Воля або смерть. Чим живе Гуляйполе – батьківщина анархіста Нестора Махна

Навесні 2019 року, розмірковуючи про патологічну нелюбов українців до влади, соціолог Євген Головаха в інтерв'ю УП назвав цю неприязнь "історичним феноменом".

Спочатку українці жили в умовах військової демократії Січі. Владу обирали, обмежували, скидали. І знову обирали. Особливо з нею не панькалися.

Потім Україна стала частиною Російської імперії, і центр влади знаходився далеко. Місцеві еліти в СРСР теж були провідниками політики імперського центру. Є навіть ті, хто симпатизує Москві досі, після анексії Криму, під час війни на Донбасі.

Однією з найбільш відчайдушних спроб встановити свою владу тут та зараз після 1917 року зробив Нестор Махно. Площі Вільної території, яку контролював гуляйпільський самородок-анархіст, могли позаздрити деякі країни Європи.

Неосвічений син селян зміг сколотити одну з найбільш потужних і ефективних на той час армій. Але кілька разів укладав союз із більшовиками і врешті втік за кордон і помер у Парижі.

В анархічній моделі Махна сучасні історики бачать зачатки децентралізації. Сьогодні Гуляйпільська ОТГ, створена в 2016 році, значно менша за махновську "Республіку": 30 сіл і саме місто з населенням 13 800 осіб.

Маючи яскраве минуле, батьківщина Махна туристами не розпещена. Тут мріють відродити "Махнофест". Шукають гроші на розвиток інфраструктури, зокрема залучаючи зарубіжні гранти.

Як ставляться нащадки анархістів до київської влади, що думають про Нестора Махна, чи чекають повернення анархізму і які уроки засвоїли з минулого Батьки – в репортажі УП з Гуляйполя.

Дід Іван. "Стояв за свободу, за самостійність"

– Голосуємо за порядок! Синочок, голосуємо за нову партію "Порядок"!

На ринку в Гуляйполі, де в 1917-му Батько Махно роздавав селянам безкоштовний цукор, у жовтні 2020-го вручають листівки з передвиборчими обіцянками.

Гречку поки не дають.

Намети вишикували в небачену для махновщини плюралістичну шеренгу: "Наш край", "За життя", "Європейська Солідарність", "За майбутнє", "Порядок".

Цей сучасний агітпотяг припаркувався біля скверу, де Нестор пишно ховав своїх хлопців з "1-й саперної роти".

– Махно був за власть Совєтов, але без комуністів, – вступає в бесіду літній чоловік. – Махно – то було бандформування? А Чапай хто був, га?

– Порядок нам потрібен. Може хай бандюки його наведуть? – питає з надією жінка.

– Голосуємо за "Порядок"! – відгукується агітатор. – Голосуємо за Олександра Петровича Гуру!

– Противорєчіва постать той Махно, – каже ще одна. – Ех, а зараз ніхто не знає, що далі буде. Ніхто не знає, коли ця бочка вибухне!

– Коли вони там зберуться летіти кудись, треба розвертати самольот – і на Магадан! Хай миють там золото для страни! – пропонує пенсіонер.

На вході до ринку сидить 58-річний Віктор. Під ногами – картонка з написом: "Вугілля, дрова". На голові – кепка-хуліганка.

Газета, яку вивчає Віктор, чекаючи на покупців пічного палива, викликає скепсис на його обличчі.

– То є пропаганда, – киває він у бік скверу. – Он їх палатка стоїть. Це ті ж самі "регіони" – той же колір, ті ж люди. Смотрящі з Запоріжжя. 

Віктор розповідає: його діда-махновця репресували в Катеринославі (нині Дніпро – УП) в 1938-му. Покликали на допит, поставили ще з чотирма анархістами до стінки.

Точне місце поховання страчених чоловік не знає.

– Десь справа, на в’їзді в Запоріжжя, – махає рукою в бік степу.

Таких, як його дід і Нестор Махно, Віктору в житті, схоже, не вистачає.

