Мавпа з гранатами: як Україна з "Верхньої Вольти з ракетами" перетворилася на країну без ракет
5 грудня 1994 року на сцені зали "Барток" будапештського готелю Novotel президенти України, США, Росії та прем'єр-міністр Великобританії підписали документ, суперечки щодо якого не вщухають досі.
Зрада — переконані одні.
Неминучість — наполягають інші.
Одна з трьох головних помилок за весь час незалежності України — вважає Леонід Кучма, чий підпис стоїть під Будапештським меморандумом.
Підписання цього документа стало лише одним з епізодів гри, яка тривала 11 років. Тут було все — багатоходівки, розмін фігур на дошці, блеф, шантаж, позіхання гравців, цейтнот.
Чому Україна з ядерною зброєю була страшним сном для президентів США?
Як восьмирічні діти підривали шахту для пуску міжконтинентальних балістичних ракет СС-24?
Як Леонід Кравчук помножив на нуль українських дипломатів на переговорах з американцями?
Навіщо президент США Білл Клінтон здійснив у "Борисполі" "найбільш політично мотивоване дозаправлення літака в історії людства"?
Як Леонід Кучма, ставши президентом, з яструба перетворився на голуба, а потім пошкодував про це?
Як Володимир Горбулін шантажував американців, а Україна завдяки цьому зберегла статус космічної держави?
Як перед підписанням Будапештського меморандуму "дипломат", який упав на підлогу, налякав служби безпеки чотирьох країн?
Чому в англійському тексті документа "гарантії" ("guarantees") перетворилися на "запевнення" ("assurances"), а в українському — навпаки?
"Українська правда" реконструює деякі епізоди історії ядерного роззброєння країни зі спогадів його учасників.
Одного разу під Первомайськом
"Три етапи шахової партії: дебют, коли ти розраховуєш здобути перевагу; мітельшпіль, коли ти вважаєш, що в тебе перевага; та ендшпіль, коли ти бачиш, що в тебе програно".
Савелій Тартаковер, гросмейстер
Міністри оборони України, США та Росії мали всі шанси загинути в один день — 5 січня 1996 року.
У цей день літак українських ВПС повинен був доставити українця Валерія Шмарова, американця Вільяма Перрі та росіянина Павла Грачова на військовий аеродром в Умані.
Звідти вони мали перебратися до Первомайська і стати "весільними генералами" на церемонії ліквідації першої пускової шахти міжконтинентальних балістичних ракет.
Негода ледь не зірвала плани. Виліт із Києва відклали на дві години. Потім усе-таки вирішили летіти. Святкуванню ядерного роззброєння України належало відбутися за будь-якої погоди.
Під час посадки літак викинуло зі скрижанілої смуги, й він зачепив крилом кучугуру снігу — дивом вдалося уникнути катастрофи.
"Поштовх відкинув Перрі під стіл переговорів, а Грачова — у хвіст літака. Картер (Ештон Картер, помічник міністра оборони США — УП), дивлячись на генерала Сергєєва (командувача ядерними ракетними військами Росії — УП), похмуро подумав, що той, можливо, останній, кого він бачить на землі", — згадували цей день Картер і Перрі.
Через півтори години після жорсткої посадки міністри повернули ключі на пульті керування — і шахта для запуску ракет СС-19 обернулася на стовп бетонного пилу.
П’ять років потому в Миколаївській області прогриміли ще кілька вибухів. Вони знищили останню в Україні шахту для запуску міжконтинентальних балістичних ракет СС-24.
У кращих традиціях радянського агітпропу цього разу в сценарії шоу з'явилися діти — однолітки ядерного роззброєння України.
Три святково вбрані восьмирічні дитини під наглядом представника Пентагону Джона Коннелла, командувача 43-ю ракетною армією Володимира Михтюка і першого заступника губернатора Миколаївської області Михайла Тульського одночасно повернули шість ключів, давши команду на підрив.
Місцину, де знаходилися шахти, розорали та засіяли, підкресливши в такий спосіб споконвічні риси українського народу — миролюбність і хист до землеробства.
"На місці ядерних ракетних шахт, бункерів і колючого дроту тепер цвіли прекрасні соняшники", — не могли стримати себе розчулені Ештон Картер і Вільям Перрі, що приїхали сюди з інспекцією.
30 жовтня 2001 року Україна знищила останню ракетну шахту і завершила ліквідацію свого ядерного арсеналу та пов'язаної з ним інфраструктури.
Сценаристи шоу, щоправда, помилилися — дітей належало вибирати трохи старших.
Для України гонка ядерного роззброєння почалася не в 1993-му, а за три роки до цього, коли України як незалежної держави ще не існувало.
Дебют *початок шахової партії
"Найбільше мистецтво в шахах полягає в тому, щоб не показати супернику, що він може робити".
