Плівки Мельниченка. П'єса у 5 діях, 20 роках і мільйонах людських доль

Сивий зосереджений чоловік в оточенні телекамер та журналістів натискає кнопку Play на чорному касетному магнітофоні.

Плівка починає бігати між катушками касети.

Так Україна занурюється в один із найгучніших політичних скандалів.

Двадцять років тому були оприлюднені так звані "плівки Мельниченка" – таємні записи з кабінету президента Леоніда Кучми. "Шпигун", той самий майор Микола Мельниченко, працював просто під носом глави держави – у керівництві його охорони. 

На цих плівках – розмови Кучми з його оточенням. Нецензуровані і не "підчищені" пресслужбами. Записані, за словами майора, на диктофон, що був схований під диваном.

Але касети, які 20 років тому поставили в магнітофон депутат Олександр Мороз і його помічник Юрій Луценко, не лише викрили таємниці найвищого кабінету держави. Вони стали однією з головних легенд української сучасності.

Легендою про велику політику і маленьких людей, чиї долі ставали розмінними монетами на столі президента. Легендою, яку можна було кроїти за власними лекалами, маючи гроші і вплив.

Як-от російський олігарх Борис Березовський, який придбав записи й активно коментував як плівки, так і дії Мельниченка.

"Касетний скандал" досі оповитий відкритими питаннями і загадками. І за ними втрачається відчуття реального і вигаданого. Все це покривається пилом часу і людських доль.

Якби розшифровки плівок, з численними їхніми варіаціями, були п’єсою – це була би трагедія епохи постмодерну. 

Окремі частини цієї п’єси могли би викликати посмішку, але в контексті українських реалій ця дріб’язковість і ненажерливість влади жахає.

Дійові особи:

Леонід Кучма – президент; червоний директор, чоловік 62-х років із "сумними" зморшками на лобі; перед роботою грає на гітарі

Володимир Литвин – керівник Адміністрації президента; неметушливий і завжди готовий зробити комусь послугу, як-от написати книгу "Україна – не Росія" для Кучми; колишній компартійний функціонер-пристосуванець, який прийшов у політику з наукового середовища і притягнув за собою неодноразові огріхи-плагіати 

Юрій Кравченко – очільник Міністерства внутрішніх справ; чоловік із генеральськими погонами і зовнішністю латиноамериканського диктатора, який служить в органах внутрішніх справ, спершу СРСР, потім України з 27 років

Леонід Деркач – голова Служби безпеки України; коренастий і коротконогий колишній КДБшник похилого віку; любитель голубів; вірний і давній соратник Кучми

Михайло Потебенько – генеральний прокурор; вічний співробітник правоохоронних органів із сердитим виразом обличчя, надійний і справний підлеглий, але косноязикий 

Віктор Янукович – очільник Донецької облдержадміністрації; огрядний чоловік з кримінальним минулим, проФФесорським сьогоденням і кримінальним майбутнім; любить кіч, державні гроші та страусів

Микола Азаров – голова Державної податкової адміністрації; про таких кажуть "тиха вода греблю рве"

Хранителі таємниць Банкової:

Микола Мельниченко – назавжди в історії як "майор"

Олександр Мороз – народний депутат-соціаліст, сентиментальний поет-аматор

Юрій Луценко – молодший товарищ Мороза, політик початківець із великими амбіціями

Євген Марчук – секретар РНБО; кремезний і неквапливий оратор; як КДБіст і СБУшник, серед яких не буває колишніх, знає всі таємниці і завжди сторониться сумнозвісного кучмівського дивану

Борис Березовський – у кожній великій українській історії має бути російський олігарх, який веде власну гру

а також Хронікер Із Майбутнього – оповідач, що пояснить контекст і суть розмов, а також долі фігурантів; на жаль, не має прототипів у реальному житті

Усі збіги з реальними людьми та виконавцями ролей можуть бути випадковими. А можуть і не бути.

У діалогах використанні цитати з розшифровок, опублікованих у книзі Мельниченка, а також "Фонду громадянських свобод" Березовського. 

В оригіналі герої часто розмовляли суржиком. Однак не маючи на руках записів, ми спирались саме на розшифровки – у них бесіди перекладені російською.

Деякі фрагменти окремих діалогів поєднанні між собою для цілісності розповіді, але цитати збережені без викривлення.

Дія перша. Справи державні

Сцена 1

Події розгортаються у кабінеті, схожому на той, де працював президент Леонід Кучма.

За вікном – пожовкле осіннє листя. Природа готується до сплячки. А країна – до продовження сплячки демократії. Адже на носі – переобрання Кучми.

Готуються і в команді президента.

До кабінету входить людина із голосом, схожим на голос голови податкової адміністрації Миколи Азарова.

Азаров: Здравствуйте.

Кучма: Здрастуй. Садись, чайку поп'єм.

Ти повинен зібрати всіх своїх, б**ядь, податківців, до районів – не знаю, ну, хоча би обласних. І попередити: хто в районі програє вибори, так після виборів працювати не буде.

Ні одного не оставим. Ну ти ж розумієш, вплоть до району сільського. Ти ведь з кожним головою повинен сісти, б**ядь, і сказати: чи ти, б**ядь, в тюрмє будеш сидіти (а в мене на тебе більше всього), чи ти повинен дати голоси. Так же, чи ні?

Азаров: Я понимаю. Все будет.

Кучма: Счас вот скажу Кравченку. А ты потом скажешь, это самое, чтоб они вместе, вместе с каждым председателем колхоза.

Азаров: Хорошо. От начальника райотдела, да?

Кучма: Це ті ж, б**ядь, суки, б**ядь, председатєлі колхозов, б**ядь. Все ж. Я вчора сказав: все ж помєщики, барони. Просто сразу послє виборов самий жестокій порядок.

Азаров: Конечно.

До розмови приєднується людина з голосом Леоніда Деркача. Він має стурбований і зосереджений вигляд. Адже кому, як не очільнику СБУ захищати безпеку "правильного" результату виборів.

Деркач: Мы после выборов почистим это. Я думаю. 

Ну, скажем, если воинская часть стратегического назначения напрямую подчиняется СБУ – вся за Марчука (опонент Кучми на виборах 1999 року – УП)! Вся за Марчука!.. 