– Хай би був, взяв би все в крєпкій кулак, – мріє він. – Пропозиції були хороші, канєшна, у Зеленського. Але то лі він слабий, то лі нема вліянія на олігархів. 

– Петро нормально керував, поки його свинарчуки та вся банда не засвітилася, – розмірковує потомствений бунтар. – Махно таких би карав, розстрілював по-любому. Тим більше во время війни. 

Розмови про героїчного діда, схожі спочатку на вигадану байку, перетворюються на реальну історію, від якої щемить серце, коли Віктор приносить з будинку старе фото. На ньому чоловік з таким само суворим, як у Віктора, поглядом. І з разюче схожими вухами і носом.

– Кіріченко. Іван Трохимович. Стояв за свободу, за самостійність. Пишаюся ним!

Забава. "Тобі з окопа показують жопу, а ти дивишся?!"

24 серпня 2009 року історія в Гуляйполі зробила хитромудрий кульбіт.

У центрі містечка відкрили пам'ятник одному з головних анархістів Європи. Все б нічого, але серед спонсорів-витівників виявився тодішній головний міліціонер країни.

Якимось незбагненним чином Юрій Луценко поєднував роботу в кріслі голови МВС з любов'ю до махновців, які люто ненавиділи владу і наглядові органи. Та ще й воювали з УНР.

"Міністерський" Махно застиг, сидячи на лавці, у своїй фірмовій папасі. Ліва нога стоїть на ящику з боєприпасами. У правій руці маузер, в лівій – шабля.

Спочатку Батько був благородного кольору, близького до шоколадного. Але хтось вирішив зробити фігуру легендарного повстанця помітнішою, пофарбувавши її в бутафорське золото.

Сьогодні бетонно-золотий Махно вкривається зморшками-тріщинами. Терпляче спостерігає за тим, що відбувається, героїчно зімкнувши губи. Іноді переживає набіги земляків, які, підігріваючи свій революційний запал сивухою, лізуть до нього робити селфі.

– Якщо б Нестор був живий, ось той на такій машині не їздив. То в основному торгаші та фєрмєра (наголос на "а" – УП).

45-річний Валєра Забава проводжає поглядом Porsche Cayenne, що проїжджає повз пам'ятник.

Забава – воїн 81-ї бригади. Навесні повернувся з війни на Донбасі. Вона забрала кілька років його життя і трохи здоров'я, але, на щастя, не саме життя.

Старшому брату Валєри, десантнику Вадиму з 80-ї ОДШБр, пощастило менше – він загинув в Широкиному в 2019-му.

Одну з перших своїх зустрічей з Махном Забава пам'ятає й досі.

Радянський школяр Валєра Забава натрапив на листівку з обличчям Нестора, приліплену до стовпа. З нею та питаннями, які краяли душу, він прийшов до вчительки української мови. Але та зім'яла крамольну агітку, порадивши тримати язик за зубами.

Пройде чверть століття, і змужнілий Валєра воюватиме біля Донецького аеропорта. Візьме позивний "Махно", а побратими все одно будуть називати його "Забава".

Пройшовши горнило фронту, до якого від Гуляйполя трохи більше 100 кілометрів, Валєра виніс один із головних уроків з життя земляка-анархіста, чий прах покоїться в колумбарії паризького кладовища Пер-Лашез під номером 6685.

Для себе цей урок Забава формулює так: "Не треба ні в якому разі йти на угоду з Москвою! Може, вони орден тобі дадуть, але все одно кинуть".

У 2014-му Валєра разом із братом Вадимом стояв на блокпостах на в'їзді в місто. "Русской вєсни" вони не чекали. Хоча в Гуляйполі було повно людей з іншими очікуваннями.

– В 2000-х я їздив працювати в Росію, строїв в Ростові елеватор, – пояснює свій вибір Валєра. – Бачив відношення до нас: "Та ви хохли, ви – ніхто!".

В 2014-му у нас було в Гуляйполі 50 на 50. Одна сторона за Янека, друга – проти.

Повернувшись з війни на малу батьківщину, Забава нарікає: "Бачу, що сєпарська тема вертається". 

Але оптимізму воїн не втрачає.

