"Мова окупанта" або історичне надбання України?

Серед українців, які вважають Кремль агресором, є дві групи з протилежними поглядами на російську мову. 

Одні називають її "мовою окупанта", стверджуючи, що для України вона була такою завжди, а у 2014 році лише закріпила за собою цей історичний статус.

Інші переконані, що російська мова належить Україні не менше, ніж РФ. Вони зазвичай не такі пасіонарні в захисті своєї позиції, як їхні опоненти. Основні причини цьому, напевно, дві: небажання зайвий раз піднімати сумнозвісне мовне питання і страх бути звинуваченим у латентній "ватності". 

Словосполучення "мова окупанта" нерідко зустрічається в українському медіапросторі. У заявах політиків і громадських активістів. В оцінках журналістів і тих, хто вважає себе політичними експертами. У судженнях відомих представників національної інтелігенції та коментаторів у соцмережах.

Для когось таке визначення російської мови є самоочевидним фактом, що не потребує пояснень. Хтось при використанні цього словосполучення конкретизує: мовляв, йдеться про інструмент агресії, зброю ворога, засіб гібридної війни. 

Навіть серед російських опозиціонерів є ті, хто поділяє таку думку. 

"Раніше я казав, що особливої проблеми і у двох, і у трьох державних мовах я не бачу. Державна двомовність не веде ні до загибелі однієї мови, ні до переважання іншої. Цьому є маса прикладів. Але всі ці розмови закінчилися навесні 2014 року. Зараз говорити про це вже безглуздо. Російська мова стала інструментом війни, агресії та пропаганди", — наголошував у 2017-му російський журналіст Аркадій Бабченко.

Того ж року він перебрався до Києва, а після другого туру президентських виборів 2019-го заявив, що Україна "здуріла". Згодом емігрував до Ізраїля, звідки продовжує коментувати українську політику.

Соціологічна картина

Як показує недавнє дослідження фонду "Демократичні ініціативи", 66% українців згодні з тим, що українська мова повинна залишатися єдиною державною, а російська може вільно використовуватися у приватному житті.

Водночас, згідно із жовтневим опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, 50% громадян вважають російську мову історичним надбанням України, яке потрібно розвивати, а 30% переконані, що вона загрожує незалежності країни.

Ставлення українців до російської мови за електоральними групами

Закономірно, що тільки серед прихильників Порошенка переважна більшість називає російську мову загрозою.

Хоча напередодні другого туру минулорічних президентських виборів Петро Олексійович підкреслював, що російськомовні громадяни захищають Україну на фронті й люблять її не менше, ніж україномовні. А звертаючись до мешканців Сходу та Півдня, нагадав: "Слушайте, я и сам русскоязычный". 

Але ключове питання в іншому. Якщо російська мова створює небезпеку державному суверенітету, як вважає майже третина країни, виходить, кожний російськомовний українець є апріорі носієм ворожої зброї, незалежно від його національної ідентичності та громадянської позиції?

До слова, за останніми даними "Демініціатив", переважно російською вдома розмовляють 36% населення країни, на роботі або в навчальному закладі — 24%.

Дві сторони медалі

У кандидата наук із соціальних комунікацій Сергія Хомінського є стаття "Чи можна любити Україну російською мовою?", де він розглядає тематичні наукові публікації, написані до і після 2014 року. Автор виділяє низку тез, які важко або неможливо спростувати.

З одного боку:

— російська мова історично прийшла на українську землю як окупантська;

— вона значною мірою використовувалася для підкорення України, зокрема зросійщення значної частини місцевого населення на різних історичних етапах;

— частка російськомовних громадян була і є найбільшою саме в анексованому Криму та на захоплених територіях Донеччини й Луганщини;

— російською спілкуються загарбники Криму та окремих районів Донбасу;

— переважно саме вона є мовою поширення кремлівської пропаганди, спрямованої проти України.

З іншого боку:

— історично нею висловлювалися не лише проросійські, а й проукраїнські погляди;

— чимало російськомовних українців брало участь у двох Майданах;

— серед людей, які зі зброєю в руках захищають Україну від кремлівської агресії, вмирають за нашу землю, є багато російськомовних громадян;

— проукраїнська позиція може озвучуватися російською, якісна журналістика може бути російськомовною, так само, як антиукраїнські погляди можуть висловлюватися українською, а неякісна журналістика — бути українськомовною;

— російськомовність громадянина України автоматично не означає його негативного ставлення до власної держави, української мови та прозахідного курсу країни, так само, як українськомовність сама собою нічого не гарантує.

