Стратегія повноцінного політичного успіху
Чому ми такі бідні?
Знову влада в Україні валяється під ногами.
Сила влади знову тримається виключно на дуже хиткій тезі "всі інші – ще гірші".
Рай для політичних авантюристів і шахраїв. Традиційне проїдання кредитів, тобто існування за рахунок дітей і внуків.
Трагікомізм ситуації в тому, що в Україні є всі об’єктивні передумови для кардинальних змін на краще. Навіть попри надскладну ситуацію в країні і світі.
Є багаторічний колосальний запит суспільства на новий формат політики.
Ключ проблеми у тому, що актив суспільства, потенційно неймовірно потужний і здатний подолати режим Януковича і в неймовірно важких умовах зупинити навіть Путіна, традиційно погоджується грати другорядні розпорошені ролі у чужих, переважно олігархічних, політичних сценаріях.
Або любується собою у соцмережах і на телеефірах, замість створити і нав’язати старій еліті власний сценарій чи зіграти власну політичну гру.
Зокрема, малий і середній бізнес готовий платити корупційний податок і нести величезні втрати від бездарних рішень влади. Але не готовий ініціювати власний політичний проєкт, який би покінчив з такими явищами назавжди.
Могутній велетень всю силу витрачає на скиглення, пошук "поважних" причин для власного виправдання і справедливу, але підкреслено безсилу у своїй безкінечності критику чергової влади слабосилих політичних карликів.
Вранці – нова політична ефективність, ввечері – право на верховну владу
Кардинально змінити країну зможуть тільки ті, хто здатен кардинально змінити правила гри в українській політиці. Не чекаючи виборів.
Що змінили в Україні сенсаційні успіхи "Самопомочі", "Народного фронту"?
Що змінила гіперсенсаційна перемога на виборах "Слуг народу"?
Де сьогодні "Самопоміч" і "Народний фронт"? Завтра там же буде і "Слуга народу".
Влада може стати надзвичайно потужним інструментом лише в руках тих, хто має чітке системне розуміння, що і як має бути побудоване. І відповідно підібрані кадри.
Втім, не секрет, що для багатьох політичних лідерів і їх спонсорів влада потрібна зовсім не для побудови нової ефективної України.
Принципово новий політичний проєкт має запровадити нову моду в українській політиці: спочатку демонструється уміння вирішувати надскладні політичні завдання, і лише потім подається заявка на право отримати владу в країні, яка знаходиться в надскладній ситуації.
Тестом для претендентів на владу могло б стати комплексне завдання, яке залишається актуальним вже багато років:
1) Згуртувати невелику, але дієву команду талановитих організаторів.
Принципово нові засади – ніяких вічних вождів, ніяких іменних назв.
Принцип чесної конкуренції – лідером є той, хто на даний момент демонструє найкращий результат.
Немає необхідного результату – втрачаєш лідерство.
2) Створити програму комплексних реформ, максимально наближену до формату бізнес-плану.
Фундаментом реформ має бути гарантована заміна "правосуддя" на правосуддя і створення системи надійного контролю суспільства над владою.
3) Програма повинна мати в основі вимірювані критерії і механізми.
Політичні сили старої еліти не зможуть її копіювати, бо вимірювані механізми унеможливлять тотальну корупцію і маніпуляції.
Це значно збільшить шанси успішного позиціонування і відповідно зменшить фінансові витрати на промоушн.
4) Донести основні положення програми у доступній формі до цільових аудиторій.
Пересічний бізнес, бюджетники, пенсіонери... повинні розуміти свої вигоди від підтримки такої програми. У такому випадку 1% зможе повести за собою критичну частину суспільства.
5) Запровадити нові правила дискусії для своїх прихильників.
Жорстке табу на образи і хамство в сторону опонентів.
Право на жорстку критику мають лише ті, хто готовий надати альтернативні пропозиції. Публічне відмежування від тих, хто не хоче себе контролювати.
6) На основі попереднього пункту забезпечити одну з основних умов повноцінного успіху – уміння множити коло друзів, союзників або хоча б нейтралів. На противагу тотальному вмінню на пустому місці множити число недругів.
Щоб перемогти принципових ворогів – їх потрібно позбавити масової підтримки.
7) Вирішення проблем обов’язково має бути комплексним.
Один і той же механізм може давати навіть протилежні результати в залежності від системи, в яку він вмонтований.