Гаррі Каспаров, 13-й чемпіон світу з шахів
"Мечтаешь попасть в Америку? Ракетные войска ждут тебя!"
Подібні анекдоти на початку 1990-х скрашували життя радянських людей у чергах за сірниками, господарським милом і пральним порошком.
З-поміж інших форм дозвілля були доступні бразильський серіал "Рабиня Ізаура", оздоровчі телесеанси екстрасенсів Анатолія Кашпіровського й Алана Чумака та участь у політичних мітингах.
У 1991 році мешканці України — від Донецька до Ужгорода й від Чернігова до Одеси — не мали жодного шансу розминутися з листівками Народного Руху.
Їх кидали до поштових скриньок, розклеювали на стовпах, роздавали на площах.
Надруковані мільйонними накладами, вони закликали сказати ні новому Союзному договору, так — незалежній Україні, а також обіцяли її майбутнім громадянам небувале процвітання.
Листівки повідомляли, що Україна посідає перші місця в СРСР із виробництва на душу населення зерна, м’яса, рослинної олії, молока, чавуна, прокату, труб і верстатів.
У листівках не було ані слова про те, що від Союзу Україна успадкувала третій у світі за потужністю й кількістю боєзарядів арсенал ядерної зброї.
Це 176 міжконтинентальних балістичних ракет і пускових шахт для них, від 1514 до 2156 боєзарядів стратегічної зброї, від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів та від 30 до 43 важких бомбардувальників, оснащених ядерною зброєю.
Такими були українські ядерні активи на момент розпаду Союзу за оцінкою Юрія Костенка, який у 1992-1994 роках очолював робочу групу Верховної Ради з підготовки до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (START-1).
Вилка в кількісній оцінці пов’язана з тим, що на початку 90-х навіть керівництво УРСР не знало, скільки ядерної зброї знаходиться на території республіки.
— Ракетні дивізії на території України завжди підпорядковувалися безпосередньо Москві. Місцеві політичні еліти до такої інформації не мали доступу, — розповідає Олександр Чалий, колишній перший заступник міністра закордонних справ України та один із тих, хто в 1990-х займався міжнародно-правовими питаннями ядерного роззброєння.
"Всього в українській тактичній та стратегічній зброї було 67-85 тонн збройового плутонію та 80-102 тонн високозбагаченого урану. Загалом це цінності вартістю 41,4-52,5 млрд доларів! Нагадаю: весь держбюджет України у 92-93 роках складав 7-9 млрд доларів", — підрахував Костенко ціну питання.
Якби про долю ядерної зброї в Україні знімали блокбастер, сценаристи схопилися б за голови. Його головна інтрига зникла ще до вступних титрів — 16 липня 1990 року.
У цей день Верховна Рада Української РСР проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України: 355 голосів за, 4 проти.
Останній абзац дев’ятого розділу урочисто оголошував про наміри Української РСР в майбутньому стати позаблоковою та без’ядерною державою.
Цей розділ з голосу в сесійній залі запропонував Іван Драч — перший голова Народного Руху й учасник Народної Ради, опозиційної групи, що протистояла в парламенті комуністичній більшості.
— Цікаво, що й Іван Драч, і Володимир Яворівський у 1970-ті вітали Чорнобиль як ознаку модерності. Але після катастрофи в Україні були досить сильні антинуклеарні настрої, навіть якщо це стосувалося "мирного атому". Власне, мобілізація проти ядерної енергетики стала початком створення Руху і мобілізації проти Радянського Союзу, — розповідає Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту в Гарварді й автор дослідження "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи".
Не мине й півтора року, як численні рухівці, що по їхній милості в Декларації про державний суверенітет з’явилися положення про позаблоковість і без’ядерність країни, стануть найбільш послідовними поборниками інтеграції України в НАТО і збереження її ядерного статусу.
— Тезис про нейтральний статус України й відмову від ядерної зброї був спрямований передусім на розвал Радянського Союзу, — пояснює цю метаморфозу Олександр Чалий. — У складі Союзу Україна не могла стати ані без’ядерною, ані нейтральною.
Коли я розмовляв із людьми з Народного Руху багато років потому, вони визнавали, що в 90-му головним завданням було розхитати Союз за всяку ціну. На той час неможливо було уявити, що вже за рік Україна стане незалежною державою та їй згадають наміри, закладені в Декларації про суверенітет.
Другою причиною, що пояснює, як і чому в тексті декларації з’явився без’ядерний статус, був міжнародний контекст.
З легкої руки оглядача Financial Times Девіда Бахана в 1984 році у вжиток увійшло визначення Радянського Союзу як "Верхньої Вольти з ракетами".
Розпад Союзу, коли замість однієї "Верхньої Вольти з ракетами" їх стає чотири — Росія, Україна, Білорусь і Казахстан, був страшним сном західних лідерів.