Людина, схожа на майора Мельниченка, лізе під диван замінити касету. Якщо простежити поглядом за проводами прослушки, можна побачити на фоні Марчука, який у навушниках прислуховується до таємних розмов.

Перед глядачем, тим часом, з'являється Хронікер Із Майбутнього.

Хронікер: На момент цих розмов, Євген Марчук – один із головних претендентів на місце Кучми.

У другій половині 90-х президент забрав у нього посаду прем’єра з формулюванням, яке, як сказали би у 2020, стало мемом: "за створення власного іміджу". Відтоді Марчук пішов в активну опозицію, але ненадовго.

У 1999-му він брав участь у президентських виборах, на яких єдиним кандидатом від так званої "Канівської четвірки" став саме він, а не Олександр Мороз.

Але, набравши трохи більше 8% та посівши лише 5 місце, Марчук переметнувся на бік ворога. Вибори ще не завершились, а він проміняв образ борця з владою на посаду секретаря РНБО.

Дещо схожу схему кількома роками до того прокрутили в Росії. Там третій за рейтингом кандидат у президенти Олександр Лєбєдь перед другим туром підтримав Бориса Єльцина і одразу став секретарем Ради безпеки.

У 2000 році, яким датовані найвідоміші епізоди плівок, Марчук все ще працював в РНБО, тобто був другим після президента в питаннях нацбезпеки. При цьому, за словами Мельниченка, знав, що очільника держави "слухають". І не зупинив цього.

Крім того, близький до Марчука бізнесмен короткий час матеріально підтримував новостворену УП. Допомогу забрали після першої публікації, критичної до політика.

Навряд чи секретар РНБО, враховуючи високу посаду, міг не потрапити на плівки з президентського кабінету. І, як пізніше розповідатиме Юрій Луценко, розмови за участі Марчука теж були на касетах. Однак серед опублікованих фрагментів і розшифровок ім’я наглядача за нацбезпекою не фігуруватиме.

Майор уже замінив касету в диктофоні. Марчук занотував для себе окремі цитати. Разом із Хронікером вони зникають з поля зору.

А на Банковій продовжується планування майбутнього.

Деркач:… Я думаю, шо, Леонид Данилович, надо дать прямое задание генеральному прокурору, чтобы он дал на места. От там, где "закраснело", пусть пригласит председателя колхоза. Для бе-се-ды!

Ну, чего мы власть должны терять! Если мы власть, то это же наш инструмент власти – прокуратура.

Державні стратеги допивають чай.

Хронікер: "Ми" владу не втратять.

У 1999 році Кучма виграє другий тур президентських виборів з офіційним результатом у 56,25%. Станом на 2020 рік він – єдиний президент, кому вдалось відсидіти в головному кріслі держави два терміни.

За час цих двох каденцій президент Кучма запам’ятався країні приватизацією великих промислових підприємств і формуванням класу олігархів, намаганням втриматись посередині між проросійським та прозахідним вектором, а також утисками громадянських прав і, зокрема, свободи слова.

Один із стовпів авторитарних режимів 21 сторіччя – корупція. На ній тримається вірність чиновницького апарату, спокушеного жадібністю, легкою наживою і доступом в усі двері.

Плівка "мельниченківського" диктофону цей стовп не оминула.

Сцена 2

Вибори вже позаду. У кабінеті ось-ось має початись робоча нарада. Та кілька важливих і термінових питань посувають державні справи.

Азаров: Леонид Данилович, у меня есть ряд вопросов личных. Мы не успеем в конце.

Значит, первый вопрос у меня такой. Я с Литвином разговаривал уже. Вот. Я хочу как-то улучшить жилищный вопрос. У нас двухкомнатная квартира. Пятьдесят квадратных метров площади. На Печерске. Четвертый этаж.

Значит, ну, такое, я же посмотрел, с Деркачем поговорил, и тот себе взял квартиру. Там есть две квартиры еще. Трехкомнатная, конечно, громадная, сто восемьдесят квадратных метров.

Кучма: Трехкомнатную квартиру просишь?

Азаров: Да. Сто восемьдесят квадратных метров общей площади.

Кучма: Общей?

Азаров: Общей. Не полезной, а общей. Они сейчас там в таком состоянии, что без перегородок, без ничего. Ну, там жидов поднять из этих квартир. Там, ну, я спрашиваю, Леонид Васильевич (Деркач – УП), как ты поменялся, значит. Ну, он мне рассказал схему.

Кучма: Ну, заплатил деньги.

Азаров: Схема эта меня не устраивает. Я не хочу такую схему. Вот. Схема выглядит очень простой.

Я могу свою квартиру, которая у нас сейчас есть, отдать то ли в Администрацию президента, то ли там в администрацию района, вот. Администрация, взяв эту мою квартиру, купит мне квартиру, предположим, на этой площади.

Учитывая, что приобретение этой квартиры будет осуществляться государственной организацией, цена ее примерно, как у моей последней квартиры, то есть ни администрация, значит, никто не потеряет. 

Я в таком случае становлюсь в позицию такую независимую. Вот если вы такое добро дадите.

Кучма: Я не возражаю.

Азаров: Я буду всегда благодарен вам. Ну, просто, Леонид Данилович, я так думаю, что, ну, пятьдесят квадратных метров квартира...

Хронікер: До кінця чиновницької кар’єри в Україні Азаров подавав декларацію з досить скромним переліком майна. На останній посаді, прем’єрській, він говорив, що живе у держдачі в "Конча-Заспі", і не вказував жодного автомобіля. 

Він декларував єдину квартиру площею в 190 квадратних метрів, в якій і був прописаний. Це житло в самому центрі Києва, у будинку на Софіївській площі з елітними бутіками на першому поверсі. Наразі воно вже належить іншій людині.

Дія друга. Критикувати не можна цензурувати

Сцена 1

Надворі – березень 2000 року. Перипетії у президентському кабінеті відбуваються на фоні підготовки сумнозвісного референдуму, спрямованого на посилення влади Кучми.

Особливо наполегливо працюють судді Конституційного Суду, які буквально з дня на день дозволять провести цей референдум.

Тим часом у кабінеті на Банковій читають зарубіжну пресу. На свіжих шпальтах Financial Times – критика української корупції, підозри у зловживанні коштами МВФ, а також матеріали про закордонні рахунки оточення Кучми.