– Хто врятує Україну? Люди! Не дерева, не камні. 

Махно дав волю. Хоть на время. У нас є свобода. Нема її у тих, хто продався.

Зараз мінус великий на фронті – зробили штраф за отвєтку. Я того не понімаю! Тобі з окопа показують жопу, а ти дивишся?! Єслі в мене ворог, я повинен в нього стріляти. Так мене вчили.

Ігор. "Конюшню показати?"

Воювати на Донбас в 21 столітті пішли три сотні гуляйпільців. Серед перших добровольців в 2014-му був 45-річний Ігор Камеристий.

Він народився в 1969 році. Працював далекобійником, багато чого побачив. Але завжди повертався туди, де народився він і його анархічний кумир.

Ігор, непривітний з першого погляду і мовчазний, веде тихими подвір’ями Гуляйполя в гості.

– Я балакати не вмію, – немов виправдовується він (пізніше від його знайомих репортери УП дізнаються про контузію, яку Камеристий отримав на фронті).

Варто Ігорю відкрити хвіртку свого будинку на вулиці імені Махна – і він перетворюється на гостинного господаря. Показує колекцію артефактів, знайдених у навколишніх хатах і полях.

– Та що розказувати? – скромно зауважує він. – Це клінок, знайдений тут, в Гуляйполі, під стріхою. Клейми є – 1883 рік. Зроблений в Златоусті (місто на Уралі – УП).

– Ось натуральна піка, кавалерійська, бойова. Теж махновських часів, – виносить з кімнати зброю зі стягом, чорним, як Гуляйпільська земля.

– А ось телефон з бронепоїзда, – вельми буденно каже Ігор.

– Работающий, – із задоволенням уточнює його дружина. – Пока мы не отключили городскую связь, он функционировал.

– Це козаки привезли мені з Дібрівського лісу (ліс, де ріс "Дуб смерті", на якому махновці нібито вішали людей – УП). Задній борт тачанки, які тут робили ще до революції, – розповідає колекціонер.

Показуючи свої скарби, Ігор Камеристий стає говіркішим. Називає Махна видатним військовим, що зібрав навколо себе десятки тисяч бійців.

Почерком Батьки були раптовість, хитрість і маневреність.

– У Махна були спеціальні люди на конях, великої сили, держали в руках важки пулємьоти, – ділиться знаннями про повстанців Ігор. – Це були "льюїсти" (від назви кулемета Льюїса – УП).

Пожвавлюючи історію розповідями про чергові експонати, Камеристий виносить офіцерську форму Російської імператорської армії.

– Надівай! – наказує він із посмішкою Валєрі Забаві, який прийшов теж подивитися на колекцію.

Забава не опирається. Спочатку бушлат, потім кашкет – він стає схожим на героя радянського істерна "Свій серед чужих, чужий серед своїх".

На обличчі Валєри з’являється задумливий погляд. На вулиці починається дощ.

– Ну шо, вам конюшню мою показати? – хитро посміхається Камеристий, і йде в гараж.

Спираючись на козацьке коріння, маленьким хлопчиком він багато часу проводив на стайні. Обкатував коней, навчився плести батоги.

Сьогодні у нього інші коні. Залізні. П'ять мотоциклів "ИЖ" різної модифікації. У відмінному стані.

Для прощання з гостями Ігор Камеристий обирає ліричну ноту. Виносить в сіни патефон. Повільно, з якоюсь аристократичною граціозністю опускає голку на пластинку.

Будинок заповнює скрипучий голос з минулого, якому акомпанує жовтневий дощ:

В жизни очень часто так случается,

По весне, когда растает снег,

На пути на жизненном встречается

С человеком человек.

В.о. директора музею. "Це був справжній Робiн Гуд"

Якщо потрапити в краєзнавчий музей Гуляйполя і послухати екскурсоводів, Нестор Махно постає справжнім героєм. Безкорисливий борець за селян, землю і свободу. Сміливий, вірний своїй ідеї.

Світлана Мірзоєва, в.о. директора музею, називає лише одну його рису, яка особисто їй не подобається: "Був дуже запальним, гарячковим".