З цим пов’язані й слова прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер, сказані під час візиту до Києва у червні 1990-го. На питання, як вона ставиться до можливості відкриття українського посольства в Лондоні, Тетчер відповіла, що її країна не має дипломатичних відносин із Каліфорнією. Товстий натяк на те, що для неї Україна така ж невіддільна від Союзу частина, що й Каліфорнія для США.
Той самий страх був і в підтексті знаменитої промови президента США Джорджа Буша-старшого 1 серпня 1991 року у Верховній Раді. Вона ввійшла в історію під назвою Chicken Kiev speech.
Буш тоді заявив: "Американці не підтримуватимуть тих, хто шукає незалежності, аби замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває самогубний націоналізм, заснований на етнічній ненависті".
Заява про нейтралітет і готовність України пожертвувати ядерною зброєю не зняла недовіру колективного Заходу. А після 24 серпня 1991 року в західних лідерів з’явився новий важіль тиску.
— Визнання України як незалежної держави з боку США було пов’язане з зобов’язаннями України позбутися ядерної зброї. Це не було прописано, але про це говорилося, — розповідає історик Сергій Плохій, який на той час працював в Університеті Альберта (Канада).
Через два місяці після проголошення незалежності, 24 жовтня 1991 року, Верховна Рада приймає постанову "Про без’ядерний статус України". У ній ідеться про готовність у мінімальні строки відмовитися від ядерної зброї та компонентів її базування, розташованих на території країни.
— Я повертався зі Сполучених Штатів і випадково зустрів у літаку університетського приятеля, — згадує Олександр Чалий. — На той час він уже рік викладав у США. Я тоді був переконаний, що ядерна зброя, яка дісталася від СРСР, — запорука нашої безпеки. На що він мені відповів: "Вашингтон ніколи не дозволить Україні мати ядерну зброю, за жодних обставин. Забудь про це".
На моїй пам’яті позиції Сполучених Штатів і Росії щодо українського питання рідко збігалися. Так от, це був перший і чи не єдиний випадок, коли США і РФ виступали одним фронтом. Причому лідером у тиску на Україну були саме Штати. Росія грала другим номером.
Не виключаю, що якби Україна, Білорусь або Казахстан опиралися, Росія отримала б карт-бланш від Заходу на застосування військової сили, щоб вилучити або взяти під контроль ядерний потенціал у колишніх союзних республіках.
За словами Чалого, коли сьогодні говорять про примус до без’ядерності, всі згадують про стратегічну ядерну зброю. І забувають про тактичну. Вивезення саме цієї зброї він називає найбільшою таємницею розвалу Радянського Союзу та ядерного роззброєння України.
— Після 24 серпня 1991 року вивезти з території України до Росії ешелони з тактичною ядерною зброєю без санкції перших осіб держави було неможливо, — переконаний Олександр Чалий. — Отже, санкція була. І мені було б цікаво дізнатися, хто й коли дав цю санкцію. Принаймні, в МЗС України цього до кінця не розуміли.
На думку Чалого, питання про вивезення тактичної ядерної зброї для істориків — неоране поле. Причому знайти там можна не лише розквітлі соняшники.
В одному з інтерв’ю ексміністр оборони Олександр Кузьмук висунув свою версію: всю тактичну ядерну зброю вивезли з території України ще до розвалу Радянського Союзу.
Загальноприйнята версія інша: 21 грудня 1991 року в Алма-Аті Леонід Кравчук разом із лідерами РФ, Білорусі й Казахстану підписав угоду "Про спільні заходи щодо ядерної зброї". Всю тактичну ядерну зброю мали вивезти з території України до 1 липня 1992 року.
— Вивезенням займалися офіцери 43-ї ракетної армії, штаб якої знаходився у Вінниці, та представники українських спецслужб, які супроводжували вантаж до Росії, — розповідає професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету Сергій Галака. — При цьому неможливо точно оцінити, скільки такої зброї знаходилося на території України у момент розвалу Союзу. Там розкид цифр величезний.
На думку Галаки, показова історія трапилася на початку травня 1992 року.
Тоді Леонід Кравчук вирушив з першим офіційним візитом до США. На авіабазі "Ендрюс", куди він прилетів, журналісти поцікавились, чи правда, що з території України вивезли всю тактичну ядерну зброю. Кравчук відповів, що як верховний головнокомандувач збройних сил України він такого наказу не давав. І того ж дня з’явилася новина з посиланням на керівництво Об’єднаних збройних сил СНД про те, що 6 травня останній ешелон з тактичною ядерною зброєю перетнув україно-російський кордон.
У шахах таку ситуацію називають "позіханням" — це помилка гравця, що призводить до послаблення його позиції.
Через два тижні після візиту Кравчука у Вашингтон гравці зробили останні ходи в дебюті цієї партії.
