Але це найпростіші варіанти.
А хто існує між ними? Що це за групи?
– Є такий, умовно кажучи, політичний, ментальний центр, він у нас збігається з географічним. Напевно, є три, може, чотири центри.
Перший – компромісні, їм треба бути і з тими, і з тими. Ці люди всерйоз на запитання в анкетах "Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути і в Європейському Союзі, і в СНД?" часто відповідають: "Так".
Таких, зараз не буду брехати, їх 10% точно, а може, й 20%.
– 10% від центру чи від всієї України?
– Від усієї України. Люди кажуть – треба так і так.
Другий центр каже – треба бути ні з тими, ні з тими, треба бути самостійними, незалежними, сильними. Ок, я б, наприклад, теж був на цій позиції з великою радістю, якби Україна мала шанси в найближчі 5 років стати сильною, економічно незалежною. Зрозуміло, що це неможливо, тому нам треба кудись притулятися: або туди, або туди – це вже вибір.
Третя група – це ті, кому все одно. На Донбасі досить поширено: "Нам все равно, лишь бы не стреляли". Знаєте, в часи СРСР на рівні простих людей їх там сильно не зачіпали – давали їм жити, якісь мінімальні блага. Потім стала незалежна Україна – блага там потоком не полилися. Товарів стало більше, але грошей нібито менше. Тобто для багатьох цих людей нічого особливо не змінилося.
І тому їм здається, що той, хто приходить до влади – чи Порошенко, чи Зеленський, чи Путін, чи Пушилін – життя буде приблизно таке саме. Буде магазин, буде трошки грошей. Як правило, це люди, не хочу їх ображати, з невисоким рівнем інтелекту – для мене як для психолога це не образа.
А четверта – це ще більш такі "відморожені", яких це взагалі не цікавить. Ці люди живуть своїм життям, дуже ізольованим від громадсько-політичних проблем. Таких людей небагато, але кілька відсотків їх є.
– Ці 4 групи – це ті люди, за яких постійно борються політики, щоб перетягнути на себе?
– Так. І, безумовно, саме ці групи в нас вирішують долю виборів, але ті дві останні – це ті, хто на вибори просто не ходять, як правило, їх це не цікавить.
– Мирослав Маринович нам в інтерв’ю казав, що після кожної революції суспільство зростає у своїй гідності. Як соціальний психолог чи можете ви пояснити, що таке гідність всього суспільства?
– Важко сказати. Напевно мені б хотілося дати якесь визначення, але не думаю, що це можливо.
Гідність суспільства – це сфера, яка поєднує два рівні. Більш глибинний – ідентичність, соціальна ідентичність, це той, який відповідає на питання, що і хто для мене "ми". І більш поверхневий, більш вершинний – сфера цінностей.
Так-от, гідність – це коли є спільнота, яку я визначаю як "ми", і моя належність до цієї спільноти є для мене важливою.
Коли для мене важливо ідентифікуватися з моєю спільнотою, я орієнтуюся на цінності, які ця спільнота виробляє, продукує. І найбільша гідність проявляється тоді, коли чи то моя, наша, спільна ідентичність або наші цінності наражаються на загрозу – коли цінності або ідентичність хтось знецінює, принижує. От тоді проявляється почуття гідності, якщо воно є.
Воно більше проявляється в контексті нівелювання, намагання, зусиль. Коли ніщо йому не загрожує, ми можемо не здогадуватися про цю свою суспільну гідність.
Колись у радянський час я мав таку суперечку з цілком освіченою, двомовною панянкою, рідна мова її була російська. І відбулася між нами суперечка навколо мови. Вона каже: "Ну а чому ви так на це реагуєте?" Я кажу: "Тому що це принижує мою національну гідність". А вона каже: "Я не знаю, у мене немає національної гідності".
Я кажу: "Вибачте, а у вас є жіноча гідність?" Вона каже: "Звичайно, є". Я кажу: "Ви дозволите її принижувати?" – "Ні" – "От бачите, а в мене немає жіночої гідності. Тому як я буду на це реагувати, як до цього ставитися? Я маю право принижувати жіночу гідність? Не маю".
Тобто в кожної людини свій набір оцих гідностей.
І як психолог я б трохи поспівчував нашим антиукраїнським співвітчизникам. Бо коли є ментальна українізація, мовна українізація, вони це сприймають теж як зазіхання на їхню гідність.