В іншому Махно, якщо говорити сучасною мовою, – self-made man. Народився в бідній сім'ї, пронудьгував пару класів церковно-приходської школи. Без будь-якої освіти став, на переконання багатьох, надзвичайно талановитим військовим тактиком і стратегом.

– Якщо б Нестор був живий, то Гуляйполе було б столицею України, – посміхається в.о. директора музею.

Вона називає Махна "відомим на весь світ ватажком повстанського руху". І в цьому, в принципі, мало перебільшення.

– Він зумів організувати найбоєздатнішу армію того часу. З ним без кінця укладали угоду "червоні". З ним намагалися найти компроміс "білі". Йому пропонували перейти на свою сторону Врангель, Петлюра. 

До кінця свого життя він залишився вірним своїм інтересам. Все своє життя він поклав на вівтар служіння селянському люду. Він був сільським вождем, абсолютно, – захоплено розповідає Мірзоєва

За її словами, вже до того, як "червоні" проголосили "Земля – селянам!", в Гуляйполі її поділили серед місцевих бідняків. 

– Чи було це робінгудство? – перепитує Світлана. – Да, це був справжній Робін Гуд.

–  Але з юридичної точки зору не зовсім правильно, – зазначає журналіст УП.

– Ну, звичайно. Експропріація. Навіть тероризм. Будем прямо називати. Факт є факт. Але… Мабуть, на той час інакше не можна було, – припускає вона.

– Він з цього щось мав?

– Ні, абсолютно! –  запевняє Світлана Мірзоєва. – Він помер в еміграції абсолютно бідною людиною. У Франції, щоб якось вижити, він шив та продавав черевики. 

У побуті був надзвичайно простим, невибагливим. Розмовляв суржиком. 

Якщо ви вже пройшлися по базару, по місту, то зрозуміли, що у нас є такий своєрідний гуляйпільський суржик. Саме на такій мові розмовляв Нестор.

– Яким він ще був?

– Добрим. Надзвичайно добрим до селян. До друзів (пауза). І надзвичайно жорстким до ворогів.

Краєзнавець Коростильов. "Наша гуляйпільська біда"

При всій повазі до постаті Нестора краєзнавець Василь Коростильов свого земляка не ідеалізує.

– Як на мене, Махно – наша гуляйпільська біда, – каже він з ледь помітною усмішкою.

Серед головних претензій: знищення в зародку української інтелігенції та співробітництво з "червоними". А ще: "Забув рідну мову".

– Безперечно, дурницю він упоров, що пішов на поклон до когось. Приєднався до більшовиків, а потім знов почав з ними воювати. Доходило до нього пізно. 

Біда його в том, що він мав всього півтора класи освіти, – розповідає краєзнавець, стоячи біля "золотого" пам'ятника Нестору в центрі Гуляйполя.

Коростильов зазначає: Махно опинився на вершині піраміди, в основі якої давні традиції та глибока історія. Гуляйполе виникло як козацька слобода. Потім тут опинилися втікачі-гайдамаки з Черкащини.

– Вони принесли з собою непокору. Там їх ляхи різали, вішали по стовпах. А тут вони продовжили вести оцю повстанську вічну боротьбу. 15 років не платили податки. 

Тому саме в Гуляйполі виникло таке явище, як Нестор Махно, – пояснює Коростильов.

Сьогодні, на його думку, запиту на таку людину в Україні немає.

– Нам, українцям, анархісти зараз не потрібні. Ми спокійно без них обійдемося. Анархізм – заперечення держави. А ми не можемо заперечувати свою державу.

В часи Російської імперії анархізм ще можна було брати на озброєння. Сьогодні, коли існує незалежна Україна, цього робити не можна. Анархізм шкідливий для України, – впевнений краєзнавець.

Втім, така державницька логіка близька не всім мешканцям сучасного Гуляйполя.

Один із охоронців, нудьгуючий біля воріт приватної фірми в центрі міста, явно чекає другого пришестя Махна.

– Нєпорядок зараз. Каждий під себе гребе. Більшість населення на зароботках в Європі. Мій син в Польщі. Отакі діли! – бідкається він.