Які з наведених тез більш значущі? Ті, що дають підстави називати російську "мовою окупанта", або ті, які можуть послужити аргументами на користь думки, що вона є історичним надбанням України?

Що визначає нашу позицію щодо цієї проблеми? Належність до тієї чи іншої мовної групи? Раціо або почуття? Комплексне або вибіркове сприйняття дійсності?

Кореляція і шизофренія

Окремо слід зупинитися на соціологічних даних, які можуть використовуватися як підтвердження того, що російська є "мовою окупанта".

Проведене у 2015-му опитування КМІС свідчить, що російськомовні громадяни України значно більше схильні довіряти кремлівській пропаганді, ніж україномовні.

За даними Центру Разумкова за той же рік, російськомовне населення країни помітно поступається україномовному за такими показниками, як:

— любов до України, гордість за своє громадянство та українську армію;

— готовність захищати батьківщину і відмовитися від особистих благ на користь її майбутнього;

— підтримка незалежності країни, демократії, Революції гідності, вступу до ЄС і НАТО;

— засудження комуністичного режиму та визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу;

— ставлення до РФ як до агресора.

При цьому російськомовні громадяни більшою мірою, ніж україномовні, вважають, що українці й росіяни більш близькі між собою, ніж громадяни України з окремих регіонів.

Також серед них вище відсоток тих, хто позитивно або нейтрально ставиться до Володимира Путіна, вважає війну на Донбасі громадянським конфліктом, підтримує особливий статус ОРДЛО та готовий "зрозуміти і пробачити" бойовиків "ДНР" і "ЛНР".

Таким чином, російськомовність корелює зі схильністю до московської парадигми. Але кореляція демонструє тільки зв'язок, не вказуючи на причинність.

Якщо шукати коріння, то рідна мова може бути лише одним із факторів, що впливають на політичну свідомість. І цей чинник нерозривно пов'язаний з іншими. Регіоном проживання і вихованням, освітою та місцем роботи, оточенням і життєвим досвідом, особистими роздумами та відчуттями.

Називати фактор мови визначальним у формуванні політичних уявлень і схильностей подібно нинішній психологічній моді — зводити внутрішній світ людини до нейрофізіології. 

Читайте також: Службова тема. Чи закритий в Україні мовний гештальт

Проте як мовний редукціонізм у політичному плані, так і нейрофізіологічний в особистісному — це легкі відповіді на складні питання.

У цьому контексті варто звернути увагу на думку лінгвіста Юрія Шевчука, який викладає українську мову в Колумбійському та Єльському університетах.

"Мовна шизофренія – це постійне поєднання української та російської мов, — діагностує він. — Я пропоную розрізняти дві основні форми мовної шизофренії. Перша: окремі мовці спілкуються кожен окремою мовою, але розуміють один одного. Друга: коли окремі мовці користуються одночасно, без розбору і правил, двома мовами".

У своїй метафорі мовознавець Шевчук плутає шизофренію з "роздвоєнням особистості" (дисоціативним розладом ідентичності), але суть не в тому. 

Його думка, що знайде в Україні чимало прихильників, є показовим прикладом чорно-білого мислення, яке лежить в основі мало не всіх наших соціально-політичних проблем. 

Воно вмикається, коли людина не може прийняти реальність у всій її складності й повноті.

Цей психологічний механізм змушує одних бачити "шизофренію" в національній двомовності, а інших — у тому, що російська мова не має в Україні офіційного статусу.

Керуючись дихотомічним мисленням, хтось відкидає історичний негатив, пов'язаний з поширенням російської мови на українських теренах, а деякі навішують на неї ярлик "загрози незалежності країни". 

Проте, як писав християнський мислитель і фізик Блез Паскаль, сила не в тому, коли впадаєш у крайнощі, а в тому, щоби торкатись одночасно двох протилежностей і заповнювати проміжок між ними.

Євген Середа, для УП