Все це засмучує і турбує президента. Його не полишають думки про заокеанських заколотників.

Собі на підмогу людина з голосом Леоніда Кучми покликала людину з голосом В’ячеслава Піховшека – відомого телеведучого і медіаменеджера. Він нещодавно саме повернувся зі Штатів.

Піховшек: Ну, я спрашиваю американцев: "Приведите мне факты, когда олигархи с помощью президента или вопреки президенту мешали Ющенко делать экономическую реформу". Не могут дать такие факты.

И еще я спрашиваю: "Скажите мне точно: там есть деньги нашего президента, поскольку я хочу знать правду". Он мне, говорю, поклялся, что нет.

Кучма: Какие деньги?!

Піховшек: Ну, там же о вас написали, что у вас и Волкова есть деньги. У американцев в банках.

Я им говорю: "Идите по следу. Нет там ничего. Президент не будет играться в такие мелкие дела".

Кучма: Во-первых, я же не такой глупый. Если бы у меня где-то хоть вот столько было спрятано, уже бы съели.

Піховшек: Да, уже съели бы давно.

Співрозмовники ще якийсь час обговорюють своїх недругів і теорії змов. Їхні голоси дещо вщухають. І перед глядачем з’являється Хронікер.

Хронікер: Людина з голосом Піховшека – вірний зброєносець президента на інформаційному фронті.

У 1999 році він очолив редакцію новин ТСН на каналі "1+1", де взявся підлаштовувати роботу під "лінію партії". З 2001 року служба новин під керівництвом Піховшека почала працювати за так званими "темниками" з Адміністрації президента.

Це кілька разів призводило до конфліктів журналістів із керівництвом, протестів і звільнень. Під час виборів 2004 року телеканал взагалі залишився без новин: колектив відмовився працювати за вказівками влади.

Колишній засновник ТСН, медійник Олександр Ткаченко, про якого мова піде далі, в дні "мельниченківських" розмов керував уже "Новим каналом". І симпатизував Віктору Ющенку. 

Кучма зі своїм полководцем пропаганди розробляли стратегії, як тримати медіапростір під контролем.

На перший план знову виходить сцена з президентського кабінету.

Піховшек: Ну а ТСН. Там одна половина уже за меня. Я с такой ситуацией там столкнулся, половина людей была приведена Ткаченко. И эта половина людей, которую привел Ткаченко, он ею фактически манипулирует. А он сейчас с Ющенко.

Но там есть еще "Новый канал". Там "Репортер" (служба новин – УП) дает на вас то, что ему говорят. Они хотят быть со всеми добренькими. Они хотят быть пропрезидентскими, но они хотят быть и к остальным.

Леонид Данилович, ставьте задание. То, что я делаю в Америке, я буду делать в Европе. Можно сделать какую комбинацию: вы хотите что-то сделать – я провожу работу. Вместе "раскочегарили". 

Вы и так уже приняли непопулярные решения. А тут можно использовать телевидение. Сформировать общественное мнение, а потом проводить свои решения.

Кучма: Так старый вопрос, б**дь – может пойдешь осенью где-нибудь или когда пресс-секретарем президента?

Піховшек: Во-первых, я солдат революции. Как вы мне скажете, так я и буду делать, потому что вы решаете, где кто работает.

Сцена 2

До компанії медіастратегів приєднується людина з голосом керівника податкової адміністрації Миколи Азарова. 

Хронікер: Відомство Азарова у 2000 році долучилось до боротьби з "невірними" ЗМІ. Його інструментом були податкові перевірки і фінансовий тиск на медіа.

Жертвою такої атаки у 2000 році стали "Сільські вісті". Видання мало тираж у понад півмільйона примірників і було ледь не партійною газетою Соціалістичної партії України Олександра Мороза, головного опонента Кучми.

Вони виходили з-під станків державного видавництва "Преса України", очолюваного тоді Володимиром Олійником, журналістом та видавцем.

Виданню перекривали рахунок у банку, з нього стягували близько 2,7 мільйона передплатницьких гривень, зупиняли друк газети.

"Мельниченківський" диктофон знову клацає – запис пішов.

Кучма: "Сільські вісті" как там?

Азаров: А что "Сільські вісті"? "Сільські вісті" сидят без копейки. Абсолютно. Как они вообще еще существуют?

Кучма: Что защищает их?

Азаров: Ну, если они сидят без копейки! Зарплату шесть месяцев люди не получают. Ну им кто-то подбрасывает.

Кучма: Но газета выходит.

Азаров: Выходит. Есть запасы бумаги. Вот единственное, что надо теперь спросить с господина "Издательство "Пресса Украины". Какого хера он печатает, если ему не платят? У него же счета газеты заблокированы!

Требуется ваше указание. Этот же дурак Олейник! К нему пришли. Спокойно ему говорят: "Так и так. Два миллиона должна. Ты что печатаешь? Они ж тебе не платят второй месяц. Если ты будешь печатать, так мы, значит, будем выставлять налоговые обязательства. Порядок такой, по закону. Так что ты прекращай. Тогда у нас никаких претензий не будет".

Кучма: Олейник? Ну, сейчас снимем на х***

Азаров: Ну, вот я Владимиру Михайловичу (Литвину – УП) сказал: "Доложи это президенту, чтобы он знал". Вот такой он поганый человек. Нормальной беседы не понимает.

Значит, Леонид Данилович, у меня такое предложение. Если уже начали давить, значит, вы должны додавить. Шаг вперед – шаг назад, он просто, так сказать...

Кучма: Да не, его нужно просто задушить.

Азаров: Да, поэтому мы такую линию продолжаем.

Герої розчиняються у димці цензури й утисків свободи слова.

Хронікер: "Лінію" влада продовжила. Вгамувати запал проти "Сільських вістей" тоді допомогли хіба що розголоси: після втручання іноземних правозахисників і вбивства засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе.

Керівник "Преси України" Володимир Олійник втримався у кріслі. На своїй посаді він переживе ще двоє президентських виборів. Під час Майдану 2004 року держвидавництво під його керівництвом стане фігурантом скандалу на боці влади. Тоді з-під верстатів мало не вийде наклад "Урядового кур’єру" про перемогу Віктора Януковича – його зупинятиме опозиція.