– Україні потрібен Махно?

– Та конєшно, шановний! – відповідає. – Села, чесно, вмирають, хлопці. Нема роботи.

– Так земля ж є, за яку Махно воював.

– Нє-нє, – махає гуляйполець головою. – Зараз фєрмєри взяли в свої руки землю, понімаєш? Панство!

В мене тільки свої десять соток. Що там тієї хати?! Картошка, помідор, морквина.

Як на мене, Порошенко і Зеленський – вони всі однакові. Я скільки років живу, ні разу не ходив голосувать. Там вже без нас порішали. Я – ні за кого. Я – анархіст. Прийдуть ті, прийдуть ці, дай Бог, будемо жити при всяких.

– Як вас звати?

– Ніяк. Гражданін України.

Вдова Інна. "Він один такий. На мільйон"

Невеликий пучок базиліку – все, що встигає купити Інна на ринку до випадкової зустрічі з репортерами УП.

Вона зупиняється на 20 хвилин. Палить електронну сигарету, розповідає про себе і Гуляйполе.

– З моєї позиції, у нас тут більшість сепаратистів, – посміхається жінка. – Могу це сказати як дружина військового. Як мати військового.

З'ясовується, що чоловік Інни – той самий загиблий Вадим Забава з позивним "Оса", старший брат Валєри Забави.

– Мені дуже пощастило з чоловіком, – показує вона фото на смартфоні. – Він один такий. На мільйон.

Осьочки ми на Говерлу підняли прапор "вісімдесятки" (80 ОДШБр – УП). Осьочки мій син, зараз теж служить. 24 роки йому.

– Сьогодні якраз год і чотири місяці як Вадим загинув, – трохи підвертає вона рукав на лівій руці, оголюючи татуювання.

Під рукавом видно частину зображення архангела Михаїла. Біля зап'ястя цифри – 2.06.2019. День смерті чоловіка.

– Я з тих жінок, що заряжала б лєнту в пулємьот, – відповідає вона, уявляючи себе в часи Махна. – Чоловіка ніколи б в жизні не бросила.

– Люди у нас хороші, – каже Інна Забава перш ніж піти. – Але більша половина живе, щоб їх тільки не трогали. З людиною балакаєш, і розумієш – їй надо тільки, щоб вона пожрала. Щоб в холодильнику щось було.

Пам’ятаю, яка в мене радость була, восторг, що Україна томос отримала. А мені говорять: "Ну що? Твій томос на хліб можна намазати?".

Бізнесмен Кубрак. "Є надєжда"

Через 86 років після смерті Батька жителям Гуляйполя не дають спокою легенди про захований скарб Нестора Махна.

– Говорять, десь в Дібрівці він його втопив, – ходять чутки містом. – Ще Махно багато яєць Фаберже намутив.

45-річний бізнесмен Валерій Кубрак запасається металошукачами. Хоче копнути глибше в історію.

Кубрак каже, що в його роду махновців немає. Але він – явний фанат Нестора.

На центральному ринку Кубрак відкрив корчму в махновському стилі. Над нею майорять три стяги: повстанський чорний, український та з гербом міста.

– Осьочкі інтересний фактік, – підходить господар до невеликого стенду з якимись іржавими предметами.

На Кубраку спортивний костюм Lacoste, кросівки Skechers і бейсболка.

– Це ми за городом знайшли, по слухам старих людей, які казали, що там бої махновські були, – показує він. – В одному місті мєталоіскатєлєм знайшли дуже багато залізних речей. Ось патрони, ось щось від тачанки.

– А тут у нас кружка єсть, – продовжує він екскурсію. – Махновська. Купили у одного дєда. Тут год – 1920-й. Фамілія Діденко. Череп та написано: "Смерть". Це настояща кружка. Сто процентів настояща!

Валерій – один із небагатьох гуляйпільців, які розуміють очевидне: на бренді "Махно" можна заробляти. Але з туристами й інфраструктурою поки все не дуже.