23 травня 1992 року в столиці Португалії держсекретар США Джеймс Бейкер, міністри закордонних справ Росії, Білорусі, Казахстану й України підписали Лісабонський протокол — доповнення до Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (START-1).
"Їхати в Лісабон означало їхати на підписання протоколу. Не їхати в Лісабон означало кинути виклик глобальним гравцям і відійти від попередніх обіцянок. Ми прийняли рішення їхати, але битися до останнього за належні компенсації та гарантії безпеки.
Переговори були на межі провалу. До них підключилися голови зовнішньополітичних відомств, у тому числі Бейкер. Упродовж дня делегації в різному складі п’ять разів сідали за стіл переговорів і п’ять разів розходилися ні з чим. Під час останньої зустрічі Бейкер почав підвищувати голос і втрачати контроль над собою...
Мені здається, в його очах я перетворився на втілення світового зла, яке цинічно протистояло божественному воїнству на чолі з ним самим, Джеймсом Бейкером Третім", — згадував ці переговори тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко.
У результаті Зленко підписав документ, який підтверджував, що Україна за умов гарантій безпеки "приєднується в можливо найкоротший термін" до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави.
Мітельшпіль *середина шахової партії
"Став дошку так, щоб сонце світило в очі твого противника".
Руї Лопес, іспанський шахіст і теоретик шахів
У багаторічному марафоні нерви здавали в усіх. Причому "стріляли" часом не лише по чужих, а й по своїх позиціях.
25 жовтня 1993 року держсекретар США Кристофер Воррен та його український колега Анатолій Зленко підписують у Києві угоду про технічну та фінансову допомогу Україні для знищення ядерної зброї.
Американці погодилися виділити $175 млн та надати своїх фахівців із демонтажу.
Розповідає Олександр Чалий:
— Була пресконференція держсекретаря США і голови нашого МЗС, під час якої вони анонсували підписання угоди наступного дня.
А узгодженого тексту немає: деякі пункти запропонованого американцями варіанту для нас абсолютно неприйнятні. Скажімо, про те, що США не несуть відповідальності за можливі помилки своїх фахівців та їхні наслідки на території України. Ми стояли на смерть, намагаючись ці статті змінити. Американські дипломати відмовилися йти на компроміс.
Переговори зайшли в глухий кут. Групу українських дипломатів тоді очолював Грищенко (Костянтин Грищенко — у 2003-2005 роках голова МЗС України — УП), я відповідав за юридичні питання.
А в сусідній залі однієї з резиденцій навпроти готелю "Київ" президент Кравчук дає урочистий обід на честь американців. І раптом до кімнати, де йдуть переговори, заходить Кравчук разом зі Зленком.
"То що тут у вас відбувається?" — грізно питає нас президент у присутності американців. Ми з Грищенком доповіли, що є принципові розбіжності, треба працювати далі.
Аж раптом сталося несподіване. Леонід Макарович подивився на нас і невдоволено промовив: "Я ж сказав підписувати. Чого ви тут дурнею займаєтесь? Підписуйте!"
Ми були ошелешені. Кравчук скомандував "підписуйте" в присутності американців, які в цей момент просто могли сказати: "Які питання? Текст узгоджений. Ваш президент дав вам команду й повноваження на підписання...". Фактично президент помножив на нуль всю нашу роботу.
Кравчук вийшов. Німа сцена.
І тут треба віддати належне американським дипломатам: вони вміють жорстко пресингувати, але також вміють бути делікатними. Вміють тиснути, але зберігають гідність тих, на кого тиснуть. Якби на їхньому місці були росіяни, на цьому все й скінчилося б.
Вони б відмовилися вести далі переговори й наполягали б на негайному підписанні наявного тексту.
А американці переглянулися й сказали: "Зробімо так: віддаємо на підписання тільки останню сторінку угоди без усього тексту, а потім продовжуємо переговори. До ранку домовимося.
Так і сталося після безсонної ночі спільної роботи в МЗС України й численних консультацій телефоном із Вашингтоном...
…Не минуло й трьох місяців, як "ответка" прилетіла до Кравчука. Прилетіла у буквальному значенні.
12 січня 1994 року "Бориспіль" охопила паніка. Працівники аеропорту разом зі службою протоколу українського МЗС поспіхом намагалися освіжити давно не фарбовані стіни з агітками радянських часів і потертий лінолеум на підлозі.
Мобілізацію оголосили, коли з’ясувалося, що президент США Білл Клінтон на шляху до Москви зробить коротку зупинку в Києві. У своїх мемуарах заступник держсекретаря США Строуб Телботт назве цей бліцвізит "найбільш політично мотивованим дозаправленням літака в історії людства".
"Був морозний зимовий вечір. На бориспільському аеродромі вишикувалося майже все політичне керівництво України на чолі з президентом.