"Солдат революции" В’ячеслав Піховшек залишиться у медіапросторі і називатиме "мельниченківські" розмови сфальшованими. Він ще в "нульових" буде співпрацювати з очільником АП Віктором Медведчуком. А в 2020 – веде програми і ходить як експерт на телеканали з його групи.

"Кучмівський" період залишиться в історії як час утисків громадянських свобод і, зокрема, широкої цензури.

Загальновживаним стане слово "темники" – інструкції від влади, які новини і як саме потрібно висвітлювати. Вони з’явились в Україні після того, як в Адміністрацію Кучми як кризовий менеджер прийде Медведчук.

Незгодні ставатимуть об’єктами тих самих податкових перевірок, кримінальних справ чи насильства.

У 2003 році американська організація Freedom House понизить рейтинг свободи в Україні: з "частково вільної" до "невільної". Того ж року подібне станеться, наприклад, з рейтингом Росії та Вірменії.

Сьогодні вдова журналіста Георгія Гонгадзе Мирослава каже, що журналіст своєю смертю зупинив диктатуру, і Кучма не зміг стати українським Путіним.

У кінці 2004 року, незадовго до Помаранчевої революції і зміни влади, медійники почнуть виходити на протести, публічно заявляти про цензуру і звільнятись, не погоджуючись з нею.

Дія третя: кульмінаційна. Справа Гонгадзе

Сцена 1

За вікном Банкової сонячний і спекотний літній день – 12 червня 2000 року. Підігрівається атмосфера і всередині Адміністрації президента – всюди вороги і недоброзичливці.

До кабінету людини з голосом Леоніда Кучми входить людина з голосом очільника голови СБУ Леоніда Деркача.

Леонід Кучма має трохи втомлений вигляд. Зранку він вже встиг трохи поопікуватися гуманітарною сферою – підписав кілька указів, що стосувались премій для вчених і митців.

Голова СБУ кладе на головний стіл країни папку з паперами державного значення.

Деркач: Вот это почитайте. Это то, кто организовал вот эту вот статью, что следующий украинский Путин – это Андрей Деркач. Вот это вот вся эта, Гонгадзе этот. 

Кучма: Гонгадзе это?

Деркач: Да, да. 

Кучма: Так ты за этим можешь следить, это самое?

Деркач: Да и так уже п…ц ему будет. Я его, б...дь, задрочу до конца. Бродский деньги давал, б...дь.

Людина з голосом головного фахівця з національної безпеки швидко гортає документи перед очима гаранта Конституції.

Деркач: Чего Гонгадзе еще скотина – я просто, чтобы вы знали. Значит, то, что он написал эту статью, то хрен с ним, то все дурь, она никому не нужная. Но вот в чем дело… Вот написал такие вот стишки против вас, что вроде мы с вами друг на друга [одно слово неразборчиво]. Ну, не читайте, грязь дурацкая. Это сделал этот газету интернетовскую. Мы его сейчас будем давить за это.

Президент бере паузу, щоб почитати "стишки", і діалог продовжується.

Кучма: Да-а-а! Ну, так разберись с ним, как следует, это ж мразь последняя. 

Деркач: Георгадзе поставим на место… Ведем дело, сейчас по всем каналам его слушаем, вот, все связи его близкие выявляем.

Сцена 2

Початок липня того ж року. До кабінету людини з голосом Леоніда Кучми входить очільник МВС з голосом Юрія Кравченка. Вони продовжують обговорювати найважливіше питання порядку денного країни.

Кучма: Чтоб я не забыл. Есть такой Гонгадзе.

Кравченко: Я что-то такое имя припоминаю.

Кучма: Ну, подонок высшей меры, Гонгадзе.

Кравченко: Он уже где-то у нас проходит.

Кучма: То, что он пишет сейчас – там какая-то "Украинская правда" – и он там шурует, понимаешь?

Кравченко: Да.

Кучма: А главное, что его нужно – Володя (Литвин – УП) говорит: "Нужно, чтобы его чеченцы украли и вывезли в Чечню, на х*й, и выкуп попросили".

Кравченко: Сегодня мне докладывали, мы там ему делаем установочку. Изучаем, где он ходит, как ходит. Мы немножко так, немножко нужно изучить, а потом мы сделаем. 

У меня сейчас команда боевая, орлы такие, что сделают все, что хочешь. Данилыч, значит, вот такая ситуация.

Чути клацання диктофону. Співрозмовники разом зі своїми голосами замовкають. 

Хронікер: На той момент Георгій Гонгадзе разом із невеликою командою вже два місяці випускав у мережі "Українську правду".

Президентське оточення чи не в кожній розмові про новий онлайн-проєкт брейнштормило: хто ж стоїть за журналістами. До списку можливих бенефіціарів вносили згаданого бізнесмена Михайла Бродського, депутата Олександра Мороза, на той момент віцепрем’єрку Юлію Тимошенко, "Грішу" – депутата і бізнесмена Григорія Суркіса. У реальності ніхто з них ніколи не мав стосунку до фінансування УП.

Згаданий "український Путін" – це замітка на УП про однойменну компліментарну PR-статтю в російській "Независимой газете" про сина Деркача.

Обговореннями і образами журналістів УП у президентському кабінеті влада не обмежуюється. У той самий тиждень, коли відбуваються ці розмови, Гонгадзе "шиють" кримінальну справу, він помічає стеження за собою і зрештою пише відкритого листа генпрокурору. Це звернення обов’язково згадають на плівках.

Сцена 3

Декорації за вікном змінюються – прийшла осінь 2000 року. З нею традиційно в Україну приходить і новий політичний сезон, активізуються протистояння між можновладцями.

На задньому фоні, в дальньому кутку сцени, "воюють" Леонід Кучма і віцепрем’єрка Юлія Тимошенко. Вони не зійшлись у баченні розвитку енергоринку – ласого шматочку для старих президентських друзів-олігархів. 

Спостерігаючи за цим, в іншому кутку Георгій Гонгадзе друкує на сайті УП: "У цій країні, де злодійство проголошено президентом, як складова державної політики, можна красти і не відповідати за це – але тільки граючи за загальними правилами, встановленими кланово-владної пірамідою: "Крадіть, як ми, крадіть з нами".

Фон зникає і ми знову бачимо кабінет із прихованим диктофоном і його візитерів. Люди з голосами президента і міністра внутрішніх справ стурбовані матеріалами журналіста та його відкритим листом.