Ми можемо скільки завгодно кричати – як можна бути такими дурними, як можна не любити Україну? Можна. Бо в їхньому розумінні це все має зовсім інший вигляд.
Читайте також: Після кожної революції український народ зростає у своїй гідності. Але це ще не стеля – Мирослав Маринович
"Цькування неминуче"
– Чому люди не кидаються один на одного на вулиці, але, наприклад, роблять це з радістю у Фейсбуці?
– Якраз хотів сказати щодо мови! Ми давно зафіксували такий феномен: коли люди спілкуються віч на віч, і одна людина говорить російською, інша – українською, то в абсолютній більшості випадків, особливо, коли це приватна розмова, немає ніяких проблем. Усі до всього звикли. А коли ті самі люди сідають за комп’ютер…
Чому так відбувається? Мабуть, цьому сприяють дві психологічні речі. Перша – анонімність. Друга – власне, сам феномен того, що наприклад, обматюкати людину так (наживо – УП) набагато важче, ніж обматюкати людину там (за комп’ютером – УП). Ніби нема нічого такого поганого.
– А можете пояснити цей механізм – у чому суттєва різниця між тим, щоб обматюкати людину наживо, і обматюкати через Фейсбук?
– Персональна відповідальність. Причому обматюкати відому нам людину – це одне. Обматюкати чужу людину – це інше.
Чужу людину обматюкати за її погляди – легше, правда? З чужими нам легше виплюнути агресію, і їхню агресію сприймати теж легше.
– Чому героями Фейсбуку стають люди, які продукують здебільшого негативний контент, хвилю хейту й цькування?
– Не впевнений в цьому. Щоб так стверджувати, думаю, треба порівняти принаймні кількість підписників і контент у десятка чи сотні найбільш популярних блогерів.
Але з другого боку, так, ефект такий є. Ми вже багато говорили з вами про те, що в суспільстві є і поляризація, і емоційне збудження, і агресія, яку треба кудись вихлюпнути. Найпростіший спосіб її вихлюпнути – це вийти на вулицю й бити морду. Але на це, слава Богу, мало хто зважується.
Тоді де? Давайте зайдемо в інтернет – ага, о, є! І тут люди реагують на те, що їх більше цікавить, приваблює. Щоб зірвати спокійне обговорення чогось, туди треба внести питання, наприклад, про мову, стать, гендер, геїв і т. д. Особливо ненависть прив’язана до теми мови, Росії, Донбасу, Путіна і так далі.
– А як Фейсбук обирає собі жертву цькування?
– Над цим треба подумати. Напевно, це насамперед факт того, що хтось чи щось нас сильно зачепив, принизив, чи, можливо, принизив ту саму ідентичність. Наприклад, сильно наїхали на наші цінності.
Наприклад, ця особа Більченко, здається, з Драгоманова?
– Так, Євгенія Більченко.
– Тут я б не хотів обговорювати її зовнішність, але вона дуже придатний об’єкт. З одного боку, вона справді наїхала, висловилася, заслужила, так би, мовити на ляпас з боку патріотичних членів суспільства. З другого боку – з’явилась антипатична постать, яку б дуже хотілося обплювати. Тут поєднуються такі речі.
Плюс ще є один такий феномен. Є такий метод соціометрії в соціології, соціальній психології, який вивчає структуру стосунків у групі. Я за всі роки, працюючи зі студентами, кілька десятків разів проводив її в групі.
Там, у студентській групі, є позитивні вибори, наприклад – кого б ви хотіли б запросити на свій День народження. І є негативні вибори – кого б ви найбільше не хотіли б запросити на День народження. Так от виходить таке цікаве рішення: у групі на 20 чи більше людей, як правило, позитивні вибори концентруються навколо 2-3-4 осіб, а негативні – майже завжди навколо однієї особи.
Тобто в суспільстві є потреба знаходити цього ізгоя, цапа відбувайла, і на нього накидатися. І тому, коли час від часу такий об’єкт з’являється, ми на нього накидаємося з більшою охотою, ніж на позитивні об’єкти. Позитивні об’єкти ми лайкаємо і йдемо далі. А негативні викликають у нас більше бажання саме "стукнути" його.
– Чи можна чимось виправдати травлю в соціальних мережах? Сказати, що ось в нас є священна мета і вона виправдовує такий засіб.
– Як психолог я виправдовую цькування таким чином – воно неминуче. Люди завжди цькують одні одного. Хтось більше, хтось менше – когось більше, когось менше.