На злітно-посадковій смузі приземлився знаменитий Боїнг-747 "Air Force One" — літак американських президентів. Пілот вирулив паралельно з червоною доріжкою, Леонід Макарович вийшов "на стартову позицію", дівчата в національних костюмах приготувалися дарувати високому гостю хліб-сіль і... повисла пауза, що тривала принаймні 25 хвилин.
…Нарешті поміж присутніх пронеслося полегшене зітхання: назустріч окляклій українській делегації рушив веселий рожевощокий Клінтон", — згадував Анатолій Зленко.
Суть меседжу, який хотів донести Клінтон, найточніше передає фраза, яку кілька місяців тому Кравчук кинув українським дипломатам у Києві.
"What kind of durnia are you doing here? Sign!" — так це могло б звучати з вуст Клінтона, якби він не старався залишитися в рамках дипломатичного етикету.
Однак, судячи з розповіді учасника переговорів Телботта, того дня Клінтон забув про дипломатичний етикет.
"Клінтон і Кристофер (Воррен, держсекретар США — УП), які не мають звички вичитувати керівників держав, цього разу вирішили зробити виняток. Вони сказали Кравчуку настільки відверто, наскільки це було можливо, що, якщо той відмовиться від уже досягнутої домовленості, це буде серйозним регресом у відношеннях України як із Росією, так і з США.
Поки Зленко і Бутейко (Антон Бутейко — радник президента Кравчука з питань зовнішньої політики — УП) сердито мовчали, Кравчук, який весь тремтів, пообіцяв Клінтону, що буде дотримуватися попередньо досягнутої домовленості та не викидатиме жодних фокусів в останню хвилину при підписанні тристоронньої заяви через два дні в Москві".
— Вони не просто приїхали, а вимагали. Вони сказали: "Якщо ви не виконаєте завдання вивезти боєголовки з України, почнеться не просто тиск, а блокада України, — згадував Леонід Кравчук в інтерв’ю "Українській правді".
Причину нервозності американців напередодні візиту Клінтона до Москви Олександр Чалий пояснює кількома обставинами.
По-перше, тим, що українсько-російські переговори зайшли в глухий кут.
Росія заперечувала сам факт власності України на ядерну зброю, що була на її території в момент проголошення незалежності. Позиція Москви зводилася до тези — "це не ваше і тому жодних компенсацій за високозбагачений уран в ядерних боєзарядах не буде".
РФ також відмовлялася на двосторонньому рівні зафіксувати гарантії безпеки для України без аналогічних гарантій з боку США.
— Ми наполягали на компенсації за ядерні компоненти в стратегічному й тактичному озброєнні, — розповідає він. — Російська Федерація на поступки не йшла. Сполучені Штати до останнього стояли на тому, що це наші двосторонні питання з РФ.
Українські дипломати збагнули, що можна грати на цьому. Коли американці цікавилися, як ідуть переговори, ми відповідали: "Не домовилися. Будь ласка, поговоріть із ними самі". Американці зрозуміли, що потрапили в замкнене коло, де їх, скажімо так, розводять.
Другим тривожним чинником було становище всередині України — Штати розуміли, що ситуація може вийти з-під контролю. Верховна Рада призначила на 20 березня 1994 року референдум про довіру президенту й парламенту. Все велося до дострокових виборів.
Один із головних суперників Кравчука — Кучма — публічно наполягав на збереженні в Україні твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками. Аргументував тим, що в цих ракет тривалі строки зберігання, тому вони не становлять загрози для безпеки країни.
— Обережний Кравчук не хотів летіти до Москви на підписання тристоронньої заяви президентів Росії, США та України. Для нього це був ризик. Він ставив себе під удар критиків усередині країни напередодні виборів і вважав за краще перенести це питання на пізніше.
Клінтон зупинився в Києві лише для того, аби гарантувати, що Україна підпише цю заяву. Без зупинки в Києві та розмови з Кравчуком, гадаю, домогтися цього було б неможливо, — переконаний Олександр Чалий.
Після жорсткої розмови в аеропорту українські дипломати терміново вилетіли до Москви.
Узгодженого тексту документа досі не було. Розбіжності у позиціях, передусім щодо компенсацій, здавалися непереборними.
— Клінтон, Єльцин і Кравчук мали підписати тристоронню заяву в Кремлі 14 січня. А до цього ми цілу ніч працювали над текстом із російськими дипломатами в присутності американців. Переговори проходили в посольстві США в Москві. Тільки завдяки тому, що американці запропонували такий троїстий формат, нам вдалося реалізувати те, чого ми хотіли стосовно компенсації, — розповідає Чалий.
У тексті заяви США і Росія підтвердили зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, а також утримуватися від застосування сили або економічного примусу для зміни кордонів.