Кучма: Я тебя приветствую. Чтобы я не забыл. Гонгадзе продолжает. 

Кравченко: Мы там прокололись. Написал жалобу генеральному прокурору. Я немножко тут тактику меняю. Я его сделаю, Леонид Данилович. Я сделаю! 

Я Гонгадзе не выпускаю, потому что для меня этот вопрос уже тоже… Я хочу его контакты подизучить.

Кучма: А у Гонгадзе есть там команда – тридцать там что ли.

Кравченко: Нет, три человека. У меня все они есть. Но я хочу с него начать. Но я теперь посмотрю на реакцию генеральной. 

Кучма: Ну, а чего генеральный должен на каждую б...дь?..

Кравченко: Ну, это же заявление.

Кучма: Ну и что – заявление. Почему каждая срань должна писать на генерального прокурора?

Кравченко: Ну, Леонид Данилович, я ж...

Кучма: Вот пусть отправят на районного прокурора.

Після цієї розмови диктофон знову ставлять на паузу.

Хронікер: Це буде одна з найтрагічніших пауз не лише на плівках, а й в історії країни.

Із заявою Гонгадзе сталось так, як і хотів президент – її спустили до Львова. Тоді журналіст перестав помічати за собою "наружку". Але відлига не настала. Адже силовик і президент заручились "сделать" неугодного.

Уже за 5 днів Гонгадзе вб’ють. Зробить це особисто генерал-лейтенант Олексій Пукач разом із співробітниками зовнішнього спостереження, міліціонерами Валерієм Протасовим, Олександром Поповичем і Валерієм Костенком.

Трьох нижчих за рангом виконавців затримають після зміни влади, у 2005 році. Вони визнають провину, і отримають по 12-13 років ув’язнення. Згодом Протасов помре у колонії. Попович і Костенко, станом на 2020 рік, вже відбули своє і звільнились.

Пукача вперше затримають ще 2003 року – за знищення доказів про стеження за Гонгадзе.

Але тоді суд відпустив генерал-лейтенанта під підписку про невиїзд, мовляв, він уже не працює в органах, не може тиснути на свідків-міліціонерів, має родину і постійне проживання, інвалідність і хронічні хвороби. Все це, однак, не завадило Пукачу втекти і залягти на дно.

Коли нова влада "розморозить" розслідування, генерал-лейтенанта шукатимуть ще довго. Зрештою його знайдуть і заарештують – аж через 9 років після вбивства Гонгадзе. Пукачу присудять довічне ув’язнення.

Серед усіх епізодів плівок Мельниченка головним назавжди залишиться той, що стосується вбивства журналіста. Саме з ним будуть асоціювати записи з кабінету президента.

Та сам президент не понесе відповідальності. Він буде переконувати, що на записах не його голос, що вони змонтовані, що він ніколи не знав журналіста Георгія Гонгадзе. І, звичайно ж, що не віддавав наказу на вбивство.

У 2011 році заступник генпрокурора Ренат Кузьмін навіть відкриє справу проти Кучми. Але того ж року її закриють: той факт, що "плівки Мельниченка" були записані незаконно, тобто не правоохоронцями і приховано, знищує їх як офіційні докази.

Замовником вбивства слідство і суд призначать Юрія Кравченка. На той момент ексміністра внутрішніх справ уже не буде в живих.

"За загадкових обставин" – так буде завершуватись біографія не лише Кравченка, а й кількох інших силовиків, які могли бути важливими свідками у справі Гонгадзе.

У 2003 році одночасно будуть госпіталізовані наближені до міністра керівник Держуправління справами Юрій Дагаєв та екскерівник апарату МВС Едуард Фере. Перший піде з життя одразу, другий пролежить у комі 6 років і так і не отямиться.

Того ж року, протягом кількох тижнів, у слідчому ізоляторі помре працівник органів внутрішніх справ Іван Гончаров, член так званої "банди перевертнів" – вбивць у погонах. Гончаров, перебуваючи у СІЗО, писав записки, в яких згадував, зокрема, причетність міліції до викрадення Гонгадзе.

Дія четверта. Корупціономіка

Сцена 1

На фоні чути галас парламентської зали. "242 за. Рішення прийнято". Верховна Рада ухвалила Державну програму приватизації на 2000-2002 роки.

На передньому плані Кучма – підписує цей закон. На його обличчі злегка помітна єхидна усмішка. Адже всі державні стратегії – не на папері, а в реальності – насправді формують на його сумнозвісному дивані у кабінеті на другому поверсі.

Конкретно в цей момент – людина з голосом сумського губернатора Володимира Щербаня.

Щербань: Тут я зараз торкнусь такої теми однієї – "Хімпром" наш сумський. Значить, це дуже інтересне підприємство, дуже. Воно єдине у нас, яке робить суперфосфат, не має такого ні в Росії, ні в Західному регіоні. 

Значить, воно буде приватизуватися, но так як воно буде приватизуватися тут, ми боїмося, що його просто розтягнуть і все.

Є пропозиція така. Я ніколи не казав вам за це, не знаю, може і не казати, може і треба казати мені. Но я все рівно вам вдячний повинен бути за роботу і так далі.

Я хотів би, щоб хтось приймав би в цьому участь із ваших, у цьому проекті. Я готов 25% отдать, і одну акцію золоту ми отдамо, кому там скажете.

І по кожному підприємству, яке інтересне, я все принесу і отдам, кому скажете. Хай дітям і онукам, це все рівно життя, Леонид Данилович.

Ну, все рівно воно приватизується, але одно діло, коли його приватизують і розтягнуть просто, і друге, коли воно буде працювати.

Кучма: Я Ющенко, Бондарю (Віктор Бондар із секретаріату Кабміну – УП) і вам написав, що приватизацію проводити за погодженням губернаторів. Отримав?

Щербань: Не отримав. Я подивлюся.

Кучма: Я це декілька днів тому назад.

Щербань: Ми розмовляли з з Лапіним (керівник "Сумихімпром" – УП). Ми його приватизуємо дуже умно, з інвестиціями туди, підприємство буде працювати, но шоб його просто не загубити.

Кучма: Працюй.