Просто соціальні мережі стали таким технологічним засобом, завдяки якому цього стало набагато більше. Завдяки інтернету люди, які колись тихо сиділи, раптом можуть заявити про себе на весь світ. І мільйони, десятки, сотні мільйонів намагаються про себе заявити на весь світ. Але світ відгукується лише на одиниці, так само і на цькування.
Є дуже багато людей, які цькують. Ці прояви більшості з них не мають ніякого особливого ефекту, на них не реагують, або реагують дуже мляво. А на деякі, так, реагують більше.
І тому сказати, що я як психолог мав би заборонити цькування – ні. Але суспільство, яке виробляє правила поведінки взаємодії людей, має на це відповідно реагувати. Якщо людина переходить за певні межі, то суспільство в особі правоохоронних органів чи когось іншого повинно реагувати.
– А що робити тим людям, кого цькують – терпіти?
– Ні. Напевно, кожен із нас має досвід, коли його цькують – у дитинстві це дуже поширено і кожен повинен мати цей досвід. Людина, яка виростає в тепличних умовах і не має цього досвіду, виростає не адаптованою, не придатною до дорослого самостійного життя. Це доволі очевидно.
Є різні способи реакції на цькування. Напевно, найкращий спосіб – це сприймати ці цькування, але на них не реагувати. І коли людина цькує вас один раз, другий, третій, десятий, а ви не реагуєте, втрачається сенс, і ця поведінка стає безглуздою. Ви псуєте цій людині настрій і вона не отримує задоволення.
Але це дуже важкий спосіб – зціпити зуби і не реагувати, дуже важкий. Це треба мати сильну особистість.
– Тобто краще не блокувати коментаторів у Фейсбуці, а просто спокійно дивитися?
– Другий спосіб більш практичний – це уникати цих людей, уникати цих середовищ, банити цих людей, безумовно.
Наприклад, якщо хтось наїжджає на вас у прямому спілкуванні, ви ж не підходите спеціально до нього, щоб вони вас обматюкали – ви їх уникаєте, обходите десятою дорогою. Так само це треба робити і тут. Наскільки це можливо – ізолюватися від такого типу людей і такого типу середовища.
І третій варіант, напевно – боротись з цим. Але якщо людина живе своїм життям, має чим жити, має що робити, ну то запитання – чи потрібно їй займатися ще й такою сферою, боротись проти когось там в інтернеті?
Повинні бути певні установи, інстанції точніше. Ну знову ж таки, на Заході цього стало більше. У нас це лише з’являється, кіберполіція, щось таке. Тобто не так людина повинна боротись, як суспільство, держава має створювати органи, до яких людина може звернутися, коли вона сама себе не може захистити.
– І останнє запитання. Україна посідає одну з найнижчих позицій в Міжнародному рейтингу щастя, який складає ООН – у 2018 це було 138 місце, у 2019 – 133, у 2020 – 123. Як соціальний психолог, що ви порадите українцям, щоб вони ставали щасливішими?
– Можна сказати – любіть одне одного, перестаньте знецінювати, агресувати один на одного. Перш ніж, матюкнутися, подумайте, чи це вам треба.
Але я дам більш масову пораду. Щоб суспільство загалом трохи заспокоїлося, уникайте тих контекстів і сфер, де багато цієї агресії, навіть коли вас туди дуже тягне. Ви повинні розуміти, що це лише почасти ваші емоції, набагато більшою мірою – це є провокація ваших емоцій.
А продуктивніша порада, на яку відгукнеться менша кількість людей, – це бути активними. Але в тих сферах, де ви можете бути продуктивними та ефективними. Такі сфери завжди є навколо нас. Сьогодні вони пов’язані з тим, що ми комусь маємо допомогти, підтримати. Намагайтеся бути побутовими житейськими психологами один для одного.
Коли людина є активною, досягає якихось результатів – це найкраща підстава бути щасливим. Це, здається, непереконливим, а насправді, коли людей питають, що таке щастя, вони відповідають: був такий період чи така якась ситуація, коли я був щасливим, але в той момент я цього не знав. Так от на це приблизно орієнтуйтеся.
Коли ви будете активно діяти, щось робити, виробляти, ви будете щасливим, не здогадуючись про те, що ви щасливі. А зрозумієте це потім. І коли навколо таких людей стане багато – у що я не дуже вірю, але я хотів би повірити – ми всі будемо щасливі. Дай Боже мені до цього дожити дня.
Ольга Кириленко, УП