Також домовились, що Росія протягом десяти місяців надасть Україні тепловиділяючі збірки для її атомних електростанцій, що міститимуть 100 тонн низькозбагаченого урану. У той саме термін принаймні 200 ядерних боєзарядів вивезуть з України до Росії для розукомплектування.
Одразу після підписання тристоронньої заяви Леонід Кравчук повернувся у Київ. А президенти США та Росії вирушили на прийом у резиденцію "Огарьово", де "друг Білл" зіграв "другу Борису" улюблені мелодії на саксофоні — "Summertime" і "My Funny Valentine".
Через пів року Кравчук програє дострокові президентські вибори Леоніду Кучмі.
— Замість Анатолія Зленка головою МЗС став Геннадій Удовенко, — згадує Олександр Чалий. — Кучма тоді зустрівся зі Зленком і дорікнув йому: "Як ви могли таке допустити з ядерною зброєю?". На що почув відповідь: "Леоніде Даниловичу, ви вникнете, розберетеся й дуже швидко все зрозумієте".
І мав рацію. Легко фрондувати, коли ти в опозиції. Але щойно з опозиції переходиш у владу, починаєш розуміти реальність. Згодом Кучма публічно говорив, що, коли отримав всю інформацію, зрозумів, що шансів зберегти ядерну зброю в нас немає.
Після позиційних маневрів, жорсткого пресингу, позіхань і розміну фігур партія перейшла в стрімкий ендшпіль.
Ендшпіль *фінал шахової партії
"Якщо вам поставили мат, не засмучуйтесь, у вас попереду ще сотні програних партій"
Хосе Рауль Капабланка, третій чемпіон світу з шахів
Червона доріжка й почесний караул на базі "Ендрюс", прикрашена українськими прапорами Пенсильванія-авеню, урочиста зустріч на південній галявині Білого дому, салют із 21 залпу.
Так приймали в США президента Кучму наприкінці листопада 1994 року. Незадовго до цього українське МЗС звернулося до Держдепартаменту США з запитом підвищити статус візиту Кучми з робочого до державного. Що й було зроблено. З такими почестями в 1994-му в Вашингтоні приймали тільки імператора Японії Акіхіто, президентів ПАР і Росії — Нельсона Манделу й Бориса Єльцина.
До цього моменту на руках у Кучми вже була сильна карта. За п’ять днів до початку візиту, 16 листопада, Верховна Рада нарешті прийняла закон про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Щоправда, із застереженням: він набирає чинності тільки після надання Україні гарантій безпеки, оформлених у вигляді міжнародно-правового документа.
— Ми з тодішнім послом України в США Юрієм Щербаком готували цей візит у Вашингтоні, — згадує Чалий. — Не повірите, але чи не найголовнішим питанням, яке всі тоді обговорювали, було те, кого ставити другим у списку української делегації — міністра закордонних справ Удовенка чи голову Адміністрації президента Табачника. З позиції міжнародного протоколу голова адміністрації, в принципі, ніхто. Але всі в посольстві були перелякані, з Києва прилетіла передова група з підготовки візиту, вони наполягали, щоб другим був Табачник.
Цю тему обговорювали годинами. Врешті-решт нам вдалося переконати передову групу під мою відповідальність, що міжнародний протокол треба поважати. Міністр закордонних справ України був другим в офіційних списках української делегації.
З-поміж документів, підписаних у ті дні в Вашингтоні — угода про співробітництво в дослідженні космосу. Вона йшла у зв’язці з ядерним роззброєнням України й продавити її вдалося в останній момент. Причому не без шантажу.
— На початку 90-х американці хотіли, щоб Україна відмовилася не лише від ядерної зброї, але й від своєї ракетної промисловості, — розповідає Олександр Чалий. — На нас серйозно тиснули — дійшло до того, що пропонували величезні гроші за закриття "Південмашу". Ми відмовилися.
І от другий день візиту Кучми в США. Офіційний обід на честь президента України. Підписання угод через кілька годин. А договір про співпрацю з США в космічній галузі американці не узгоджують.
На обіді до нас підійшов Володимир Горбулін, тодішній голова Національного космічного агентства України.
"Якщо вони нам його не узгоджують і не підписують, нічого в Будапешті не буде", — сказав він.
Ми передали це американським колегам. По суті, Горбулін тоді вдався до прямого шантажу. Але тільки після цих його слів щось закрутилося, й договір узгодили. Якби ми тоді не підписали договір щодо космосу, гадаю, після Будапешта навряд чи домоглися б цього.
На шляху до Будапешта була ще одна перешкода. Летіти на саміт ОБСЄ (ця організація тоді мала іншу назву — Нарада з безпеки та співробітництва в Європі) можна було тільки з підписаними спікером Верховної Ради ратифікаційними документами на вступ України в ДНЯЗ. Напередодні вильоту українських дипломатів до столиці Угорщини бракувало підпису Олександра Мороза.