– Реально ми хочем дєлать тут музей, – ділиться планами бізнесмен. – Вже покупляли мєталоіскатєлі, будемо шукати артефакти.

Дивись, ось гармошка. Сто год їй. Дерев’яна. Рарітєт. З нашого краю.

Махно боровся за справедливість. Проти багатих. За равноправіє. А там Бог його зна, як було...Зараз люди почали інтересуваться, піддержувать його ідеї.

– Ти ж підприємець. Людина не бідна? – уточнює репортер УП.

– Та, не багата. Але й не бідна, – сміється Кубрак у відповідь.

– Якщо б Махно був живий, прибрав би до своїх рук твою корчму?

– Думаю, ми б з ним дружили, – відповідає. – Чого б він прибрав? Найшли б спільну мову. Ми ж нічого поганого не робимо. 

Я – оптиміст. В мене є надєжда, що ми перестанемо їхати за граніцу. Будемо займатися своїми городами. Ну є ж що робить! 

Володимир Різник. "Це щас коней не знайдеш ніде"

Зеленим полем на тлі синього неба біжить сріблястий кінь-тарпан – так виглядає офіційний герб Гуляйполя, затверджений в 2003 році.

За задумом автора герба, краєзнавця Василя Коростильова, дикі та неприборкані скакуни, які водилися в гуляйпільському степу, символізують волелюбний і норовистий характер місцевих.

Хоча один зі скептиків, який торгує на ринку, говорить так: "Тут каждий по-своєму анархіст. За чаркою – всі. А так, щоб публічно виступав, я не чув".

У сучасному Гуляйполі, де сто років тому не змовкало тупотіння копит, знайти живого коня не так просто. Особливо з бричкою.

Якщо закрити очі на вулиці Трудовій, де стоїть "хата Махна", в якій жили його родичі, виникає цілком сільська картина: крик півнів, гавкіт собак і запах гною.

Старші люди часто називають Гуляйполе по-старому "селом". Хоча насправді воно розтягнулося на 12 кілометрів у довжину.

На подвір'ї у 58-річного Миколи з Трудової лише стоять остови старих авто. На них далеко не поїдеш.

– Коней немає? – цікавиться журналіст УП.

– Та откуда?! – махає Микола рукою.

Він народився поруч із "хатою Махна", до Батька ставиться рівно і шанобливо.

– Ми ж з Махнограда, так раніше говорили, – розповідає він. – В армії мене називали "махновцем". Про нього з дєтства чув. Баба Юська розказувала.

В Гуляйполі люди до нього разне говорять. Хотіли нашу вулицю Трудову в честь Махна назвать. Ходіли, підписи збирали. Але люди не захотіли.

А коли доску поставили на райраді, на другий день її яйцями закидали. На третій – мазутою облили.

Ігор, один із продавців на ринку, пояснює: у багатьох ставлення до Махна двояке через радянську пропаганду.

– Пугали тим, що він анархіст, – згадує він уроки в школі. – Але анархія – то, по суті, самоврядування, децентралізація. Хоча не така, як зараз, а справжня.

У чоловіка на ринку точка з китайськими запчастинами до велосипедів, які давно замінили і коней, і громадський транспорт. У самого Ігоря їх п'ять.

Гуляйполе іноді називають "велосипедною столицею України".

– Скільки у нас населення, 13 тисяч? В каждом дворі по 2-3 вєліка. Дєло в том, що у нас немає городського транспорта. Немає маршруток.

Сто років тому на конях всі їздили, а тепер на вєліках. Вони самі доступні, їсти не просять, бензина теж, – пояснює Ігор.

На другий день в Гуляйполі, на батьківщині Махна, репортерам УП все ж вдається знайти кобилу з підводою.

54-річний Володимир Різник, який живе на околиці, погоджується покатати разом зі своєю Анюткою.

– Так, не балуйся, Анютка! Тпру-тпру! Не спіши! В неї зараз вухи назад – хоче укусити, – попереджає Володимир.

24-річна кобила – давній друг і помічник Різника. Разом з нею він підпрацьовує на весіллях. Люди платять, скільки не шкода – 150, 200, 300 гривень.