Досвід передових країн має перейматись виключно комплексно, а не фрагментарно. Бо інакше це буде пародія з дуже важкими наслідками.
8) Створити фінансову базу на основі хоча б 100 000 справжніх ідейних членів і прихильників. Які готові щомісяця виділяти у середньому 100 грн. на власну партію при умові регулярного детального фінансового звіту, повноцінного зворотного зв’язку і виконання взятих зобов’язань.
Хто платить – той замовляє музику.
Хто не вміє перетворювати проблеми на завдання – тому тут робити нічого.
Як і бути на чолі держави.
Повернутись з віртуалу в реальність
Дуже популярним є міф про те, що абсолютно неможливо досягти вагомого політичного успіху без дуже великих грошей і доступу до рейтингових телеканалів.
Але це є правдою лише для випадків, коли політичний нафталін потрібно видати за принципово нову політичну якість.
Образно кажучи, коли чергову кінну упряжку потрібно видати за перший автомобіль.
Тут без величезних грошей на креатив політтехнологів і масоване зомбування дійсно ніяк не обійтись.
Інша справа, що саме такі випадки стали домінуючими в українській політиці.
В результаті "вічні" лідери відверто авторитарних партій у нас вважаються представниками демократичних сил.
Якби лідер "Європейської солідарності" у Європі спробував керувати країною такими ж методами, якими він це робив в Україні – у кращому для нього випадку його чекала б блискавична відставка.
Ідеї в українській політиці стали виключно рекламними вивісками, під прикриттям яких особисті амбіції і інтереси рвуться до влади.
Керівництво "Батьківщини" забуло про "Новий курс", як тільки помітило, що він не посилює електоральні позиції партії на виборах.
Усі спроби об’єднати існуючі політичні сили – це по факту спроби об’єднати особисті амбіції неефективних політичних менеджерів.
Монументальна і зовні дуже грізна конструкція брехні і лицемірства на п’єдесталі з мільйонів доларів не врятувала ні Януковича, ні Порошенка.
"Сарафанне радіо" і мережа ідейних активістів можуть спрацювати значно ефективніше, ніж найрейтинговіший телеканал.
Але для цього потрібен дійсно принципово новий проєкт і принципово нова якість політики.
Потрібен справжній перший автомобіль, а не створена політтехнологами чергова бутафорія з прихованими позаду або збоку кіньми.
Навіть потенційно дуже перспективний проєкт опиняється на грані фіаско, якщо його зі старту прив’язали до голосу лідера.
Потенційним демократичним проєктам варто врахувати, що традиційні західні політичні методики вже відверто не спрацьовують на самому Заході, де популізм набрав відчутну силу.
Західна демократія сама знаходиться у пошуку нових ефективних методик.
Незмінною є орієнтація на базові засади західної демократії. Але не на рецепти, які були ефективними 10-15 років тому назад.
Маніпуляції – не кращий шлях пошуку найбільш ефективних рішень.
Наприклад, переваги кращих парламентських моделей потрібно порівнювати з перевагами кращих президентських. Відповідно порівнювати і недоліки.
Українська пародія на систему влади у цих порівняннях взагалі недоречна.
І тоді перед нами постануть надзвичайно актуальні питання.
До яких наслідків в українських реаліях буде приводити процес створення коаліції при парламентській моделі? І чи зможуть такі коаліції проводити рішучі реформи?
До яких наслідків у нас приведе незбалансована президентська модель, в якій високий рівень повноважень президента не буде урівноважений відповідним рівнем противаг і контролю за президентом?
Особливо якщо президент матиме більшість у Раді...
***
Ситуація дуже складна і динамічна, а здатність української влади її надійно контролювати досить сумнівна.
І це робить реалістичними вкрай небезпечні сценарії розвитку подій.
Актив суспільства ризикує знову піти шляхом, який привів до фактичної стратегічної поразки після Революції Гідності.
Коли він зіграв роль могутнього тарану, після чого, не маючи системного плану подальших дій і заздалегідь створеного політичного інструменту реалізації такого плану – був змушений довіритись першим-ліпшим політичним шахраям.
1917-й у Росії переконливо продемонстрував, яка доля може чекати на тих, хто в критичний момент не вміє грати на випередження.
А щоб ефективно грати на випередження, політичні інструменти і кадри потрібно готувати заздалегідь.
Будемо знову танцювати на граблях?
Геннадій Cтепанчук, для УП