— Після 16 листопада, коли парламент ратифікував договір, Мороз поклав документи під сукно та "забув" про них. У нього була своя роль у цій грі. По-перше, на той момент він вважав, що відмова від ядерної зброї не відповідає інтересам України. А по-друге, те, що останнє слово було за ним, додавало йому ваги.
За день до вильоту в Будапешт, 3 грудня, Бориса Тарасюка та мене відправили переконувати Мороза підписати документи. Після складної розмови він їх підписав при нас, — розповідає Олександр Чалий.
Це дало підставу дипломатам вирушити в Будапешт, але не заспокоїло опозицію всередині країни.
"Жоден український документ зі статусом закону аж до 18 листопада 1993 року не містить конкретніших зобов’язань, аніж словосполучення "у майбутньому". У листопаді 1993 року парламент уперше записав термін "7 років" — і лише щодо ліквідації 36% носіїв та 42% боєзарядів за умови надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги для цих потреб та надійних гарантій нацбезпеки. Про всю зброю не йшлося в жодному документі", — згадує Юрій Костенко.
4 грудня перша група українських дипломатів прилетіла з Києва в Будапешт і почала переговори щодо тексту меморандуму. До цього моменту сторони мали дві принципово різні версії тексту і два підходи до нього.
Американці наполягали, щоб у меморандумі не було й натяку на юридичні гарантії, які вимагали б ратифікації документа Конгресом США. І погоджувалися, щоб зобов’язання поширювалися лише на випадки застосування проти України ядерної зброї.
Українські дипломати хотіли розширити зобов’язання країн-гарантів на будь-які дії, спрямовані проти суверенітету й територіальної цілісності країни. І наполягали на тому, щоб у Будапештського меморандуму були всі ознаки міжнародно-правового договору.
Також українським дипломатам вдалося наполягти на тому, щоб під текстом меморандуму стояли не просто підписи Клінтона, Єльцина, Мейджора і Кучми, як пропонували американці, але було зазначено, що вони підписали документ від імені США, РФ, Великобританії та України.
"І це не просто юридична казуїстика, — зазначає Олександр Чалий, — а фіксування факту, що зобов’язання за Будапештським меморандумом взяті від імені держав і тому вони мають міжнародно-правовий обов’язковий характер".
Найскладнішим було обговорення термінів "гарантії" та "запевнення".
— Коли ми вже виробили остаточний текст, виникло питання щодо "запевнень" ("assurances") чи "гарантій" ("guarantees"). Ми наполягали на тому, що мають бути "гарантії". Врешті-решт погодилися, що в англійському тексті будуть "запевнення", а в українському й російському — "гарантії". Беручи до уваги фразу в кінці меморандуму, що текст складений у чотирьох примірниках і всі вони автентичні, ми можемо говорити про те, що наш варіант із використанням слова "гарантії" юридично правильний, — розповідає Борис Тарасюк, учасник переговорів і тодішній заступник голови МЗС.
Над текстом документа працювали цілу ніч, і стосовно всіх спірних пунктів домовилися тільки близько сьомої ранку 5 грудня.
Це було рішення, коли кожна сторона була впевнена, що їй вдалося не перейти свої червоні лінії.
Потім була церемонія підписання меморандуму президентами України, США, Росії та прем’єром Великобританії в конференц-залі "Барток" готелю Novotel.
— Невелику залу заповнили журналісти, члени офіційних делегацій, співробітники служб безпеки чотирьох країн, — розповідає Чалий. — Якоїсь миті співробітники американської та російської служб безпеки намагалися взяти під контроль вузький прохід на сцену. Американці виявилися спритнішими. Росіяни хотіли відвоювати цей плацдарм, але безрезультатно.
Почалася пресконференція перед підписанням. І тут лунає страшний гуркіт, схожий на вибух. У залі паніка. Виявилося, це звалився на підлогу портфель-дипломат одного з журналістів. За кілька хвилин гепнувся ще один "дипломат".
Любителі шукати знаки долі могли б розгледіти в цьому натяк на події, у зв’язку з якими сьогодні найчастіше згадують Будапештський меморандум.
До початку окупації Криму, до якої вдалася одна з країн-гарантів безпеки й територіальної цілісності України, залишалося 7017 днів.
Розбір партії
"Без України Росія перестає бути євразійською імперією".
Збіґнєв Бжезінський, один з ідеологів зовнішньої політики США, автор книги "Велика шахівниця"
На питання, яку фігуру нагадує йому Україна на світовій шахівниці, Бжезінський відповів: "Скоріше слона. Вона рухається по прямій лінії то вперед, то назад".
Після окупації Криму в березні 2014 року в Україні переважно цитували не Бжезінського, а канцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка, якому нібито належать слова: "Договори з Росією не варті й паперу, на якому вони написані".
Анексія Кримського півострова змахнула з Будапештського меморандуму архівний пил за останні 20 років. Хоча, за словами Олександра Чалого, про документ згадували й до 2014-го.
Наприклад, восени 2003 року — під час російсько-українського конфлікту навколо острова Тузла.
Росіяни тоді почали будувати дамбу від Таманського півострова до прикордонного острова. Спроби організувати телефонну розмову президентів Кучми й Путіна ні до чого не привели.
Українська сторона дала зрозуміти американцям, що вимагатиме термінових консультацій, передбачених шостою статтею Будапештського меморандуму. Після того, як втрутилися американські дипломати, розмова президентів України й Росії відбулася, і гостра фаза конфлікту минула.
Наступного разу про Будапештський меморандум на Банковій згадали під час першої україно-російської "газової війни".
1 січня 2006 року Росія припинила постачання газу на український ринок. Президент Ющенко підписав листи до лідерів країн-гарантів. У цих листах Україна трактувала газовий конфлікт як загрозу економічній безпеці країни та вимагала термінового скликання консультацій.
— Щоправда, листи так і не були відправлені, — згадує Олександр Чалий. — На той час міністром закордонних справ був Борис Тарасюк, орієнтований на євроатлантичну інтеграцію України й членство в НАТО. Він без особливого ентузіазму прагнув реалізувати потенціал Будапештського меморандуму, адже розумів, що будь-які посилання України на цей документ позиціювали її як позаблокову нейтральну державу.
Листи притримали. А в ніч проти 4 січня ситуація розрішилася — газовий контракт підписали.
Стосовно уроків Будапешта більшість експертів сходяться на двох висновках.
Перший — зберегти ядерний статус у 1990-х Україна змогла б, тільки якби опинилася в ізоляції та стала другою Північною Кореєю.
Другий — на переговорах Україна продешевила.
— По суті, ми вели переговори про те, щоб отримати максимальну компенсацію за відмову від ядерної зброї. Все будувалося навколо комерційної сторони — отримаємо ми суму X або Y.
В 1990-х ми не розуміли, що в міжнародних відносинах статус важливіший за гроші.
Якби тоді ми вперлися рогом і зажадали за відмову від ядерної зброї статус кандидата в члени ЄС, вступ до Світової організації торгівлі, скасування поправки Джексона — Веніка, якби зібрали пакет з усіх поправок і всіх організацій, куди прагнули потрапити, ми могли б усе це отримати без принизливих умов і тяжких переговорів, через які пройшли пізніше, — переконаний Чалий.
З ним погоджується й історик Сергій Плохій.
— Зрозуміло, що у 1994 році західні держави не готові були робити те, що зробили Британія і Франція з Польщею в 1939-му: давати гарантії недоторканності кордонів і автоматичного входження у війну в разі їх порушення. Але був один варіант, не до кінця використаний українською стороною. Це було питання членства в НАТО. В адміністрації Клінтона були люди, готові про це говорити.
За десятки років насіння соняшників на місці колишніх ракетних шахт проросли "скрепами русского мира" та крайньою стурбованістю західних лідерів з цього приводу.
Про третій у світі арсенал ядерної зброї сьогодні нагадують лише суперечки щодо того, чи була відмова від нього зрадою, неминучістю або ж помилкою, яка більше, ніж злочин.
А ще Музей ракетних військ стратегічного призначення за 30 кілометрів від Первомайська. Тут можна побачити залишки колишньої військової величі й торжества інженерної думки.
Перший і другий українські президенти без ентузіазму згадують історію ядерного роззброєння України.
Леонід Кравчук видав яскраву метафору, в якій озброєна ядерними ракетами Україна подібна до мавпи з гранатою.
Леонід Кучма згадав, як президент Франції Міттеран напередодні підписання Будапештського меморандуму по-батьківськи застеріг його: "Синку, не вір цьому документу, тебе обдурять".
Один із найбільш послідовних їхніх опонентів Юрій Костенко написав книгу "Історія ядерного роззброєння України". Цього року її переклад має вийти в США.
— Ми дуже сподівалися, що Строуб Телботт погодиться написати передмову. Він познайомився з книжкою, але наразі відмовився. Це промовиста деталь стосовно того, чи готові США визнати свою відповідальність за долю меморандуму, — розповідає Сергій Плохій.
Наприкінці жовтня 2020-го тему ядерної зброї несподівано актуалізувало "всеукраїнське опитування" Володимира Зеленського.
У народу поцікавилися, чи не проти він використати гарантії безпеки, визначені Будапештським меморандумом, для відновлення державного суверенітету й територіальної цілісності України.
Виявилося, народ не проти: 74% учасників опитування висловилися за.
Суверенітет, то й суверенітет.
Меморандум, то й меморандум.
Михайло Кригель, УП
Колажі Андрія Калістратенка