Коли диктофон замовкає, глядач бачить "німе кино" з подій наступного 20-річчя: великий енергохімічний комплекс неодноразово виставляють і знімають з продажу. До 2020 року це кіно все ще не добігло фіналу.

Хронікер: Щербань – той, що з реального життя – назве "плівки Мельниченка" фальшивкою. Хоча й ухилятиметься від запитання, чи мав із Кучмою таку розмову.

Колишній губернатор буде запевняти: і він, і президент стояли на позиції, що "Сумихімпром" має залишатись державним.

Таким він і залишається. Але як приклад тих неприватизованих державних потужностей, які приносять заробіток приватним інтересам, самі при цьому занурюючись у банкрутство.

Півмільярда банківських кредитів заводу у другій половині 2000-х років перетворяться в багаторічні борги. "Сумихіпром" почне закривати роки з мільйонними збитками.

Після приходу до влади Віктора Януковича на підприємстві міцно закріпиться олігарх Дмитро Фірташ. Пов’язані з ним фірми продовжать заробляти на хімзаводі і після Революції Гідності.

Сцена 2

До кабінету обережно заходить людина з голосом очільника податкової Миколи Азарова. Він схвильовано поправляє окуляри. Кладе на стіл із золотими рельєфами стіс паперів.

На цих паперах – довгі списки прізвищ і банківських рахунків, відкритих у США, Латвії, Ізраїлі та Бельгії, описи схем із виведення грошей за кордон, а також крадіжок і зловживань з транзитним російським газом.

Якщо придивитись уважніше, на першій сторінці можна побачити три найважливіші слова. Хтось із тремтінням руки підкреслив в цих паперах ім’я ймовірного вигодонабувача. "Ігор Михайлович Бакай" – екскерівник державного "Нафтогазу".

Азаров: Значит, мне, к сожалению, трудно вам это говорить – к тому же неприятно. Бакай по одной схеме – а таких схем немало, уже весной этого года отмыл 37 миллионов.

Схема простая. "Укргаздобыча" заключает договор с украинской нефтяной страховой компанией.

Договор страховой на 670 миллионов рублей, и буквально за проценты, за взнос, отдает ей вот эти сверх 20 миллионов.

Эта страховая компания за 33 миллиона продает вот это вот за 8-10 миллионов. Целая структура с дисконтом почти 87 процентов. За четыре миллиона, а продает за пять.

Поскольку это делают одни и те же люди, это сложно вычислить. За ними – несуществующие структуры, которым они продают эти векселя. Вот на этом этапе идет вывод живых денег из торгового оборота Украины.

Кучма: Через "Укргазбанк"?

Азаров: Через "Укргазбанк", да. "Укргазбанк" платит за эти векселя, при вексельной сумме 19 миллионов, платит 5 миллионов. Они не платят ничего. 

Кучма: Слушай, бери за жопу! Кстати, мне на этот банк уже Копылов (глава "Нафтогазу" – УП) жаловался. Он через него перечислял деньги в Туркмению, а он (банк – УП) ни х*** не отдает.

Азаров: Да. Поэтому, если вы одобряете...

Кучма: Даю добро!

Азаров: То я без всякого шума начинаю всю эту кампанию.

Почувши "добро" від президента, людина з голосом Азарова виходить вже не такою схвильованою. До цих розмов у кабінеті ще повернуться трохи згодом.

Хронікер: Ігор Бакай – близька президенту Кучмі людина. На момент цих розмов – народний депутат.

У 2000 роках спливають факти про шахрайські схеми державного "Нафтогазу", за якими могло стояти його керівництво. Йшлось про перепродаж чи крадіжки російського газу, а також виведення грошей з країни через державний "Укргазбанк" та підставні рахунки, зареєстровані на викрадені паспорти чи безпритульних.

Правоохоронці, які вели цю справу, після обшуків вийшли саме на Бакая. Ба більше, вони мали підозру, що "брудні" гроші перетікли у виборчий фонд президента Кучми. 

"Плівки Мельниченка" свідчать, що керівництво держави щонайменше знало про корупційні схеми. І теж пов’язувало їх з Бакаєм. Але звинуватити його означало кинути тінь на президента.

Сцена 3

Одного дня прийшов час повертатись до розмов про Бакая. Людина з голосом Азарова провела власне "розслідування". Головний податківець порахував, скільки президентський друг заробив на схемах, скільки "скомпрометованих" грошей зайшло до виборчого фонду. І повернувся з доповіддю.

Азаров: Я пригласил Бакая, как мы с вами договорились, показал ему вот эти схемы, это мои люди делали, которым я доверяю. Переговорил с Александром Михайловичем (Волков, голова виборчого штабу Кучми – УП), выяснил сколько ж там поступило, и сказал дословно следующее.

Значит, Игорек, ну ты минимум, ну так миллионов сто положил в карман. Минимум. Я понимаю, конечно, что, значит, я тебя подставлять не буду. Я тебе даю две недели, ну месяц.

Я ему показал все эти схемы – уничтожь, так сказать, все эти бумаги, которые свидетельствуют прямо или косвенно о всех твоих делах. Ты делал тупо и глупо. 

И я показал, что он делал тупо и глупо. Ну, сейчас уже это дело прошло. Он говорит мне: отзовите всех – у нас же там налоговый пост. Отзовите всех. Я отозвал.

Мудак он, Леонид Данилович. Он был мудаком, он им и останется.

Кучма: Да дорогой, я с тобой согласен.

Азаров: Я говорю, можно ж было по уму делать все это, нет! Он делал так, что любой тупой ревизор увидит тупую схему расчетов.

Стіс паперів з рахунками й описами схем, який на початку головний податківець приніс президенту, безповоротньо знищують.

Хронікер: Розслідування шахрайських схем придушать. Українські правоохоронці отримають вказівку не влазити глибоко в цю справу, а вилучені на обшуках документи – повернути. Молодий прокурор, який вів розслідування, буде звільнений, про що сам розповість пізніше.

Ім’я цього прокурора – Олексій Донський. У 2020 році воно добре відоме тим, хто слідкує за розслідуванням справ Майдану. Він очолює департамент Офісу генпрокурора, який веде ці справи.

Бакай продовжуватиме службу в держорганах, серед іншого, буде очолювати Держуправління справами, через що запам’ятається як "завгосп" Кучми.

У кінці 2004 року він втече до Росії, згодом отримає тамтешнє громадянство.

Після Помаранчевої революції проти Бакая відкриють кілька справ. Його оголосять у розшук. Однак вироками це не завершиться. З приходом до влади Віктора Януковича кримінальні справи закриють.

За іронією долі, карма наздогнала Бакая в обіймах "східного сусіда". У 2017 році колишнього українського держслужбовця затримають у Москві. Його звинуватять у розкраданні 12 мільйонів доларів, отриманих в якості позики від бізнесу впливового російського олігарха Алішера Усманова.

27 листопада 2020 року, напередодні 20-ої річниці оприлюднення "плівок Мельниченка", Бакай отримає 4 роки умовного покарання від московського суду.

Василь Горбаль, колишній власник "Укргазбанку", який контролював його в часи "схем Бакая", теж не втратить місце під сонцем. За два роки він зайде до Верховної Ради, потім працюватиме у партструктурі "Партії регіонів", Раді Нацбанку.

У 2010 році Горбаль отримає від Януковича посаду голови Львівської ОДА і при цьому не складе депутатський мандат. Коли його картка проголосує за ратифікацію "Харківських угод", обласні депутати вимагатимуть відставки Горбаля. Це зрештою і станеться – він протримається в кріслі менше року.

У вересні 2020 року буде втретє призначений членом Ради НБУ.

Дія п’ята. Не суди, та не судимий будеш

Сцена 1

У кабінеті двоє. Крім голосу першої особи в державі, диктофон записує голос першого податківця Миколи Азарова.

Вони стурбовані рішенням суду на Сумщині, що не побоявся стягнути з відомства Азарова 200 мільйонів гривень.

Десь на фоні з Конституції виривають сторінку зі 126 статтею "Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України".

А в Сумській облдержадміністрації гикає її очільник Володимир Щербань.

Азаров: Вот этот вот долб**б-судья, он так на минуточку задумался, что такое...

Кучма: Это долб**б, бл**ь, председатель Верховного Суда.

Азаров: Да. Ну, что такое 200 миллионов взыскать? Теперь, неужели на этого судью, предположим, губернаторы наши не имеют никаких средств воздействия?

Кучма: Имеют, конечно! Щербань оторвет, бл**ь, голову, бл**ь, через...

Азаров: Ну, пока же он не отрывает эти головы.

Кучма: Ну, так я скажу Щербаню.

Азаров: Причем, пишет: "Определение обжалованию не подлежит". Мы не собираемся выполнять это решение суда. Конечно, не будем его выполнять.

Розмова переривається стуком у двері.

Сцена 2

До кабінету входить ще один спеціаліст у судових справах – людина зі знайомими всім українцям свистом у голосі. На той момент Віктор Янукович – голова Донецької облдержадміністрації.

Серед його сильних сторін, як відомо, не значаться ясність і чіткість мови. Тож глядачеві не обійтись без додаткових роз’яснень.

Хронікер: Під час президентських виборів 1999 року в Донецьку затримали адвоката Сергія Салова. Він працював на конкурента Кучми – Олександра Мороза. 

Адвоката звинуватили в поширенні фальшивої газети, де йшлось про нібито смерть президента від отруєння алкоголем. Правоохоронці розцінили це як втручання у вибори. Салов свою причетність до листівок заперечував.

Коли справу відправили в суд, місцевий служитель Феміди відмовився за неї братись. Він сказав, що якщо і судити адвоката, то хіба що за наклеп на президента, якого тоді треба допитати як потерпілого.

Така вольність дуже не сподобалась господарю кабінету на Банковій.

Кучма: Я тебя приветствую. Жив-здоров? У тебя есть такое дело по Салову? Адвокат.

Янукович: Есть. Он нашебуршил там.

Кучма: Пошебуршил. По нему уголовное дело там за распространение неправдивой информации. Это с декабря месяца. Крутил, крутил ваш судья, и вернули дело назад, и сказали: "Это надо рассматривать не как распространение, а как оскорбление президента".

Это ж подонки твои судьи! Я должен ехать к ним и давать свидетельства! Поэтому возьми этого судью, за яйца подвесь, пусть повисит одну ночь.

Янукович: Понял. Мы разберемся.

Кучма: Судьи вообще, б*я.

Янукович: Ну, они подонки. Председатель суда у меня там не надежный. Его надо менять.

Кучма: Ну я думаю, теперь вы разберетесь, чтоб он на всю жизнь запомнил.

Хронікер: За кілька місяців той самий суддя визнає Салова винним за перешкоджання виборам. Вирок – 5 років ув’язнення, але з пом’якшенням до 2 років так званого "умовного покарання". 

У боротьбі за чесне ім’я Салов дійде до ЄСПЛ, який побачить порушення у справі. Вже після цього чоловіка визнають невинним і в Україні. Салов якийсь час навіть буде адвокатом Мельниченка. Помре у 2013 році.

А от доля судді, якого Кучма наказував "за яйца подвесить", складеться цікавіше. 20 років потому його ім’я буде, якщо не щодня, то щотижня точно, мерехтіти у новинних стрічках. Його звати Олександр Тупицький.

Кар’єра судді стрімко піде вгору в 2010 році, коли до влади прийдуть "донецькі" на чолі з Януковичем. А за два десятки років після "плівок Мельниченка" Тупицький вже носитиме мантію голови Конституційного Суду.

Під його керівництвом у 2020 році КС ухвалить одне з найскандальніших своїх рішень – скасує низку антикорупційних статей. Це запустить ланцюг конфліктів між політиками, суддями та активістами, які швидко охрестять "конституційною кризою".

Епілог. 20 років потому

"Плівки Мельниченка" – окрема глава в історії України. Глава про жадібність, страх і безкарність. І разом із тим – про політичну боротьбу, побудовану на цих почуттях.

"Плівки Мельниченка" – про те, як невелика група "обраних" розпоряджалась долями мільйонів людей. І лише час міг показати, як складуться їхні власні.

Леонід Кучма. Відбув свою другу президентську каденцію та залишив велику політику, але не зник з неї. За епізоди з "плівок Мельниченка" він не поніс не лише юридичної, а й політичної відповідальності.

Згодом руку Кучмі буде з посмішкою тиснути навіть Юрій Луценко – колишній борець з другим президентом. Така недоторканість виглядає як негласний політичний консенсус – "не чіпати" старця.

З 2014 року Кучма брав участь у перемовинах з бойовиками та Росією щодо війни на Донбасі. У 2020 році відійшов від цього процесу.

Визнав, що на "плівках Мельниченка" звучить його голос, однак стверджує, що розмови змонтовані.

Володимир Литвин. За два роки потрапив до парламенту, де залишався до 2019 року. Двічі був головою парламенту: у 4 і 6 скликаннях.

Незначною перервою в його депутатській кар’єрі став 2006 рік, коли "Народна партія" Литвина не подолала прохідний бар’єр.

Однак він повернув собі мандат уже наступного 2007 року – на перевиборах, з новою політсилою і гаслом "Країні потрібен Литвин". 

Після приходу до влади Володимира Зеленського Литвин програв вибори, поступившись місцем у Раді "новому обличчю" від "Слуги народу".

Юрій Кравченко. Був звільнений з посади міністра на початку 2001 року.

У 2005 році помер від двох пострілів у голову. Того дня він мав йти на допит у справі Гонгадзе.

За твердженням слідства, причиною смерті було самогубство. На місці знайшли передсмертну записку зі словами: "Мої дорогі, я не винний ні в чому. Пробачте мене, я став жертвою політичних інтриг Президента Кучми та його оточення. Іду від вас з чистою совістю, прощавайте".

Леонід Деркач і Михайло Потебенько. Якийсь час були нардепами. З 2007 року пішли з великої політики.

Водночас, у ній залишається син Леоніда Деркача Андрій – як депутат, зокрема, колишній "регіонал". У 2020 році він оприлюднив свої власні "викривальні записи" – нібито розмови експрезидента Петра Порошенка та колишнього віцепрезидента США Джо Байдена.

"Плівки Деркача" з’явились в період, коли Штати і, зокрема, Байден як один із головних кандидатів, готувались до виборів президента. Згодом американський Мінфін сказав, що український нардеп причетний до іноземного втручання в їхні вибори і взагалі "більше десяти років був російським агентом".

Віктор Янукович. У 2004 році мав стати наступником Кучми, та завадила Помаранчева революція. Фальсифікації під час президентських виборів викликали протести, в результаті яких був призначений додатковий тур голосування. Тоді Янукович програв Віктору Ющенку.

У 2010 році він все ж зайняв головне крісло в державі, яке втратив під час наступної революції – Євромайдану.

На початку 2014 року втік у Росію, де переховується донині. В Україні заочно засуджений до 13 років ув’язнення за держзраду під час окупації Криму.

Єдиний у країні позбавлений статусу президента, що закріплюється за господарями Банкової пожиттєво.

Микола Азаров. Зробив кар’єру урядовця, пройшовши через посади міністра фінансів, віце-прем’єра, в.о. прем’єра, та зрештою очоливши Кабмін у 2010 році.

Після Революції Гідності втік у Росію, де переховується досі.

Підозрюваний у кількох справах, зокрема, щодо економічних злочинів "Сім’ї" Януковича, отримання 140 млн гривень хабара за призначення Андрія Клюєва віце-прем’єром, прийняття постанови, якою під час Майдану розширили перелік "заходів безпеки громадян" та інших. Жодна ще не дійшла до суду.

Микола Мельниченко. Емігрував і отримав притулок у США. На батьківщині став підозрюваним у державній зраді. 

Десять років тому сказав, що плівки були спецоперацією з "усунення незаконно обраного президента".

Протягом останніх років ставав все менш публічним. Під час підготовки цього матеріалу "Українська правда" намагалась сконтактувати з майором через його дружину, колишню адвокатку та колись активну його власну fb-сторінку. На жаль, безрезультатно.

Олександр Мороз. Працював у парламенті до 2007 року. Поховав Соціалістичну партію і свою політичну кар'єру після короткострокового політичного союзу із "Партією регіонів". На дострокових парламентських виборах Соцпартія не пройшла бар’єр і залишилась без мандатів. Виступає політичним експертом на різних інформаційних телеканалах.

Юрій Луценко. Очолив рух "Україна без Кучми", який виник після "касетного скандалу". Згодом став депутатом від Соцпартії. А після Помаранчевої революції – від партії Ющенка "Наша Україна – Народна самооборона", в якій очолив виборчий список. 

За президента Ющенка очолив Міністерство внутрішніх справ.

За Януковича зазнав переслідування через нібито перевищення повноважень і нецільове використання держкоштів. Був засуджений до 4 років ув’язнення, але згодом – помилуваний. 

Після Революції Гідності зайшов у парламент з "Блоком Петра Порошенка". У 2016 році був призначений генпрокурором, для чого парламент спеціально змінив закон і виключив для очільника ГПУ обов’язок мати вищу юридичну освіту.

Після зміни влади у 2019 році державних посад не обіймав.

Євген Марчук. Марчука називали одним із бенефіціарів "плівок Мельниченка". Згодом спивли докази того, що він був на зв’язку з майором, знав і про записи, і про їхню суть. Хоча сам "вартовий нацбезпеки" буде це заперечувати. 

Натяки на нього з’являлись і в оточенні банди "перевертнів", пов’язаної зі справою Гонгадзе. На політика вказував один з міліціянтів-убивць. Марчук відповідав на це звинуваченнями у "зловісній спеціально сфабрикованій брехні".

За часів Кучми, вже після плівок, Марчук попрацював ще міністром оборони. За Ющенка був його радником. За Порошенка – брав участь у Тристоронній контактній групі щодо війни на Донбасі.

Борис Березовський. Приблизно у той самий період, коли в Україні розгортався "касетний скандал", олігарх назавжди залишив Росію через конфлікт із владою. 

Емігрував у Лондон, де помер у 2013 році. Причина смерті – повішення. За обставинами досі тягнеться слово "загадкові", але основною версією залишається самогубство.

На батьківщині Березовського звинувачували у кількох злочинах і, зокрема, заочно засудили до 6 років колонії за розкрадання коштів у державної авіакомпанії.

Фонд Березовського у 2005 році передав "плівки Мельниченка" українській Генпрокуратурі. Сам олігарх говорив, що записи були спецоперацією Росії для дискредитації Кучми, і припускав, що майор працював на ФСБ.

Соня Лукашова, УП