Проїжджаючи повз хати сусідів, об'їжджаючи величезні ями в асфальті, Володимир думає про своє життя і долю батьківщини.

– Роботи немає, а надо десь робить, виживать якось. Я – сварщик. 38 год стажу. Пенсія буде у 55. А в мене тільки 54-й. У нас в районі найбільша пенсія 2 100 гривень, – озвучує він свої думки.

– Якщо б сто років тому жили, приєдналися б до махновського руху?  

– Запросто! – оживає Різник. – Це щас коней не знайдеш ніде. А тоді було багато. Знаєте, яка в нас конюшня була! Ми там і вирісли дітворою. А потім один м'ясник 350 голов купив, порізав всіх на м’ясо.

Кінець(?)

Між центральним кладовищем і вулицею з хатами – поле, встелене тонким килимом полину. Кози щипають засохлі жовтневі трави і суцвіття.

Валєра Забава, який живе поблизу, веде на центральний цвинтар.

– Зараз покажу, ми тут в дитинстві все врємя лазили. Там батьки Махна лежать, старший брат, ще хтось, – запрошує він за металеві ворота з п'ятикутною зіркою.

Крайній, як каже Забава, раз він був тут ще до війни на Донбасі. Працював на контору ритуальних послуг бізнесмена Валерія Кубрика, який в 2019-му відкрив на ринку ту саму корчму-музей.

Наздогнати Валєру, який йде швидким кроком між знайомих йому рядів могил, важко.

Вночі Гуляйполе заливав дощ. Під ногами в'язка, жирна земля з жовтим опалим листям.

Десь далеко чути гавкіт собак. Але цвинтарна тиша все одно перемагає. Обволікає всі сторонні звуки.

– Ось рідний брат Махна, – показує Забава. – Карпо Іванович. Рядом син Карпа – Михайло Карпович.

– А це – тато та мама Махна, – шанобливо говорить Валєра.

Справа стоїть низький сріблястий надгробок з чоловічим і жіночим портретами.

– Так, Махно Ємельян Іванович, – читає він з таблички. – За віком схожий до брата Карпа. Так, Іванович. Да! Значить, це ще один брат Нестора Махна! В них же був Ємельян.

А Варвара Петровна – це, значить, жінка Ємельяна.

Валєра Забава йде далі. Хоче показати найстаріші тут поховання і підвал, над яким стояла церква, знищена більшовиками.

– Так, десь в бузку було, треба шукати, – блукає він і не може знайти. – Все бузком заросло, вже не впізнаєш.

Він показує могили, що перетворилися на клумби – безіменні людські рештки проросли вгору густими кущами.

– І ніхто тепер не узнає, хто там похований, – зітхає Забава. – А, може, там хтось видатний лежить. 

Говорять, людина жива, поки про неї пам’ятають. Ми маємо пам’ятати про Махна. Про таких, як мій брат. Про всіх воїнів.

На виході з кладовища доводиться ретельно чистити підошви. На них товстий шар гуляйпільської землі, яка переробила тисячі тіл і доль.

– Трошки привеземо в Київ вашого чорнозему, – жартує журналіст УП.

– На цьому місті, на кладовищі – глиняний грунт, – виправляє Валєра. – Самий противний. Дуже прилипає. Дуже погано на ньому росте, якщо нічим не удобряти. 

Але під ДАПом (донецьким аеропортом – УП), в Опитному, Водяному, ще гірше було. Ми це називали "земля Донбаса". Перемішана глина, чернозьом та каміння.  Вкопуватися було дуже важко.

При погляді на втомлені очі воїна, одягненого в сучасну піксельну форму, який стоїть біля махновського кладовища, останнє запитання напрошується саме по собі.

– Смерть? – перепитує він. – Це погано, коли людина помирає чи погібає від кулі. Могу так сказати по собі, тому ще в мене брат загинув. Як можна ставитися до смерті? Смерть – це нічого. Це – пустота.

– Все? Кінець?

– Для живих –  це кінець, – погоджується Валєра, але все ж таки залишає надію. – Для мертвих – це, навєрно, початок чогось іншого.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП